LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ в 10 томах Страница 21

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    що за останнї 70 лїт також змалїла о цїлу третину; церковцю пробували захопити католики за помочию підробленого ключа на костел, але унїятам удало ся її відборонити. Див. шематизми Перемишльської єпархії 1833 і 1908 p. Про латинщеннє тутешнїх сїл — брошюра Ром. Прислопского ПримЂръ лятинизаторской гакаты на рубежахъ Галицкой Руси, Перемишль, 1902: тут про Кремінну. Про Веселу Zbior wiadonaosci do antropologii krajowej XIII с. 151. Такі факти захполювання руських церков, свіжі в памяти нашій по кількох процесах недвнїх лїт, розуміють ся, не новина. Звісний цїкавий лист властительки Динівського ключа Катерини. Вановскої з 1593 року, де вона подає до відомости, що пеклуючись про душі своїх підданих, насамперед спровадила на села єзуїтів з Ярослава, а потім позабирала на костели руські церкви в с. Іздебках. Лубній, Голоднім, Бахорі, Вару й на Динівськім передмістю та уфундувала на них латинські парохії, аби вони навертали Русинів на латинство й пильнували, аби руських дїтей не хрещено у попів. Harasiewicx Annales eccltsiat ruthcnae s. 53-5. Правда, Русини в сих селах поставили собі нові церкви й є тут іще досї численні громади українські, але сей і подібні документи й факти дають розуміти, якими дорогами збільшало ся число тутешнїх латинників-Поляків. В луцї Сяна між Дубецьком і Переворськом українська людність ще в XVIII в. зовсїм инакше виглядала. В Порохницькім деканатї, що тепер числять одинадцять парафій, в XVIII в. було їх по над тридцять.Тепер нпр. в Кошичах, що тодї мали свою гр. кат. парафію, є всього 13 душ, Челятичах 12, Хлопичах 5 гр. кат. обряду, і хлопицьеу церкву правительство віддало на костел. Шематизм перем. 1879 р. с. 325 і 452, (розпорядженнє про хлопицьку церкву). Зубрицький Знадоби для характеристики духовенства XVIII в. — Збірник іст.-філ. секції т. V с. 18. Церковні візити з середини XVIII в. дають місцями інтересні вказівки, як руські (унїятські) ґрупи переходили в руки латинників, що переставали дваати датки на церкву. Під Ряшевом зацілів лише острівець з трьох сїл (Залїсє, Біла, Матисівка), облитий на около мазурською кольонїзацією; в Ряшеві держить ся традиція про руську церкву, на місцї теперішнього костьола, в сусїдній Маляві і Луцї — також про руські Церкви перетворені на костели. „Руське село“ під Ряшевим — той правдоподібний Старий Ряшів, уже в 1-й пол. XIX в. мало кілька лише душ гр.-кат. (Див. ще в 2 вид.).



    9) Опись Румянцевскаго музея с. 185, В Сендомирі також часто припускають руську церкву, опираючи ся на Іпат. с. 564, але тут мова йде мабуть про костел.



    10) Starozytna Polska 2 II с. 385.



    11) Mizleri Historiarum Poloniae et m. d. Lithnaniae scriptorum collectio I с. 418: quae Carpathios montes attingit non longe ab urbe Cracovia.



    12) Michalowski Ksiega pamietnicza c. 375-6. Акты южной и зап. Россіи III с. 557: горооды по Вислу рЂку и въ которыхъ жили русскіе люди благочестивые и церкви были“. IX с. 167: „Русскій народ роздЂлися нынЂ въ различные страны людей... и съ другіе стороны отъ рЂки Вислы, и изъ третьей страды отъ Немана, и изъ четвертые страны отъ СЂвска и Путивля“.



    13) Нпр. вибравши з сяніцьких актів XV в. згадки про руські церкви і священників, бачу, що вони більше меньше припадають на села, ще й тепер зістались українськими. Лялин (теп. Ялин), українське село за Сяном, називаєть ся вже тодї Лялин Руський (Ruthenicalis), і коло нього сидить Лялин Нїмецький (Theutonicalis, Аllemanicum), як поруч українських осад, бачимо вже засаджені чужими насельниками нове Дубецько, Ряшів.



    14) Жерела до історії України-Руси т. II (люстр. 1565 р.).



    15) Див. т. V c. 223 і далї.



    16) На лївім боцї Буга констатують українську територію дальше, до м. Стердиня (Ріттіх); в нїй бачать теж переходи від українського до білоруського (Соболєввкий).



