LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ в 10 томах Страница 36

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    державного житя київського відсовують ся гень за межі IX віка, і орґанїзація сильного війська і князївської власти в Київі (що мусїла випередити всякі підбивання сусїдів і далекі походи) іде в глубину VIII в., або й ще далї. Ми таким чино,м ідучи назад, наближаємо ся до тих часів, коли за першим Sturm-und Drang-періодом словянської кольонїзації наступили спокійнїйші часи на середнїм Поднїпровю — десь в VI-VII в., і могла розвинутись наново торговля й інтензивнїйший господарський промисел. Тодї м о г л а наступити на сам перед серед ріжних проб оборони та воєнна десяточна орґмнїзаці, а далї — мусїв розвинутись і князївсько-дружинний устрій; се сталось би — найпізнїйше в VIII віцї.



    Можна б ще піднести, як хроноьоґічний момент, що в лєґендї про хозарську зверхність над Київом виступає в ширшій версії київська громада — Поляне, про князя нема згадки. Коли б можна було покладатись на детайлї сеї лєґенди, з неї виходило-б, що в ті часи, як Хозари підбили під свою зверхність Київ, там ще не було сильної князївської власти, хозарська-ж зверхність могла зявитись тут десь в другій половинї VII чи в першій половиинї VIII в. -найдальше. Але на детайлї народньої традиції покладатись не можна, особливо на таку подробицю, як у данїм разї.



    Що Поляне дїйсно якийсь час були під зверхністю, чи полїтичним впливом Хозарів, се можна приймати за певне: крім народньої традиції про дань 1), переказаної в Повісти, про се ж свідчить хозарський титул „кагана“, що прикладав ся до київських, взагаллї до руських князїв (в слові Іларіона XI в.-великий каган Володимир, в Слові о полку Ігоревім — каган Олег, у ібн-Русте й ин. король Руси зветь ся хакан-Рус). Він і давнїйше, видно, уживав ся князями: руський король, призвищем хакан (себ то каган), що посилав 839 р. своїх послів до імператора Теофіля, був, правдоподібно, теж київський князь (про хозарського кагана нїяк не можна тут думати, бо з ним Візантия мала близькі й вигідні зносини через кримські провінції, й не потрібувала-б пересилати його послів аж через західню імперію, як то стало ся з тими руськими послами 839 р.). Про те, як Кияне вибили ся з під хозарської зверхности, автор Повісти вже не знав нїчого (сама лєґенда про хозарську дань переховалась як приповідка, привязана до ріжницї меча й шаблї, й віщує пізнїйшу побіду Киян над Хозарами). Сей факт може свідчити тільки, що се стало сф дуже давно. В усякім разї на початках IX в., коли князївсько-дружинний устрій прийшов до значного розвою, хозарської зверхности над Київом не могло бути.



    В сїй хозарській зверхности пробувано вказати важний поворотний момент в утворенню Руської держави: коли стала упадати сила Хозарської держави, що опікувала ся торговлею, торговельні міста мусїли подбати самі про своє забезпеченеє, й се змусило їх до орґанїзації воєнних сил 2). Се дуже привабне обясненнє дало-б нам і хронольоґічний вихідний момент, та тільки воно зовсїм ілюзоричне. Хозарська держава меньше всього була полїцейською новочасною держквою і дуже мало могла впливати на відносини далеких словянських племен Поднїпровя 3). Тутешнї богатші, торговельні міста мусїли дбати про забезпеченнє своїх інтересів і їх охорону зовсїм незалежно від хозарської власти, хоч би й були ще під хозарською зверхністю. І найбільший торговельний центр — Київ мусїв думати ще скорше, нїж упала сила Хозар, над забезпеченнєм свого місцевого торгу й свобідної комунїкації по торговельним дорогам, скоро тільки такий торговий рух почав розвивати ся, — а се вкінцї мусїло само собою привести до розвою воєнних сил й сильної княжої власти.



