LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ в 10 томах Страница 41

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    ково упустила кілька слів в звязку з її розпорядженнями і ріжними слїдами діяльности в приборканій Деревлянській землї: по Деревлянській землї єсть її становища і ловища, і по иньших сторонах; по р. Мсті вона уставила „погости“ — центральні адмінїстративні місця для громад, і розложила дань „по всій землї“: від неї зістали ся погости, ловища і „знамения“-ловецькі знаки, і ріжні слїди дїяльности, нпр. в Пскові є її санки, на Деснї є село її імени — Ольжичі, на Днїпрі „перевісища“ (ловецькі місця) й села 21).



    Істнованнє таких слїдів Ользкинтї діяльности в Новгородських краях дав привід лїтописцеві викомбінувати її подорож на північ, „к Новгороду“, в сих адмінїстрацийних справах 22). А старе проложне житиє Ольги в звязку з сим характеризує її дїяльність взагалї, що вона „обиходяще всю Руськую землю, дани и уроки льгькы уставляющи“ 23). В сїм привязанню до Ольги ріжних слїдів княжої діяльности по ріжних сторонах безсумнівно відбила ся память про неї як про визначну правительку, хоч декотрі з тих традицій і назв могли йти не конче від Ольги, а від Олегів.



    Державну систему руську Ольга без сумнїву держала сильною і зручною рукою. Ся система не ослабла і не розвалилась в часї між Ігорем і Сьвятославом, коли сей останнїй, як тільки до нього управа перейшла фактично, міг забрати ся до далеких походів, що вимагали таких сил і правильности в державнїй машинї. Він не потрібував гаяти часу на „примучуваннє“ непослушних племен, що користали з перемін на київськім столї, з ослаблення державної власти, аби вимкнути ся з київського ретязя — з рук матери прийняв він державу в повній силї й порядку. Княгиня, що лишила таку вікову память своєю пїмстою за смерть чоловіка, видко, вміла його заступити.



    Примітки



    1) На сї пізнїйші мішання звернув увагу поп. Халанский в своїх цитованих статях Къ исторіи поэтическихъ сказаоій объ ОлегЂ ВЂщемъ, Ж. М. Н. П. 1903, XI-XII, і Матеріали и замЂтки къ исторіи русскаго героическаго эпоса, ИзвЂстія отд. русск. яз. 1003, II. Але він не пішов далї побіжних заміток. Один з таких характеристичних переносів — се оповіданнє пізнїйших коммпіляцій про облогу деревлянського міста Кольця — вона прикладаєть ся то до Олегга то до Ольги — Гиляровъ op. c. с. 141 і 250.



    2) Іпат. с. 38.



    3) Під час коректи сих сторін появила ся статя С. Корфа: Древлянскій князь Маль (Ж. M. H. П. 1912, II); він розвиває тут гадку Г. Піпінґа, що імя Мала вийшло з непорозуміння, з хибного розуміння скандинавської формули (!), котрою Деревляне сватали Ольгу за одного з своїх князїв-отже не було нїякого князя Мала. Згадую сей здогад не вважаючи на його фантастичність



    4) Сей мотив несення в човнах і т. д. лишаєть ся неясним. В нїм бачили традицію про хованнє в човнах, але такого обряду не знаємо анї у Полян анї у Деревлян



    5) Сього епізоду в новгородській версії Повісти нема-історія кінчить ся тут походом Ольги з Святославом на Деревську землю._Пімста Ольги над Іскоростянами-дальша амплїфікація лїтописного оброблення лєґенди



    6) Цїкаві паралєлї до сього мотиву дає вірменський історик Асохік: він оповідає, що багдадський емір ібр-Хосров (кінець Х в.) спалив місто, добувши звідти псів і пустивши їх назад обмащених нафтою й запалених, і з тої нагоди згадує окрім Самсона ще Олександра Вел., що запалив деревляне місто, положене на високій горі, пустивши птиць з огнем; епізоду сього нема в романї Псевдо-Калїстена, а він цїкавий своєю близькістю до лїтописного (див. у Васїлєвского Варяго-русская дружина Ж. М. H. П. 1875, II с. 403). Треба згадати ще, що подінбий мотив приложений в саґах до Ярославового зятя Гаральда: він подібним способом мав запалити одно місто в Сицилїї; колись се служило одним з арґументів норманської теорії, що сей мотив Повісти — норманський.