    17) Див. т. II c. 369 і далї.



    18) Jqroszewicz Obraz Litwy I с. 17; див. до сеї справи Барсова2 с. 41 (він клде ятвязьку кольонїзацію на Нїманї й його полудневих притоках до вододїлу з Бугом і Припетю), Андріяшева Очеркъ ист. Волынской зем. с. 39.



    19) В XIII в., коли ми дїйсно маємо звістки про Ятвягів, бачимо їх за Наревом і Бобтом.



    20) Головацький Нар. пЂсни І с. 743, Broch в Archivf ur sl. Phil. т. XVII на вступі, т. XIX с. 17.



    21) Статї Шкультетого, Мишика, Цамбеля, Гнатюка.



    22) Броневскій Путешествіе отъ Тріеста до С.-Петербуга въ 1810 г. (1828) I с. 192, теж І. 137, 159, 163-див. Ламанского Славяне въ М. Азіи й т. и., додатки с. 56.



    23) Про се див. в примітках (7).



    24) Див. мспку назв звязаних з Русю у Піча Die dacischen Slaven с. 253, Кочубинскій op. c. с. 65.



    25) Матеріал зібраний у Кочубинского І с. 15 і далї.



    26) Др. Піч (Die dacische Slaven с. 257) бачить і в типі місцевої людности слїди руського елєменту, пор. Отчетъ Филевича с. 19.



    27) Ще письменники XVIII (як Бенке, Едер) висловляли здогад, що Bissenі то Русини; Кочубинський догадувавсь, що ся назва в актах XIII-XIV в. означає Русинів (с. 63), хоч се імя значить властиво Печенїгів; Філєвіч переконав ся, що в ориґіналї грамоти 1324 p. замісь Bisseni стоїть Rutheni; з того виходило-б, що сї імена часом уживались без ріжницї (грамота у Филевича Отчетъ с. 27, див. про неї тамже с. 9-10, 12-13).



    28) uQod in regno Ungariae illusque confinibus et Transsyluanis partibus nonnulli Rutheni nuncupati gens quidem satis populosa et grandis numero existant. Katonae Historia critica Hungariae ducum XIII p. 497.



    29) На їх вказав ще Реслєр op. c. с. 325.



    30) Про наддунайську Русь див. більше в т. II гл. 7.



    31) Вони вичислені вир. у Черніґа (II с. 146): Русини приходять на Угорщину чотирма наворотами: з Уграми, за герцога Тоска, з Предславою-жінкою Кольомана і з Федором Коріатовичем.



    32) Анонїм у Ендлїхера Rerum hungaricarum monumenta Arpadiana гл. 10: Similiter (як і Половцї) et multi de Ruthenis, Almo duci adherentes, secum, in Раnoniam venerunt, quorum posteritas in hodiernum diem Per diuersa loca in Hungaria habitat (пор. гл. 12).



    33) De adm. 38.



    34) Піч нпр. боронить і тепер оповідання Анонїма, що Угри прийшли через Карпати з півночи (Der nationale Kampf с. 65-5), Реслєр вів їх через залізні ворота (162), Ґрот (с. 307) через гори в сусїдстві Зелїзних Ворот., і т. д.



    35) Кн. 2 гл. l.



    36) Про се нпр. розвідки Ашбота — Die Anfange der ungarisch-slavischen ethnischen Beruhrung — Archiv XXII, Болгарское шт и славянскія заимствованныя слова венгерскаго язкыа — ИзвЂстія отд. рус. яз. и слов. 1902, IV. Також Яґіча Zur Entstehungsgeschichte der kirchenslavischen Sprache (Denkschriften віденські т. 47, 1902) II с. 376. Яґіч вказував в топрграфічних назвах Семигорода словянські неруські назви (Archiv XIX с. 237, .пор XX с. 22 — 3). Справа ся також вимагає близшого розяснення.



    37) Окрім праць вичислених вище, згадати треба ще розвідки Конева і Мілєтіча, Блъгарски прЂгледъ 1894, XI і 1896, VI, статї Мілєтіча в Сборнику болгар, мінїстерства: СедмиградскитЂ Блъгары (т. XIII) і Зеселението на католишкитЬ Блъгары въ Седмиградско и Банатъ — т. XIV, і рецензію Їречка в Archiv fu5 slavische Phil. т. XX.



    38) Анонїм гл. 24.



