LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ в 10 томах Страница 48

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    признаного святого походять з другої половини XIII в. 1).



    Старе порівняннє Володимира з Константином дуже відовідне — подібність між ними не обмежуєть ся їх заслугами християнству. Константин також передо всїм був полїтик, і з полїтичних інтересів виходив в своїх заходах коло хривтиянства; він був творцем нового державного устрою в Римській імперії, відродив її. Се можна, mutatis mutandis, сказати й про Володимира.



    Він розпочвв свою роботу тим, що відбудував розсипану державу, але заразом заходив ся коло того , аби звязати її міцнїйшою внутрішньою звязею. Досї властиво одиноким звязком у нїй була купецько-дружинна верства, що як кров по жилах, розбігала ся по цїлій системі Руської держави і звязувала та удержувала її своєю одністю й одністю своїх інтересів, що вимагали власне можливого розширення й удержання в цїлости сїєї системи. Володимир дав нові, иньші звязи.



    Передовсїм — звязок династичний. Він полягав на тім, що в землях Руської держави посаджено синів одного батька, членів одної династії. З сього розвиваєть ся потім погляд, що династія Володимира має монополь, виключне право князювання в землях його держави, що всї землї Володимирової держави — то отчина Володимирової династії; що всї князї мусять солїдарно боронити цїлости сїєї отчини, і в тім їх інтерес, бо кождий князь по свойому роюу, по своїй приналежности до династії має право на волость в сїй отчинї. Таким чином заложена була хоч слабенька, але все-ж жива центріпетальна тедненція (кажу — слабенька, бо значіння сього моменту не треба перецїнювати, і поруч нього стояло змаганнє кождого князя відокремити свою волость і вибитись з під впливу київського князя).



    Сильно заважив звязок релїґійно-культурний. Володимир запровадив в своїй державі нову віру й доложив рук, аби можливо її роспросторити; разом з релїґією роспросторювалась візантийська культура. І та віра й та культура на цїлій просторони Володимирової держави опирались на авторитетї Володимира, потім — на його династії, і прихильники їх тим самим мусїли бути прихильниками династії, оборонцями, проповідниками її прав і значіння, як се було з християнством в держав Константина і повторялось потім в ріжних варварських державах, де росповсюдненнє християнства ішло з гори, від правительства. Чи мало при тім правительство на метї перенести на Русь і те релїґійне освященнє власти, яке було в Візантиї, се тяжше припустити, бо для такої програми треба було занадто близького знатя візантийських відносин, і в кождім разї пересадити на Русь сї погляди в значнїйшій мірі не удало ся.



    Не треба легковажити й впливу того нового права, яке витворювало ся тепер із звичайового (головно руського, полянського) через приладженнє його до нових державних вимог (справа вир за Володимира) 2). Змодифіковане відповідно до державної практики київське звичайове право потім протягом віків популяризуєть ся династією й дружиною в землях Володимирової дерзави й стає підвалиною місцевих прав і практик: ми стрічаємо постанови київських князїв в північних кодексах Руської Правди, і ще пізнїйше одні й тіж правні норми повторяють ся в місцевих правних памятках ріжних земель, що колись належали до Руської держави, а давно вже стратили звязь між собою. Глубокі впливи й пережитки київського прва Руської Правди в Литовськім Статутї дають найбільш виразисте свідоцтво в сїм напрямі, бо право Литовського Статута розвило ся з практики земель полоцьких, найбільш відокремлених в системі Руської держави, найбільш ізольованих від київських впливів і тим часом, бачимо з сього — й вони стояли вповнї під впливами київського права, так само як і письменности й культури.



    Се все одначе були звязки більш моральні, культурні. Вони не в силї були удержати Володимирову державу в формі міцно сконсолїдованого полїтичного тіла, одначе жили, відчували ся, мали свій вплив, і їх не можна легковажити. А в їх еволюції епохальне значіннє має князюваннє Володимира.



    Дїд Володимира наложив головою як звичайний Raubritter за свої „примучування“ в Деревській землї,-„бяшеть бо яко волкъ въсхищая и грабя“, як кажуть про нього Деревляне в лїтописній лєґендї 3). Батько Володимира загинув, як лицар аваитурник в далекім походї, зіставивши память відірваного від ґрунту войовника-волоцюги. Володимир умірає в своїй столицї, й довідавши ся про його смерть, люде „снидоша ся бещисла и плакаша ся по немь — бтяре акы заступника земли ихъ , убозии акы заступника и кормителя“ 4). В сих трох моментах відбиваєть ся еволюція Руської держави в Х в. За князями-войовниками, що збивали свою державу силоміць, самими ударами свого кулака, прийшов князь, що заходив ся коло того, аби під сю будову підложити якісь культурні фундаменти. В тім полїтичне значіннє дїяльности Володимира і його право на імя Великого, котрим називає його Галицька лїтопись 5).



