LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ в 10 томах Страница 51

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    VI (передруковано в томі його Тру\568\дів), Couret La Bussie a Constantinople (Revue de quest. historiques, 1876, I). G. Schlumberger — Un empereur byzantin au dixieme siecle Niceohore Phocas, 1890 і його-ж L’epopee byzautine a la fin du dixieme siecle, 1896. Srkulj Die Entstehung der altesten russischen sogenannten Nestorchronik mit besonderer Rucksicht auf Svjatoslav’s Zug nach der Balkanhalbinsel, 1896. Westberg — Die Swjatoslaw-Chronologie von 967 — 973 (в його Ibrahim’s-ibn-Jakubs Reisebericht в Memoires de l’acad. serie VIII, III — боронить лїтописну хронольоґію, а дату смерти 973 р.). Знойко: О посольст†Калокіра въ Кіевъ (Ж. М. Н. П. 1907, IV) і О походахъ Святослава на Востокъ ib. 1908, XII). Шахматовъ Разысканія гл. IV. Тутже згадаю ще питаннє про болгарську монету Святослава. Сї монети стали відомі від 1830-х рр.; вони мають з одного боку фіґуру князя, з другого — образ Спасителя і напись: Святославъ цр Блгарм (цар Болгаром). Було дві гадки: одні бачила в сїм Святославі болгарського царя (1296 — 1322), иньші — нашого Святослава. Останній погляд висловив вперше російський нумізмат Савелєв, пізнїйше Еґґер (Wiener Numismat. Monatshefte, V с. 110 і далї) і Чернєв (ЗамЂтки о древнЂйшихъ русскихъ монетахъ, 1888 с. 79 і далї, тут і лїтература питання); вони вказують на примітивність виробу й подібність до монет Симеона, а образ Спасителя на монетї поганського князя поясняють болгарською монетною трабицією.



    Джерелами для історії Святославового походу служать: Лев Диякон, Скілїца, наша лїтопись і деякі другорядні. Лев з Калої (в Малій Азії) родив ся коло 950 р., в чинї диякона брав участь в болгарськім походї імп. Василя Македонянина (986) і кілька років шзнїйшше описав сучасні події, від смерти Константина Порфирородного до смерти Цимісхія (959 — 975), в десяти книгах своєї Історії, що становить дуже важне, бо одиноке сучасне джерело для сього часу. Він визначаєть ся взагалї докладністю і значною обєктивністю (трохи є сторонничости для Візантиї — див. Krumbacher Geschichte der byzantinischen Literatur 2 с. с. 267). Його історія видана в XI томі бонського корпуса і в CXVII т. Патрольоґїї Міня; для історії русько-візантийської війни — се перше джерело. Скілїца писав свою хронїку світа вX I в., користав між иньшими і з Льва Диякона, але поруч нього і з иньших джерел. Його оповіданнє про русько-візантийську війну взагалї дуже близьке до Льва, але є деякі подробицї, яких не має Лев, і виглядає скорше так, як би Лев і Скілїца користали місцями з одного джерела, ріжним способом скорочуючи його. Ся частина Скілїци увійшла майже без усяких перемін в хронїку Кедрена (писав при кінці XI або на початку XII в.), і з нього приходить ся користати в сїй Кедреновій хронїцї, бо грецький \569\ текст Скілїци не виданий досї (є тільки латинський переклад, виданий 1570 р.). Кедрена маємо в бонськім корпусї т. XXXIII і в Патрольоґії Міня т. CXXII. Про відносини Скілїци й ин. хронїстів до Льва спеціальна розвідка: Warterberg Leon Diakonos und die Chronisten, Byz. Zeitschr. 1897. Про серію мінятюр з болгарської війни Святослава в мадрідськім кодексі Скілїци див. в прим. 10.