    39) Цїкава згадка Длуґоша (ще досить близького часом до сїе волоської міґрації на півничний берег Дунаю): він знає про витисненнє Волохами з опдунайської Волощини руських осадників, „давніх володарів і мешканцїв“ сих країв — Hist. Polon. X с. 277 вид. Пшездєцкого. Можна б підозрівати, що Длуґош тут виходить із згадки нашої лїтописи, як Волохи виперли з дунайських країв Словян; але бо Длуґош говорить про новійшу кольонїзацію Волохів, і не про словянських, а спеціально руських осадників, випертих відти ними.



    40) Li Russiani che sono popoli vicini a questi ma su le rive del Danubio de piu numero et pi uferoci dell' altri — Русская историческая библіотека, VIII с. 57.



    Турецький похід і кольонїзацийні утрати Х в.:



    ТУРЕЦЬКА МІҐРАЦІЯ, ХОЗАРИ, ХОЗАРСЬКА ДЕРЖАВА, ЇЇ ХАРАКТЕР І КУЛЬТУРНЕ ЗНАЧІННЄ, ТУРЕЦЬКИЙ НАТИСК.



    Так виглядає українська кольонїзація з доби великого словянського розселення. Її максимаьлне розширеннє одначе не було трівким і скоро поносить великі утрати, особливо в степовім поясї.



    Рух східнословянських племен на полудень, прокинувши ся під час гунсьаого походу, неустанно розвивав ся потім в V і VI віцї, не вважаючи на трівожне тутешнє житє, сенед невпинного руху нових турецьких орд і останків старої людности Чорноморя, що стихійним потоком сунули на захід і знову відливали на сід коли якась перешкода спиняла їх дальший похід. Серед сеї степової грози, не жахаючи ся її, словянські осадники до пол. VI в., як ми бачили, встигли опанувати все побереже від Дунаю до Подоня. Вони вміли, видко, приладити ся до трівожного, воєвничого тутешнього житя, вміли знайти ся в нїм, не гірше тих турецьких чи угорських орд, що блукали степами, по між словянські осади. Словянські добровольцї дотримували їм товариства в походах, прилучали ся до їх мандрівок, розбійничих походів на задунайські чи иньші краї. Потім, з переходом Аварів, наступило деяке заспокоєннє. Турецько-фінські орди на Подоню і Поволжу орґанїзовали ся під проводом Хозарської орди і загородили турецькому потокови дорору з Азії до Европи на яких два-три столїтя і дали трохи спокійнїйше пожитє нашому Чорноморю



    Було се явище не звичайне в житю чорноморських степів і варто придивити ся сим рідким ордам, яких роля в історії словянської кольонїзації і культури виїмково випадає позитивно, а не руїнно, як иньших. На жаль, відомости про Хозар дуже убогі і далеко не виясняють інтереснїйших питань звязаних з історією їх і відносинами до східно-словянського розселення.



    Етнічний склад орд, обєднаних під іменем Хозар, був неодостайний, Арабський ґеоґраф XIII в. Абульфеда каже, що між Хозарами були два цїлком відмінні типи — чорний і білявий; деякі иньші факти також підпирають гадку про помішаннє у Хозар етнїчних елєментів-що се був комплєкс досить ріжнорідного етноґрафічного складу, з ріжних орд, які в сїм турецько-фінськім потоцї племен приплили на Подонє. Був висловлений здогад, що основа Хозарської орди була фінсько-угорська, а підпала турецькому впливу-чи то культурно чи то через завойованє якоюсь турецькою ордою. Назви вищих урядів у Хозар-турецькі. Істахрі каже, що й мова хозарська подібна до турецької. Але могли бути тут і иньші ще етнїчні елєменти 1).



    Під їх пізнїйшим іменем стрічаємо Хозар вперше в персидській війнї Гераклїя, розпочатій 622 р.: вони виступають у нїй як союзники Візантиї проти Персів 2). Але досить правдоподібно, що се той сам нарід, який перед тим виступав під назвою Акацірів, відомою нам вже з середини V в. Ті Акаціри тодї сидїли десь в землях середнього Дону чи Волги, в близшім сусїдстві Болгарів 3) Вже за Атилї вони тримались союза з Візантиєю й воювали з Атилею; але потім добровільно піддались Гунам 4). Турецький натиск в серединї VI в. дав себе почути і сим Акацірам: їх підбили собі Сараґури, потиснені Савирами — якась турецька чи мішана орда. Ся нова сполучена сараґурсько-скацірська орда входить теж в союз з Візантиєю, для добирання „дарунків“. Може в звязку з сим, в інтересах візантийської полїтики, розпочинає вона походи на Персію 5). Тотожність політики сих Акацірів VI в. з пізнїйшою хозарською теж може служити доводом що під назвою Акацірів виступали тіж Хозари 6).



