LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ в 10 томах Страница 47

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    ісповіданнє. Шахматов поставив давнїше здогад, що Михаіл зявив ся як перший митрополит в московській митрополичій компіляції поч. XV в., і відти перейшов в пізнїйші компіляції. В новійшій своїй працї (Корсун. легенда с.67) він думає, що імя Михаіла як першого митрополита зявилось уже в корсунській лєґендї, ще в XI в., відти перейшло в деякі редакції Володимирової устави; при тім він приймає здогад Ґолубінского, що так дїйсно звав ся митрополит післаний на Русь в IX в., але той проповідав „таврийським Русам" (гіпотетичним).



    7) Напр. при 1 Новгор. с. 443, Воскрес. І с. 239 etc.



    8) Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ с. 26, Іпат. с. 108 і 109.



    9) Лїтература: Макарій I с. 87-8, Барсовъ Константинопольскій патірархъ и его власть надъ русскою церквою с. 423, Голубинскій І с. 328 і далї, аМлишевскій Кіевскіе церковные соборы; Лебединцевъ гдЂ жили первые кіевскіе митрополиты, въ Пегеясла†или КіевЂ? — Кіев. Старина 1885, І; Шахматовъ Одинъ изъ источниковъ, 1. с.



    10) Лаврент. с. 202, иньші кодекси сїєї редакції не мають сїєї ґльоси, анї пізнїйші компіляції, тілько Никонівська розвияає її: „й живяху множае тамо митрополити кіевскіи и всея Руси, и епископи поставляху тамо" (І. 116). Натомість иньші поправляють дивний титул Єфрема на епископа, нпр. Воскрес. І. 5, Хлєбнїковський код. — Іпат. с. 146.



    11) Софійськ., Воскр., Никон., Твер. й ин.



    12) Так Шахматов Корсунская легенда с. 68.



    13) Іпат. с. 106.



    14) Володимир „праздноваше честно праздникы господскія и три трапезы поставляше в дому своємъ: пръвую митрополиту съ епископы и черноризцы и съ священничскимъ чиномъ, вторую нищимъ и убогымъ, третію себЂ и боляромъ и всЂмъ мужемъ своимъ" (Чтенія київ. II с. 15 і 21) — очевидно автор розуміє тут пири в київській резіденції Володимира.



    15) VIII. 16. Архіепископами руські митрополити XI в. звуть ся не тільки у Тітмара, але і в иныпнх старих памятках, нир. Несторовім Житиї Бориса і Глїба, в заголовку слова Леонтия). Се дало привід Голубінскому до гіпотези, що з початку руська церква мала незалежного від патріарха архіепископа (в візантийській церкві архіепископ значить стільки, що автокефальний епископ, отже більше як митрополит), аж пізнїйше стратила свою незалежність, і її сенїор став тодї звати ся тільки митрополитом.



    16) Устава Володимира з рукоп. XIII в.; „взяхъ перваго митрополита Леона Києєву" (Чтенія київ. II. 2 с. 65).



    17) Акт 1354 р. — Рус. истор. библ. VI 2 с. 63==Acta partriarchatuc Constantinop. I с. 351. Сю обставину справедливо піднїс Лебединцев у згаданій розвідцї.



    18) Вид. Розена с. 24.



    19) Не знати про котрий вони думали, але Володимира на Клязмі тодї ще не булт, отже міг би бути тільки Володимир Волинський.



    20) Никоновська л. І с. 65, Степенная книга І с. 114.



    21) Филарет — Исторія рус. церкви І с. 113, Макарій І с. 40, Голубинскій І с. 333.



    22) „Пастыри словесныхъ овець Христовъ сташа епископи и прозвітери и діаконіи".



    23) В катальоґу епископій з VIII в., що видав de Boor, є й ? Т????????.



    24) Див. особливо огляд єпархій у Ґолубінского І2 с. 664 і далї.



    25) Іпат. с. 85, І Новг. с. 72.



    26) Чтенія київські II. 2 с. 66. Саму уставу, безперечно, ми маємо в пізнїйших редакціях, але де що в нїй по всякій правдонодібности належить ще до практики Володимирових часів, див. лїтературу сеї справи в т. III гл. 3, Шахматов недавно поставив здогад, що устава вхозила в одну з редакцій „житія особаго состава" (корсунської лєґенди) (Корсун. лег. с. 70).