    Отже на брак джерел для болгарської війни Святослава скаржити ся не можна, але деякі моменти в нїй лишають ся неясними, а головно великі трудности задає хронольоґія. Головні з сих трудностей я зазначу тут і умотивую свій погляд наа них. Початок кампанїї лїтопись датує 967 р., але, як бачили ми, по Хаукалю 968 р. Святослав воював приволзькі краї. З візантийцїв Лев кладе місію Колокіра на 965|6 р. (індикт 9), Скілїца Кедрен на 966|7 (інд.-10), а прихід Святослава — на серпень 968 р. (інд. 11) (Лев близше не означає часу приходу). Я не буду входити в те, яким способом вийшла тут ріжниця в рахунку між Львом і Скілїцою-Кедреном, тільки піднесу, що з огляду на зазначені в текстї обставини походу Святослава ми повинні б прийняти дату Скілїци-Кедрена; але вона має трудність, бо Скілїца-Кедрен рахує по індиктам і рокам царства, і тут у нього виходить суперечність, як порівняти отсї дати: індикт 7 липень — другий рік Никифора (с. 361), індикт 10 червень — чевтертий рік Никифора (с. 372); отже мусить бути помилка або в роцї царства (967), або в індиктї (968). Алє що його рахунок по індиктам сходить ся з його рахунком по рокам світа, а в рахунку на роки царства він не згоджуєть ся з Львом, то безпечнійше здаєть ся прийняти дату індикта. Отже Святослав прийшов до Болгарії 968 р.



    Друга трудність — означири перерву, коли Святослав вернув ся до Київа. Лїтопись датує її 968 — 970 рр., так що на болгарську і грецьку кампанію у неї лишаєть ся не повних два роки. Можливо, що хронольоґія лїтописи оперта тут на датї смерти Ольги; в похвалї Ользї Якова мнїха рахуєть ся, що Ольга умерла 15 років по охрещенню, 11|VI 969 р.; се відповідає датам охрещення і смерти Ольги і в лїтописи (тільки що то було б на пятнадцятім, не по пятнадцятьох роках). Але зістаєть ся питаннєм на скільки рахунок похвали тут самостійний від хронольоґїї лїтописи (пор. вище с. 461). Коли дїйсно охрестила ся Ольга, невідомо, а як брати дату подорожи її до Царгороду, то вона в лїтописи зовсїм хибна (тож рахувати, як Васїлєвский, від дати дїйсної подорожи Ольги до Царгорода до її смерти 14 років, се значить громадити непевности). Отже дати лїтописи і похвали самі по собі не дають нїчого пквного. З Візантийцїв згадує про перерву в Святославовій війнї Скілїца-Кедрен. Згадавши про похід Святослава і починені ним спустошення пятого року царства, він \570\ каже, що Русь слїдом вернула ся до дому, „а на шестий рік царства прийшла знову походом на Болгарію і починила подібно як попереду, або ще й гірше“ (с. 372) 1).



    1) Шахматов одмітив до сього ще приписку на марґінезї болгарського перекладу Манасїї: „При семъ НикифорЂ цари плЂнишя Русь Блъгарскую земю по дващи въ двЂю лЂту“ (Разыск. с. 121).



    Отже перерва не трівала двох років. Коли зважити що Никифор перед смертю енерґічно заберав ся до боротьби з огляду на успіхи Святослава (а загинув він в груднї 969 р.), то, очевидно, Святослав ще в першій половинї 969 р, мусїв вернути ся до Болгарії. Се б на стільки згожувало ся з лїтописю, що і в нїй Святослав вертає на Русь вже на другий рік болгарської війни. Тоді побут Святослава в Київі прийоло ся б обмежити кількома місяцями.



    Тепер приходимо до найбільшої трудности — року Цимісхієвого походу на Святослава. Лев Диякон зовсїм виразно каже, що він став ся на третїїй рік Цимісхієвого царства — 972 р., бо як раз перед походом, при кінцї другого року царства, Цимісхій урядив своє весїлє (VII. 9); тодї б Святослав мав загинути веаною 973 р., як се й приймають декотрі. Тим часом в лїтописи умова Святослава з Греками, що закінчила війну, датована липнем 971 р., індикта 14, і смерть Святшслава положена під 972 р. I се має собі повне подтвердженнє в хронольоґії Яхї (писав у 1-ій пол. XI в. і для візантийських подїй мабуть користав з ранїйших грецьких записок, близше про нього див. на с. 574). У Яхї Цимісхій воює в Болгарії в 971 р., а в осени 972 р. бачимо його вже на сходї (перейшов Евфрат в вереснї-жовтнї 972 р.) — Яхя с. 181 — 4. Вказівки Скілїци-Кедрена (с. 392) не мають особливого знсчіння: у нього Цимісхій забераєть ся до походу на Русь на другім роцї царства (отже 971 р.), але неясно, чи се дата приготовань, чи походу, а що другий рік царства кінчить ся як раз в груднї 971 р., то се зовсїм міняє рахунок. Зонара, як чистий компілятор, не має тут зовсїм нїякого значіння (він виразно кладе похід на другий рік царства). I так виходить виразна суперечність; по однім боцї сучасник Лев (правда — дуже неохочий до докладних дат), по другим Яхя (власне дуже богатий на дати). Справу може рішити зовсїм просто дата докумениа — умови Цимісхія з Святославом; одначе тут насуваєть ся питаннє — чи дата не вставлена на підставі лїтописної хронольоґії, або чи не перемінена ? Я уважаю се неправдоподібним : адже умова Ігоря не має дати, й лїтописець не уважав потрібним її доповняти, а в умові Святослава маємо і рік, і індикт — значить треба припустити свідоме підроблюавнрє. При тім же хронольоґії версій київської й суздальської, де князюваннє Ярополка починаєть ся від 973 р. (в новгородській — від 972), дата умови скорше пере\571\шкоджала, анїж надавала ся, бо незнати куди дїваєть ся цїлий рік (між поворотом Святослава і князївством Ярополка).