    Виходячи з понятя про торговлю як движучу силу, що в тих обставинах дрібного натурального господарства одна збирала засоби, капітали в їх тодїшнїх формах і давала імпульс до творення нових форм суспільного ладу, нових відносин суспільних і полїтичних, — ми можемо собі представити, як забезпеченнє торговельних зносин і вигід торговлї мусїло потягнути за собою утвореннє певної полїтичної системи. Забезпеченнє торговельних доріг само собою мусїло потягнути за собою будову в найбіьше небезпечних місцях, або в більших центрах торговлї „городків“, де київські князї саджали „своїх мужів“, а найбільше неспокійні племена приходило ся при тім „примучувати“. Контрібуції й дани, які при тім зберали ся з них, і саме примучуваннє, получене з забираннєм людей в неволю, давало цїнний запас товарів київській купецькій дружинї, і се мусїло заохочувати київських князїв до розширення сих примучувань і -„полюдий“ — походів за данею на примучені і замирені вже території. В парі з тим ішли все дальші походи, морем і суходолом. І сї також теребили торговельні дороги (бачимо наприклад, що походами на візантийські землї здобували ся ріжні полекші для руської торговлї на Візантию), але ще більше мали на метї здобичу, та й добру службу служили повазї київських князїв — зміцняючи їх власть і впливи. Так в тїснім звязку з охороною київської торговлї виросла б державна система, що як з одного боку служила інтересам торговлї і зверхньої купецько-вояцької верстви, так з другого боку сама стає цїлею для правительства й дружини, що правила сею системою й жила з її доходів.



    Такий характер має київська державна система Х в. і се може служити на попертє гадки, що власне інтереси торговельні, потреби і рахунки київського купецького патриціату послужило тою пружиною, що пустила в рух полїтичне житє Київа і його системи 4). Але так схематично-правильно під впливами одного торговельного фактора вона, розумієть ся, не розвивала ся, бо він не впливав ізольовано-одиноуо. Ті воєнні сили, на котрі опирала ся торговельна дїяльність Київа, вносила нераз сильні пертурбації, бо були занадто незалежні від неї, приходячи в житє київської громади звідки инде.



    На зустріч запотрібоваванню Київа в воєнних силах ішло їх предложеннє з далекої скандинавської vagina gentium.



    Від першої половини IX в. він міг користувати ся для своіх сил найкращими дружинними контінґентами з скандинавських виходнїв-„Варягів“. Тим часом як одні ватаги Норманів прямували на береги Франції та Анґлїї, иньші пускали ся за грогима й здобичею в „східнї краї“ (Austrvegr). Наша лїтопись переказує, що на певний час Варяги підбили собі-новгородських Словен, Кривичів і сусїднї фінські народи і збирали з них дань. Иньші ватаги їх пускали ся далї на полудень, шукаючи добрих оказій, воєнних успіхів і здобичи в самостійних воєнних заходах чи в службі місцевих династів та громад. Київські князї, чи може старшини, так само старшина иньших значнїйших торгових гнїзд на великім Днїпровім шляху могли брати їх для оборони своєї чи своїх караванів; сї гнїзда служили етапами, де збирали ся сї варязькі авантуристи і з них проторювали собі дорогу далї до моря і за море. Київ служив їм стацією до Візантиї, куди Варяги пускаши ся в походи з київськими князями, а пізнїйше (особливо в XI в.) і на службу. Швендяло їх сею дорогою потім так багато, що Днїпро став „путем із Варяг в Греки“ уже в перший половинї Х в., колт Константин з уст прихожих Норманів записав під іменем „руських“ кілька норамнських назв Днїпрових порогів 5). На сїм шляху Київ був головрим пристановищем для Варягів і варязькі ватаги заважили тут велико і в ріжних ролях мусїли виступати. Завдяки тільки варязьким дружинам завязки полїтичної орґанїзації, які були в Київі і його близших околицях, могли так скоро вирости і поширити ся, обхопити таку величезну просторонь і звязати її в досить міцну систему. Чи варязькі конунґи при тім засїдали і на київськім княжім столї, сього не можемо сказати напевно, не вірячи в лїтописні оповідання, але й незалежно від того варязькі дружини, приймаючи участь в місцевих відносинах, суперечках і війнах, не раз, певно, тримали в своїх руках правлїннє, роспоряджало долею міста й його людности. Згадати такі епізоди, як прихід Володимира або Ярослава на Київ з варязькою силою, або повстаннє Новгородцїв против варязьких дружин за Ярослава, що закінчило ся крівавою різнею, заданою Новгородцям Ярославом.