    7) Свого часу д. Коробка опублїкував перекази про Ольгу з околиць Іскорости (Сказанія объ урочищахъ Овручскаго уЂзда и былины о ВольгЂ СвятославичЂ, Житомир, 1898). В основі вони далеко відходять від лїтописної лєґенди: Ольга тут посварена з чоловіком шуакє і вбиває його. Але є де що дуже близьке: „Потом вона сама воювала тай звоювала тих, що воювала, і вони стали юй коритьця, то вона не просила грошей, а зловила по парі горобцов тай привязала серники тай пустила, тай полетєли вони по хлївах, по своїх хатах, тай попалили усе. I єсть тут могила, де єє чоловік закопаний“ (в Іскорости). Сї незвичайні близькі до Повісти подробицї, при загальній відмінности переказів, признаю ся, минї здають ся дещо сумнївними — чи не ідуть вони з книжної традиції.



    8) Нов. с. 13-5, Лавр. с. 59-61.



    9) Коротша версія приложила сю звістку хибно до Цимісхія, ширша поправила сю похибку.



    10) Гиляров op. c. 250 — 3. Шахматов прихиляєть ся до гадки, що сей варіант істнував уже в епоху лїтописи і до нього ведуть деякі подробицї лїтописної лєґенди (Разысканія с 113). З сььго погляду звертають увагу на себе досить неясні слова Антонієвого хожднія до Царгороду (див.низше) про дань взяту Ольгою „ходивши ко Царюграду.“



    11) Бонський Corppus scrip. hist. Byz. VIII. II. 15.



    12) Похвали — нпр. в Чтеніях київ. іст. тов. II. 2 с. 18 і 20, Скілїца — в компіляції Кедрена II с. 329 ed. Bonn.; нїмецькі аннали див. низше с. 455.



    13) Шахматов, застановляючи ся над датою охрещеная Ольги, подає, як він його називає „совершенно элементарный способъ согласованія обоихъ греческихъ источниковъ“ (De ceremoniis і Скілїци): Ольга хрестилася в p. 955, а до Царгонода їздила в 957 p. хрещеною. Одначе дата 955 p. у Скілїци-Кедрена безпосередно звязана з приїздом Ольги до Царторожу і коли охрещеннє віддїляти від приїзду, то для датовання охрещення вона не дає нїчого. А як дата приїзду вона суперечить далеко певнїйшій датї De cerimoniis. Тому й не може служити до потвердження лїтописної дати 955 р., як її уживає Шахматов: він уважає її „першою достовірпою датою“ лїтописи, і на тій основі признає достовірною і дату смерти Ольги, але думає, що сю дату смерти рік і день лїтописець узяв з повісти про Ольгу, а дата охрещення самостійна (с. 117-8). Що день — то можливо, але роки мають туж прикмету опізнення, як і деякі иньші лїтописні дати Х віку.



    14) Недавно Знойко в своїй статї про Святослава (Ж. М. Н. П. 1908. XII с. 293) здогадував ся, що сею подорожею Ольга хотїла поправити лихі торговельні умови, сотворені Ігоревим трактатом; торговельні мотиви підозрівав ще ранїйше Успенский op. c.



    15) Лїтописне оповіданнє натякає, що Ольга довгенько ждала авдієнцїї, значить приїхала ще лїтом або й весною 957 р., може бути, що тут є реальний спомин. З другого боку Айнолов (див низше) піддав недавно думку, що час побуту Ольги можна б вирахувати з ріжниць між другою виплатою їй (за 49 день) і першою від приїзду. Але між тими і сими виплатами не видко постіної пропорцїї.



    16) Загальний церемоніл принять — De cerim. p. 589.



    17) Про подоріж Ольги до Царгорода, окрім загальних курсів (Соловйова, Ґолубінскаго й ин.) ще Rambaud L'empire Grec au X siecle і спеціальні статї: W. Fischer Die russische Grossfurstin Helga am Hofe von Byzantion (Zeitschrift fur Geschichte und Politik herausg. von Zwiedineck-Sudenhorst, Штутґарт, 1888. XI — головно коментарій до описи авдіенції) і Д. Айналовъ Св. княгиня Ольга въ ЦарьгородЂ (теж коментарій до оповіданя De cerimoniis, в Трудах XII археьл. зїзду) і О даражъ русскимь книзьямъ и посламъ въ Византіи (Изв. от. рус. яз. 1908, II). Загальні коментарі De cerimoniis давнїй — Райске в Corpus scrip. hist. В. т. IX, і новий — Бєляєва Byzantina І і II, 1891 i 1893 (особливо т. II-спеціально про авдіендії).