    В книжній лїтературі зістала ся про Володимира традиція головно як про апостола християнства, та память про його християнські чесноти. Джерела свої й чужі сходять ся нa тім поглядї, що той колись роспустний поганець в високій мірі перейняв ся потім духом християнства, як релїґії любови й милосердя. Почавши від Тітмара, що опираєть ся, правдоподібно, на українській і взагалї східно-словянській репутації принесеній в Нїмечину вояками, що ходили з Болеславом на Київ, — Іларіон, лїтопись, старе житиє. Похвала Якова — всї сї старші джерела підносять сю сторону характеру Володимира 6). На рахунок сїєї чесноти йдуть і ті пири Володимира, котрих глубше полїтичне значіннє пробував я вище вияснити. „Кто исповЂсть многыя твоя мощныя милостыни и дивныя щедроты, яже къ убогимъ творяще, къ сирымъ же и бодящимъ“, кличе Іларіон, додаючи, що ті „щедроты и милостыня до нинЂ въ человЂцЂхъ поминаемы суть“. Лїтопись і житиє близше знайомлять нас із сими переказами „въ человЂцЂхъ“. Житиє оповідає про празникові „трапези“ в Володимировім дворі — ставив він три трапези: одну митрополиту з епископами й иньшим духовенством, другу нищим і убогим, третю собі і боярам своїм і всїм мужам своїм (вар.: всїм людям). Ширше росповідає лїтопись: Володимир, каже вона, казав усїм старцям і убогим приходити на кпяжий двір і брати собі всякі потрібні припаси й гроші, але що хорі і калїки не могли самі приходити на княжий двір, то він звелїв возити возами всякий припас: хлїб, мясо, рибу, всяку городину, мед і квас в бочках і питати, де є хорі й убогі, що не можуть ходити, та давати їм усе потрібне. Що дня, чи при князеви, чи без ноьго, уряджував ся пир на дворі, в „гридницї“, для „бояр, гридей, соцьких, десяцьких і нарочитих мужів“, і не жаловано там нїчого 7). Трапило ся раз, що дружина на підпитку почала відказувати на князя: „зло єсть нашимъ головамъ, да (дав) намъ єсти древними лжицами, а не серебряными“, і Володимир казв задоволити й сю забаганку, зробити срібні ложки, кажучи: „серебром і золотом не здобуду дружини, а з друиною здобуду й золото й срібло: і дїд і батько мій здобув з дружиною золото й срібло“. Як бачимо, оповіданнє кладе особливий натиск на ласку Володимира до дружини — відгомін спеціально дружинної традиції.



    При оаобливих нагодах, каже лїтопись, споряжав Володимир пири для великої маси народу: на свято Спаса, на храм церкви в Василеві (виставленої на памятку, як він виратовав ся від Печенїгів), Володимир робив великий пир, скликав бочр, посадників і „старійшин“ з усїх міст „и люди многы“, частував і обдаровывав їх: на пир готували 300 перевар меду, убогим роздавано 300 гривен срібла. Вісїм день трівав сей празник, а по нїм безпосередно наступав на Пречисту храм у Київі — Десятинної церкви, й тут знову робив ся „празникъ свЂтелъ“ для „безчисленного множества народа“. „И тако по вся лЂта твораше“ Володимио.



    Народня память ухопила найбільше сї Володимирові пири. В Володимировім ціклю, що переховав ся тепер в народі великороссийськім та (в фраґментах) білоруськім, але веде свій початок очевидно з полудня, центром все виступає двір Володимира і на нїм „почестний пир“. Коло сього центра ґрупує той епос ріжні походи Володимирових „богатирів“, але в них сам Володимир відограє зовсїм пасивну ролю: він тільки, пируючи, загадує ріжні поручення своїм „богатирям“, які й поносять всякі працї для Руської землї:



    „А й у солнышка да у Владиміра



    Пированьицо было по третій день.



    Солнышко идетъ на вечери,



    А почестный пиръ идетъ на весели,



    Вси-то на пиру да напиввалиси,



    Вси же на честномъ да наЂдалиси,



    Вси же на пиру и поросхвастались.