    Навіть не приймаючи зовсїм лїтописно теорії про варязький початок Руської держави й княжої династиї, треба признати чимале, хоч би й служебне значіннє варязьким ватагам в процесї будови сеї держави в IX-Х в. З Варягів виходили намістники в підвласні народи: між Ігоревими князями чимало мають норманські імена (що до декотрих імен зістають ся сумнїви — чи вони справдї скандинавські). Богато Варягів було в вищій і низшій дружинї, в близшім окруженню князя: варязький вплив був остільки сильний на київським дворі, що молодим княжичам Х в. давали варязькі імена; такий напр. „нетий“, се бто племенник кн. Ігоря Якун (руська перерібка скандинавського імени Гакон). Се опчалось уже з 1-ої пол. IX в.: вже посли руськогр „кагана“, послані в Візантию десь 838-9 р., були правдоподібно Варяги. Тривало-ж воно до часів Володимира Вел., ба навіть щп й Ярослава, що в своїй боротьбі з братом Мстиславом найняв варязьку ватагу під проводом Якуна (Гакона). Аж в 1-ій пол. XI в., коли перейшла на їх мода на Руси, Варяги починають більше мандрувати далї на полудень і в 1-ій пол. XI в. часьо стрічають ся на службі в Візантиї: до тих часів у Візантиї знали переважно таких Варягів, що служили у руських князїв і для того звали ся Русию (порівняти руські назви порогів). Не диво, коли автор Повісти під впливом сих обставин уложив теорію, що не тілько київська династия була норманська, але й сама Русь — то Нормани, Варяги (хоч цїкава річ — тодї як в Київі аж роїло ся від Варягів, члени київської династиї носять словянські імена, як Святослав, Ярополк, Володимир, а імена Олега, Ігоря, Ольги не зовсїм певні що до свого початку, хоч їх з правдоподібністю обясняють з норманських).



    Крім воєнного значіння, варязькі дружини мусїли зробити прислугу київським князям ще в сфері, про котру найменьше знаємо — внутрішньої управи. Чи київська династия вийшла з громадських князїв, підпорядкованих колись волї громади, чи з яких узурпаторів, -в кождім разї в розвою її власти в серединї самої землї мусїли важну ролю відограти сї чужі, не звязані з громадою норманські дружини, на котрі операли ся князї в IX і Х в. Дуже вони їм були наручні! Роля київського князя з кінця Х і XI в. в своїй землї далеко в ідійшла від „демократичношо“ устрою Прокопієвих Антів і деревлянської конституції: громадське віче, „старци градськии“ відійшли на другий плян перед князем і його дружиною, що взяли в свої руки і суд і адмінїстрацію.



    При кінцї Х віку сей процес уже вповнї закінчив ся, коли повірити зложеній кількадесять лїт пізнїйше лїтописній повісти про Володимира; як відгомон давнїйшого виступають в його радї попри дружинниках-боярах „старци градскии“, але князь з дружиною править уже без них і без громадського віча. IX і Х в. — се той час, коли мусїла сформуватись така княжа власть, а се власне час найбільшого значіння варязьких дружин в Київі і взагалї в Руській державі. Ми мусимо бачити тут щось більше, як припадкову хронольоґічну стрічу сих двох фактів.



    Вже в 2-ій пол. VIII в. мусїли київські князї перейти до підибвання сусїднїх народів та далеких походів морем і суходолом. Сї походи й підбивання давали їм можливість держати далеко більшу і сильнїйшу дружину, нїж скільки-б на то коштів давала сама київська громада. Але „изодЂваючи оружьємь и порты“ свою дружину та помножаючи її, князь здобував в нїй силу, залежну тільки від нього самого, без усякого впливу громади; він сам таким чином визволяв ся з під опіки громади й земської аристократії — „лїпших людей“, і міг розширяти свої компетенції поза сферу воєнної оборони. Рядячи власновільно, через свою дружину, в підбитих землях, він поволї міг переносити тіж порядки і в саму „Руську землю“. Тим способом адмінїатрація, суд, фінанси могли по волї переходити від громадських репрезентантів усякого рода в руки княжих посадників, тивунів та ріжних иньших аґентів. Навіть самі тисяцькі та соцькі стають княжими урядниками: князь їх іменує з своєї дружини (знаємо се з XII в., але практика ся, певно, старша).



