LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ в 10 томах Страница 22

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    маємо перед собою звістки з середини чи навіть першої половини IX в. Здогадують ся, що джерелом їх була ґеоґрафічно-полїтична праця про Римську (візантийську) держаяу і сусїднї варварські краї Муслїма абу-Джармі — до нас вона не дійшла, але з неї користав і Джайгані, і ґеоґрафи Х віку. Маркварт дає таку табличку сих ґеоґрафічних праць:



    абу-Джармі

    |

    Джайгані

    -------------------------------------------------------------------------------- Ібн-Русте N Бекрі N

    |

    Мухамед-і-Ауфi ___________|________________



    трактат вид.Туманским Kардізі





    Про особу Джармі і його писання деякі відомости подає Масуді — див. витяги у Васильєва Византія и Араби при амор. династіи, дод. с. 73.



    6) Оден з новійших мадярських істориікв Marczali (у Szioagyi A magyar nemzet turtenete І с. 20 і далї), найдалї відходячи від Константинового оповідання, припускав, що Угри вже коло 700 p. прийшли до Лебедиї, пробули там довше як столїтє, і в Ателькузу сидїли довший час.



    7) Іпат. с. 427. У всякім разї не Інгулом, як думають звичайно.



    8) Про слїди старого житя з Словянами в мадярській мові і походженя їх В. Munkacsi Die Anfange der ungarisch-slavischen Beruhrung (Die Donaulander, 2, 1899), статї Ашбота, цитовані вище, с. 224 і полеміка Мелїча против них в Archiv XXXI, також статя Janko про руські терміни в угорськім рибальстві — M. N. M?zume napr. oszt. Ertesitoje 1900 — реф. в Vestnik Sl. Star. IV с. 51.



    9) ИзвЂстія ибн-Даста с. 27, Бартольда Отчетъс. 122 (Записи академіи VIII. І), ИзвЂстія аль Бекри с. 63 ; по сї звістки Вестберґ Beitrage с. 214 і Къ анализу с. 20, Маркварт Streifzuge с. 27 й ин. Про угорські походи на чорноморськім побережі в 860-х рр. также в житиї Консткнтина-Кирила. Karch толкують іще як Тмуторткань, Каршну і т. д. Против Керчи підносять те, що в ІХ в. вона не належала до Греків; але можлива тут деяка недокладність у Араба, а можливі й ріжні полїтичні зміни в Керчи, нам незвісні.



    10) „Идоша Угре мимо Киевъ горою, єже ся зоветь нынЂ Угорьскоє, и пришедше къ ДнЂпру, сташа вежами; бЂша бо ходяще яко и Половци“, каже Повість-Іпат. с. 14. Уграм, розумієть ся, не дорога було йти коло Київа, могла хиба якась ватага заблукати, але й се робить непевним та обставина, що лїтописець тим угоррським походом хоче обяснити назву київського урочища. Отже сей похід непевний і трудно з того вимірковувати якийсь напад Угрів на Київ, як робить і тепер Лїтіх (кладучи його на р. 862). Натомість сї угорські вежі виглядають як реальна народня згадка про Угрів. Цїкаво, що вичисляючи орди, які переходили на Русь, Повість ставить наперед Печенїгів: „По сихъ бо (Обрах) придоша ПеченизЂ, и пакы идоша Угри Чернии мимо Кыевъ“ (с. 7), хоч в дальшім оповіданню Угри випережають Печенїгів, бо приходять ще за Олега, а Печенїги аж за Ігоря. Се переставленнє Печенїгів перед Уграми свідчить, що перехід Угрів в руській традиції лишив дуже незначний слїд і злив ся з печенїзьким. В обох разах прихід Угрів датуєть ся на основі чужих джерел, і сї дати не мають значіння для історії Руси. Прихід Уорів оповідаєть ся в звязку з історією проповіди Кирила і Методия та з завойованнєм Морави Уграми, і дата 6406 (898) р., під котрою поставлена і ся проповідь, і прихід Угрів під Київ, і їх війни з Греками і Моравою, викомбінована, як правдоподібно пояснив Шахматов (Хронологія древн. рус. лЂтоп. сводовъ (Ж. М. Н. П., 1897, IV), з жития Кирила й Методия. В усякім разї вона не відповідає хронольоґії угорського походу.