    Коротко зводячи сказане вище, я уважаю правдоподібним початок війни 968 р., доволї коротку перерву на початку 969 p., остатню кампанїю 971 р. і смерть Святослава 978 р. Але з огляду на всї тї трудности будемо уважати сї дати тільки правдоподібними; а застановив ся я над ними тому, що ся справа має вже цїлу лїтературу.



    Хронольоґія перших років Володимирового пановання в Київі дає знову ріжні непевности. Маємо тут два головні рахунки — в лїтописи і в житиє Володимира, включенім в похвалу Якова, і вони не годять ся між собою. Лїтопись рахує Ярополкового князювання 8 років, житиє каже, що Володимир сїв в Київі „въ осмоє лЂто“ по смерти батька; се можна-б погодити, прийнявши, що лїтопись рахує неповних 8 років, але лїтопись кладе в результатї початок Володимирового князївства на 980 рік, а житиє на червень 978р.: „сЂде въ КиєвЂ князь Володимир въ осмоє лїто по смерти отца своего Святослава мЂсяца іюня въ 11 въ лЂто в 6486, кресри же ся Володимеръ князь въ 10- єлЂто по убіеніи брата своєго Ярополка“. При тім одначе і лїтопись (с. 1)0 і житиє рахують однаково Володимирове князюваннє в Київі на 37 років (в житиї він, як бачимо, охрестив ся „въ десятоє лЂто“ по смерти Ярополка, а по охрещенню жив ще „28 лЂтъ“), а смерть його всї згідно кладуть на 1015 р. Додати ще треба, що в 1 Новгорлдській лїтописи початок Ярополкового князївства кладеть ся на той же 972 р., що й смерть Святослява, а в иньших на новий 973 р., хоч се абсурд, бо смерть Святослава, з огляду що стала ся весною, і без того положена на новий рік (зимівка його в Білобережі стоїть під 971 р., „веснЂ же пииспЂвъши (тут вставляєть ся 972 р. — рахуючи віл 1 марта) поиде Святославъ въ порогы“, і вбили його), так що виходило-б, нїби минув рік між смертю Святослава і князюваннєм Ярополка, тим часом се понятя рівнозначні, бо Ярополк і без того сидїв у Київі, і лїтопись нотує тільки правний момент, а не якийсь новий факт.



    Зовсїм ясно, що в основі сїєї хронольоґії лежить рахунок лїт князювання : 8 лїт Ярополкового князювання і 37 лїт Володимирового. Але від смерти Святослава десь в мартї 972 р. до смерти Володимира в липнї 1015 минуло всього 43 р. і 4 місяцї. Се пробують поправити, приймаючи, що лїта панування Ярополка в дїйсности треба рахувати не від смерти Святослава, а від посадження Ярополка; кладучи се на р. 970, дїстають до смерти Володимира повних 45 лїт, і смерть Ярополка припадає на р. 978, як у житиї (так недавно рахував Сркуль, 1. с.). Однача 970 р. як початок Ярополкового панування не дуже правдоподібний, і трбеа б в такім разї брати 969, а житиє виразно рахує Воло\572\димирів прихід до Київа на восьмий рік від смерти його батька. Очевидно, лїта князювань рахують ся не повно: Ярополк умер на восьмім роцї князювання (коли прийняти дату жития — 11|VI, то буде 7 рік і два-три місяцї), Володимир на 37-ім (по житию по 36 роках і 1 місяцю). Але коли так, то ми приймаючи роком смерти Святослава 972 р., мусимо положити смерть Ярополка на лїто 979 р. Розумієть ся, як і рік смерти Святослава, і ся дата тільки правдоподібна.