    27) Про західнї впливи особливо Суворовъ СлЂды западно-католическаго права въ памятникахъ древняго русскаго церковнаго права, Ярославль, 1888 і Къ вопросу о западномъ вліяніи на древне-русское право, 1893 (відповідь на критику Павлова). Західнї впливи на заведеннє десятини на Руси Володимиром признав і Ґолубінский в новім виданню своєї історії І2 с. 505-6.



    ПОШИРЕННЄ ОСВІТИ І КНИЖНОСТИ, ПОШИРЕННЄ ВІЗАНТИЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ



    Заходячи ся коло розповсюднення християнства, Володимир підтримував заразом і звязані з ним сторони культурного житя, що були з ним нерозлучні — штуку і книжню освіту; і освіта і артистична творчість в Візантиї, як і на Заходї, тодї передовсїм служили релїґійним потребам, і тому християнство було заразом ключем, можна сказати, до цїлої тодїшньої цивілїації. З огляду на се становище, яке Володимир зайняв взагалї супроти візантийської культури, трудно сказати, з чого він виходив тут властиво — чи з змагань до можливо широкого розвитку християнського елєменту, чи з змагань до присвоєння самої візантийської культури, котрої основу становило християнство. В тім і в другім разї результат був би той сам.



    На жаль, ми маємо тут знову тільки загальні, сумаричні згадки в наших джерелах. Вони одноголосно кажуть, що Володимир по охрещенню Киян забрав ся до будови церков, але не дають майже нїяких близших подробиць про се. Лїтопись оповідає, що Володимир „повелЂ рубити церкви и поставляти по мЂстамъ, идеже стояша кумиры"; так в Київі поставлено церкву св. Василя, Володимирового патрона, на місцї, де стояли ідоли Перуна й иньші, коло княжого двора. Каже вона також, що ставлено „ппо градомъ церкви и попы". Ще загальнїйше кажуть про се иньші джерела (Іларіон, житиє, „Память і похвала"). Близші відомости подає лїтопись тільки про будову церкви Богородицї в Київі 1): вона каже, що будовали її майстри з Візантиї, прикликані для сього, далї що Володимир передав до сеї церкви взят в Корсунї ікони, церковні річи й хрести, і призначив до неї священників, приведених з Корсуня.



    При сїм оповіданню треба мати на увазї істнованнє у нас широко розновсюдненої корсунської лєґенди. Як я згадував уже, в землях Руської держави повно було ріжних корсунських річей, з яких декотрі зовсїм бепзідставно називали ся корсунськими 2); тому з усякими оповіданнями про корсунські святинї треба бути обережним, і нам далеко інтереснїйші иньші подробицї лїтописного оповідання. І так лїтописець і автор жития підчеркують, що церква Богородицї була камяна: про иньші церкви, ставлені зараз по охрещенню, лїтопись каже, що Володимир їх „повелЂ рубити", себ то ставити з дерева. Отже кладуть ся початки камяного будівництва на Руси. Далї — для сеї церкви спроваджують ся майстри з Візантиї, переймаєть ся церковна архітектура.



    Нема причин легковажити сї важні культурно-історичні вказівки лїтопси, тільки їх не треба брати занадто абсолютно. Так камяне будівництво було вже й перед тим: лїтопись оповідає про камяний княжий „терем" за часів Ольги, отже у всякім разї уважає його давнїйшим від Володимира 3); і візантийські майстри могли бути на Руси давнїйше. Але в звязку з новими, церковними течіями візантийське мистецтво на довго бере перевагу над течіями східнїми, що конкурували тут з ним давнїйше.