    ПЕЧЕНЇГИ, ЇХ МАНДРІВКА І НАПАДИ, ОСЛАБЛЕННЄ УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ НА ЧОРНОМОРЮ, БОРОТЬБА З ПЕЧЕНЇГАМИ В X-XI В., СКРІПЛЕННЄ ГРАНИЦЬ, ОСТАНКИ СЛОВЯНСЬКОЇ ЛЮДНОСТИ В СТЕПАХ.



    Мандрівка Угрів та їх пустошення серед чорноморської кольонїзації були предтечею далеко грізнїйшогго для неї походу. Вже в серединї IX в. сильно налягаои на Хозар Печенїги .Хозари заступали їм дорогу на захід, тим часом зі сходу тиснули Печенїгів Узи (Торки наших лїтописей), а за ними ще сильнїйша орда Кіпчаків — Половцїв. По словам Константина Порфирородного, Печенїги тодї сидїли між Волгою і Уралом. Хозари, не витримавши натиску Печенїгів, нарештї перепустили їх; се мусило статись не пізнїйше 70-80 рр. IX в. 1). Перепущена за Волгу, Печенїзька орда упала на Угрів і погнала з їх кочовищ. Розбиті Угри рушили на схід, і Печенїги, ступаючи по пятам їх, вже на початку 890-х років зявили ся над нижнїм Дунаєм, там винищали кочовища Угрів і тим примусили їх перейти в середно-дунайські краї 2).



    Печенїзький перехід зза Волги над Дунай виглядає як дуже скорий, справжнїй степовий оркаан, щось подібне до аварського. Але Печенїги не перейшли далї на захід, як Авари, а зістались в наших степах.



    Своїми ордами вони роскинулись на цїлій просторони від Дону до Дунаю. В першій половинї Х в. „Печенїзька земля“ (?????????? ) по оповіданням Візантийцїв простягаєть ся „від нижньої частрни Дуная, насупроти Дістри (Силїстрії) до хозарського замку Саркел“ (на Дону) 3) . Константин оповідає, що з восьми колїн, з котрих складалась Печенїзька орда, чотири кочовали на схід від Днїпра, чотири-між Дунаєм і Днїпром. По його звісткам два печенїзькі коліна займали західнїй край степів, над Дунаєм, одно „в сусїдстві Руси“ — Полян, друге в сусїдстві Уличів, Деревлян і Лучан, значить між Днїстром і Днїпром. День дороги мав ділити сї печенізькі кочовища від русько-словянської поза-степової кольонїзації. За Днїпром печенїзькі кочовища притикали на сходї до земель Хозарів і Алянів, на полуднї-до кримських володінь Візантиї 4). Місця Печенїгів за Волгою зайняли Узи-Торки.



    Спільне пожитє з численною, дуже воєвничою й хижою Печенїзькою ордою для словянської степової людности було занадто тяжким. Зворохоблена вже перед тими угорськими погромами, вона тепер починає рішучо кидати небезпечні місця і в великих масах мандрує в спокійнїші краї. На жаль, весь сей процес іде поза нашими очима: не згадавши нї словом про пустошення угорські, наша лїтопись про Печенїгів починає говорити аж тодї, як вони своїми нападами стали пустошити околицї Київа, а се сталося вже в другій половинї Х в. Одинока подробиця з степового житя, яку переказують нам джерела — се трудности, які робили Печенїги на степових шляхах. В оповіданню Константина про торговельні каравани Руси, що ходили з Київа Днїпром і морем до Царгорода в першій половинї Х в., бачимо, що сї каравани мусїли ходити оборонною рукою, бо й на Днїпрі й на морськім побережу вистерігали їх Печенїги 5). Кн. Святослав і загинув в степах від Печенїгів, що стерегли його коло порогів, прочувши про його богату здобич, і переловили в дорозі до Київа. Всю иньшц обстанову тодїшнього житя в степах і на стпповім пограничу можемо доопвнити хіба з пізнїйших, половецьких часів: неустанні набіги на міста і села, що мусїли жити в вічнім страху, на воєнній нозі; під час нападів забираннє в неволю великих мас невільників, що продавались в кримських портах на роботу в далекі каї, й вирізуваннє всіх нездалих до роботи, до продажі; нищеннє осад; в результаті — утеча людности й запустїннє цїлих країв. Не треба забувати, що два віки спокійного господарського житя віддїляло сї степові тучі IX — Х вв. від трівожливої епохи розселення. Часи розселення у полудневих українських осадників виробили були ворохобний і воєвничий характер, тодї вони могли, охоче ставати спільниками розбійничих походів Гунів та Болгар; за два віки спькійнійшого житя вони відстали від того, і переважна маса не мирилась з таким трівожним пожитєм та вибрала ся з степів.