    18) „Блюдо велико злато служебное Ольги руской, к о г д а в з я л а д а н ь, ходивши ко Царюграду... во блюдЂ же камень драгій, на томъ же камени написанъ Христосъ... у того же блюда все по верхови жемчюгомъ учинено“П-утешествіе арх. Антонія, вид. Савваиттва с. 68-б, про сю звістку стптя Айналова: Даръ св. кн. Ольги въ ризницу св. Софіи, в Трудах XII зїзду, т. III. Можливо, що в звязку з сими царгородськими памяткамр по Ользї стоїть приписка „Слова о том како кристилася Ольга“: „но посла злато патріарху Царяграда“-Чтеніч київ. іст тов. II с. 68.



    19) Продовженнє хронїки Реґінона під р. 959 (сучасне) — Моnumetna Germaniae hist., Scriptores т, I с. 624; теж (під 960 р.) в пізнїйших анналах — Гільдесгаймських (кінця X в.) (посли руського народу — Rusciae gentis), Отенбурґських, Кведлїнбурґських і Лямберта (XI в.) — ibid. т. III с. 60-1, VI с. 4, і згадка в Моn G. h., diplomata I N 366. Висловлена була гадка, що тут іде мова не про Русь, а про оатрів Ріґен, але сю справу рішає добре обзнайомлений з руськими справами Тітмар Мерзебурський (ІІ. 14), бо каже, що наслідком того посольства висьвячений еп. Адальберт (у нього — Етельберт) висвячений був для Руси (Ruscia — як скрізь він зве Русь). Тексти (в перекладї) див. у моїх Виїмках ХXIII.



    Лїтература: Соловйов 1. с. 141. Rambaud Empire Grec au X siecle с. 380 і далї. Вороновъ О латинскихъ проповЂдникаxь на Руси Кіевской въ Х и XI вЂках — Чтенія київ. істор. тов. І. Голубинскій Исторія рус. церкви І с. 81. Фортинскій Крещеніе кн. Владиміра и Руси по западнымъ извЂестиямъ Чтенія київ. II.с. 120. Скобельський Згадки о Руси в жерелах нїмецьких — Справозданнє львівської акад. ґімназії 1881 р. В. Пархоменко Древне-русская княгиня св. Ольга (вопросъ о крещеніи ея), 1911 (проба рішення питання на основі прод. Реґінона).



    20) Іпат. с. 44, пор. проложне житиє її — Чтенія київські II с. 68.



    21) Новг. с. 12, пор. Іпат. с. 38.



    22) Шахматов бачить тут новгородську приписку, зроблену в новгородській перерібцї київської лїтописної записи: він думає, що новгородський лїтописець міг прийняти Деревську землю київської лїтописи за свою новгорозську „Деревську“ околицю, де був і свій Коростинь, і тому приписав до деревських роспоряджень Ольги звістки про слїди її діяльности на Мстї і Лузї і по всїй землї. Початковий текст київської лїтописи він реставрує в такій формі: „И иде Ольга по ДеревьстЂ земли съ сыномь своимь и съ дружиною, уставляющи уставы и урокы; сутьь перевЂсища ея и ловища по вьсей земли, и по ДънЂпру перевЂсища и по ДеснЂ и есть село ея Олъжичи и доселЂ“, і з того робить вивід, що лїтописець зачислив і Подесенє до Деревської землї (Разысканія с. 110-1, 171-3, 444, 632 і статя До питання про північні перекази за княгиню Ольгу в київських Записках т. II). Одначе як історично неправдоподібне, щоб київський лїтописець XI в. зачисляв до Деревської землї Подесенє, відрізане Вишгородською (полянською) волостю Ольги від Деревської землї, а новгородський лїтописець XI в. помішав Деревську землю, де воювали Ігор і Ольга, з свою Деревською землею (се могло бути неясним пізнїйшим книжником XVI-ХVII вв., котрих цитує Шахматов, а не лїтописцеви XI в., хоч би й новгородському)-так і зроблена Шахматовим реконструкція лїтописного тексту не зовсїм меге переконує. Згадка про надднїпрянські ловища і Олльжичі не може вважати ся текстом початковим, се додаток, віддїлений від деревського епізода певним фіналом; здаєть ся що новгородські Ольжині слїди приписані були скорше і доперва ними були викликані спомини про днїпрянсько-десенські слїди її діяльности; а новгородські згадки — се одна з звичайних контамінацій звісток новгородських з київськими, які проходять далеко в глубину лїтописної концепції. В кождім разї „устави і уноки“ деревляннські і „перевЂсища и ловища по всей землЂ“ дві річи зовсїм відмінні ,і сї другі не належать до Деревської землї.