    Церква св. Богородицї, очевидно, мала бути митрополїєю, і була нею аж до побудовання нової „митрополїї" — св. Софії заЯрослава; иеакше не можна собі витолкувати її богатої фундації. Завдяки Володимировій дотації вона звала ся спеціально „Десятинною". Церква ся не істнує, бо завалила ся в 1240 роцї, але розкопки її фундаментів в XIX ст. показали, що церква була справдї велика: навіть берачи її внутрішній, основний „корабель", вона була не богато меньша від пізнїйшої Софійської катедри 4), абе збудована инакше, в простїйшім плянї, як потім будовали ся звичайно тільки поменьші церкви; теперішня Десятинна церква, збудована на її фундаментах в XIX столїтю, далеко не займає цїлої площі давньої церкви і не дає понятя про стиль і вигляд старої будови, про котру деяке понятє починають давати нові рохкопки її фундаментів: останки старої підлоги, фресків і т. и.



    Можна вважати вповнї правдоподібним, що Володимир будував і більшекамяних церков, тільки на певно не можна їх вказати: всї такі традиції більше або меньше сумнївні.



    Що Володимир хотів прищепити на Руси візантийську штуку не тільки для церковних потреб, на се вказує переказаний лїтописею факт, що він звелїв узяти з Корсуня до Київа чотири бронзові фіґури коней та дві бронзові статуї — „капища" 5), і вони були поставлені в Київі в сусїдстві Десятинної церкви і княжого двора 6).



    Про заходи Володимира коло освіти ми маємо властиво одну згадку в оповіданню лїтописи про првцї Володимира для християнства: „нача поимати у нарочитои чади дЂти и даяти на учениє книжноє". Справедливо було завважено, що коли йде мова про дїтей „нарочитої чади", себ то вищих верств суспільности, значнїйших родин, то очевидно, що тут мало ся на метї не приготовленнє клїриків — що виходили не з тих аристократичних, а з иньших кругів, а щось більше — прищіпленнє тодїшньої візантийської освіти, культурного виховання вищим кругам, одно слово — приводить нас все до того самого Володимирового змагання: увести Русь в круг культурних інтересів тодїшнього культурного — візантийського світа, І сї змагання не були марні — ми маємо уже з перших поколїнь учеників чоловіка, що стоїть на висотї тодїшньої візантийської культури — се митрополит Іларіон, автор похвального слова Володимирови.



    Сама по собі книжна освіта і наука абсолютною новиною на Руси певне не була: коли істнували перед Володимиром значнїйші християнські громади на Руси, то мусїли бути завязки книжности й школи 7). Але з орґанїзацією християнської церкви і з опікою правительства попит на неї мусїв зрости дуже значно, і вона мусїла розвинути ся на далеко ширшу міру. Як саме подавала ся наука, як орґанїзоване було научаннє — се справа, за браком виразних звісток джерел, неясна й суперечна, і я про неї буду говорити ширше на иньшім місцї 8). Мусимо собі представляти колєктивну науку, то значить певного рода школи на візантийський взір у „дідаскалів" і „маістрів" при епископських катедрах та більших церквах. Вища державна академія в Царгородї, зложена з кількох професорів, під проводом свого ректора, була в упадку в другій полоыинї Х в. і до середмни XI в., тож ледво чи могла служити взірцем для Володимирової доби — хіба для грецької місії давнїйших часів, але про неї нїчого не знаємо 9).



    Ще одну подробицю візантийської культури, пересаджену на руський ґрунт за Володимира тут пригадаю, а то монету 10). Пеерд Володимиром ми не маємо якоїсь битої руської монети 11), за Володимира зявляєть ся золота й срібна, роблена на взірець сучасних візантийських (копіовано штампи монет імп. Василя і Константина). Золоті монети важать як і візантийські солїди коло 1/72 візантийського фунта („золотник"), Вони мають з одного боку образ Спасителя, з другого — дуже нефоремну сидячу фіґурку Володимира в царських інсіґнїях, а хрестом в руках; коло нього геральдична фіґура і напись: „Вламиръ (Владимиръ) на столЂ"; одна монета (примірник через се не зовсїм певний) має инакше: „Владимиръ а се єго злто". Золоті монети взагалї стрічають ся дуже рідко, хоч ті примірники, які маємо, биті ріжними штампами — отже не було їх дуже мало. Срібних монет з іменем Володимира переховало ся богато (кілька соток); є їх кілька типів, і в науцї ведеть ся суперечка, чи всї вони належать старому Володимиру, а не молодшим князям сього імени. Перший тип їх дуже подібний до зглотих і приналежність його Вододимирови не підлягає сумнїву. Вадать вони ріжно, напись: „Владимиръ на столЂ", або „Владимиръ, а се єго с(еребро)", з ріжними відмінами. Иньші монети з іменем Володимира ріжнять ся виконаннєм фіґури князя (на декотрих — особливе т. зв. IV типа, вона зроблена вже далеко лїпше), а ще більше тим, що з другого боку втни мають замість образа Спасителя геральдичну фіґуру і наоколо неї напичь: „Владимиръ на столЂ",, а з другого боку: „а се єго сребро" 12). Походженнє й значіннє тієї геральдичної фіґури досї не відгадане, але вона повторяєть ся, і на иньших тодїшнїх виробах — на цеглї Десятинної церкви. З огляду на нефоремність роботи в порівнянню з візантийськими взірцями, матрицї всїх типів Володимирових монет уважають роботою руських монетників.