    И спроговoритъ солнышко Владимірь стольне-кіевской:



    ,НечЂмъ соднышку Владиміру похвастати!



    ,Не выправлены дани выходы



    ,За двЂнадцать годъ да за тринадцать лЂтъ,



    ,За тринадцать лЂть да съ половиною.



    Сидять же тутъ три руськіихъ могцчіихъ богатыря:



    Старый козакъ да Илья Муромецъ,



    Мoлодой Добрыня сынъ Никитиничъ,



    Михаилъ Потыкъ сынъ Ивановичъ.



    Испрогoворитъ Владимірь стольне-кіевской:



    ,Ай же вы три русьскіихъ могучіихъ богaтыря!



    ,Старый казакъ да Илья Муромецъ,



    ,Вы съЂздитe-тко въ Каменну Орду,



    ,Въ Каменнyю-то Орду въ большу землю,



    ,Повыправте-тко дани выходы



    ,За двЂнадцать годъ за тринадцать лЂтъ;



    ,За тринадцать лЂтъ да съ половиною.



    ,Молодой Добрыня сынъ Нивитиничъ!



    ,СъЂздитe-тко вы да нe-в-большу землю,



    ,Не въ большую-ту землю да въ Золоту орду,



    ,Тамъ выправтe-тко дани выходы



    ,За двЂнадцать годъ за тринадцать лЂтъ,



    ,За тринадцать лЂтъ да съ половиною.



    ,Третьіи могучи богaтырь да Михайло Потыкь сынъ Ивановичъ



    ,Ты съЂзди-тко въ землю во Подольскую,



    ,Тамъ повыправь-ко ты дани выходы



    ,За двЂнадцать годъ да за тринадцать лЂтъ,



    ,За тринадцать лЂтъ да съ половиною‘.“ 8).



    При всїх глубоких змінах, які ся билинна традиція перейшла на великоруськім ґрунтї 9), хто зна — чи не переховала ся в сїм моментї реальна память про ті пізнїйші роки Володимирового князювсння, коли він перед усїм віддавав ся внутрішнїм культурним справам своєї держави, зложивши воєнрі срави на синів і бояр.



    Примітки



    1) Малышевскій Когда и гдЂ впервые установлено празднованіе памяти св. Владимира (Труды кіев. академіи 1882, І), Голубинскій Исторія канонизаціи с. 63-4, Исторія церкви І2 с. 185-6.



    2) Недавно ролю Володимира як реформатора правних відносин Руси особливо різко поставив Ґец (Goetz) в своїй книжцї Das russische Recht (1910), але його виводи мають сильно гіпотетичний характер і прийняті досить скептично в наукових кругах.



    3) Іпат. с. 35.



    4) Іпат. с. 90.



    5) Іпат. с. 505.



    6) Тітмар VIII. 52, Іларіон — Чтенія київські II с. 56-7, Житиє і Похвала Якова ibid. с. 21-2 і 15, лїтопись — Новг. с. 73-4, Іпат. с. 86-7.



    7) Лїтопись Переяслава Суздальского розмальовує далї се оповіданнє: „И бываше на обЂдЂ томъ множество отъ мясъ-и отъ скота и от птиць и от звЂрины и от рыби драгоцЂнны и овощіа от ласла (sic) и от всякого учиненія рукъ теловЂчь и от питіа вина разна и от мЂд разныхъ, перцю же выходила колода безо князя, а при князи 3 колоды на недЂлю, а колода 8 бочекъ“ (с. 34).



    8) Билина про Михайла Потика-Гильфердингъ І с. 63.



    9) Про се особливо праці Халанскаго Великорусскія былины кіевскаго цикла і Миллера Очерки русской народной словесности.



    ПРИМІТКИ.



    1. Грецька кольонїзація північного берега Чорного моря. 2. Лїтература Геродотової Скитії. 3. Держава Германаріха і Днїпровий город Ґотів. 4. Антське питаннє. 5. Лїтература східнос-ловянського розселення. 6. Теорія старої великоросийської кольонїзації на Поднїпровю. 7. Лїтература західньої границі української кольонїзації. 8. З української антропольоґії й етнольоґії. 9. Непевні або хибно до Руси прикладані звістки VII — IX вв. 10. Похід Руси на Царгород в 860 роцї. 11. Грецько-болгарські війни Святослава і хронольоґія 960 і 970-х рр. 12. Охрєщеннє Володимира і Руси.



    1. Грецька кольонїзація північного берега Чорного моря.