    23) „кумиры сокрушающи“ додано недорічно — 1. с.



    Святослав:



    ХАРАКТЕРИСТИКА СВЯТОСЛАВА В ТРАДИЦІЇ, СХІДНЇ ПОХОДИ, ВІЙНИ З ВЯТИЧАМИ, ПОГРОМ ХОЗАРІЇ, ВІЙНА НА ПОДОНЮ, „УРИВКИ ГАЗЕ“, УПАДОК ХОЗАРІЇ, РУСЬКО-ПЕЧЕНЇЗЬКІ ВІДНОСИНИ.



    Не вважаючи на недовге своє правлїннє (яких небудь десять лїт фактичного правллїння, або й меньше), Святослав належить до найбільш виразних і характеристичних фіґур між давнїми руськими князями. Се, щоб так сказати, maximum дружинности між київськими князями. Роля князя — правителя, голови держави зовсїм сходить на другий плян перед воєвничим ватажком. Се чистий запорожець на київськім столї, і він прегарно схарактеризований з сього боку в класичнім текстї нашої лїтописи: „Коли князь Святослав виріс і став чоловіком, почав збирати богато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як пард і богато воював. Не возив за собою возів, нї казана, не варив мяса, але нарізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на углях і так їв; не мав і шатра, а підстилав на спаннє конячу опону, а в голові сїдло, і такі-ж були й його вояки. А як ішов на котрий край, сповіщав наперед: „іду на вас!!“



    З сею артистичною в своїй ляпідарній короткости характеристикою, зачерпненою з народної традиції й консеквентно переведеною в дальшім оповіданню лїтописи, згоджуєть ся вповнї й те, що оповізає пpo Святополка історик його війни з Греками Лев Диякон: на зїздї з імператором Святослав імпонує Грекам незвичайною простотою свого убрання й поводження, а от як каже у нього Святослав в остатнїй бідї, в своїй нещасливій війнї з Цимісхієм: „Пропала слава, яка йшла за руським військом, що нетрудно воно підбивало сусїднї народи та тримало в неволї цїлі краї, не проливаючи й крови — пропала, коли тепер так соромно поступимось Ромеям, Від предків одїдичили ми мужність; пригадаймо-ж, якою необорною до сих часів була руська сила, й міцно биймось за своє спасеннє. То не наш звичай — втїкачами йти до дому, але жити побідивши, або славно вмерти, доказавши дїла, як слїд сміливим мужам“ 1).



    До сих слів сама напрошуєть ся в порівняннє славна промова Святослава в лїтописи, коли його підступом обступили з переважними силами Греки: „вже нам нема де подїтись, волею чи неволею мусимо стати до бою, тож не осоромимо Руської землї, а поляжемо тут кістьми: однаково мертвому нема сорому, а як втїчеемо, то тодї сором. Не побіжим же, але станьмо міцно, і я піду вперед вас, а як поляже моя голова, тодї самі за себе промишляйте“ 2).



    В характеристицї сього князя, як бачимо, народня традиція зістала ся вірна фактам. Иньша річ, чи за тими зверхнїми фактами, підхопленими нею, не лежали якісь ширші і серіознїйші полїтичні пляни; лїтописна промова Святослава, де він мотивує своє завзятє до болгарських плянів („хощю жити в Переяславци на Дунаи, яко то єсть среда земли моєй, то ту вся благая сходятся“) принаймнї показує, що гадки Святослава йшли дальше від чисто воєнних, руїнних утїх. Може б при більшим запасї фактичного матеріалу сї полїтичні пляни виступили перед нами виразнїйше. Але фактів характеристичних для Святославової полїтики маємо дуже мало, а. лїтописна традиція стала на становищі київських полїтиків, які осудили сї широкі ширяння князя, що занедбував за ними близші київські інтереси -. „ты, княже, чужей земли ищешь и блюдешь, а своя ся лишив“, — і з сього становища обробиоа лїтопись йтго історію 3).