    Ми бачимо тільки результати сього всього, та й то подекуди значно пізнїйше, коли вже місце Печенїгів заступили в степах Торки й Половцї (в другій половинї XI в.), тож мусимо тут говорити про результат турецького пожитя взагалї, протягом Х (почасти IX-го) і майже цїлого XI віку.



    Вже говорячи про кольонїзацію Уличів та Тиверцїв (в етноґрафічнім оглядї), „Повість“ оповідає про неї в минулім часї: „сЂдяху по Бугу и по ДнЂпру (ДнЂстру)“, „присЂдяху къ Дунаєви“, “бЂ множество ихъ“. Вона додає, що міста (замки) їх ще й досї істнують („суть городи ихъ и до сего дне“), і тим виразнїйше відтїнює, що сама кольонїзація чорноморська — справа минула: міста зістались, а самої кольонїзації, сього колишнього „множества“ вже не було.



    Вище наведено звістку новгородської редакції Повісти про перехід Уличів з нижнього Днїпра за Бог в першій половинї Х в. і вказано, що й сей перехід сттав ся, по всякій імовіриости, під впливом печенїзького натиску. Ми мали-б тут один епізод з історії уступання чорноморської української людности з степів на північ. Але тягнув ся сей процес довго, степи пустїли поволї, степенуючись від більше небезпечних околиць до меньше загрожених. По перших, сильнїйших міґраціях, викликаних першими грізнїйдими катастрофами, сей відлив руської людности тягнув ся мабуть не одну сотню лїт, і останки степової людности могли ще мандрувати звідси і в XI-XII в.



    Уличі переходили в краї між Богом і Днїстром — певно на середнїй і верхній Бог, на північний захід. В сїм напрямі мусїла взагалї уступати степова людність. На півночи вона приливала до готової вже кольонїзації, помножала її людність і причиняла ся до відпливу її далї на північ; одним з результатів сього відворотного руху треба прийняти розвій кольонїзації лісових і багнистих просторів півнїчної України, занедбагих, певно, під час вільного походу на полудень. На заходї лежали ще слабо кольонїжьвані, теж занедбані в перших початках гірські околицї Карпатів; на їх кольонїзацію витисненнє українських осадників з-над моря мусїло мати теж рішучий вплив. Дуже правдоподібна думка, що сюди — в карпатські й закарпатські краї, пішла поднїстрянська, тиверська й дулїбсько-улицька людність 6). На сей час можна класти зміцненнє кольонїзації карпатської Руси взагалї.



    Подібний процес повілььного уступання української людности з чорноморських степів мусїв мати місце і на лївім боцї Днїпра, тільки тут ми не маємо навіть тих скупих вказівок, як на правім. Можемо тїльки з одного боку (на підставі чужоземних відомостей) констатувати залюдненнє Подоня, мабуть до самого Азовського моря, перед приходом Угрів і Печенїгів, а з другого боку описи походів на Половцї на початку XII в. показують вже сильне спустїннє степів на полудень за Посулєм, так що там зістались тілько слабі останки колишньої української людности. До XII віку степи взаагалї спустїли вже так сильно, що треба аж виловлювати натяки на істнованнє там останків словянсьуої людности. Лївобічна людність мусїла відти відступати переважно теж на північ, чи скорше на північний звхід. Подібно як кольонїзаційний потік в Подонє при першім розселенню ішов з середнього Поднїпровя в полуднево-східнїм напрямі, так і відлив з Подоня й Азовського поморя, по старим торговельним дорогам, мусїв піти на північний захід, головно на Поднїпровє, особливо лївобічне (по части можк і на правобічне — з країв нижнього Днїпра) 7).