    Грецькі оселї північного берега Чорного Моря мають велику лїтературу, з котрої вичислимо тілько дещо важнїйше або новійте (деяка дрібнїйша лїтература в другім виданню).



    Загальнїйше: моноґрафія Бека в II т. Corpus inscriptionum Graecarum (розд. XI). Koehler Gesammelte Schriften I — II, 1850. Уваровъ ИзслЂдованія о древностяхъ южой Россіи, 1851 (теж по французьки 1855). Кене Описаніе музеума кн. В. Кочубея I — II (теж по французьки 1857). E. Muralt Les colonies de la cote nord-ouest de la mer Noire depuis le Danube jusqu’ au Boug — Memoires de la societe d’ archeologie de St. Petersbourg, П. Беккеръ Берегъ Понта Евксинскаго отъ Истра до Борис?ена — Записки одеські т. III. Thirion De civitatibus quae a Graecis in Chersonsso Thaurica conditae fuerunt, 1884. Burchner Die Besiedelung der Kusten des Schwarzen Meeres durch die Milesier, 1884. G. Herzberg Kurze Geschichte der altgriech. Colonisation, 1892 (Gutersloh). E. Meyer Geschichte Alterthums II § 286 — 9, 419. Толстой і Кондаковъ Русскія древности т. I. Кулаковскій: Прошлое Тавриды, 1906. Stern Die griechische Colonisation am Nordgestade des Schwarzen Meeres im Lichtea rchaologischer Forschung (Klio, 1909). Латишев — ряд більших і меньших статей зібраних в збірнику ???????, Спб, 1909.



    Для Мітрідатової доби: Meyer Geschichte des Konigreichs Pontos, 1899, Niese Straboniana (Rheinisches Museum 1887). Th. Reinach Mithridat Eupator, нїм. пер. Strazzula Mitridate VI. gli Sciti e il regno Bosporano fino al 62 d. G., 1903 Мессіна. Domaszewski Die Entwickelung der Provinz Moesia, N. Heidelb. Jahrb. 1891. Premerstein Die Anfange der Provinz Moesia (lahreshefte d. oster. arch. Inst. 1898). Ростовцевъ Римскіе гарнизоны на Тавричеекомъ полуостро†(Ж. М. Н. П. 1900, III), і в другій редакції: Romische Bestatzungen in der Krim und das Kastell Charax (Klio, 1902). \540\ B. Filow Die Legionen der Porvinz Moesia, 1906, Також Момзена Romische Geschichte т. V гл. VII.



    Спеціальне. — Для Тіри: Беккера Гпажданскій бытъ Тиритовъ, 1849, Брунъ Черноморье т. 1. Фонъ-Штернъ О послЂднихъ раскопкахъ въ АккерманЂ (Записки од. XXIII — виясняє справу місця давньої Тіри). Кочубинскій Тура (Турасъ)-БЂлгородъ-Аккерманъ и его новая лапидарная надпись отъ 1454 г. (ibid.).



    Для Ольвії — Латишевъ ИзслЂдованія объ исторіи и государственномъ строЂ Ольвіии, 1887, Hirst The cults of Olbia, 1902, переклад з додатками Латишева в Изв. арх. ком. XXVII. Ростовцевъ Ми?ридатъ Понтійскій и Ольвія — ib. XVIII. Про новійші нахідки і розкопки окрім Отчетів археол. комміссіи ще спровоздання фон-Штерна в протоколах одеського іст. тов. — Записки од. т. XXII, Фармаковского в ИзвЂстіях археологической коммиссіи, вип. III, VIII, XIII.



    Для Херсонеса: Кене ИзслЂдованія объ исторіи и древностяхъ Херсониса Тавр., 1848. Becker Die Herakleotische Halbinsel, 1856. Rambau L’empire grec au X siecle — Constaniin Porphyrogenete, 1870, екскурс про Херсонес с. 484 і далї Брунъ Черноморье т. I. Латышевъ Эпиграфическія данныя о государственномъ устройст†Херсониса Таврич. Ж. М. Н. П. 1884, VI. Статї Мальмберґа і Орєшнїкова про розкопки 1888 і 1889 р. в Маоеріялах по археол. Россіи N 7. Бертье Делагардъ Надпись времени императоар Зенона, въ связи съ отрывками изъ исторіи Херсонеса — Записки одеські т._XVI, його-ж Раскопки Херсониса, 1893 (Матеріалы по археологіи Россіи изд. археол. ком. N 12), його-ж О ХерсонисЂ, 1911 (Изв. арх. ком. XVI). Schneidewitth Zur Geschichte von Cherson (Sebastopol) in Taimen, Берлїн, 1897. Селивановъ О ХерсонесЂ Тавричесаомъ, Од. 1898. Brandys Chersonesos, 1899 Бобринскій Херсонесъ Таврическій, 1905. Памятники христіанскаго Херсонеса т. I—III (1905 — 11). Справоздання з новійших розкопок Костюшко-Валюжинича в ИзвЂстіяхъ археол. ком. з рр. 1899 — 1907.