    Цїкаво, звідки міг узятись день смерти Ярополка? Очевидно, що тільки з якоїсь сучасної церковної записки, але як він туди зайшов? Як знаємо, в т. зв. Якимовській лїтописи, виданій Татїщевим, річ представляєть ся так, що Ярополк був прихильником християнства; ся Якимівська лїтопись — джерело дуже баламутне (декотрі уважають її просто фальсифікатом), і її звістка маловартна; але незалежно від неї досить можливо, що Ярополк був прихильний християнству: він виростав при Ользї, і як тсарший — міг більше перейняти з її впливу; жінка його була Грекиня-християнкв. Шахматов пробував вивести дату його смерти з записки про смерть мучеників Варягів, що мала, мовляв, дату 12 липня 978 р.; але се йому не вдало ся, на мій погляд — його мірковання занадто вийшли штучні (Разыск. с. 26). Так само не вдовволяє мене його гіпотеза, що хронольоґія жития опираєть ся на хронодьоґії старшої редакції літописи — т. зв древнЂйшаго свода (на сїй підставі хронольоґічну табличку жития — подїй по охрещенню Володимира, Шахматов включає в свою реконструкцію „ДревнЂйшого свода“). Так як тепер стоїть справа, ми мусимо констатувати тільки незалежність хронольоґії й зісток жития-Похвали від лїтописи. (Питання про відносини жития і Похвали Якова і про залежність або незалежність жития Похвали від лїтописи зістають ся неясним і суперечними: див. Соболєвского Памятники древне-русской литературы посвященныя Владиміру св., Никольскій мтаеріалы для повременнаго спивка русскихъ писателей, 1906, Шахматовъ Корсунская легенда гл. II і Разыскания гл. II, иньша лїтература у Нїкольського op. c.; що до авторства Якова, монаха печерського монастира, кандидата на ігуменство по смерти Теодосия, автора посланія до в. кн. Димитгия і канонічних запитань до митроп. Іоана, — теж зістаєть ся досїв елике ваганнє, пор. цитовані прадї Шахматова, де він висловлюєть сч раз за, другий раз — против авторства сього Якова, але треба признати, що підстави того авторства незвичайно слабкі).



    12. Охрєщеннє Володимира і Руси.



    Питання про час і обставини охрещення Володимира мають уже чималу лїтературу. Але не кажучи за давнїйші писання, що взагалї стояли на ґрунтї лїтописної традиції, ся лїтература властиво має своєю вихідною точкою розвідку пок. Ґолубінского в Журналї Мин. Нар. \573\ рПос. 1871, що потім увійшла в його Історію церкви т. I гл. 2 (1880). Він взяв лїтописну повість під дуже скептичну аналізу, але для реконструкції подїй не ужив чужих письменників, а головно Похвалу Якова. Натомість Васїлєвский в статї Русско-византійскіе отрывки, II. Къ исторіи 976 — 986 г. (Ж. ?. ?. ?. 1876, III, передр. в Трудах II) притягнув звістки візантийських і арабських джерел, між нимие ль-Макіна, що користав з Яхї. Потім 1883 р. вийшли витяги з самого Яхї видані бар. Розеном, з важним коментарем (Императоръ Василій Болгаробойца. Извлеченія изъ лїтописи Яхъи Антіохійскаго). Наближеннє девятьсотлїтнього ювилею охрещення Руси, що мав святкувати ся в Росії, звернуло особливу увагу на сї питання і спеціально на рік охрещення. Вичислю головнїйше з лїтератури тих років: Барсовъ Константинполькій патріархъ и его власть надъ русскою церковью, 1878, гл. VI. Рецензії Малишевского на Ґолубінского (Отчетъ о присужд. уваров. премій) і Успенского на Розена (Ж. М. Н. П., 1884, IV, — се властиво самостійна робтта, з аналїзою джерел і деякими гіпотезами). Лмнниченко Современное состояніе вопроса объ обстоятельствахъ крещенія Руси (Труды Кіев. Духовной Акад. 1886, VII, — головні погляди Розена і полєміка з Успенским, рік прийнято 989 для Володимирового й загального охрещення). П. Л(ебединцев) Когда и гдЂ совершилось крещеніе Кіевлянъ при св. ВладимірЂ (К. Старина, 1887, IX — традиційний погляд). Завигневичъ О мЂстЂ и времени крещенія св. Владимира и о годЂ крещенія Кіевлянъ (з поводу статї Лебединцева) — Труды Акад. 1888, I, і Владимірскій сборникъ, виданий тою ж академією, де уміщено статї також иньших авторів до сеї справи. Соболевскій Годъ крещенія Владиміра св. (в т. III Чтеній київ. істор. товариства, див. ще справозданнє з діспути Соболєвского і Завитневича в київськім товаристві тамже т. III с. 5 і далї, також Ж. М. Н. П. 1888, VI: Соболєвский боронив лїтописної традиції, тим часом як Завитневич виходив з хронольоґії Якова й приймав роки 987 і 990).



