LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ в 10 томах Страница 6

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    ця сягають такого гдубокого петедстеповя як Харківщина 7).



    Порвч з сими античними впливами стоять иньші, що стилем своїх виробів і преюметами вяжуть ся з Переднею Азією, Туркестаном і Сібірю. Вони характеризують ся богацтвом бронзових річей, особливо окрас кінських і колїсничних, з характеристичним орнаментом — звірячим (цілї звірі і поодинокі части звірячі-головки кінські й пташинї дзюби. лапи, то що). Орнамент сей виконаний сухо, схематично, утріровано, в противність елєґантному реалїзмови грецької штуки. Тойже стиль і тойже орнамент стрічаємо і на золотих, срібних, кістяних окрасах. Найбільш характеристично виступає він в нахідках могил Лугової (Александропільської) й Краснокутської недалеко порогів, на правім боцї Днїпра та (в Катеринославськім повітї), Аксютинецької й иньших кгло Ромна 8).



    Сї дві течії на Українї стрічають ся й комбінують ся з собою: бронзоів, кістяні й иньші вироби того східнього стилю надибуємо часто в одних могилах з античними річами, стрічаємо теми того середноазійського стилю в античній передачі, змодіфіковані, убалгороднені, як з другого боку бачимо елєнїстичні теми варваризовані роботою тубильних майстірв 9).



    Хронольоґічно і етноґрафічно відграничити сї два культурні типи ми не можемо, хоч і бачимо виразно їх відмінний початок. Вони безперечно стрічались у одних і тих самих народів. Разом взявши можна їх характеризовати богацтвом бронзи і золота, а рідкістю срібла (є нахідки, де при богацтві золотих і бронзових річей не знайшлось нічого срібного) 10), та сими характеристичними впливами — античним (грецьким) і азийським.



    З усїх типів ранної зелїзної культури (повторяю — всіх її численних варіянтів ще далеко не можна звести в якусь сисему) сї мішані типи найскорше можне назвати скитсько-сарматськими, але й то більше з хронольоґічного й культурного, нїж етноґрафічного погляду, бо ся куььтура певно переходила і до дальших сусідів Скитів та Сарматів. Навіть похороноий обряд міг перейматись завдяки полїтичній перевазї, і нахідки скитсько-сарматського типу середнього Поднїпровя не можнм вважати слїдами Скитів-Саратів.



    Безпосередно перед великою словянською міґрацією, в II -IV вв. по Хр. бачимо нову течію в технїцї і стилю, так званий готський або (як звуть його в західнїй штуцї) меровінґський. Назва ся о стільки лише оправдана, що стиль сей, розвинувши ся в наших краях безпосереднє перед міґрацією Ґотів на захід, був ними присвоєний і широко розвинув ся на заходї, в новозаснованих ґерманських державах. Походження-ж він безусмнївно східнього, і йшов з Персії й Туркестану. Характеризуєть ся він також замилованнєм до золота й бронзи, але здоблених не плястикою, а садженим ріжнокольоровим каміннєм, шклом, або емалїєю. Місце плястичної орнаментації займає інкрустація; давнїй звірячий, більш реалїстичний орнамент никне, панують схематичні або ґеометричні форми. Прототипи сього стиля новійші розкопки в Персії викривають нам з перед кількох столїть перед Хр. 11). Інтересна нахідка в Керчи викрила похорон з предметами готського стиля цінний тим, що він має дату в виді відтиска римської монети — кінця III або початку IV в. 12); се час коли той ґотський стиль починає поширювати ся в наших краях.