    Коли головні маси Болгар рушили з азовських сторін на захід Хозари розширюють ся тут на їх старих кочовищах, підбивають собі останки болгарських орд коло Дону 7), опановують північно-східнє каспійське побереже, а навіть пробують підбити Закавказє. Цїле столїтє — від середини VII до пол. VIII в. переходить в завзятущій боротьбі Хозар (вже під сим їх іменем) з арабським калїфатом, що опанувавши персидську державу Сасанїдів, хотїв прилучити й полудневий Кавказ. В результатї сеї боротьби Закавказє лишилось при Арабах. Хозарська границя від середини VIII в. не йшла далї на полудень за Дербент, де ще Сасанїди збудовали були стїну для оборони від Хозар 8).



    На жаль, дуже бідні відомости маємо про розпростореннє Хозарської держави на північ від Кавказк, як раз більше для нас інтересне. 3 подїй кінця VII і поч. VIII в. бачимо, що Хозари були пагами на Керченській протоцї (в Фанаґорії — Тмуторокани), і в східнїм Криму, — навіть в Корсунї зявив ся був на якийсь час їх намістник (тудун). Корсунь одначе зістав ся при Візантиї, але в східнїм Криму Хозари тримались довго 9). Наша лїтопись каже, що певний час їх зверхність признавали східно-словянські племена, не тільки подонські, а й подальші, як Вятичі на Оцї, Радимичі на Сожу, а навіть і Поляне; Вятичі по її словам зіставали ся під зверхністю Хозар навіть ще в другій половинї Х в. В листї хозарського кагана Йосифа (нїби то з другої половини Х в.) Хозарська держава на півночи досягає кочовищ Угрів (Ганґрін), на північнім сходї — Яіка 10).



    Але центром хозарської держави були прикаспійські землї — на устю Волги лежала їх столиця Ітиль; далї на полудень, недалеко устя Терека був славний своїми виноградними садами Семендер 11). Тут при Каспійським морі мусїла сидїти й властива хозарська людність. Араб ібн-Хаукаль (X в.) каже, що вона жила в плетених з хащу хатах, обмазаних глиною; з оповідання кагана Йосифа виходить теж, що се була людність осїла, жила з хлїборобства й городництва; уживала головно рибу й рис, що мабуть сїяв ся на місцї 12).



    Державний устрій Хозар був дуалїстичний, досить звичайний у народів турецького кореня або культури: голова держави каган був окруженний надзвичайним поважаннєм, але не мав дїйсної власти, а правив державою властиво його намістник — беґ. В сим відгадували слїди колишнього підбиття Хозар якоюсь чужою (турецькою) ордою; але може бути, що се було узурпацією власти з боку начальників війська — беґів. Як зазначують Араби, се була одинока держава в тих краях з постійним військом, рекрутованим з магометан і Словян 13), і власть бега опирала ся на війську. Полїтичний устрій мав загалом визначати ся великою толєранцією для ріжноплеменних підданих, хоч у теорії власть кагана буда вповні деспотичною.



    Хозарські міста мали важне значіннє як посерредники в торговлї й культурних зносинах Европи й Сходу. В Ітилї, як оповідає Маасуді (1 пол. X в.), було сїм судів — два для магометан, два для Хозар, два для місцевих християн і оден для Словян, Руси й иньших поган. Подібне оповідаєть ся й за Семендер: магометани мали там мечети, християни — церкви. Жиди — божниці 14). Хозарія провадила велику торговлю з Словянами й иньшими східно-европейськими нкродами й служила для них посередницею в зносинах з калїфатом і передньою Азією, подібно як і Болгар, столиця поволжських Болгар.



    Ще важнійше культурне значіннє мала Хозарська держава, як забороло східньої Европи проти азийських орд. Ми маємо докладнїйші відомости про се тільки з Х в., але вони кидають світло взагалї на становище Хозарської держави. В Х в. Хозари не дозволяли турецькій орді Узів переходити з-за Волги в чорноморські степи і рівнож не перепукали на схід европейських пиратів-Русинів, що човнами ходили грабувати каспійські береги 15). В тім удержанню спокою був економічний інтерес Хозарської державп, що мала під своєю зверхністю і чорноморські і прикаспійські землї та вибирала доходи з торговлї сих земель. Тодї, в Х в., Хозарія була вже на стільки слаба, що не завсїди могла служити таким, заборолом для сих розбійничих обостороннїх походів; але в VIII — IX в. була вона сильнїйша, й значіннє її в сїм удежанню спокою й опіцї торговлї було більше.