    З усеї дїяльности Святослава ми знаємо тільки дві ґрупи походів: східнї війни і грецько-болгарську кампанїю; ними майже вичерпуєть ся його полїтична дїяльність.



    Останнїм ділом Ігоря був похід на схід — на схід же звертає свою увагу й срн його. На жаль про сю сторону його дїяльности, дуже важну своїми наслїдками в історії східньої Европи, знаємо незвичайно мало.



    Повість каже, що Святослав ходив походом на Оку і на Волгу; по дорозї він надибав Вятичів і довідавши ся що вони дають дань Хозарам, пішов на Хозарів, побідив їх кагана в битві, взяв Білу Вежу (Саркел), побідив Ясів і Касогів і після того новим походом підбив (побЂди) Вятичів та примусив їх давати дань. Оповіданнє се механїчно розбито роками на кілька нїби осібних походів. Приглянувши ся близше, бачимо, що крім того воно скомбіновано принаймнї з двох осібних оповідань 4).



    Перше оповіданнє, в епічнім стилю, продовжуючи характеристику Святослава, росповідало, як він пішов на Хазарів, піславши своїм звичаєм наперед оповістку про сей похід. Почувши Святославову оповістку Хозари вийшли против нього з князем своїм каганом і зіступили ся битись; стала ся битва і подолїв Хозарів Святослав і взяв город Білу Вежу; і Ясів побідив і Касогів і вернув ся до Київа 5). І по сім наступало оповідангє про Святославів похід на Болгарів.



    Потім до оповідання про похід на Хозарів прилучено похід на Волгу: „Святослав надибав Вятичів, і спитав їх: ,Кому даєте дань', вони сказали: ,Козарам по шелягу від рала даємо' (тут пропала відповідь Святослава, в стилю Олегових наказів Радимичам та Сїверянам: не давайте Хозарамъъ, но мнЂ давайте), і побідив Вятичів Святослав і наложив на них дань“.



    Почнемо від сеї звістки. Вище я сказав, що Вятичі правдоподібно вже з кінцем IX в. стояли в сфері полїтичного впливу Київа, але при тім зісоавались далї в близшій залежности від Хозарів 6). В Повісти Святослав не вибераєть ся спеціальним походом на Вятичів, „вятицьке питаннє“ виникає у нього під час походу на Оку і Волгу; пілбивши Хозарів — зверхників, Святослав приводить і Вятичів до тїснїйшої залежности від Київа. Се все зовсїм можливе; походи Святослава на середню Волг натуральоо потягнули за собою тїснїйше прилученнє до держави тамошнїх земель, не тільки самих Вятичів: зміцненнє руської зверхности в фінських землях Оки й середньої Волги, де зявляєть ся кілька княжих волостей за Володимира, мусимо положити теж на часи Святослава, як результат сих його походів. Але чи обмежали ся сим ті походи на Волгу?



    Звістки сучасного арабського ґеоґрафа (писав в 970-х рр.) ібн-Хаукаля доповняють нашу лїтопись. З них довідуємо ся, що Русь знищила тодї Болгар і спустошила Буртаси — часто згадуваний в звістках про арабську торговлю край на середнїй Волзї (Мордва як думають). „Тепер не зістало ся й слїду анї від Булгара, анї від Буртаса, анї від Хозара“, каже Хаукаль, „бо Русь знищила всїх їх, забрала від їх всї ті краї й загорнула собі; а ті, що спасли ся з їх рук, розтїкли ся по близьких місцях, бажаючи зістати ся поблизу своїх країв та сподїваючи ся прийти до згоди з Русию та піддати ся їй“ 7). Сей удар для Болгаар одначе не був таким фатальним, як представляв ібн-Хаукаль: волзька Болгаріяя скоро знову приходить до сили: вже Володимир знову ходив на її походом, а Болгар, як богате торговельне місто істнував до XV в., передавши потім своє значіннє сусїдній Казани.