    Пізнїйша лїтература: Regel Analecta byzatnino - russica 1891 с, XXI — LXXII і далї. Schlumberger L’epopee byzantiae, I, 1896, гл. XI. Ламанскій Славянское житіе св. Кирилла гл. XXV (Ж. ?. ?. ?. 1904, І). Шестаковъ Памятники правосл. Херсонеса, III, 1908. Сюди ж входить ряд праць що трактують традицію про Володимира з історично лїтературнаго становища — крім цитованих уже праць Мілєра, Жданова, Халанскаго, Лободи, присвячених традиції поетичній, сюди належать, особливо, по згаданій уже публїкації Соболєвского: Памятники древне-русской литературы, посвященные Владиміру св. (збірка текстів зі вступними замітками, в II т. Чтеній київ. істор. тов.), такі новїйші працї: Никольского Къ вопросу объ источникахъ лЂтописнаго \574\ сказанія о св. ВладимірЂ (Христ. Чтеніе 1902, VII) і йогож Матеріалы для поврем, списка писателей (1906) і Матеріалы для исторіи древне-русск. духовной письменности (Сборникъ отд. рус. яз. т. 82, 1907). Шахматовъ Одинъ изъ источниковъ лЂтописнаго сказанія о крещеніи Владимира, 1904 (з Сборника харьк. филол. тов.), Кораунская легенда о крещеніи Владиміра, 1906 (з Сборника на честь Ламанского), Разысканія о лЂтоп. сводахъ гл. Т. Srkulj Drei Fragen aus der Taufe des heil. Vladimir, 1907 (Archiv XXIX). А. Бертье-Делагардъ: Какъ Владиміръ осаждалъ Корсунь (ИзвЂвтіч отд. рус. языка 1909) — останнї працї викликані головно „Корсунскою легендою“ Шахматова, як і замітки Шестакова, передруковані в додатках до названої вище працї.



    Головною підставою для зверхньої, фактичної історії сих подїй в новійшій лїтературі став Яхя, звістний з імени давнїйше, але опубликований і введений в круг джерел доперва бар. Розеном. Яхя син Саіда був православний Грек з Єгипта, лїкар з професії, пізнїйше жив в Антіохії. Він був свояком александрійського патріарха Евтихія († 939/40) і повів далї арабську хронїку сього Евтихія, що мала титул „Дороге намисто“ і кінчила ся 857/8 р. В першій редакції свою хронїку Яхя написав перед 1014/5 р., потім переробив і повів далї, також по арабськи, не знати як далеко (кінця не маємо, але певно доходила вона до 1031 р.). Для візантийських відомостей 2-ої пол. X в., дуже у нього богатих, з дуже докладними датами, Яхя мусїв використати якісь місцеві грецькі записки, нам незвістні.



    З опублїкованнєм текстів Яхї стратили значіннє відомости про русько-візантийеьеі справи арабськогт письменника XIII в. ель-Макіна († 1273), бо показало ся, що він ткт тільки скорочує Яхю; натомість оповіданнє ібн-ель-Атіра (теж XIII в., † 1233) має в собі дещо, чого не міг він узяти з Яхї, але джерело сих відмінних звісток невідоме. Текст ель-Макіна видано в Лєйденї 1625, ібн-ель-Атіра видав 1851 р. (і далї) Торнберґ; уривки з них в перекладї в Записках петерб. академії т. XXIV (Куникъ О запискЂ готскаго топарха с, 147), у Васїлєвскаго в Ж. М. Н. П. 1876, III, в примітках до Яхї Розена с. 199 і далї.