    На жаль, маємо дуже бідні відомости про сю цїкаву боротьбу Хозар з турецькими ордами. Орда алтайських Турків, що в другій половинї VI в. опанувала була прикаспійські землї, очевидно, незабаром втратила свою силу на заходї. Натоиість в IX в. починають натискати на Хозарів Угри і Печенїги. В арабських джерелах є звістки що в серединї IX в. на Хозар так сильно натиснули турецькі орди, що вони просили помочи у Арабів 16). В кінцї IX в. Хозари, не мігши дати собі ради з Печенїгами, перепустили сю орду в Европу 17), і дальша східня полїтика їх лежить в здержуванню орди Узів.



    Взагалї почавши з кінця IX в. Хозарська держава хилитт ся й упадає. Як бачимо з оповідання Константина Порфирородного, Хозари тодї малии проти себе з полудня кавказьких Алянів і Чорних Болгар, що були вже незалежні від них, зі сходу орду Узів, з заходу Печенїгів 18). Візантия зміцнила своє становище в Криму і ограничила хозарські впливи з сього боку, а на Днїпрі формуєть ся Руська держава, що не тільки забирає словянські народи з під зверхности Хозарів, але й нищить їх державу своїми походами. Симптомом упадка Хозарської деижави уже з IX в., крім згаданої звістки Арабів про їх безрадність в бшротьбі з Турками, служить звістний епізод з побудованнєм Саркела на Дону за цїсаря Теофіля, переказаний у Константина Порф. Як нї толкувати сей, в подробицях досить загадковий епізод (чи так, що ту кріпость поставили Греки з власної ініціативи, як забороло для своїх кримських земель против Хозар 19), чи дїйсно — як оповідає Константин, зробили вони се на прошеннє своїх союзнків Хозарів і для їх оборони), — в кождім разї сей фапт показує, що тодї, в 1-іій пол. IX в. Хозари вже сильно підупали. Коли кріпость ставила ся для оборони Хозарів, як категорично каже Константин, то таким небезпечним сусїдом Хозарів від заходу були тодї Угри 20), а може вже й Русь починала непокоїти Хозарію, і поставлений на Дону Саркел міг мати спеціяльною мерою — заступити їй дорогу з Дону на Волгу та на Каспійське море 21): як раз сї походи страшенно нищили Хозарію в X в. і вкінцї привели до останнього удару за Святослава, що звів до марних останків колишню славну хозарську державу.



    Крім ворогів стороннїх на ослабленнє Хозарів в Х в. вплинула якась внутрішня боротьба, звісна нам з короткої згадки у Константина Порфир.: по його словам, між Хозарами десь при кінцї IX в. настала внутрішня війна і побита партия вийшла й прилучилась до Угрів 22).



    Примітки



    1) Про Хозарів окрім старої книжки Френа (Frahn), де зведено декотрі арабські теексти про них — De Chasaris excerpta ex scriptoribus arabicis (1822) див. статї Ґріґорєва в збірнику його „Россія и Азія“: Обзоръ политической исторіи Хозаровъ і О двойственности власти у Хозаровъ. Далї S. Cassel Der chasarische Konigsbrief aus dem 10. Jahrh, Берлїн, 1877, H. Howorth The Khazars ware the ugrians or turcs (Труды III междунар. съЂзда оріенталистовь въ ПетербургЂ, II 1879). Голубовского Болгаре и Хазары (Кіевская Старина 1888, VII, тут вичислена иньша лїтература). Tomaschek Die Gothen in Taurien. Куникъ О записи готскаго топарха с. 84. Гаркави Ein Briefwechsel zwischen Cordova und Astrachan (Russische Revue 1875), Die Svhicksale des chasarisceh Briefwechsels (ib. 1877) і Сказанія еврейскихъ писателей о Хозарахъ в Трудах петерб. археологич. общества т. XVII, також Еврейская библіотека т. VII, 1879, і в Трудах IV археол. зїзда I (НЂкоторыя даныя по истор. геогр. Россіи). Westberg Beitrage zur Klarung oriental. Quellen (ИзвЂстія петерб. ак., 1899) і Къ анализу вост. источниковъ (Ж. М. Н. П. 1908). Marquart Osteuropaische und ostasiatische Streifzuge (1903). H. Kutschera Die Chasaren, 1909 (2 вид. 1910)-слабка ділєтантська компіляція.