    Про боротьбу чорноморської Руси з Печенїгами Повість нїчого не каже нам. Не знаємо й того, чи робили київські князї які небудь заходи для оборони степової людности, що вже стояла в більш або менш тїсній залкжности від Київа. Одинока ляконїча згадка Повісти під 920 p. говорить тільки, що кн. Ігорь воював з Печенїгами 8). Більше займатись Печенїгами лїтопись наша починає з того часу, як вони в другій половинї Х в. стали сильно давати себе знати київським околицям. Під 968 p. вона записала: „Приидоша ПеченЂзи пЂрвоє на Рускую земли“, що має означати перший напад на Полфнську землю, переказаний лїописцеви традицією 9). Але се був вже великий похід: Печенїги, використавши час, коли Святослав воював в Болгарії, великою ордою („бещисленноє множьство“) обложили Київ, ппрервали всякі зносини, і руські помічні полки, що прибули зза Днїпра, не відважались іти під Київ. Аж вість, що Київ на другий день має піддати ся Печенїгам, і страх кари від Святослава примусили їх іти на поміч Киянам. Та й тодї тільки припдок, як оповідає Повість, виратував Київ: Печенїги прийняли сих Заднїпрянцїв за військо Святослава й забрались.



    В дїйсности сю облогу самого Київа мусїли випередити менш голосні напади Печенїгів, шарпанина Полянської землї й київської околицї. Тільки вони не зацїлїли в народній традиції, записаній лїтописцем. Взагалї він переповідає тільки ті епізоди з печенїзької біди, що звязані були з якимись народнїми переказами або місцевими памятками: така історія про нахід Печенїгів на заднїпранські околицї, „но оной сторонЂ отъ Сулы“ (під 993 р.), звязана з лєґендою про побіду руського хлопця над Печенїгом і з іменем Переяслава, заснованого там де той хлопець „переяв славу“ у Печенїжина. Епізод 996 р. звязаннй з церквою Преображення в Василеві, бо коли Печенїги прийшли під Василїв і Вободимир, не устоявши „з малою дружиною“, тїкав і ховав ся під мостом, він обіцяв поставити церкву за своє тодїшнє спасеннє і поставив справдї церкву Преображення. Історія про облогу Білгорода (під 997 p.) звязана з мандрівним анекдотом (з ціклю оповідань про дурних людей), як Білгородцї обдурили Печенїгів, переконавши, що врни з землї дістають кисїль, і тим примусили їх кинути облогу. Нарешті осстаннїй печенїзький похід за Володимира звязаний з смертю кн. Бориса і взятий з його жития.



    Та нам від сих припадкових епізодів цїкавійші ті загальні уваги, що кинув при тих оповіданнях лїтописець. Приступаючи до оповідання про білгородський кисїль він каже, що з Печенїгами була повсечасна боротьба: “бЂ бо рать бес преступа“, і Володимир ходив в північні волости збирати війська на війну з ними („по вЂрхние воЂ“ -тут про верх Днїпра, взагалї північні волости) 10). Оповідаючи про те, як Володимир будував „гради“ навколо Київа і сюди виводив осадників з північних земель (факт, що мусїли добре запамятати в народї), лїтописець поясняє також: „бЂ бо рать от ПеченЂгъ“ 11). Сї по дорозі кинені уваги власне розкривають перед нами тодїшнї обставини, коли Печенїги, опанувавши степи та розігнавши з них переважну масу української людности, в другій половинї й особливо — в останнїй чверти Х та на початку XI в. здобули вільний приступ і до дальших земель та налягли на невинищені ще краї в районі середнього Днїпра, особливо на околицї голоснооо своїми скарбами Київа. Київські околицї були в неустаннїй облозї від них. Хоч лїтописець і каже, що Володимир „бЂ воюя ся с ними и одоляя имъ“ 12), але самі наведені ним епізоди показують, як тяжка була ся боротьба. Місцевих сил не ставало, приходилось стчгати війська з далеких північних волостей. Не ставало люду й для осадження новопобудованих міст — кріпостей в околицї Київа: знов приходилось для залоги стягати („нарубати“) заможнїйших людей з північних земель: „отъ Словенъ, и отъ Кривичъ, и отъ Чюдий, и отъ Вятичъ, и отъ сих насели грады“ 13). Очевидно, околицї Київа пустїли дуже швидко.