    Аж ослабленнє княжої власти в другій половинї XI в. піднесло значіннє громади-віча, тай то воно не пішло у нас далї громадської контролї над княжою управою, що в своїх руках держить і далї всї галузи адмінїстрації.



    Примітки



    1) Сама по собі ся традиція про дань могла-б вирости і з памяти про торговельні десятини, добирані Хозарами від руських купцїв на дорозї на Схід. Свого значіння вона набирає поруч иньших даних.



    2) Ключевскій Боярская дума3 с. 23, Курсъ рус. исторіи І с. 150 і далї.



    3) Ще меньше можна згодити ся з гадкою, висловленою иньшим поважним росийським ученим, що початки руської державної орґанїзації були дані Хозарами-вони дали взірцї державного устрою й вищої культури руським Словянам (Ламанский Житіе св. Кирилла, Ж. M. H. П. 1903. V с. 150 і далї, пор. VI с. 352). Культурність Хозар в порівняню нпр. з київською Русию перецїнюєть ся тут зовсїм не заслужено. Примітивний устрій півкочевої орди також зовсїм не надавав ся на взірець для орґанїзації оселих племен. Орґанїзація держави Олега чи Ігоря, при всї йсвоїй примитивности, була степенем вищим в порівнянню з устроєм Хозрської держави.



    4) Против перецїнювання значіння торговлї в історії старого житя висловлювали ся недавно Рожковъ (Обзоръ русской исторіи съ соціологической точки зрЂнія І с. 25) и ПрЂсняковь (Княжое право с. 162); вони підносять, що в глубину наролнього житя впливи торговлї не проходили, і се в значній мірі вірно (пор. вище с. 302-3). Але ролю полїтичного ферменту тим центрам, де виробляла ся справдї значнїйша купецька верства, ніяк не можна заперечити. На тлї бідного, інертного житя мас сільських і пригородських сї невеличкі, але рухливі і засібні, повні енерґії й інїціативи купки городського купецтва не тільки сильно мусїли виріжнятись, але і витворювати сильні зміни в сїм життї.



    5) Дуже часто представляють собі хибно, мов би Варяги самі собі утерли сю дорогу, і аж потім стали осїдатись на Руси. Легко сказати- ходити впоперек через цїлу східню Европу, без якихось опорних точок, без жадного забезпечення від тих народів, серед котрих ішла та дорога. Цїкаво прочитати описи подорожей скандинавських авантурників в Біармію (про них статя Тіандера ПоЂздки Норманновъ въ БЂлое море, ИзвЂстія отд. рус. яз. 1902, III): якими небезпечними, героїчними представляють ся сї напади на поблизу моря положені осади Фінів!



    ЗВІСТКИ ПРО РУСЬ IX в.: ЖИТНЯ ҐЕОРҐІЯ АМАСТРИДСЬКОГО Й СТЕФАНА СУРОЗЬКОГО, ПОХІД 860 р., ПОХІД НА ТАБАРІСТАН, ДИПЛЬОМАТИЧНІ ЗНОСИНИ: РУСЬКІ ПОСЛИ 839 р. І ЦЕРКОВНА МІСІЯ 860-х рр. НАЙДАВНЇЙШІ КИЇВСЬКІ НКЯЗЇ, НЕПЕВНОСТИ ТРАДИЦІЇ, АСКОЛЬД, ДИР, ОЛЕГИ, КАТАЛЬОҐ НАЙДАВНЇЙШИХ КНЯЗЇВ



    По сих загальних увагах про початки Руської держауи перейдемо до перегляду фактичних звісток про неї, які маємо. Бідні вони і мало їх, але тим більше випадає уважно перейти всї, скільки маємо.



    Вони починають ся звістками про походи Руси на чужі землї; я про них уже згадував, а тепер виберу їх з цїлого IX віку 1). На початку IX в. „погибельний учинками й іменем“ нарід Русь (?? '????) під проводом якогось неназваного на імя воєводи ('??????) пустошив малоазійські береги від Пропонтіди до Синопа. Довідуємось про се з Жития Ґеорґія Амастридського, з приводу чуда, яке над сими Русами стало ся в Амастрі (коло Синопа). Близших відомостей про Русь не знаходимо в сїм риторичнім утворі, крім одного натяку на Таврів, що може вказувати на північні береги Чорного моря, як край сеї Руси.