    Звістки Византийцїв дуже короткі й дуже мало дають інтересного супроти Яхї й ібн-ель-Атіра. З них Псель, що писав в 2-ій пол. XI в., згадує тільки про поміч від Володимира (цїкава його замітка, що імператор бачив неохоту до себе в народї); текст виданий в Bibliotheca Graeca medii aevi ed. Sathas, т. IV c. 10. Лев Диякон, оповідаючи про війну з Фокою, нїчого не згадує про Русь (X. 9). Скілїца-Кедрин (с. 444) і за ним Зонара (XVII. 7, ed. Dindorf VI p. 114) згалують про поміч і шлюб Володимира з царівною і прислану ним поміч, але так коротко, що з них не видно, чи скорше була прислана поміч, чи Володимир наперед оженив ся з царівною.\575\



    З наших, українських джерел довго опирало ся все на лїтописнім оповіданню. Ґолубінский поруч із гострою критикою його висунув на переднїй плян „Память і похвалу“ т. зв. мнїха Явова, як джерело більш певне і самостійне. Против такої високої оцїнки „Похвали“ виступив Соболєвский, вважаючи її твором пізнїйшим, опертим на житиї Володимира. Потім по довгій перерві по тих працях до книжної традиції про Володимира узяв ся Нїкольский і особливо докладно спинився коло неї Шахматов в книжцї Корсунская легенда. Сими новійшами працями поруч лїтописи намічено такі старі книзні утвори присвячені Володимирови:



    „Древнє житиє“, як його назвав Соболєвский, включене в „Память і похвалу“, звісне осібно тільки в пізнїйших рукописях, XVI в., видане в згаданій збірцї текстів Соболєвским.



    „Память і Похвала“ мнїха Якова; в тій формі, як її тепер маємо, вона досить механїчно злучена з кількох кусків: крім „древнього жития“ війшла сюди похвала Володимира і похвала Ользї; лїтературу див. вище с. 572; друковано богато разів.



    Проложне житие Володимира, звісне в коротшій редакції в рукописях прологів XIV в., текст в збірцї Соболєвского; в ріжних рукописях має ріжнї додатки і вставки — так ширша редакція, видана тамже під ч. V, має вставку з корсунської лєґенди, або т. зв. „жития особаго состава.“ Про се проложне житиє крім названих в горі праць ще статейка Шахматова в ИзвЂстіяхъ академіи наукъ 1907: Какъ назывался первый русскій святой мученник.ъ



    Житиє тлржественника, або як його звуть „звичайне“, обычное житіе, звісне в рукописях XV — XVI вв., видане в збірцї Соболєвского під ч. III. Особливу редакцію його, з цїкавими відмінами містить білоруський збіррик XVI в., теп. Чудова монастиря, котрому Шахматов в своїм перекладї присвячує особливий роздїл (Корсун. лег. VI).



    „Слово о томъ какъ крестися Владиміръ возмя Корсунь“, звісне в богатьох рукописях XV — XVII в., в деяких з іменем „грішного Теодосія“ як зве себе автор чи компілятор в закінченню. Видане Нїкольским в „Матеріалах духов. письменности.“



    Нарештї — Коисунська лєґенда або „житіе особаго состваа“, дуже інтересна, найбільше закрашена лєґендою повість про Володимира, завважена Ждановим і Халанским в лїтописнім збірнику XVII в. петерб. публич. бібл. і опублїкована в повнїйшій редакції у Шахматова (Корсун. легенда гл. VII), з збірника XVII в. біблїотеки Плїґіна (теп. академії наук), де вона творить осібну статю п. заг. „Житіп в. кн. Владимира самодержца руския земли“.



    Філїація сих повістей і їх хронольоґія не уставлені докладно і в лїтературі на сїм пунктї висловляли ся найріжнїйші гадки. Так напр. \576\ м. Макарій, Ґолубінский й ин. вважали „звичайне житиє“ прототипом лїтописного оповідання, а „Память і похвалу“ самостійним від нього твором XI в. Тим часом Соболєвский вважає лїтописне оповіданнє прототипом „звичайного жития“, а Шахматов бачить в звичайнім житию перерібку лїтописи під впливами древняго і проложного жития — воно відсуваєть ся таким чином на далекий плян філіації, тим часом як Соболєвский вважав проложне житиє витягом з звичайного. Нїкольский вважав джерелом лїтописного оповідання „Слово како крестися...“ Шахматов же бачить в нїм витяг з лїтописного оповідання, але з деяким запозичиливим з корсун.-лєґенди. Про великі вагання в поглядах на Похвалу т. зв. Якова згадував я вищ е(с. 572) і т. д.