    2) Теофан с. 315.



    3) Пор. Йордан гл 5.



    4) Пріск — Excerpta hist. I. с. 180, 189 (298-9, 310 Hist. gr. min).



    5) Пріск в Hist. gr. m. с. 341, 346 (158, 161-1 ed. Bonn.).



    6) Акацірів мав за Хозарів вже Ґеоґраф Равенський: quos Chazaros suprascriptus Iordanis Agaziros vocat (ІV, l). Маркварт, недавно на місце сього ототожнення поставив ряд иньших (що Акаціри се Угри, або знов що се Мордва — с. 40 і XXIV), але нїяких поважних арґументів за такі толковання, а против ототожнювання Акацірів з Хозарами він не вмів навести. Згадаю толкованнє Акацірів дане Говордзом, як „Білих Хозар“ (від тур. ак, білий). Иньше толкованнє, підтримане недавно Марквартом-„лїсові люде“ (від турецького аґач, дерево).



    7) Теофан с. 358. Пор. лист кагана Йосифа (вид. Гаркаві як вище). В повнім тексті інтересна згадка, що Хозари зайняли місця народу Ванантар, вигнавши їх. Найбільш правдоподібно, що маємо тут варіант назви Огхондор-Болгарів (пор. вище на с. 158 варіанти: Вохгондор, Уну-гундур й ин.); иньші толковання: Венеди, Анти, Вятичі і т. и.



    8) Про сї війни у Ґріґорєва с. 51 — 7.



    9) Никифр ed. de Boor p. 41, 45. Теофан с. 378, 378. Катольоґ єпархій вид. de Boor (Zeitschrift fur Kirchengeschichte, 1891). Житиє Киррла. Див. вище с. 100.



    10) Ганґрін-vulgata, але правдоподібна; в перекдадї повного тексту виданім Гаркаві (Еврейская билбіотека, VII с. 160, пор. Труди IV зїзда) маємо: Гаґрії. Між підвласними народами в сїм текстї бачимо „Велтит (або Венентин, Ванантят)..., Север (Савар, Суур), Славіунъ“; Велтит толкують як Вятичів, Север як Сїверу; але обидва імени можуть бути й анахронїчною ремісценцією тутешнїх Венантарів і Савирів. Лист сей не перестає бути загадкою; але як він сам по собі навіть і апокріф, то здаєть ся має якісь реальні підстави в традиції.



    11) Вестберґ op. c.



    12) Див. у Гаркаві Сказанія мусульманскихъ писателей с. 92 і 220, лист. Йосифа — Евр. библ. с. 161. 5) Масуді — у Гаркаві с. 130.



    13) Масыді — у Гаркаві с. 130.



    14) У Гаркави Сказанія с. 129 — 130 і 220, пор. катальоґ єпархій де-Боора, де виступає епіскоп ? '????? — правдоподібно Ітиль.



    15) У Гаркави op. c. с. 181, Каган Йосиф — Евр. биб. с. 160-1. Аналїз звісток у Маркварта с. 337 — 341.



    16) Ібн-ель-Асір у Григорьева с. 58.



    17) Константин Порфир. De admin. imp. с. 37, Константин тільки хибно толкує сей факт, що то Хозари навмисно, в спілцї з Узами, прогеали Печенїгів в Европу.



    18) De adm. 10-12.



    19) Таку гадку висловив Успенский, переносячи заразом сей епізод 1-ої полов. IX на початок Х в. (Византійскія владЂнія на сЂверномь берегу Чернаго моря въ IX и Х вв., Кіевская Старина 1889, V). Хоч оброблена ним дуже делїкатно, ся гадка лишаєть ся все таки лише гіпотезою супроти категоричних свідоцтв Константина, що до фактичної вірности незбитих. Полєміка Успенского з Васїлєвским в сій справі в Ж. М. Н. П. і К. С. 1889. Див. іще Даманского Житіє св. Кирилла — Ж. М. Н. П. 1903, VI с. 353-4.



    20) Пор. арабську звістку (IX в.): „Кажуть, що давнїйшими часами Хозари, боячи ся Мадярів та иньших сусїднїх народів, копали рови на оборону“ (ИзвЂстія ибн-Даста с. 27).