    Далеко тяжшим, майже смертельним ударом був натомість похід Святослава для Хозарської держави, що слабла й хилила ся до упадку вже протягом двох столїть. Лїтопись каже, що Святослав взяв Білу Вежу — Санкел 8), важну кріпость на шиї між Волгою й Доном, що тодї ще, видно, була в руках Хозарів, хоч залюднювала її також і словянська людність. Хаукаль оповідає, що Русь пограбувала тодї Ітиль і Семендер, богате хозарське місто на берегу Каспійського моря. Разом з тим цїла Хозарська держава від краю до краю була зовсїм спустошена. Люде з Ітиля розбілли ся по каспійському побережу. Чи була ся руїна така безповоротна, можна суумнївати ся; маємо згадку (в науковій лїтературі, правда, досї помітувану) про війну з Хозарами Володимира. Але в кождім разї істнованню колись сильної Хозарської держави задано удар фатальним, і потім протягом XІ в. вона стратила всяке значіннє. Автор Повісти, пригадуючи, як Хозари колись брали дань з Полян і мали напророкувати собі, що Поляне їх переможуть, додає, що се й збуло ся тепер: „володЂють бо Козары русьтии князи и до днешняго дня“ 9). Останки Хозарів на нижнїй Волзї, під іменем Саксинів, не грали вже нїякої важнїйшої ролї. Якусь значнїйшу кольонїю Хозарів лїтопись згадує в XI в. також у Тмуторокани 10).



    В звязку з сим погртмом Хозарської держави стояла війна Святослава з кавказькими народами — Ясами (себто Осетинами, останками Алянів) й Касогами (Черкесами —по осетинськи Черкеси і тепер звуть ся Кaсaг). Дуже правдоподібно, що тут іде мова про Касогів нижньої Кубани, а про яські оселї здогадують ся, що вони в степах тодї далеко висувались на північ, аж у Подонє 11). Таким способом ся війна стояла-б в тїснім звязку з хозарською війною на Подоню і з інтересами Тмутороканської волости; пїзнїше таку боротьбу з кавказькими сусїдами вів далї тмутороканський князь Мстислав.



    По хронольоґії лїтописи сї походи відбувають ся в 964-6 р. Зовсїм правдоподібно, що війна на таким великім просторі і такі сильні побіди не були осягнені одним походом, а забрали кілька років. Тільки хронольґія лїтописи тут спізнюєть ся, як і в иньших фактах. Хаукаль каже, що спустошеннє Булгара, Буртаса і Хазара стало ся 358 р. геджри, себ то 968-9 р., перед походом Руси на Візантию. Тут очевидно мова про перший похід Святослава на Болгарію, що став ся 968 р., як я рахую, — бо в перерві між болгарськими походами Святослав певно не пустив ся-б у далекий похід на схід. Уважаючи знов, що Хаукаль, пишучи кілька років пізнїйше, не міг зробити дуже значної помилки, найбільш правдоподібним буде положити сї війни десь в р. 965-7, а може займали вони і початок 968 р. 12).



    Що до мотивів сих походів, то на оден показує сама лїтопись — зміцненнє Руської держави на сходї, скріпленнє залежности від Київа земель на Оці і Волзї й Азовськім побережу. Далї можна вказати на другий мотив: Хозари стояли наа перешкодї походам на каспійське побереже; в 913 р. Хозари і „Буртаси“ нзищили руський похід, і в 944 р., як ми бачили, Русь ходила вже не Волгою, а суходолом, обминаючи Хозарів по їх підступі. Знищеннє Хозарської держави відкривалр вільний шлях на схід для руських походів. Правдоподібно, як би не влїзла нагло болгарська справа в пляни Сьвятослава, ми слїдом почули-б про руський похід на полудневе каспійське побереже.



    Але головниа і безпосереднїм мотивом зіставалась мабуть все таки богата здобич в торговельних містах болгарських, буриаських, хозарських.



    Розумієть ся, зруйнованнє сих міст, як і походи на каспійське побереже, своїми дальшими наслїдками були дуже шкідні для руської торговлї. Вони не зістали ся без впливу на упадок торговлї Руси зі Сходом, що дає себе знати з кінцем Х і в XI в. (між иньшим — і на монетних скарбах), хоч тут вплинули й иньші причини — упадок торговлі в закаспійськїм Ховаресмі, непорядки в калїфаті, рух турецьких орд на захід, в чорноморські степи.



    З огляду на сей турецький похід особливо шкідним був упадок Хозарії, що становила протягом кількох віків забороло Европи против турецьких орд; зносячи се забороло, Русь робила собі дуже злу прислугу. Що правда, се забороло останнїми часами само стало дуже слабе й мало що значило; воно не задержало Печенїгів і ледви чи довго могло-б задержати дальші орди — Торків і Половцїв. Торки слїдом присувають ся до українських земель (бачимо їх в походї Володимира на Болгарів).