    Для Пантіквпея і Боспорського царства: Ашикъ Боспорское царство, 1847. Antiquites du Bosphore Cimmerien, 1854. Леонтьевъ Археологическія розысканія на мЂстЂ древняго Танаиса и в ъего окрестностяхъ 1854 (Пропилеи), IV). Герцъ Археологическая топографія Таманскаго полуострова і Исторический обзор аихеолог. изслЂдованій на Таман. пол. — Собр. соч. т. I і II, 1898. ЗабЂлинъ Объясненіе Страбоновыхъ свидЂтельствъ о мЂстностяхъ Воснора Ким. — Труди III археол. з’їзда т. II. ОрЂшниковъ Босфоръ Киммерійскїй въ эпоху Спартокидовъ, 1884. Моноґрафія Латышева, видана у вступі II т. Inscriptiones (1890), потім по росийськи повторена в збірнику його Pontica, 1909. Паначовний Стародавнї грецькі кольонїї боспорські в межах теп. Кубанської области — Записки Н. то\541\вариства ім. Шевченка т. II. Ortmann Der regno Bosporano Spartocidarum, 1891 (дісерт,, Галє). Мельниковъ-Разведенковъ Воспоръ Киммерійскій въ эпоху Спартикидовъ, 1896 (Сборникъ для изученія мЂстностей и племенъ Кавказа т, XXI). Кулаковскій Къ исторіи Боспора Киммерійскаго въ концЂ VI в. — Византійскій временникъ 1896. Brandys Bosporos, 1897 (Pauly-Wissowa Reallencyclopadie). Mordtmann Historische Bilder vom Bosporos (Mitt. d. deut. Ausflugs-Ver,) 1907. Про новійші систематичні розкопки Керчи справоздання Думберга і Шкорпила в ИзвЂстіях і Отчетах археол. ком., про танаіські — ИзвЂстія XXV.



    Про понтийсоку торговлю спеціально Preller Ueber die Bedeutung des Schwarzen Meeres fur den Handel und Verkehr der alten Welt — Ausgewahlte Aufsatze, herausg. von Kohler, 1864. Спеціально про рибний промисел: Kohler ??????? ou recherches sur l’histoire et sur les antiquites des pecheries de la Russie meridionale (Nouveaux memoires de l’Acad. de St. Petersbourg, VI s. v. І), теж Bonnel Beitrage zur Alterthumskunde Russlands I c. 97 — 9, де вказана й иньша лїтература. Про хлїбну торговлю — многословна розвідка G. Perrot La commerce des cereales en Attique au IV siecle avant notre ere — Athenes et le royaume du Bosphore Cimmerien, Revue historique 1877. IV. Мищенко Торговыя сношенія Аеинской республики съ царями Босфора — київські Университ. ИзвЂстія 1878, теж у Латишева Ольвія гл. I. З статей Штерна крім згаданих уже ще: E. von Stern Sur les relationsc ommerciales entre l’Egipte et les colonies grecques situees sur le bor de la mer Noire — Compte rendu du congres au Caire 1909.



    Чорноморської торговлї дотикаєть ся почасти звістна прраця Садовского Drogi handlowe, звичайно в нїмецкім перекладї Кона: Diie Handelsstrassen der Griechen und Romer durch das Flussgebiet der Oder, Weichsel, des Dniepr and Niemen an die Gestade des Baltischen Meeres (1877), але ся книжка взагалї низша своєї репутації, має багато довільностей і баламуцтв.