    Отсе й усе більше меньше, що можемо сказати про заходи Володимира коло перенесення візантийської культури на Україну. Розумієть ся, се дуже мало в порівнянню з великим значіннєм сього моменту в культурній історії українського народу — того повороту, який він тыт витворив. В перших віках свого історичного житя Україна займала посерреднє становище між впливами оріентальної культури й візантийської — що зрештою й сама була алїяжем античних і оріентальних елєментів. В другій половинї Х в. на Українї робить ся несвідомий зворот від Сходу до Візантиї. Торговля й культурні впливи Сходу по части ослабляли ся самі, по части були підкопані походами руських князїв; заразом Руська держава приходить у все тїснїйшу стичність з Візантиєю — полїтичну й заразом культурну. Володимир свідомо і енерґічно попхнув Русь в сїм напрямі. Се було як раз тодї, як культивована західно-римською культурою Нїмеччина підбивала своїм полїтичним і культурним впливом західню Словянщину. Русь натомість пішла під культурний вплив східнього Риму — Візантиї. Се було зовсїм природно — Візантия була близша ґеоґрафічно, а культура її — і духова і матеріалтна, стояла без порівняння вище; се, щоб так сказати — був горяий ясний день, тим часом як над Нїмеччиною сходила блїдонька зоря. При тім візаньийська культура була близша й своїм змістом — вона-ж була пеиейнята не тільки східнїми елєментами, до котрих Україна була призвичаєна безпосередно, а й словянськими. А предвидїти, що західнїй культурі призначено було рости, а візантийській — малїти, тодї не можна було. Візантия стояла і полїтияно і культурно в зенїтї своєї сили й слави.



    Зворот до візантийської культури в тодїшнїм становищу Руси був отже вповнї природним. В оцїнцї його супроти пізнїйших резыльтатіу нинїшнїми часами ріжнять ся значно: одним сей зворот до Візантиї, а не до Заходу представляєть ся дуже спасенним, иньшим — фатальним, що затяжів потім над всею дальшою долею східно-словянської культури. Перший погляд стрічаємо особливо у росийських славянофилів, другий — у приклонників західньої культури й католїцизму. Ми ж у самім сїм зворотї не бачимо нїчого анї особливо спасенного анї фатального. Що ми особливих користей через нього не здобули вкінцї, се ясно; але сам по собі сей зворот не був нїчим і шкідним. Візантийська культура сама по собі в кождім разї була не гіршою підставою для дальшого культурного розвою, як культура римсько-нїмецька; згірдливі погляди на „візантийщину" нинї стали в науцї пережитком. Коли у східнього словянства ся візантийськакультура виродила ся в візантийщину, в тім винна не вона, а ті обставини, що не дали можности присвоїти візантийську культуру в усїй глубинї й повнотї, в усїх її благороднїйших прикметах, а потім не дали сим позитивним прикметам її відповідно розвинути ся. Зрештою підданнєв ізантийській культурі не потягало за собою зовсїм якоїсь виключности супроти культури західньої; як побачимо в своїм місцї — в дальших столїтях Україна, особливо західня все більше зближала ся до неї, і візантийські основи цивілїзації її не перешкаджали присвоєнню елєментів цивілїації західньої.