    Супроти сього туррцкого руху в чорноморські степи зовсїм малозначні були успіхи Руси в азовських і кавказьких краях, бо сї руські волости з часом все більше ставали островами, відрізаними від решти Руської держави турецьким потоком, а сей ширшав і зміцняв ся рік за роком, забераючи все більші території у осїлої словянської людности та придавлюючи головн артерії руської торговлї з полуднем і сходом. З оповїдання Константина Порфирородного бачимо, яка тяжка стала торговельна комунїкацїя під печенїзькою грозою вже в 1-ій пол. Х в.: нижнїм Днїпром і чорноморським берегом приходилося йти не инакше, як під воєнною охороною, „оборонною рукою“. Очевидно, те саме було і з східнїми дорогами.



    На сю сторону чи київські князї чи лїтопись, чи обоє разом, вдаєть ся за мало уважали. Лїтопись оповідає, що під час походу Святослава в Болгарію Печенїги ледво не взяли Київа і обложили його „в силЂ тяжцЂ“ (великим військом), так що в містї „изнемогаху людье гладомъ и водою“, а війську з Заднїпрянщини хоч і удало ся пройти в місто, але Печенїги тримали Київ і далї в тїсній бльокадї (й не бЂяше лзЂ коня напоити: на Лыбеди ПеченЂга), так що прийшло ся викликати Святослава з Болгарії. І що-ж? По словам Лїтописи Святослав обмежив ся тільки тим, що „събра воя и прогна ПеченЂги в поле“ — себто в чорноморські степи, від київських границь.



    Се характеристично; очевидно, в XI в. нїчого не памятали про якусь енерґічну боротьбу з Печенїгами Свяотслава або Ігоря (про боротьбу котрого згадано тільки ляконічною і не дуже певною звісткою під 920 р.). 13) Се може до певної міри свідчити, що дїйсно київські князї не вели в сїм напрямі енерґічної боротьби, хоч певно мали часті конфлїкти з Печенїгами, призабуті народом. Київське правительство може й справдї дежрало ся більш пасивно супроти печенїзького потопу (хоч не так пасивно як виходило-б з мовчання Лїтописи), а енерґічнїйше заходилось до боротьби з ним тільки тоді, як Печенїги почали дошкулювати київським околицям (за Володимира). До пояснення такої пасивности київських князїв можна вказати, по перше, на те, що від Печенїгів поки ще терпіли чорноморські племена, связані тільки слабшим полїтичним звязком з Русию й може не дуже охочі до київської зверхности (як судити по Уличах), — тому київські князї могли не дуже ними журити ся й пильнуыали тільки торговельних доріг. По друге, на сих торговельних дорогах торговля провадилась далї під військовою охронгю, і сї обстаыини, що передавали монополь заграничної торговлї в руки князя й дружини та усували конкуренцію свійську чи заграничну, ще були й на руку князю й його дружинї, тож вони може й тому не дуже стараллись усунути сї обставини, хоч розумієть ся — така полїтика була-б дуже близькоока.



    Досить того факту, що особливої енерґії в боротьбі з Печенїгами не помічаємо — скільки можемо судити по мовчанню лїтописи і взагалї по сучасним нашим джерелам, дуже бідним.



    Примітки



    1) IX. 7.



    2) Іпат. с. 45-6.



    3) Єсть певна глубша ріжниця в загальнім тонї оповідання про воєнні подвиги Святослава, держаного з становища дружинних переказів про удатного князя-героя, і в сїм епізодї боярських докорів Святославу, і так само далї — в Свенельдовій радї, котрої Святослав не послухав і загинув через те в Порогах. Тут мабуть лїтопись комбінувала два ріжні джереба, а може маємо і пізнїйшу вставку. Шахматов уважає історію болгарської війни запозиченою з якоїсь болгарської хронїки; але се здаєть ся минї мало правдоподїбним. Про се гіпотетичне болгарське джерело нашої лїтописи див. в екскурсї І.



    4) Див. мою статю: „До питання про розселеннє Вятичів“ (Записки львівські т. 98)-против толковання сього тексту даного Шахматовим (Южныя поселенія Вятичей — Изв. акад. 1907, теж Разысканія с. 119).