    Епіграфічний матеріал зібрав Латишев в Inscriptiones orae septentrionalis Ponti Euxini, І, II і IV, 1886 — 1901 (ширші коментарії в Матеріалах по археологіи Россіи вип. 9, 17 і 23) і Сборникъ греческихъ надписей христіанскихъ временъ, 1896. Нахідки останнїх лїт — в ИзвЂстіях арх. ком. Тексти грецьких авторів для нсшого побережа зібрані Латишевим же п. т. ИзвЂстія древнихъ писателей о Ски?іи и КавказЂ. Нумізматичний матеріал найповнїйше зібраний у Бурачкова Общій каталогъ монетъ, принадлежащихъ эллинскимъ колоніямъ на сЂверномъ берегу Чернаго моря, 1884, новійше — Поддиваловъ Монеты царей Босфора киммерійскаго в Записках одеського історичного товариства т. XV. Кераміка: Музей Одесскаго» общества исторіи \542\ т. I — II теракоти Теодозії, Ольбії і Пантікапея, т. III ?еодосія и ея керемика (1897 — 1906) Багато дрібних розвідок і матеріалів в одеських Записках, в Трудах VI археол. ззду і в ИзвЂстіях археолог. коммиссіи.



    Дрібнїйша біблїоґрафія для Крима див. в показчику Маркевича Tauirca, I — II, для кавказького побережа — в давнїйшій працї Міансарова Bibliographia caucasica et transcaucasica, 1874.



    2. Лїтература Геродотової Скитії. Обясненнє Геродотових звісток про Скитію і взагалї скитське питаннє має цїлу лїтературу; назвемо лише важнїйше: Zeuss Die Deutschen und die Nachbarstamme (1837). Ukert Geographie der Griechen und Romer, III. 2 — Skythien (1846). Neumann Die Hellenen in Skythenlande (1855). Древности Геродотовой Ски?іи, т. I і II, 1865 і 1873, ЗабЂлинъ Исторія русской жизни I, 1876. Bonnell Beitrage zur Alterthumskunde Russlands, I (1882). Sayce The ancient Empires of the East. Horodotos I — III, 1883 (против його скептичних пошлядів виступив ?. Мищенко з статями: Былъ ли Геродотъ въ предЂлах Южной Россії, и Не въ мЂру строгий судъ надъ Геродотомъ — передр. при II т. його перекладу Геродота). Mair Das Land der Skythen bei Heroxot (Saaz, 1885). Лаппо-Данилевскій Ски?скія древности, 1887 (Записки петерб. археологич. общества т. IV). Миллеръ — Осетинскіе этюзы т. III (экскурс II). Tomaschek Kritik der altesten Nachrichten uber den Skythischen Norden — Sitzungsberichte der Wiener Ak. т, 115 i 117. A. Hauvette Geographie d’Herodote (Revue de phil., 1889). Толстой i Кондаковъ Русскія доевности т. II (1889). Krauth Das Skythenland nach Herodotos (Neue Jahrbucher fur Phil., 1890, I) і Die Sieben Flusse Skythiens nach Herodots Bericht, 1894 (Erfurt, Festschrift). Мищенко — крім згаданого статї в Ж. М. Н. П. 1896 кн. V і VII, Филолог. ОбозрЂніи 1898 і дальші. Браунъ Разысканія (екскурс. про Скитію с. 228 і далї, особливо широко про Ґеррос). Niederle Slov. starozitnosti I (1904), Westberg Zur Topographie des Herodot (Klio 194 i 1906). Де-що див. ще в вид. 2. В нашій лїтературі про Скитів писав богато неб. О. Партицький, але з „слвянського“ становища (Велика Словянська держава перед двома тисячами лїт, 1889, Старинна істория Галичини, 1804).



    Вичисляти ріжні погляди на національнсть Скитів було-б дуже довго і малоцїкаво. Давнїйше росповсюднений погляд на Скитів як народ урало-алтайський, що заступали нпр. Нібур, Бек, Найман (головна праця сього напряму,) скритикував Шіфнер в Melanges asiatigues петерб. академіи 1856 т. II і Всеволод Мілєр Оссетинскіе этюды т. III; з новійших оборонцїв сеї теорії див. працю Нодя (G. Nagy) про Скитів в вид. угорської академії 1905. Мішаною людністю \543\ вважали Скитів Фр. Мілєр, Вамбері, Мищенко, Латишев і сам Всеволод Мілєр по части. Іранський початок Скитів докладно доводив вже Цайс — Die Deutschen und die Nachbarstamme с. 285 sg., головно етнольогічниими подібностями. Лїнґвістичний звязок Скитів з Іранцями доведений був докладно працею Мілєнгофа Uber Herkunft und Sprache der pontischen Skythen und Sarmaten — Monatsberichte der Berliner Akademie 1866 (перредруковано з додатками в т. III його Deutsche Altertumskunde). Дальшим важним придбаннєм для сїєї справи були працї московського професора Вс. Міллєра, що виходив з спеціальних студий над Осетинами — Осетинскіе этюды т. III, 1887, Эпиграфическіе слЂды иранства на югЂ Россіи Журналъ Мин. Нар. Просв. 1889, IX (в скороченню війшло в Осет. эт.) і йогож етнолььґічна студия: Черты старины вх преданіяхъ и бытЂ Осетинъ ibid. 1882, VIII. Сам Мілєр одначе уважає Іранцями напевно тільки Сарматів і західнїх, оселих Скитів, а східнїх, кочових віддїляє від них, хоч всї докази їх урало-алтайства признає нестійкими. Факти з історії культури і штуки, що в кождім разї вказують на тїсні звязки скитсько-сарматської людности з Іранцями передньої Азії, піднесено в згаданій працї Толстого і Кондакова т. II. Далї мушу згадати цитовану вже вище розвідку Томашка Kritik der altesten Nachrichten u Skythischen Norden і йогож статю в Ausland 1883 ч. 36, Soltau Zur Eklarung der Sprache der Skythen, Berlin, 1887, Соболєвського Einige Hypothesen uber die Sprache der Skythen und Sarmaten (Archiv, XXVII, 1905) і студію Маркварта (Marquart): Uber einige skythisch-iranische Volkernamen, в його Untersuchungen zur Geschichte Erans, II (Philologus, 1907).