    Взагалі не вважаючи на великі поступи останнїх лїт (особливо студій Шахматова) все богацтво рукописної традиції не використано ще й тепер, і тому даремно було- бсилкувати ся розвязати сї питання безеоворотно і уставитити філїацію сеї традиції вповнї певно і всесторонно. Основним питаннєм тут зістаєть ся все таки склад лїтописного оповідання. Поруч нього визначають ся особливо замітними екстраваґанціями „Древнє житиє“ (включене в „Похвалу“) і корсунська лєґенда („Житіе особаго состава“), пробу реконструкції котрої двв Шахматов в Корсун. лєґендї (с. 46 і далї), але питання їх походження кінець кінцем незмінно приводять до питання про лїтописне оповіданнє.



    Аналїзи його, почавши від Ґолубінского, виразно виказали нельоґічности і суперечности в його укладї; перед наим очевидно контамінація ріжних оповідань про охрещеннє — правдоподібно з кількох книжних утворів, що дають себе знати в громадженню ріжних мотивів і ріжних доріг, котрі приводять Володимира до охрещення. Шахматов, справедливо підносячи сї суперечности і нельоґічности, вважає лїтописне оповіданнє за комбінацію двох джерел. Одно — се перша редакція лїтописи („древнЂйшій сводъ“), що оповідала про охрещеннє Володимира в Київі, під впливом проповіди місіонера, підтриманої боярами, що підкріпили її прикладом Ольги; Шахматов дав її реконструкцію, пропустивши пробу вір через посольства і оповіданнє про похід на Корсунь. Друге — се повість про охрещеннє Володимира в Корсунї, або корсунська лєґенда, котру Шахматов пробує реконструовати на основі Плїґінської повісти, доповняючи її иньшими елєментами, з лїтописи з иньших повістей (так він вставляє сюди коротку звістку про пробу вір через посольство й иньші епізоди — Корсун. лег. с. 110 і далї). Оповіданнє перршої редакції лїтописи по думцї Шахматова не мало в собі нїчого реального, се був чисто лїтературний утвір — перерібка болгарської повісти про охрещеннє болгарського князя Бориса, де в чім лише приправлена до місцевих обставин. Далеко більше історичного мала в собі повість про охрещеннє Володи\577\мира в Корсунї, хоч сам факт хрещення Володимира в Корсунї не історичний, a з другого боку — повість використала для самої війни лєґендарні й поетичні джерела — „билїну“ про сватаннє Володимира. По гадцї Шахматова, ся повість, або корсунська лєґенда, як її називаю для короткости, зявила ся серед корсунських попів київської катедри, потомків виведеного з Корсуня духовенства, що підчеркували нею тїсні царковні звязки Руси з Візантією, і завдяки більшому богацтву фактичного матеріалу вона взяла перевагу над оповіданнєм першої редакції лїтописи при дальших переробках її.



    Невважаючи на богатий матеріал традиції, використаний Шахматовим, і весь дотеп його комбінацій, не вважаю справу розвязаною його гіпотезами. Не переконує мене його гадка, що оповіданнє першої редакції було таке пусте — що автор не міг нічого знайти в традиції про Володимирове охрещеннє, так що звернув ся до болгарської повісти про Броиса; доказів на невільниче черпаннє з сьтго болгарського джреела Шахматов, по моєму, же дає, хоч його здогад і поспішив прийняти Сркуль. З другого боку не дуже промовляє до переконання його гадкм, що саме в правовірних церковних грецько-руських кругах соборного духовенства були в основу повісти проо хрещеннє положені народнї поетичні утвори про сватаннє Володимира, дуже мало созвучні християнським мотивам і не перероблені ними. Нарештї — по-за конструкцією Шахматова лишаєть ся оден з визначних епізодів — київське посольство для оцїнки ріжних вір. В корсунськім епізодї, куди його вставляє Ш., йому нема місця: візантійський двір не має ще нїяких запевнень Володимира і хапаєть ся за надїю охрещення, як за обставину, що може дати якийсь можливий вид відданю царівни за Володимира: „еда како [тебе ради] обратитъ єго (Володимира) Господь“. Перед сим нема місця нїяким рішенням Володимира в справі християнської віри, він хоче тільки царівни, і по приходї її пробує ще викрутити ся від охрещення, аж Бог чудом його примушує.