    5) Шахматов уважає пізнїйшою допискою також Ясів і Касогів (Разысканія с. 426), але се не дуже мене переконує.



    6) C. 415-6.



    7) Ібн-Хаукаль в збірнику Гаркаві с. 218. Недавно Вестберґ (Beitrage V) висловив згадку, що згаданий у Хаукаля погром Болгарв і Хозарів вийшов не від Святослава, а від якоїсь ватаги норманської Руси. Він виходить з того, що в 969 р. Святослав не міг сього походу вчинити, та вказує на слова Хаукаля, що ся Русь по погромі пішла „в Рум і Андалузію“ і припускає, що ті норманські напастники з Волги дїйсно поплили через Середземельне море до дому. Цїла обстанова такого норманського походу одначе, як бачимо, дуже фантастична, а з невеликою поправкою оповіданнє ібн-Хаукаля, як я вказав у текстї, вповнї годить ся з лїтописними звістками. Андалузія однаково мусить бути непорозуміннєм або хибною комбінацією, а „Рум“ вповнї відповідає пізнїйшій війнї Святослава з Греками. До тогож ібн-Хаукаль каже, що Русь не тїльки пограбила, а й загорнула собі краї Болгарів і Хозарів; про мандрівних Норманів як можна було се сказати ?



    8) Біла Вежа — се переклад на руське назви Саркел: cap — білий, кел — дім по вогулбськи, а Константин Порф. тоькує Серкел як раз '?????? '???????? — De adm. 42. Про її місце див. вище с. 221.



    9) Іпат. с. 9.



    10) Іпат. с. 143-4.



    11) Миллеръ Осетинскіе этюды III с. 67-8 (він вказує на звістку Іпат. л. с. 204, де війна з Ясами звязуєть ся з походом на Дін, і пробує з осетинського витолкувати назву Сугрова як сурх гаy — червоне село). Кулаковскій Христіанство у Аланъ, і йогож Аланы гл. VII-VIII. Спицынъ Истор. археол. разысканія. Пор. вище с. 127



    12) До походів Святослава на подонські краї часто привязують т. звані уривки Газе. 1819 р. славний свого часу візантист Газе видав в додатку до хронїки Льва Диякона два чр властиво три фраґменти знайдені ним в однім кодексї, що після того невідомо де подїв ся. По письму він зачисляв їх до Х в. і уважав автоґрафом, судячи по поправкам (текст передруковано в бонськім корпусї, при хронїцї Льва Дпякона, т. XI). В них оповідаєть ся про переправу якогось грецького віддїлу через Днїпро і дальшу подорож в варварських краях, про якусь спустошену варварами країну, що тут зветь ся ?? ???????, та про будову кріпости для її оборни. Нїяких хронольоґічних вказівок оповіданнє не має, окрім астрономічних і то не дуже докладних: звичайно бачили в них вказівку на Сатурна в зодіаку водолїя, констеляцію, що повторяєть ся по близько тридцятьох лїтсх і тріває по півтретя року (в астронрмічних рахунках, які бували подавані у розвідках, є ріжниця щось на два-три роки, і тим часом як по одному рахунку се будуть 874-6, 903-5, 933-5, 964-6, 993-5 роки, по другому — 961-8 і 991-2, а розвідка Вестберга і його викладки обертають сю справу ще инакше: така констеляція від кінця ІХ. і до кінця XI в. мала б місце лише в р. 963 і 1080-2; Крім того в датованню оповіджених в фраґментах подій виходили з палєґрафічного означення часу рукописи, даного Газе, але його не можна брмти за дуже докладне. Ґеоґрафічні вказівки — згадка про Днїпро та про якогось ???? ?? ?????? ???? '?????? ?????????, міста ???????????? та ?????? і ті ??????? можуть теж давати місце ріжним толкованням. ??????? звала ся візантийська провінция на кримськім згірю і тому переважно прикладалось се оповіданнє до Криму. Через усї ті напевности толковано се оповіданнє найріжнїйшими способами. Сам Газе прикладав його до походу Володимира на Корсунь, Гедеонов і Кунїк до походів Святослава на Азовське поберкже, Васїлєвский — до болгарського походу Сьвятослава, Ламбін до походу на Крим Олега, Успенский — до візантийстко-хозарьских відно
    Страница 41 из 55 Следующая страница



    [ 31 ] [ 32 ] [ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ] [ 51 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.