    До тих же більш меньше часів — початку IX в. (а може навіть кінця VIII) може належати опоовіданнє жития Стефана Сурозького (знову з приводу чуда) про спустошення, вчинені „руською ратию“ під проводом князя Бравлина на полудневім березї Крима „від Корсуня до Корча“ (Керчи) 2). Поясненнє, що сей Бравлин прийшов з Новгорода, треба вважати пізнїшим додатком, зрештою-ж се оповіданнє,х оч переховане тільки в словянсько-руськім перекладї, не має слїдів пізнїйшої редакції 3).



    Колт зважити, що обидва напади стали нам відомі припадково, тільки тому, що були згадані в аґіоґрафічних утворах, з поводу звязаних з ними чуд, то се саме наводить на гадку, що таких нападів Раси на чорноморські береги було тодї далеко більше. Я навів вище слова жития Георґія Амастридського (написаного в 1-ій пол. IX в.) про руський нарід, як добре звістний своїми погибельнии вчинками: „Русь, нарід суворий, як то всї знають — вони не мають утїхи нї в чім людськім, тільки в убийстві“.



    Таким чином голосний похід 860 р., коли Русь, використавши се, що імператор Михаїл з військом пішов в Малу Азію, несподївано прохопила ся в Когстантинопольську протоку на двох стах кораблях і напала на сам Царгород, не був чимсь нечуваним. Нового було хиба тільки, що Руьс відважила ся напасти на саму столицю і то може по довгім замиренню, до котрого привело візантийське правительатво своїми дипльоматичними зносинами з Русю в 840 рр. 4). Похід став ся лїтом 860 р.; в недавно віднайденій візантийській хронїцї він датований 18 червня. Русь встигла пограбувати околицї Царгорода, зруйновала передмістя і нагнала влеикого страху на саме місто, позбавлене всякої оборони. До наших часів дійшли проповіди патр. Фотія, проголошені ним під ту хвилю, і в них скрізь шумну візантийську риторику пробивають місяцми досить живі відгомони тодїшнїх настроїв. Живо переданий сей несподїваний страх, коли перед неприготованим містом показали ся „варварські кораблї, дихаючи чимсь суворим, диким, погибельним — море тихо і спокійно розстелювало свій хребет, їм даючи приємне і легке плаваннє, а на нас (Греків) підіймаючи грізні хвилі війни“. „Вони йшли попри місто, несучи уоружених пловцїв, загоожуючи місту смертю від меча, і вся надїя людська облишила місто, і воно держало ся тільки надїєю на Бога“. „Чи пригадуєте ту темну і страшну ніч, коли житє наше збирало ся зайти з заходом сонця і світ нашого істновання мала поглинути глубока темрява ночи? переляк і темрява опанували розум, і ухо прислухало ся тільки до одної вісти: варвари вже перелїзли мур! вороги опанували місто! Чи пригадуєте той переляк, ті слези і лемент — як вдарило ся в них місто в останнїй розпуцї!“



    Нагло Русь покинула облогу й забрала ся назад: правдоподібно, причиною було те, що імператор на вість про руський напад поспішив ся з дороги назад, і Русь стратила надїю взяти місто. Одно з джерел каже навіть, що Русинів побито, але ся звістка стоїть одиноко супроти иньших, що не згадують про якісь страти Руси. В пізнїйших хроніках Х в. причиною стає вже буря, наслана на Русь, коли в море окунули одїж Божої Матери; але сучасник патр. Фотий, нїчого не згадує про чудо: воно було перенесене на сей напад з лєґенди про аварський напад на Царгород 626 р.



    Русь тодї знала дорогу не тільки на Чорне море. Десь по тім голоснім походї на Царгород став ся руський похід на полудневі береги Каспійського моря. Від пізнїйшого, але солїдного історика Табарістана (полудневого берега Каспійського моря) ібн-ель-Хасана (його історія написана 1216/7 р.) довідуємо ся, що за часів Хасана-абу-Зейда приходила Русь на Абесгун (славне портове місто в східно-полудневім кутї Каспійського моря), але військо абу-Зейда знищило напастників. Сей абу-Зейд володїв Табарістаном між 862 і 884 р. 5).