    Місто Родня на устю Роси в Днїпро ще стоїть на початку третьої чверти X. в.; над Днїпром, що забезпечав зносини з Київом і північними землями, українська людність могла взагалї держатись довше. З оповідання Константина про українське пограниче з Печенїгами виходило-б, що в першій половинї Х в. відкриті Уличами „руські“, себ то полянські осади над Днїпром що досить далеко простягались в степ. Поодинокі замки могли держатись і по Роси. Але Поросє загалом при кінцї Х в. було вже так ослаблене, що Володимир навіть пожалував праці укріпляти й боронити його від Печенїгів, а заходився коло будови замків в близших околицях Київа по Стугнї й Ірпеню. Про сю лїнїю укріплень лїтопись каже виразно; про укріпленнє Білгорода на Ірпеню вона згадує під 992 р.: „Володимеръ заложи градъ БЂлъ и наруби въ нъ отъ инЂхъ градъ, и много людий сведе в онь, бЂ бо любя городъ ось“; місто певно було тут і давнїйше, тепер тільки укріплено його, розумієть ся — в звязку в цїлою системою кріпостей для оборони від Печенїгів 14).



    Ще більш зложену і сильнїйшу систему кріпостей — бодай судячи з слів лїтописи, вивів Володимир нс лївім боцї Днїпра: „И рече Володимеръ: ,се не добро есть — мало городовъ около Кыева“. И нача ставити гооды по ДеснЂ, и по Устрьи (Острі), по Трубешеви (Трубежу), и по СулЂ, и по СтугнЂ“. Правдоподібно, лївий бік Днїпра взагалї ще більше підлягав печенїзьким нападам.



    Як бачимо, тут ставлено в три ряди кріпости — по Сулї, по Трубежу, по Сейму. Лїнїю Сули фортифіковано, але хто зна — чи не з стратегічних тільки причин: для утруднення доступу до Переяслава, одного з важнїйших полїтичних і торговельних центрів, і до свмого Київа. Але кольонїзація Посуля мабуть була тодї вже в однаковім станї з Порочєм; принаймнї в оповіданню про переяславського отрока бачимо, що Пеечнїги йдуть від Сули, наче з степу, і Володимир стрічає їх аж на Трубежі.



    Окрім кріпостей для оборони сеї границї служили лїнїї валів і ровів; звістний місіонер Брунон, бувши в Київі за Володимира, оповідає, як самовидець, що Володимир окружив Київ від Печенїгів „дуже міцною й довгою огорожею“. Сю „огорожу“, з проробленими в нїй ворітьми, бачив Брунон десь коло Стугни, і дїйсно ми маємо й тепер понад Стугною аж три лїнїї валів. Такі-ж вали маємо коло Переяслава. В лїтописи вали коло Стугни (на правім боцї) і вали переяславські згадують ся принагідно при кінцї XI в. 15). Не згадують ся нїде більш полудневі лїнїї валів що маємо по Роси і по Сулї. Вони мржуть бути фортифікаціями пізнїйших часів (XI в.) 16).



    Коли глянемо на мапу, то побачимо, що при кінцї Х в. границя сильнїйше залюдненої території, не знищеної хвилями турецького потока припадає більш менш на границю лїсової полоси. Се не припадково; очевидно, лїсовий край давав захист людности від нападів кочовників. Дїйсно слїдячи за пізнїйшими нападами Половцїв (нам більшее відомими), бачимо, що вони дуже рідко майже, нїколи не забирались в лїсові краї Деревлян або Дулїбів, головно крутились в сусїднїй з незахищеним Поросєм околицї Київа, а ще більше в Переяславщинї,-що лежала вповнї поза границею лїсової країни. Може ся безборонність Переяславщини й була причиною тих більш зложених фортифікацій Володимира на лївім боцї.



    Одначе покинена київськими князями степова країна на полудень від Стугни та Сули не спустїла зовсїм одразу. Я казав уже що вона мусїла пустїти поволї, довгим рядом десятиліть. Навіть в XI — XII — XIII в., по всїх степових бурях і перемінах, які переживала полуднева границя хлїборобської осїлої кольонїзації, то відступаючи на північ під натиском степу і чекаючи спокійнїших і вигіднїйших часів, аби знову посуватись на полудень, то посуваючись дїйсно при кождім полїпшенню обставин,-навіть, кажу, по тих всіх перемінах, в таких пізнїх часах знаходимо в степах значні останки словянської кольонїзації. В другій половинї Х або першій пол. XI віку сї останки мусїли бути далеко значнїйші. Ми бачимо в XII — XIII в. досить численну степову українську людність — Бродників, що в тїснім союзї з кочовими ордами — панами степів, вміли жити в сих степах. Бачимо подунайських Берладників, промисловців і пиратів, що виступають оден раз не більш не менш як полком в 6000 мужа, та галицьких рибалок, що перебували на нижнїм Дунаю. Баыимо такі міста як Олешє на нижнїм Днїпрі, авжний торговельний пункт, приморський порт Київа, або Руський порт на устю Дона. Тмуторокань ще в другій половинї XI в. становить руську волость, висовуючись островом за половецьким морем. В самім степу, здаєть ся, зацїлїли деякі осади. Всї отакі останки в перших часах по приходї Печенїгів мусїли бути ще значнїйші.