    А з становища історичного процесу вистане власриво уже того самого сконстатовання — що зворот Руси до візантийської культури в її тодїшнїх обставинах був вповнї природним.



    Примітки



    1) Іпат. с. 83.



    2) Див. вище с. 283.



    3) 1 Новг. с. 10, Лавр. с. 54, Іпат. с. 35: се місце читаєть ся з варіантами, але камяний терем є у всїх версіях.



    4) Середнїй корабель старої Десятинної церкви по плянам зробленим в 1-ій пол. XIX в. має 20х38 метрів, цїла площа старих фундаментів ЗЗх46, давнї части Софійської катедри 33х30. Результати нових розкопок ще не опублїковані.



    5) Про значіннє сього слова див. Матеріалы для словаря Срезневского sub voce.



    6) Іпат. с. 79.



    7) Ламанский в недавнїй своїй працї поставив гіпотезу, що словянська книжність була принесена на Русь Кирилом уже в 860-х роках.



    8) Т. III гл. 4.



    9) Про тодїшнє візантийськ шкільництво див. статю Скабаллановича Византійская наука и школы въ XI в. — Христіанское чтеніе 1884 кн. III — VІ, сюдиж відчит Соколова о О народныхъ шяолахъ въ Византіи съ пол. IX до пол. XV в. (дод. до час. Перковныя вЂдомости, 1897, VII).



    10) Важнійша лїтература: И. Толстой ДревнЂйшія русскія монеты вел. княж. Кіевскаго 1882, йогож О древнЂйшихъ русскихъ монетахъ Х — XI в. в Записках имп. русскаго археол. общества, нова серія т. III (се головні працї), Н. Черневъ — ЗамЂтки о древнЂйшихъ русскихъ монетахъ — ВЂстникъ археологіи и исторіи т. VI (1888) і йогож статї в III і IV ввп Сборника снимвовъ съ предметовъ древности, находящихся въ KieвЂ; H. Л. О древнЂйшихъ русскихъ монетахъ в. к. Кіевскаго, 1889; ще розвідки Кунїка й Бартоломея в III і IV т. ИзвЂстій археологич. общества.



    11) Поминаючи суперечне питаннє про болгарську монету Святослава — див. прим. 11.



    12) Приналежність золотих і срібних монет І типа Володимирови на мій погляд доводить ся основно двома фактами: подібністю до штампів сучасників — Василя і Константина (гр. Толстой нефоремність Володимирової фіґури доситт правдоподібно поясняє тим, що взірцем для неї були поясні портрети на монетах сих цїсарів) і друге — псковським скарбом, де кусничок срібняка І типа знайшов ся з кусничками иньших монет, що не йшли далї перших років XI в. Срібняки сього типа знайшли ся в київськім скарбі 1877 (було їх там більше як сто). Монети иньших типів з іменем Володимира належать до катеґорії „нїжинських срібняків" (велика нахідка коло Нїжина 1856 р.) Чернєв доводив, що то мусїли бути чернигівські монети, бо вони не стрічають ся в Кивїщпнї; його арґументація не особлива, але розумієть ся, може бути непевність, чи се не монети котрого небудь иньшого Володимира. Гр. Толстой, боронячи приналежности і сих типів до Володимира Св., вказує, що монети II і III типа стріли ся в скарбах разом з монетами Х і початку XI в. (Шванський і Могилівський скарби), а всї разом — в нїжинськім скарбі; монети Шванського і Могилівського скарбів дїйсно не йшли далї першої чверти XI в., і се справдї факт важний. Хронольоґія типів виясняєть ся перебитими монетами: є монета з штампом II типа на штампі І типа, і монета з штампом III типа на штампі II типа. Але треба сказати, що на монетах II типа імя Володимира читаєть ся з такими натяганнями, що воно дуже непевне.



    КОНФЛЇКТ З СИНАМИ, СМЕРТЬ ВОЛОДИМИРА, ЗНАЧІННЄ ВОЛОДИМИРОВОЇ ДЇЯЛЬНОСТИ



    Для другої половини Володимирового князювання лїтопись, головне наше джерело, дуже бідна відомостями: маса років пустих, особливо від 1000 р. почавши. Нїчого дивного. Про те, що наповпяло сю другу половину, розповів лїтописець сумарично під кількома роками (988, 996-7), а докладно датованих поодиноки хфактів він не мав. В тій половинї скупила ся многоважва, многосторонняя, інтензивна робота Володимира коло внутрішньої будови держави; дещо дала для її характеристики лїтопись, дещо мусимо доповпити, комбінуючи свій матеріал.