    З словянською міґрацією в лїсовім і передстеповім поясї визначають ся нові словянські культурні типи — в похоронах і осадах. Їх характеризує богацтво срібла, що переважає над золотом; бронза грає досить малу ролю — лише яко заміна дорогших металїв для біднїйших верств; орнамент і стиль вповні ріжнять ся від скитсько-сарматських і готських. Про сю культуру будемо говорити низше. В степоповім поясї рух турецьких орд (VI-XII в.) приносить нові типи похоронів і похоронних памяток: се т. зв. камяні баби — грубо різьблені з каменя фіґури ріжних типів, хсрактеристичні монумент итурецьких народів, і похорони з конем, що покривають собою степові простори нашої території, кінчаючи полудневою Київщиною (Поросєм) на півночи. Се найчастїйше могили впущені, се-б то викопані в вершку вже готової, давнїйшої могили. В степовім поясї могили старших часів (з скорченими червоними скелетами, або скитсько-сарматськими похоронами) дуже часто мають зверху такі пізнїйші похорони кочовників з конем цїлим, або його частями (найчастїйше голова й ноги коня). Могили з сим похороном вінчають ся часом камяними бабами; останнїми часами роскопки кількох таких могил уставили безсумгївно і звязь сих похоронів з камінними бабами 13). Значіннє сих памяток й їх етноґрафічна приналежність вияснила ся таким чином зовсїм певно. Перед тим, навіть дуже недавно ще в похоронах з конем бачили похорони словянські (Полян) 14); одначе коли почали такі похорони викривати ся в більших масах у всїм степовім чорноморськім поясї, мусїло таке обясненнє рішучо захитатись. Невиясними зостають ся тільки детайли: в яких саме часах сї похорони зявляють ся, до яких самих орд належать; але що маємо тут останки турецьких орд, не можна сумнївати ся. Також ясна справа північних могил сього типа — в полудневій Київщинї; се могили Чорних Клобуків, XII в. 15). Ми входдимо з сими памятками уже в вповнї історичні часи.



    З антропольоґічного погляду похорони з часів металїчної культуи відкривають перед вами істнованнє в наших краях нової раси- короткоголової 16). Довгоголова людність, яку ми бачили тут в неолїтичних часах, не зникла, ми її бачимо далї нпр. в похоронних полях, і в більше або меньше чистих формах довгоголовість виступає потім в пізнїйших похоронах словянської доби. Короткоголових стрічаємо в степових скитсько-сарматських похоронах, і в тих впущених могилах з конем (тим часом як старші, первісні похорони належать до людности переважно довгоголової). Часами, як пізнїйша спорадична домішка, виступають короткотоловцї і в похоронах старших типів. Недавнї розкопки в порічю Донця виказали, що тим часом як в старших типах похорону з фарбованими кістьми переважає довгоголовість, в пізнїйших беруть перевагу середноголові, а у впущених могилах з конем-уже чисті короткоголовцї 17).



    Примітки



    1) Розкопки Городцова і панї Мельник як вище.



    2) Хвойка Поля погребеній въ среднем ПриднЂпровьЂ (Записки рус. археол. общ. т. XII, вип. 1) — дуже коротенькі записки а сумаричними характеристиками. Предмети видані у Халенка Древности ПриднЂпровья вип. IV. Видані гарно, але тільки з сумаричними замітками, так що не можна часом виріжнити їх з поміж иньших. Про похоронні поля на верхівях Буга — Шараневича Cmentarzyska przedhistoryczne we wsiach Czechach i Wysocku (Teka konserwatorska II) i Das grosse prahistorische Graberfeld zu Czechy (Mittheilungen der Central-Commission, 1801), і моє: Похоронне поле в с. Чехах — Записки т. XXXI.



    3) Muzeum imienia Dieduszyckісh,: Zlote skarby Michalkowskie opracowal K. Hadaczek, 1904. По них K. Hadaczek Zum Goldschatz von Michalkow (Jahreshefte des archaol. Instit.). Hoernes Goldfunde aus der Hallstattperiode ih Osterreich-Ungarn (Jahrb. derZentral-Kommission, 1906).



    4) Напр. нахідки Київської губ.-Древности Поднїпровья І табл. XVI ч. 60, Бобринскій Ш с. 23 і таб. II, Матеріали до укр. етнол. III с. 6-8 й ин.



    5) Зветь ся так від богатої, типової нахідки на мілині (tene — мілина) Найбурського озера в Швейцарії.



    6) БЂляшевскій Поле погребальннхъ урнъ la Tene въ Радомысльскоъ. у. (Архелл. лЂтоп. Ю. Р. 1904). Спицинъ Памятники латенской культуры въ Россіи (ИзвЂстія археол. ком. XII) Про нахідки галицькі — Oesterreichische Monarchie, Galizien.