    Лїтописець, оповідаючи про колишнє множество Уличів і Тиверцїв, каже, що міста їх істнують і доси (в другій половинї XI в.). Одна з її редакцій має варіянт: „градъ ихъ спы“ (вали), отже виходило-б, що були тільки спустїлі городища. Дїйсно, Константин Порфирородний теж згадує спустїлі замки (??????????? ) між Днїпром і Дунаєм 17). Але у редактора Повісти ледви можна припустити такий архерльоґічний інтерес, щоб він застановляв ся над порожнїми городищами, і пригадуючи Олешє, Руський порт, Тмутаракань, можна скорше думати й тут за міста залюднені. Над морем і на більших ріках вони довго могли держатись, та і в степах взагалї певно ще довго по приходї Печенїгів зіставались значнїйші маси людности. Вона по части далї відступала поволї з степів на північ, по части приладжувалась до спільного пожитя з кочовниками в степах і верталась більш меньш до того воєвничого, напів кочового способу житя, з яким виступали перед нами в часи свого Sturm und Drang-періоду їх предки, чорноморські Словяне, товариші походів Гунів та Болгарів в IV — VI в. 18).



    Примітки



    1) Константин каже (De adm. 37), що те стало ся тому пятдесять або пятдесят пять лїт, а що ся частина укладась коло 950-го р. (в 951-2, як виводить Bury) то Печенїги мали б перейти Волгу в останнїх роках ІХв . В дїйсности Печенїги мусїли перейти Волгу скорше.



    2) Про сей епізод і його супрречну хронольоґію диа. у Ґрота op. c. гл. V, Голубовского ПечннЂги гл. III, Маркварта с. 519 і далї, Bury § 13. Наша Повість дає для приходу Печенїгів дату 6423, себ то 915: „приидоша ПеченЂзи первое на Рускую землю и створше миръ съ Игорем, идоша къ Дунаю“. Але по правдоподібному обясненню Шахматова (Хронологія с. 473), лїтописець викомбінував її з оповідання Амартола про участь Печенїгів в грецько-болгврській війні 914 р., що слїдом і переказує: Мусів міркувати тавим чином, що як Печенїги ходили на Дунай, то мусили йти через „Рускую землю“, а коли при тім не звісно про війну їх з Інорем, то очевидно „створивше миръ“.



    3) De admin. imp. с. 42; про сю главу див. гадки в розвідцї Усенского: Византійскія владЂнія на сЂв. берегу Чернаго моря (Київська Старина 1889 IV, 263 (він уважає се реляцією з початку Х в.) і Bury The treatise de administrando imperio-Byz. Zeitschr, 1906 § 14.



    4) De adm. с. 37.



    5) De adm, с. 9.



    6) Пор. Барсов2 с. 100, Потканьский Lachowie с. 196 (гадка тут висловлена не зовсїм зручно).



    7) Тому трудно прийняти гадку Шахматова (Къ вопросу о происх. рус. народностей с. 13-4, почасти і в новійшім: Юж. поселенія Вятичей), що подонська людність (котру він уважав за Сїверян, потім за Вятичів), відливаючи на північ, масами кольонїзувала землї по Оцї. Йому на се не вдало ся дати нїяких важних доказів, і така кольонїзація просто і виключно на північ досить неправдоподібна.



    8) Іпат. с. 26.



    9) В Повісти є два такі перші походи Печенїгів на Руську землю, записані навіть в тих самих словах, один під 915, другий під 968 (одна з кодексів-Хлєбнїковский завважив сю суперечність і поправив під 968 роком: „пЂрвое на „второе“). Се могло зявитись таким чином, що напад під 968 p. був дїйсно записаний в Повість, як перший відомий, але пізнїйший редактор викомбінував з грецького джерела і записав під 915 p. ще давнїйший прихід, як „первий“, не поправивши пізнїйшого.