    Треба сказати, що зроблене Володимиром „испытаніє о всЂхъ вЂрахъ“, хоч як белєтристично виглядає в лїтопісній повісти, одначе знаходить собі паралєлї в чужестороннїх джерелах. Одна така звістка знайшла ся в жидівських рукописях зібраних Фірковичом, в видЂ записки з р. 986 про прихід київських послів до хозарського кагана, аби розвидати ся про релїґію (видана Хвольсоном в I т. Сборника статей по еврейской исторіи 1866). Проф. Гаркаві признав сю записну фальсіфікатом — фальсіфікатів в колєкції Фірковича взагалї показало ся чимало (статї в ИзвЂстіях рус. археологическаго общества т. VIII, Ж. M. H. П. 1877, VII, і Altjudische Denkmaler aus der Krim, 1876): Невважаючи на оборону її иньшими гебраїстами (Берхинъ Еврейскій документъ о по\578\сольст†св. Владиміра для испытанія вЂръ — Кіев. Старина 1884, XI, пор. замітку Голубовского тамже 1885, III), ся записка зістаєть ся дуже сумнївою, незалежно навіть від підозрілости свого джерела — колєкції Фірковича. Важнїша иньша звістка, перська, в „Збірнику анекдот“ Магомета аль-Ауфі, XIII в. Навязуючи до старої характеристикп Русинів (у ібн-Русте й ин.) як народу, що живе виключчно з війни, се оповіданнє каже, що прийнявши християнство, Русини не могли взе воювати, але що не мали иньшого способу до прожитку, то вкінцї рішили ся прийняти магометанство, й цар „Буладмір“ вислав послів в Ховарезм — заявити про се бажаннє. Володар Ховарезма прийняв їх дуже радо і післав дарунки й магоиетанського імама (духовного), научити Русь магометанству. Русини прийняли магометанство й почали зннову воювати. Звістку сю опублїкував ще Гамер — Hammer Sur les origines russes, 1827, але в дуже попсованій формі, без імени Володимира, так що вона дала декому, навіть Куніку повід до ріжних дивоглядних виводів — Kunik Erganzende Bemerkungen zu den Untersuchunngen uber die Zeit der Abfassung des Lebens des heil. Georg von Amastris, Bulletin de l’academie, XXVII. В ориґінальній формі опублїковав її Бартольд в 1896 р. — Новое мусульманское иззвЂстіе о русскихъ, Записки восточного отдЂленія русскаго археол. общества т. IX.



    Питаннє, як толкувати собі сю звістку? Прийняти, що се лїтературне запозиченнє, покручений відгомін оповідання лїтописної повісти про послів, висланих Володимиром на „испытаніе“? Таких запозичень одначе у східнїх письменників не знаємо більше. Чи оповіданнє лїтописної повісти не байка, і Володимир, рішивши ся з звісних нам мотивів завести на Руси християнство, дїйсно для декорума зробив наперед таке „испытаніе“ і розііслав послів? Само по собі в тім також не було б нїчого неможливого. В каждім разї з сим епізодом треба бути обережним і не викидати його як просту лїтературну видумку.



    Посольства до Володимира від представників ріжних релїґій, котрі Шахматов вважає також лїтературною видумкою, теж останнїми часами своїх оборонцїв в Сркулї і Бертє-Делягардї, які припускають тут слїди ріжних посольств — тільки в справахъ більш полїтичних, нїж релїґійних. \579\



    Екскурси



    І. Найдавнїйша київська лїтопись.



    Таке чи иньше розуміннє найдавнїйшого періода нашої історії стоїть в тїсній залежности від такого чи иньшого погляду на нашу найдавнїйшу лїтопиеь — її ґенезу, склад, джерела і т. и., бо від того залежить наш погляд на переважну більшітть звісток, які ми маємо для сього періода. Для того мусимо вглянути в сю справу трохи близше, що б було яснїйшим і умотиввованим наше становище до відомостей, які вона подає нам,



    Найдавнїйшою (инакше Початковою, Начальною, Несторовою) лїтописею зветь ся компіляція, зроблена в Київі на початку XI в. Ми не маємо її осібно, а тільки в складї тих лїтописних збірників, куди вона увійшла як складова, звичайно — вступна час
    Страница 51 из 55 Следующая страница



    [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ] [ 51 ] [ 52 ] [ 53 ] [ 54 ] [ 55 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.