    Як я вже сказав,сї звістки свіддчать в першій лїнїї про значний розвій воєнних сил сїєї Руси. В поході 860 р. було, судячи по числу кораблїв, поданому візантийськими джерелами, 6-8 тис. мужа 6), а й похід переказаний в Житиї Ґеоргія Амастридського не міг бути зроблений незначною ватагою. В дальшій лїнїї, як я вже сказав, сї „руські“ походи свідчать про якусь більшу державну орґанїзацію на середнїм і нижнїм Днїпрі. В посланїї Фотия (860-і рр.) маємо й безпосереднїй натяк на се: Русь підняла ся на Візантію, каже він, „підбивши сусїдїв і з того загородившись“ 7).



    Факти дипльоматичних зносин сеї Руси з Царгородом також дають доказ яеоїсь більшої держави, з ширшим полїтичним світоглядом. Маємо їх два. Оден — се прихід послів від „руського короля, прозвищем хакана“, до візантийського імператора Теофіля в 839 р., для навязання дружних відносин 8). Другий — се зносини Руси з Візантиєю по походї 860 р. По всякій правдоподібности, сї дипломатичні зносини були результатом сильних нападів Руси на візантийські землї й інїціатива їх вийшла від Візантиї. Першим разом заходила ся вона зробити кінець нападам Руси на візантийські землї, що діяли ся в перших десятолїтях ІХ в., і встигла довести до якихось приязних відносити, мабуть — задаривши і закупивши руського князя і його старшину, як се було в 860-х р. Сим другим разом Візантийське правительство постарало ся себе забезпечити від таких грізних несподїванок, яким був похід 860 р., — особливо небезпечних при тяжкій війнї, яку Візантиї приходило ся тодї вести з Арабами. Про сї другі переговори біоґраф імператора Василя оповідає, що сей імператор прихилив до згоди „нарід руський необорний і поганський, роздаючи йому одежі золоті, срібні й шовкові, а завівши з ним згоду і приязнь, намовив прийняти хрещеннє“. Висланий на Русь епископ, по його словам, зробив сильне вражіннє на Русинів своєю проповідю і багатьох охрестив; до сього вражіння, мовляв, особливо причинило ся чудо: проповідник, для переконання слухачів-Русинів, вложив в огонь євангелиє, і огонь не зробив на нїм нїякого слїду — се рішучо вплинуло на успіх проповіди (мотив такої проби огнем досить розповсюднений в лєґендарній аґіольоґічній лїтературі) 9) Про се завязаннє приязних відносин з Русю і висланнє до них єпископа каже також і сучасник Фотий в своїм окружнику, але без всяких близших подробиць. Фотий каже, що Русь, нарід загально звістний з своєї нелюдськости й воєвничости, змінила свою поганську віру на християнство, прийняла єпископа і з ворогів стала підвластною приятелькою імперії, — себ то стала її союзником й обіцяла воєнну поміч 10). Ся Фотиєва згадка походить з-перед 866/7 р. і дає розуміти, що зносини розпочали ся не так за часів імп. Василя (що в маю 866 р. став соправителем імп. Михаїла, а від 867 правив сам), як може ще й скорше, слїдом по руськім походї 860 року 11).



    При тім в візантийських джеоелах не називають ся анї правителї Руси, що вели сї зносини з Царгородом, анї провідники походу 860 року. Повість временних лїт каже, що то були Аскольд і Дир. Се приводить нас до реєстру київських князїв Х віку. Річ се дуже неясна і непевна.



    Повість, видно, знає добре Володимирового батька Святослава і дїда — Ігоря. По теорії її сей Ігор повинний бути сином новгородського князя — варязького конунґа Рурика, покликаного Новгородцями з-за моря. Через се всї иньші київські князї мусїли опинити ся. по-за династією: Олег став воєводою Ігоя, або в иншій верзії — його опікуном і далеким свояком: Рурик умераючи „предасть княжениє свое Олгови, отъ рода єму суща, въдавъ єму на руцЂ сына своєго Игоря, бяше бо молодъ вельми“. Аскольд і Дир стають варязькими боярами, що відпросились у Рурика „з родом своїм“ до Царгорода, але по дорозї опановали Київ, що стояв без князїв: почали княжити над „Польскою“ (Полянською) землею, зібрали багато Варягів, з ними ходили на Царгород, та ледви не пропали від чуда, а Олег, що зараз по смерти Рурика рушає на полудень, підступом забиває їх як узурпаторів.