    10) Іпат. с. 87.



    11) Іпат. с. 83.



    12) 1. с



    13) Іпат. с. 83. Варіянт: „и от всЂхъ град“ (1 Новгородська лїтоп, с. 65).



    14) Про будову замків Володимиром є спеціальна (правда — не дуже богата змістом) розвідка Бережкова в Чтеніях київського історичного товариства т. II.



    15) Іпат. с. 153, 158 і 159.



    16) Про вали правобічні й лївобічні див. Максимовича Собраніе сочиненій II с. 240; Антоновичъ Зміевы валы в предЂлахъ Кіевской земли (К. Старина 1884, III) і йогож Археологическая карта Кіевской губ. с. 133 і далї, В. Ляскоронскій Городища, курганы и длинные валы въ басейнЂ р. Сулы (Труды XI съЂзда т. І), його ж Городища, курганы и длинные (зміевые) валы по теченію рр. Псла и Ворсклы (Труды XIII съЂзда т. I).



    17) De adm. с. 37.



    18) Про українську людність в степах в XI-XIII в. див. т. II гл. 7.

    Розділ V. Матеріальна культура українських племен в часах роззселення і по нїм



    Господарство:



    ДЖЕРЕЛА ДО ПІЗНАННЯ КУЛЬТУРИ І ПОБУТУ. ХЛЇБОРОБСТВО — ЛІНГВІСТИЧНІ ВКАЗІВКИ, РОДИ РОСЛИН, ТЕХНЇКА ХЛЇБОРОБСТВА, ГОРОДНИЦТВО І САДІВНИЦТВО, ІСТОРИЧНІ ЗВІСТКИ, ІСТОРИЧНІ Й АРХЕОЛЬОҐІЧНІ ВКАЗІВКИ.



    Переходячи ткпер до вияснення культури й побуту українських племен в часах розселення, спинимо ся перед усїм на тих джерелах які виясняють нам сей побут в найдавнїйші часи — передісторичні і на початках історичного істновання. Маємо кілька родів таких джерел, що можуть себе посполу доповняти і контролювати, а в сумі — дати нас досить докладний образ їх житя.



    Передо всїм мова. Порівняна словяоська лїнґвістика відкриває перед нами спільний запас слів, що становив культурний добуток прасловянства ще перед розселеннєм і остаточним відокремленнєм поодиноких племен, і таким чином виказує нам той культурний стан, в якім наші племена виступали на своїх займанщинах, на теперішнїй території, по своїм відокремленню 1). Очевидно, що було загальним культурним добутком всього Словянства взагалї, то було добуткрм і наших племен з окрема. Розумієть ся, потрібне обережне відокремленнє нових назв, перейнятих словянськими народами вже пізнїйшими часами з спільного джерела. В деяких випадках така непевність лишаєть ся; там де я не був зовсїм певний, уживаю я замість назв: прасловянський, пра-европейський, слова: загально-словянський, загально-европейсьський 2)



    Друге джерело — археольоґічний матеріал. Там де можна на певно прийняти, що нахідки належать до наших племен, вони ілюструють культуру їх в часах перед тим, як запановало у них християнство, і з сього погляду особливо важні великі ґрупи розкопок, одна на території Деревлян, друга з полудневої Волини, третя з території Сїверян 3). Остання має і дати — в видї монет IX — Х в. Для ранїйшого часу, з перед-розселення мали-б велике значіннє розкопки похоронних піль з київської околицї, бо сю кольонїзацію теж можна вважати словянською напевно; на жаль тільки розкопки сї видані дуже недокладно 4).



    Нарештї дають нам відомости історичні памятки: з часів словянського розселення маємо ряд важних відомостей, переважно про чорноморських Словян взагалї (Антів і Словен разом), а почавши від ІХ в. тубильні й чужі джерела дають нма богатий запас відомостей вже спеціально про наші племена. Таким чином маємо матеріал дуже ріжнородний і з ріжних часіс 5).



    Поыинаємо від, матеріальної культури, найбільш конкректної, тому найлекшої для констатовання, і будемо виходити від вказіяок лїнґвістичних, в сфері матеріальної культури особливо інтересних.