    21) Як місце Саркела вказують на городище на лївім боцї Дону, на грунтах с. Цимлянської, де розкопки показали слїди мурів з цегли, фраґменти візантийських кольон (може церкви), хрести і монети візантийські і руські. Див. В. Сизовъ Раскопки близь Цимлянской ст. на Дону, Труды VI съЂзда т. IV; Поповъ ГдЂ была хозарская крЂпость Саркелъ — Труди IX археол. зїзда т.І і тамже т. II с. 102-діскусія; ЗвЂревъ Матеріалы по арэеол. Дона (Памят. кн. Воронеж. губ. 1894). Ласкинъ Сочиненяі Константина Багрянороднаго с. 223 і далї. Вестберґ op. c. розд. 4 і Марквмрт гл. І (инакші гадки).



    22) De adm. 39.



    МАНДІРВКА УГРІВ, ЇХ ПОБУТ НА ЧОРНОМОРЇ, НАПАДИ НА СЛОВЯН.



    Я вже згадав, що в листї кагана Йосифа північна границя Хощарської держави протягаєть ся до Угрів; звістка ся в кождім разї правдоподібна, і може не без впливу хозарського натиску західня частина угорського народу, віддїлившись, пустила ся на захід, під іменем Угрів-Мадярів. Тепер знаємо зовсїм певно, що в Уграх, або Мадярах, як вони себе звуть, маємо нарід фінського кореня, найбільше зближений до теперішнїх зауральських Воґулів і Остяків (західнї сусїди — Зиряне й Вотяки досї звут сї народи Jogra) 1). Але як показує мова, сей фінський елємент підпав значним впливам турецьки хелєментів, що могло стати ся чп то через зносини або мішаннє, чи то через завойованнє. Константин Порфирородний оповідає про хозарську зверхність над Уграми й прилученнє до них певної части Хозар; могло бути й більше таких фактів примішування до угорської орди елєментів турецьких або пановання над нею Турків 1).



    Нема нїяких певних відомостей про те, коли відлучились Мадяри від своїх земляків і пустили ся в мандрівку на захід 2). Константин Порфирородний 3) — одиноке більш певне джерело про угорську міґрацію оповідає, що „Турки“ (як він зве Мадяр) за давнїх часів сидїли коло Хозар, під їх зверхністю той кай звав ся Лебедією, по імени головного угорського „воєводи“ ???????? ), і був на ріцї ?????? инакше ?????????? . Під натиском Печенїгів Угри розбились на дві частини: одна зісталась на сходї (у Константина — коло Персії), друга перейшла в кпай Ателькузу і звідти потім еміґрувала на середнїй Дунай. Але при тім виходить, що Угри сиділи коло Хозар тільки три роки; Печенїри прийшли в Европу при кінцї IX в, а вже 893 р. Угри емігрували на середнїй Дунай. Таким чином сей цїлий перехід Угрів через чорноморські степи виходить у Константина незвичайно швидким, щось подібно як у Аварів. Се само по собі досить сумнївне і будило ріжні підозріння що до своєї достовірности. Тепер же не може вже бути ніякої непевности в нїм, що угорська мандрівка з над — Уралу над Дунай в дїйсности розтягнула ся на довгий час, що найменьше яке столїтє. Против пізнїйшої звістки Константина маємо сучасні арабські відомости. Ряд арабських ппсьменників переказують нам звістки про Угрів з часів їх мандрівки, і йдуть сї звістки, очевидно, з джерела сепедини IX в., або другої чверти його; Угри тодї сиділи в чорноморських або прикавказьких степах і були звісні як воєвнича, розбійнича орда, що сильно докучала своїм сусїдам 5). З огляду на се мандрівку Угрів з-за Волги приходить ся посунути назад против Константинової дати дуже значно, принаймнї на початки IX в. З тим набирають вірогідности й ріжні звістки про Угрів на західнїх границях в другій половинї IX в. Очевидно, Константин в своїм оповіданню збив до купи факти з довшого часу 6).