    Передовсїм се була християнїзація й защіпленнє візантийської культури на Руси. Ми сконстатували, що пляни Володимира були широкі: християнсттво було тільки одним з моментів у культурній еволюції Руси, до котрої змагав Володимир, хоч заразом — моментом так важним, що він давав переважну закраску цїлій тій еволюції. Коротка характеристика лїтописи, уміщена в кількох рядках — хрещеннє городів і сел, ставленнє церков, научаннє дїтей — се проґрама роботи довгих років, роботи інтензивної й тяжкої, що мусїла коло себе скупляти енерґію й увагу свого керманича.



    Не мало містить в собі також і коротеньке оповідкннє лїтописи про Володимирових синів, розсаджених в ріжних руських волостях. Сих синів приходило ся розсаджувати не на порожні крісла; се був цїлий переворот у внутрішнїй орґанїзації держави. Поволї підростали сї сини, й крок за кроком переводила ся система династичного звязку на місце давнїх адмінїстрацийних відносин. Поруч із тим мусїла йти многоважна робота коло иньших справ внутрішньої орґанїзації. До нас від неї долинули тільки глухі, невиразні відгомони. Володимир , оповідає принагідно лїтопись, „думав" з дружиною „о строєньи землинемь, и о уста†земленемь, и о ратЂхъ", — про справи устрою й порядку в землях і справи воєнні. Вона дає нам і приклад того, які то справи виникали в тих „думах" над „земським устроєм". Намножили ся розбійники, і епископ запитав Володимира, чому він їх не карає? Володимир відповів: „бою ся гріха". На се епископи сказали : Біг поставив тебе на „казнь" лихим, а на ласку добрим, треба тобі карати розбійників, тільки докладно розбираючи справу. Володимир після сього скасував „вири" (грошеві кари) і почав розбійників карати (смертю). Але згодом епископи і „ старцї" (земська старшина) сказали: багато приходить ся воювати, здались би „вири" на коней та на зброю. І Володимир пристпв на сю раду, і відновлено давню практику кар грошевих 1).



    Се оповіданнє в лїтописи має характеризувати побожний настрій князя, переміну, що стала ся з колишнїм грішником. Але вона дає нам характеристичний виривок з тих реформ, які при участи дружини, земських заступників і нового культурного елєменту — духлвенства, переводили ся сильною рукою Володимира у внутрішнїм укладї руських земель, для приладження його до нових полїтичних і культурних вимог. Тих реформ ми не можемо вислїдити навіть в приближенню, але можемо констатувати їх істнованнє.



    Ми мусимо тут піднести ще одну сторону у внутрішнїй дїяльности Володимира.



    Лїтопись, житиє, пізнїйші билини залюбуи і дуже богато оповідають нам про Володимирові пири: вони стали епічною характеристикою його доби 2). Лїтопись або житиє бачать в них знов таки прояв християнського милосердя, дослїдники — прояв гуманної, ясної вдачі Володимира; але може бути, що сї „пировання" мали й трохи глубший підклад.



    Я зверну увагу на те, що сї славні пири робили ся „по вся дни", „и при князЂ и безъ князя", значить — не мали на метї самої утїхи князя, друге — що в сих пирах брала участь не тільки дружина, а й громадські люде. На церковні празники Володимир спрошував „старЂйшины по всимъ градомъ и люди многы". Правдоподібно, „старци градскии"" засїдали не тільки в радї Володимира, а й на його пирах 3). Як в радї, так і на трапезах стрічали ся реррезентанти суспільности з дружинними й церковними, тут зміцняли ся відносини сих елєментів та заглвжував ся антаґонізм їх, що відчував ся, правдоподібно, дуже сильно, хоч і не можна його виказати наочно. В такім разї гроші, що видавали ся на сї пири, а такі потрібні були на „рать мншгу", не були викинені марно і з полїтичного поглящу.