    Хлїборобство в епоху розселення стає вже підставою хозяйства, тому треба від його зачаати. Початки його сягають правдоподібно ще пра-індоевропейских часів, хоч можна вказати тільки слабі слїди його в мові 6). Що в часах неолїтичної культури хлїборобство в східнїй Еыропі звістне, ми бачили теж. В крузї европейських мов для нього є вже значний запас термінів, і навіть скептичнїйші дослїдники признають у европейської ґрупи Індоевропейцїв досить розвинене хлїборобство: що найменше три рода хлїба — ячмінь, пшеницю й просо, терміни для оранки, сївби, жатви, мелення й відповідних прирядів 7). Ще далї поступило воно в пізнїйшімп ожитю словяно-литовської ґрупи, і таким чином вже при своїм відокремленню словянська ґрупа мала значно розвинене хлїборобське господарство. Краї словянської правітчини, особливо полуднева її частина надавалась для нього дуже добре. Тож не дивувати ся, що хлїборобство для Словян, судячи по лінґвістичним фактам, ще на правітчинї стало переважним джерелом поживи. „Ж и т о“ — прасловянське слово, що означає поживу (від сл. жити), служить заразом загальним означеннєм хлїборобських проудктів, як головного предмета поживи 8); у ріжних словянських народів воно спеціалїзуєть ся, прикладаючись до головного рода хлїба: таким чином у нас і у західнїх Словян воно означає secale, у полудневих пшеницю (а у Резян навіть кукурузу). На таке-ж значіннє хлїборобства як першого по значінню джерела поживи й дотатку, вказують слова: збіже (українське й західно-словянське споріднене з біг, богатий), що означає в нашій мові і рухоме майно і хлїб 9), лїтописне о б и л и е, що означає урожай хлїба, хлїб не зібраний (як в лїтописна і богацтво (у всїх словянських ґрупах); б о р о ш н о (старосл. брашьно), що значить в ріжних словянських діалєктах то їжу взагалї (а навіть подекуди — майно) то спеціально муку.



    Разом з загальними, пра-европейськими родами знаходимо прасловянські назви для отсїх родів збіжа: p ъ ж ь (secale, прасловянську назву витиснуло, у нас спеціалїзувавшись загальне ж и т о ), слово спільне всїм північно-европейським племенам (литовське rugys, півн. нїмецьке rugr). П ь ш е н и ц а, від пьхати — товкти, як і пшено, — товчеое зерно 10) — одно з небогатьох звязаних з хлїбом слів, що ясгають праіндоевропейських часів (санскр. pish — ртзбивати): поруч з ним стоїть не тривке в своїм значінню 11), але своїми ваганнями власне інтересне, бо може власне в тім дає себе знати його архаїчність, старе праевроппйське п и р о (грець. ????? . лит. рurai — пшениця). Я ч м і н ь, ячьмы (неясне слово). П р о с о (слово неясне) і поруч нього иньша прасловянська назва проса — б ъ р ь: оден з найстарших і взагалї дуже цїнний в старім господарстві (і у Індоевропейців і у Турків), сей рід збіжа мав, видно, важне значіннє і в словянськім господарстві, бо крім сих двох назв маємо прасловянську назва ще й для товченого проса п ь ш е н о. Нарештї — овес, о в ь с ъ (литов. aviza, латин, avena, звязок не вповнї ясний) хлїб, як і жито, спеціально північно-европейський 12).



    Всї сї рослини сїяно для знрна, старьсл. з p ъ н о (слово праевропейське, лат. granum, ґот. kaurn). З рослин технїчних маємо: л е н (праевропейське слово-грецк. ????? , лат. linum, ірл. lin, ґот. lein, литов. linaі); к о н о п л я (теж слово загальноевропейське, — думають, що її перейняли з Скитії, бо її там бачив дику Геродот): слово п л о с к і н ь, широко розповсюднене (хоч не загальне) в словянських мовах, може теж належати до прасловынських часів (слово звязуть з нїм. flachs лен) 13). Для оброблення землї терміни: 0 p а т и (праевропейське, пор. '????. aro), р а т а й (всеслов., є і в давнїх руських памятках), н и в a, гp. ????? ; (поруч неї p і л я — староруське, спільне з західнїми Словянами); назви для необробленої землї — л я д а, ц ї л и н а, у г о p (схід. і захід., у
    Страница 22 из 55 Следующая страница



    [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ] [ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.