    Що до місць, де Угри, по словам Константина, перебували в сїй міґрацїі, то Лебедию зовсїм не можна докладно означити ; уміщують її між Днїпром і Доном (?????????? тодї міг би бути Орелею, „єгоже Русь зоветь Уголъ“) 7), але все се зовсїм гіпотетичне. „Ателькузу“ ж безперечно означає край на лївім боцї Дунаю (від Дунаю до Днїстра чи аж до Днїпра — сього не можна знати). Саме слово толкують як „річка Кузу“, край над Кузу. Се була вже остання станція Угрів по дорозї до середнодунайськрх країв. Перед тим по словам арабського джерела вони сидїли над „двома ріками, що течуть в Римське (Чорне) море“, в сусїдстві Кавказькмх гір, мабуть над Азовським морем (коло Кубани або Дону). Весь сей час вони пробували таким чином в безпосереднїм сусїдстві наших племен 8); але се сусїдство Угрів, по словам арабського джерела, для наших племен було дуже гірке і мусїло прикро відбити ся на чорноморській кольонїзації. „Вони панують над всїми сусїднїми Словянами, обтяжають їх тяжкою даниною і поводять ся з ними як з своїми невільниками. „Вони неустанно нападають на Словян“. „Воюючи Словян, вони забирають у них невільгиків та відводять їх берегом морським до одної з пристаней римських, що зветь ся Karch (мабуть Керч). Греки виходять їм на зустріч, Мадяри заводять торг з ними, віддають їм своїх невільників, а за те дістають грецькі наволоки, кольористі коври й иньші грецькі товари“ 9). Наша Повість, знаючи про перехід Угрів, нїчого не каже за якесь „примучуваннє“ від них. Вона говорить тільки про один епізод, що якась ватага угорська йшла прпри Київ, але й се оповіданнє виглядає на книжне обясненнє того, як зявилось урочище Угорське в Київі 10). Наш книжник, мавши нагоду кілька разів говорити про Угрів і знавши якусь память про них в традиції, очевидно нїчого не чув і не умів нїччого сказати про якусь біду від них, як росказав про Аварів. Біда дотикала більш полудневої кольонїзації, що мало інтересовала Киян, хоч без сумнїву дуже сильно відбила на тутешнїм українськім житю.



    Побут Угрів в наших степах закінчив ся в 890-х роках. З своїх становищ над долїшнїм Дунаєм Угри на заклик Візантиї взяли участь у війнї Греків з Болгарами; але Болгари напустили на них Печенїгів, і попавши між два огнї, Угри пустили ся в гору Дунаєм- на колишнї кочовища Гунів і Аварів, і тут осїли. Тим закінчила ся їх мандрівка.



    Примітки



    1) Вінклєр у своїй статї на підставі язикових явищ уставляє такий ряд впливів, яким підпадала фінська основа Угрів: турецький, монгольський, дравідійський, іранський, кавказький. Дравідійські впливи, коли-б на них здатись, вказували-б на глубокий Іран, кавказькі — на краї прикавказькі, як на етапи сеї міґрації. Побут угорської орди в кавказьких краях доказує Зічі також і археольоґічними вказівками.



    2) З лїтератури початків Угрів і їх міґрації занотую дещо для нас цїкавійше: Hunfalvy Ethnographie von Ungarn, 1877, йогож Die Ungarn oder Magyaren (Die Volker Osterfeichs-Ungarns, 1881). Vambery Ursprung von Magyaren і критику Hunfalvy: Vambery's Ursprung der Magyaren, 1883. Гроть Моравія и Мадьяры, 1881, Geza Kuun Kelationum Hungaroram cum oriente historia antiquissima, 1895. E. Zichy La migration de la race hongroise, другий титул: Vlyages au Caucase et en Asie, 1897. Westherg Beitrage zur Klarung orientaljschen Quellen uber Ostueropa (Bulletin de I'Academie de Spbg., V серія, XI, 1899, розд.: Magyaren). I. Hampel A honfoglalasi kor nazai emslekei, 1900 (памятки з часів як Мадяри осїдали на нижнїм Дунаю-реф. в Vestnik Slov. Fil. a Star. I), H. Winkler Das Finnenthum der Magyaren (Zeitschrift fur Ethnologie, 1901). Маркварт ор. с., passim. Мункачі в Ethnographia 1904. Luttich Ungarnzuge in Europa im 10 Jhrh, 1910.



    3) De adm. 88.



    4) Оповіданнє угорського Анонїма — нотаря кор. Белї зовсїм стратило кредит в науцї.



    5) Вперше сї звістки опублїковано з ібн-Русте, письменника Х в., але тодї не було вдігадано їх прходженнє; аж пізнїйше, коли прибули анальоґічні звістки у аль-Бекрі, і особливо у Кардізі, видані Бартольдом в 1897 р., стало вияснять ся, що
    Страница 21 из 55 Следующая страница



    [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ] [ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.