    Олег в ширшій верзії Повісти править іменем Ігоря: забиваючи Аскольда і Дира, він відкликуєть ся до прав Ігоря: „,вы нЂста князя, ни роду княжа, но азъ єсмь роду княжа, и вынЂсоша Игоря — а се єсть сынъ Рюриковъ“ 12). Се поправка: коротша редакція не вважаючи Олега приналежнис до династиї представляє його просто тільки воєводою Ігоря: „възрастшю же єму Игорю, и бысть храборъ и мудръ, и бысть у него влєвода, именемъ Олегъ, мужъ мудръ и храборъ“. В сїй верзії Ігорь сам каже забити Аскольда і Дира, покликуючи ся на свої права: „нь азъ єсмь князь, и мнЂ достоить княжити“ 13). Редактор ширшої верзії Повісти, що мав перед очима умову Олега з Греками, де він зве себе „великим князем руським“, не міг лишити Олега в титулї воєводи, і зробив його опікуном Ігоря, реґентом Руської держави, а за для того — і свояком Ігоревим.



    Добра то опіка, що триває тридцять лїт, коли Ігор давно мусїв бути повнолїтнїм! Текст умови з Візантиєю рішучо противить ся сьому обясненню, бо Олег в нїй зовсїм не згадує нїчого про того нїби правного князя — Ігоря: „мы... иже послани оть Олга великаго князя рускаго и ота всЂхъ иже суть подъ рукою его, свЂтлыхъ и великихъ князь и его великихъ бояръ“. Очевидно Олег не був анї опікуном, анї воєводою Ігоря, але таким самим князем, як і Ігор, його попередником на київськім столї .Які династичні відносини були між ними, ми того не знаємо, так само як і автор Повісти. Мабуть тільки не був він батьком Ігоря, бо в такім разї наші книжники не зробили-б з Олега Ігоревого воєводи, для уратовання династичного принціпу. Щось мусїло бути таке, що не позволяло пристїбнути Олега до пізнїйшої династії — і звідти ті штучні пояснення його ролї правителя 14).



    Не меньш підозріла справа Аскольда й Дира. Я насамперед мушу нагадати верзію, що Аскольд і Дир були потомки Кия: вона, очевидно, давнїйша від того що маємо не тільки в ширшій „Повісти“, але і в коротшій (новгородській) її редакції. Коротша редакція, в дусї тої династичної ідеї, яка звучить в промові Олега (чи Ігоря) до Аскольда і Дира, уже представляє Аскольда і иДра Варягами-приходнями: „нарекоста ся князема“, самовільно і самозванно. Ширша Повість розвиває се далї: Аскольд і Дир не просто якісь Варяги, а люде Рюрикові, „не племени єго, но боярина“, з дружини Рюрика — Ігоря. Виходить все таки нескладно і тепер: Аскольд і Дир, відпросивши ся від свого „князя“, ідуиь на Царгород, але по дорозї зайаають Київ, що зовсїм нїколи не належав їх князеви, і зас е гинуть як узурпатори — яка льоґіка в тім узурпаторстві? Володимир, убиваючи Рогволода, теж Варяга по Повісти, не відкликуєиь ся до своїх династичних прав, і се зовсїм натурально, бо династичної ідеї княжої в її пізнїйшій формі, в якій знали її лїтописцї другої половини XI в., як виключне право Володимировой династиї на князюваннє в землях Руської держави, в Х в. ще не могло бути. Недорічність відчули пізнїйші компілятори і вставили поясненнє, що Олег післав Аскольда і Дира з дарунками до Царгороду, але ті не виконали своєї місії, лишились у Київі, і Олег розсердив ся за се спроневіреннє і постановив помститись 15). Обясненнє се, розумієть ся, нїчого не варто, та цїкаво тим, що показує почутє недоладности в оповіданню Повісти. Так само неймовірне й згадане вже її оповіданнє, як Аскольд і Дир зайняли Київ: „поидоста по Дънепру, идучи мимо, и узрЂста на горЂ городокъ и въспрошаста, ркуще: чий се гордоъ? Они же (Кияне) рекоша: была суть три братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдЂлаша градокъ сь, и изгибоша, а мы сЂдимъ, роды ихъ, и платимы дань Козарамъ. Аскольдъ же и Диръ остаста въ городЂ семъ, и многы Варягы съвокуписта, и начаста владЂти Польскою землею“. В коротшій (новгородській) верзії Повісти нема нїчого про те, як Аскольд і Дир зявили ся в Київі — се, очевидно нова і дуже нещаслива в своїй ідилїчности комбінація.