    7) Головне: Ашикъ Боспорское царство, 1848, Antiquites du Bosphore Cimmerien 1854, Древности Геродотовой Скифіи т. II, 1874, Zbior wiadomosci do antropologii knjowej т. XII, Лаппо-Данилевскій і Мальмбергъ Курган Каргодеуашхъ (Матеріали по археологіи Россіи N. 13), загальне: Толстой і Кондаковъ Русскія древности т. І і II. Про нахідки античної посуди і монет ще низче.



    8) Древности Геродотовой Скифіи т. І, Бобринскій-Кургани близъ м. СмЂлы, II-III, Ханенко Древности ПриднЂпровья вип. Ш-ІV (тут і мішвні еленїстично-оріентальні нахідки).



    9) Напр. в иньших аксютинецьких розкопках-див. Самоквасова Основанія хронологической классификаціи (1892 с. 28 і далї), або і в Чортомлицькій та Луговій могилї.



    10) Пор. Дарієвка, Аксютинцї — Бобринскій II с. 128-9, 162



    11) Такі нп. видані з розкопок Морґана інкрустовані річи з ахеменидських могил — La delegattion en Perse 1897 a 1902, раr J. De Morgan , 1902, с. 30, 92.



    12) Э. Штернъ Къ вопросу о происхожденіи „готскаго стиля” предметовъ ювелирнаго искусства — Записки одес. общества исторіи т. XX. Про готський стиль в наших краях — Толстой і Кондаковъ Русскія Древности кн. III, Ханенко Древности ПриднЂпровья кн IV, de Вау Lа bijouterie des Goths en Russie 1892. Пор. нахідки з дальшого етапа в розпросторенню сього стилю — з середнодунайської рівнини: Наmpel Altherhumer des fruhen Mittelalters in Ungarn, 1905, III, „ перша ґрупа”.



    13) На призначеняє й приналежність камяних баб кинули світло відкритя в північній Монґолїї, зроблені в 1890-х рр. Уже Радлов у своїх Altturkische Inschriften вказав на подібність камяних баб до старотурецьких „балбалїв”, намогильних статуй з VIII в., знайдених там, і висловив гадку, що саме слово „баба” — се тільки змінене ”балбал”. Се потвердило звістку, дану ще Рюйсброком, що камяні баби — намогильні памятки Половцїв (Recueil de voyagas IV с. 37). Новійші дослїди потверджують звязь їх з могилами кочовників; лишаєть ся лише докладнїйше уставити їх хронольоґію і еволюцію типів. Див. Бранденбургъ Къ вопросу о каменныхъ бабахъ -Труды VIII съезда т. III; Кулавовскій Къ вопросу о каменныхъ бабахъ — Археол. извЂстія, 1898; Мустафинъ Каменныя бабы (Проток. Туркестан, люб. археол. 1898); Миллеръ Археологическія изысканія въ окрестностяхъ Таганрога Археолог. лЂтопись 1903 і в Bulletin et memiores de la Soc. d' Anthropologie, 1903. Трифильевъ Курганы съ каменными бабами въ Купянскомъ у. и Веселовскій Новый типъ каменныхъ бабъ-Труды XII съЂзда т. I і III. Ще: W. Demetrykiewicz Figury kamienne t. zw. bab kamiennych i stosunek ich do mitologii slowianskiej (Sprawozd. akad. um. w Krakowie, 1910).



    14) Теорія Антоновича-його Раскопки въ странЂ Диевлянъ, і численні реферати, нпр. в Трудах VIII съЂзда IV с. 69.



    15) Речником нового погляду виступив особливо пок. Бранденбург, в рефератї „Какому племени могутъ быть приписаны тЂ изъ языческихъ могилъ Киевской губ., въ которыхъ вмЂст Ђсъ покойниками погребены остовы убитыхъ лошадей” — Труды Х съЂзда т. І, діакусія тамже т. III с. 67-8, і на XII зїздї, з поводу реферата Городцова: Погребеніе съ конемъ въ Европейской Россіи (Труды XII съЂзда III с. 30 286). Також Спицынъ Курганы кіевскихъ Торковъ и БеревдЂевъ — Труды отд. слав. археологіи т. IV, Ханенко Древности Приднепровья т. IV.