    Та інтензивна робота коло внутрішньої орґанїзації держави вела ся серед „рати великої бес переступа" проти Печенїгів, до котрої Володимир мусів скупляти на полудню сили з цїлої держави. Не опвторяючи сказаного про се на иньшім місцї 4) пригадаю тут тільки, що при кінцї Х і на початку XI в. київська околиця була попросту в бльокадї від Печенїгів; що боротьба з ними, при всїм напруженню, вела ся з дуже перемінним щастєм, з небезпечностями для особи самого Володимира; що для оборони загрожених околиць вели ся ґрандіозні фортіфікаційні роботи на великій оборонній лїнії й примусова кольонїзація полудневих погранич.



    Легко зрозуміти, що за сими двома справами — внутрішньою роботою і боротьбою з степом у Володимира не ставало анї охоти анї спромоги заходити ся з иньшими сусїдами Руської держави. Його задачею супроти них мусїла бути оборона, захованнє в цїлости набутого. Важнїйших війн тут не було, в тім можемо покласти ся на нашу лїтопись, що почвши від 988 р., поза війнами з Печенїгами, нотує однїський похід під 993 р., як вона каже — на Хорватів 5). В дїйсности, розумієть ся, було таких фактів більше — такі були війни з Болеславом в 992 і 1013 р., про котрі я казав вище; ще більше, очевидно, вело ся війн поодинркими Володимировими синами з ріжними сусїдами їх волостей; але чогось важнїйшого тут, мабуть, не було — ми знали б певно хоч дещо.



    Та боронити цїлости держави Володимирови приходило ся не тільки від заграничних ворогів: на зладжену ним державну систему підіймали руку часом і свої. Династичний звязок, положений Володимиром в основу сїєї систрми, хоч був міцнїйший від давнїйшого, не забезпечав її вповнї від непевностей і порушень. Останнї роки житя Володимира власне були охмарені повстаннями його синів. Вище я розповів за якісь замисли одного з старших Володимирових синів — туровського князя Святополка на свого батька. Одиноке наше джерело в сїй справі — Тітмар оповідає, як ми вже бачили, що Святополк за намовою свого тестя Болеслава польського забирав ся до повстання на батька, але Володимир, завчасу довідавши ся, увязнив Святополка. Потім його випущено: перед смертю батька він перебував в Київі на волї, але мабуть безз волости, або може мав для резиденції й удержання Вишгород — принаймнї бачимо якісь близші відносини й особливу прихмльність до нього Вишгородцїв.



    За Святополком виступив з послушности батькови Ярослав, теж оден з старших Володимирових синів. Лїтопись поясняє, що давнїйші новгородські пгсадники обовязані були виплачувати річно новгородській залозї (очевидно, висиланій сюди з Київа) тисячу гривен, а дві тисячі присилати батькови до Київа, і се саме мав чинити Ярослав, але перестав присилати гроші до Київа. Володимир постановив оружною рукою приборкати непослушного сина й почав робити приготовання: звелїв прорубати в лїсах дороги для війська та мостити мости через ріки й болота. Ярослав не відступив перед сїєю перспективою боротьби й спровадив собі в великім числї Варягів з-за моря, як колись його батько на Ярополка. Але похід не прийшов до кінця, „Богъ не дасть дьяволу радости", каже лїтопись — Володимир вмер серед сих приготовань і усобиця відограла ся вже по його смерти.



    Смерть застала Володимира ще не в старих лїтах — він ледви чи мав і 60 лїт 6), і застала зовсїм не приготованим, а се поставило його державу в дуже трудні обставини.



    Володимир, здаєть ся, призначав на своє місце одного з молодших синів — Бтрима; перед смертю віп покликав його до себе в Київ з його Ростовської волости. Але позиція Бориса в Київі не була відповідно приготовлена, а до того в момент смерти Володимира самого Бориса не було в Київі: його вислано з військом на Печенїгів, що вступили в Переяславську волость 7). Натомість в Київі перебував на вільній стопі Святополк посварений з батьком, а в Новгородї приготовляв ся до війни Ярослав. Се все витворило сильні замішання зараз по смерти Володимира і захитало державою.