    3. Держава Германаріха і Днїпровий город Ґотів. Досї дуже мало зроблено для відповідного зрозуміння Йорданової лєґенди про Германаріхову державу. Правда, ще Кепке (Koepke Deutsche Forschungen с. 104 і далї), потім Бесчель (I. с. с. 156 — 7) пробували відріжнити те що належить в сїй лєґендї народнїй сазї і те що пішло з її лїтературних перерібок у — Касіодора і Йордана. Реєстр народів вони уважали пізнїйшим лїтературним розвитком слів леґєнди, що Германаріх підбив богато північних народів, і виключали з сього тільки Герулів і Словян — Венедів, припускаючи, що про них могла згадувати і сама саґа. На жаль сей здоровий, критичний погляд на Германаріхову лєґенду, як і скептичні увага Ґріма (Die deutsche Heldensagd с. 8), Шафарика (I. 18. 7), Пальмана (I с. 46 і далї) не знайшли дальшого розвитку в науцї. Констатуючи недорічности в сїй лєґендї, учені все ще не відважують ся попрощати ся з Германаріховою лєґендою і що найбільше — пробують її поправити ріжними поправками і штучними поясеннями; на такім ґрунтї стоять напр. Вітерсгайм П 2 с. 2 sq., Мілєнгоф II с. 83, Dahn Urgeschichte \544\ I с. 230, Кауфман Deutsche Geschichte I с. 102 — 3, Браунъ Розысканія с. l, Marquart Osteurop. Streifzuge c. 378, Л. Шмідт Geschichte d. deut Stamme c. 99 і далї i Allg. Gesch. d. German. Volker c. 88 й ин. (Загальний погляд на Германаріхову лєґенду і лїтературу її див. Paul Grundriss der germanischen Philologie III 2 гл. XIV § 39 — 43, Jireczek Deutsche Heldensade, 1898). Старання дослїдників і досї звернені майже виключно на відшіфрованнє покручених назв підбитих народів. Уже Цайс (op. с. 688 і далї) добачив назви Веси, Мери, Мордви й Черемисів в Йорданових Vasina, Merens, Mordens, Imniscaris, i закінчення ens, ans толкував як ґотські наростки многого числа. Сею дорогою пішли й пізнїйші дослідники, приймаючи в значній части його толковання та пробуючи поправити иньші імена сього ряду. Так Коскінен Tiudos in Aunxis толкував як Чудь на Aunus (Aunuksenmaa), між Ладожським і Чудським озером, — толкованиє, прийняте й Мілєнгофом, але відкинене Снельманом. Мілєнгоф (II с. 74 і далї) в Goltescytha бачив Scuti Адама Бременського — словянську Чудь, в Broncas Пермь (Біармію, ґот. Bermans). Мариварт Rogastadzans толкує як ґотський переклад Птолємеївих ????????? — мешканців Поволжя (Rha). В Navego колись бачили навіть Новгород.



    Нову дорогу вказав у сїй справі Теодор Ґрінберґ в своїй статї Ermanariks Volker (Zeitschrift fur deutsches Altertum, т. 38, 1895). Він став на тім становищу, що сей ряд, бувши уривком чи цитатою в якоїсь піснї, містить не самі ймення, а й епітети. Свої обяснення дає він більше прикладу, і такий самий безпретенсийний характер має проба реставрації рітмічної цїлости сєї цитати:



    scythathiudos inaxungis



    uasinobrocans merens mordens



    imniscans rogastadzans



    athala ubegenascolda.