    І ще дрібна, але характеристична подробиця: Аскольда і Дира убивають разом „злодЂи Игореви“ і несуть їх ховати „на гору“, але могили їх показують ся гень гень в ріжних місцях: „погребоша Асколда на горЂ, єже ся нинЂ Угорьскоє наричеть, идже єсть двор Олминъ, на той могилЂ постави Олма церковь святаго Николы“, — отже на теперішнїм Печерську, на Днїпровім березї, гень низше київської пристани, що була на устю Почайни. А „Дирева могыла за святою Ириною“, отже десь коло теперішньої Софійської катеддри, добрих півмилї від Угорського. Очевидно, Аскольда і Дира не вбили разом, взашалї — вони не вмерли разом, а з тим і традиційне оповіданнє про їх смерть тратить ґрунт 16).



    Тай само по собі взявши, се князюваннє в Київі двох князїв разом, що по словам традиції, не були анї братами, анї батько з сином, дуже неправдоподібне.



    Аскольда поховано на Угорськім. Очевидно — він жив в тім княжім дворі, що стояв там: тут жив і був похований потім і Володимир Вел. (память, що Аскольд жив тут, привела автора до тієї подробицї, що Олег приїхав під Угорське з своїми човнами). Се промовляє за тим, що Аскодьд був дїйсно князь київський. Факт, що на його могилї поставили потім церкву, веде нкс до походу 860 p. i епізоду про охрещеннє частини Руси по тім походї, при умові: дуже ймовірно, що Аскольд був той князь, що ходив 860 р. на Візантию і потім при згодї з Візантиєю прийняв християнство. Тим зовсїм природно обясняють ся факти, що Повість звязала похід 860 р. з його іменем, і що на могилї Аскольда поставлено церкву.



    Що до Дира, то його імя згадує Масуді (писав в 40-х рр. Х в.). Перший між словянськими королями, каже він, то король аль-Дир 17), він має великі міста, численні, залюднені землї; в столицю його деражви приходять мусульманські купцї з ріжними товарами 18), Нема нїяких трудностей прикласти се до найбільшого полїтичного центра східньої Словянщини — Київа, що провадив велику торговлю із Сходом, — хиба те, що Масуді говорить про Дира, як сучасника, коли сучасником його був Ігор 19); але можливе непорозуміннє, наслїдком котрого Масуді, не знаючи на імя сучаснтго руського князя (він нїде не називає його), прийняв Дира за сучасника. Звістка Масуді для нас важна, бо свідчить, що Дир був князем (бо що він дїйсно був в Київі, за те свідчить традиція його могили „за святою Ориною“), Той факт, що в нашій традиції Дир звязуєть ся до купи з Аскольдом, так що вони скрізь в парі виступають, дає підставу думати, що в них треба бачити князїв близьких хронольоґічно. Далеко відсовувати назад Дира не випадає з огляду, що Масуді його учажав сучасником (тай у традциії він все кладеть ся на другім містї“, по Аскольдї) 20), отже правдопоібнїйше буде Дира класти по Аскольдї, перед Олегом (хоч не виключено, що він княжив ще пізнїйше, по Олегу). Сей Дир жив мабуть на княжім дворі на старім городї, де був княжий двір в серединї Х в., — тож там його й поховано.



    Початок Олегового князївства можна трохи посунути на пінїйше з огляду на звістку про війну Дира (в лїтописи розумієть ся — Аскольда і Дира) з Печенїгами: до конфлїкту з Печенїгами у київсьвих князїв ледви могло прийти скорше як при кінцї 80-х років IX в. Крім того аналїза
    Страница 36 из 55 Следующая страница



    [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ] [ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.