    Володимир умер 15 липня 1015 р., в своїм дворі на Берестовім (над Днїпром коло пізнїйшого Печерського монастиря). Смерть його кілька днїв держали в секретї супроти непевних обставин, вкінцї вивезено його тїло в церкву Богородицї Десятинної, і тут поховано в марморянім гробі поруч його жінки Анни, що вмерла 1011 р. 8). В 1240 р. церква упала в київській руїнї, й з нею пропали гроби похованих там руських князїв. В 1635 р., за митрополита Петра Могили, забравши ся до реставрації Десятинної церкви, мали знайти в її руїнах кости Володимира, „въ мраморномъ гробЂ, идЂже древле положени быша", але не маємо нїяких близших звісток про ті прикмети, по яким констатували тодї, що се гріб Володимира, а тепер і самого гроба вже не маємо. Могила задумував перенести ті Володимирові кости з церемонїєю до Софійської катедри і просив московського царя прислати для сього новий гріб, але гроба з Москви не прислали,і той Володимирів гріб і мощі (окрім кількох костей, що в видї релїквій по тій Могилиній нахідцї переховують ся по ріюних місцях) самі незнати де подїли ся 9).



    Примітки



    1) „И живяше Володимиръ по строєнью дЂдню и отню", кінчить лїтопись (Іпат. с. 87); думаю, що сї слова по контексту належать спеціально до карної практики, хоч можна б їх брати й незалежно від неї, як загальну характеристику.



    2) Чтенія київські с. 15 і 21, Іпат. с. 91.



    3) Лїтопись каже, що ті щоденні пири Вллодимира робили ся „бояромь, и грыдьмъ, и соцькимъ, и десятникомъ, и нарочитымъ мужемь". Як би виходити з термінольоґії поч. XII в., коли лїтопись закінчувала ся, то се б була мова тільки про дружину, але чи „бояре, соцькі, десятники" були в Х в. тільки дружинниками, можна сумнївати ся a priori, так само яв і при загальнім напрямі Володимирової полїтики досить неймовірно, аби сї прийнятя робило ся тільки для дружини.



    4) С. 240-242.



    5) Іпат. с. 83.



    6) Се виходить з того, що його батько по смерти Ігоря був „велми дЂтескъ".



    7) Іпат. с. 80.



    8) Іпат. л. 89-90, Тітмар VII. 52. Скілїца-Кедрен одначе кладе смерть Вододимирової жінки на пізнїйше.



    9) Акты Южной и Зал. Россіи III с. 29, Terathurgima с. 4, Голубевъ Петръ Могила II с. 426 і далї, Закревскій Описаніе Кіева І с. 281 і далї. Слова Могилп про морморяний гріб Володимира уневажняють здогади, що гріб з червоного шіферу, знайдений в фундаментах Десятинної церкви, в 1824 р., може бути Володимировим гробом, знайденим Могилою. Тепер як Володимирові останки переховують ся: голова в київській Лаврі, рука в Софійській катедрі, нижня щока в московській Успенській катедрі.



    ЗНАЧІННЄ ВОЛОДИМИРОВОЇ ДОБИ, ТРАДИЦІЯ ПРО ВОЛОДИМИРА



    Не вважаючи на Володимирові заслуги християнству, що підносять всї, хто писав про нього в XI в., порівнюючи їх із заслугами Константина, канонїзовано його досить пізно. В лїтописи й старім житиї маємо натяки на певну опозицію канонїзації Волоодимира: житиє боронить Володимира від закиду, що він не творить чудес, лїтопись закидає людям, що йому „не воздають почести противу оного воздаянью“, та взивкє сучасників, аби молили ся за Володимиром, аби його Бог прославив (чудами). Очевидно, брак тих чуд був головною причиною, чому отягали ся з канонїзацією Володимира. Дуже правдоподібно також, що на перешкодї стояли й тодїшнї аскетичні погляди на християнську святість, бо з ними не мирила ся память про веселі Володимирові пири й взагалї память сього „ласкавого князя“. Його стали признавати святим, коли ослабла ся традиція — перші згадки про нього як
    Страница 47 из 55 Следующая страница



    [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ] [ 51 ] [ 52 ] [ 53 ] [ 54 ] [ 55 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.