    Се мало б значити: „Скитські народи, що їздять на возах, мешканців лук — Мерян і Мордвян (або й тут Ґ. готовий бачити епітети), мешканців рівнин — пустельників, народи обовязані до військової помочи.“ Та саме толкованнє — річ другорядна, але основна ідея — звести більшість слів сього ряду до епічних імен, а цїлий ряд — до поетичного уривку, дуже цїнна. При тім виникає питаннє, чи в своїм прототипі ся фраза вязала ся з Германаріхмо? Се можливо, але так само могла вона бути звязаною з ним доперва в лїтературній редакції Германаріхової лєґенди. Друге, ті реальні ймення народів, які б знайшли ся в сїй фразї — наскільки про них можна думати, що вони дїйсно стояли під зверхністю Ґотів коли небудь, за Германаріха чи в иньшім часї, обо війшли сюди принаймні через спомини про якісь війни і конфлїкти з Остґотами, а не \545\ притягнені просто з повітря, з чутки, для декорації, як ріжні реальні і лєґепдарні народи пізнїйшої Олександрової лєґенди? На жаль, новійші досллїдники не зважали на сї сторони питання, й інтересна проба Ґрінберґа не зробила на них відповідного вражіння, так само як і давнїйші вказівки здорового історичного скептицизму. Признаючи глубокі впливи пізнїйшого поетичного оброблення на Германаріхову лєґенду в Йорнандовій версії, вони одначе слїпо держать ся традиції на пунктї полїтичної могутности Германаріха і як я сказав, — головну увагу звертають на дешіфрованнє народів записаних сею лєґендою йому в піддані, а не на критику традиції в сїм пунктї.



    Про „Днїпрову столицю“ Германаріха найбільше говорить Hervararsaga (Antiquites russes I с. 196 і новійше виданнє: Det norske oldskriftselskabs Samlinger, XVII, 1878). В нїй виступає Hlodr, нешлюбний син короля Гейдрека що панував в Рейдґотії аж до Harvadhafjoli (толкують хорватські, або карпатські гори, вар. havada — стрімкі гори), а столицею мав „Днїпровий город“. По смерти Гейдрека вимагає він від його спадкоємця і сина Анґантира, аби віддав йому половтну батьківщини: жадає „(половину) того великого лїса, що зветь ся Myrkvidh (темний лїс), ту святу могилу, що лежить при шляху (варіант: в Ґотських краях), ту гарну скалу в Днїпровських місцях, половину замків що мав Гейдрек.“ Але ся саґа досить пізня, може XII — XIII в. (вона має ріжні варіанти, пізнїйші й давнїйші частини, докладно час її утворення не звістний, але пізнїйший характер не підлягає сумнїву). Стара пісня про Атилю — Atla-Kvidha, правда, теж каже про „днїпровські місця, славний лїс, званий у людей Темною дібровою“ (Antiqu. russes I с. 35), але сї слова уважають ся пізнїйшою інтерполяцією, і на те є деякі причини. Пізнїйша пісня про Hiod’a i Angantheow, оперта на Hervararsaga, поясняє се означеннє докладнїйше: „Славний лїс, що зветься Темною дібровою, та свята могила, що стоїтть в землі Ґотів, та славна скала, що стоїть в Днїпрових місцях.“ Й тут, як бачимо, вказівки не йдуть далї загальних прикмет, що хіба гіпотетично можуть прикладати ся до Київа, його печер і гір (мовляв Аскольдової могили). Крім того Віґфусон поправляв в Hamdismal, піснї, що на його, думку, своїм змістом могла належати до VIII — IX в., хоч по мові пізнїйша, в однім вірші слово diupa (djupr — глубокий) на Danpar, і читав: „вони побачили палату Ґотів і кручі берегів Днїпра.“ Але ся поправка занадто довільна, щоб могла що небудь значити. Таким чином бачимо, що всї згадки про „Днїпровий город“ зснадто загальні, аби можна було з певністюю бачити в нїм Київ, і якісь хоч трошечки докладнїйші (хоч все ще дуже загальні) вказівки на Київ маємо в памятках пізнїх, з часів, коли Київ був світови
    Страница 48 из 55 Следующая страница



    [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ] [ 51 ] [ 52 ] [ 53 ] [ 54 ] [ 55 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.