    16) Звичайно говорить ся про тип скитський, чи „скитсько-сарматський”, але се понятє о стільки широке, елєменти культури, що його характеризують, так широко розпросторені, в додатку похорони сих типів так часто комбінують ся з пізнїйшими в однїх могилах, що про характеристичний антропольоґічний тип їх при теперішнім стані антропольоґічних дослїдів приходить ся говорити з дуже великою обережністю. Перші наукові спостереження принесла статя Бера в Древностях Геродотовой Скифіи т. І, про черепи з Лугової могили (повторена з ріжними примітками в Archiv fur Anthropologue 1877); Бер поміряв 5 черепів, було 3 широких і 2 довгих. Богданов у своїй рлзвідці О могилахъ скифосарматской эпохи въ Полтавской губерніи и о краніологіи Скифовъ (Антропологическая виставка, III і потім в Quelle est la race) розпоряджав матеріалом з Посуля (аксютинецькі могили), себ то з території, що лежала далеко за границями Скитиї. Нічого диврого, що тут довгоголові рішучо переважають (10 довгоголових і 1 короткоголовий), навпаки- се факт дуже інтересний для розріжнення скитсько-сарматської культури від скитського народу; не зваживши на се, Боґданов вивів хибне, що Скити були довгоголовою расою. Талько-Грницевич в своїй цитованій праці до скитської категорії зачислив 15 до 18 черепів з тих якими розпоряджав (в ріжних місцях працї число подане ріжно), з них 6 довгих; 4 коротких, 2 середнїх, (показчик 75 до 77), але всї вони походять з полудневої части Київської губернії (могили з під Холодного Яру й Рижанівки — див. с. 6), і в деяких з сих могил скитський тип не виражений досить сильно (додати-б можна дещо з II т. розкопок Бобрінского — нпр. с. 224 й ин). В кождім разї матеріал так малий і так мало характеристичний, що про короткоголову скитську расу не можна ще так загально і категорично говорити, як говорять (нпр. Бобринскій op. c. III с. VII).



    17) Див. Покровскаго О черепахъ кочевниковъ — Труды XI съЂзда II, Анучина О черепахъ изъ кургановъ и могильниковъ Изюмскаго у — Труды XII съЂзда I.



    Справа етноґрафічної приналежності людности:



    ПРОБИ ЛЇНҐВІСТИЧНОГО ОСВІТЛЕННЯ, ПИТАННЄ ПРО ІНДОЄВРОПЕЙСЬКУ ПРАВІТЧИЗНУ І ПРА-КУЛЬТУРУ; ТЕОРІЇ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПРАВІТЧИЗНИ; „ІНДОЕВРОПЕЙСЬКА РАСА”, МІШАННЄ ТИПІВ, НЕҐАТИВНІСТЬ РЕЗУЛЬТАТІВ ДЛЯ НАШОЇ ТЕРИТОРІЇ, КОМБІНОВАНИЙ ІСТОРИЧНО-ЛЇНҐВІСТИЧНИЙ МЕТОД.



    Оглянувши таким чином слїди культурного житя на українській території, зовсїм натурально буде поставити питаннє: В яких відносинах описані зміни культури і ріжні форми її стоять до тих етноґрафічних ґруп, які пробували колись на сїй території? Чи стоять сї зміни в якимсь звязку з рухами, міґраціями тих давнїх мешканцїв? і в яуих культурних формах в сїм археольоґічнім матеріалї проявляли себе представники словянської, і спеціальнїйше — східно-словянської людности, предки теперішньої кольонїзації.



    Археольоґія сама не може дати відповіди на сї питання, тож мусимо звернути ся до иньших дісціплїн. Історія може дати тільки дуже неповні відповіди, бо не проникає далеко в глубину сих країв і їх минувшини. Тому перше ніж звернути ся до її даних, попробуємо ужити до помочи иньших джерел, а переб усїм порівняного язикознавства, що береть ся до розвязання сих питань з своєї сторони і своїми засобами: спробуємо вияснити сї питання опираючись на студіованню язиків, що не тільки уставляє відносини тих язиків і їх спорідненнє, але й стараєть ся вияснити рівень культури даних народів, їх культурні відносини, і взагалї ставить собі задачі з кругу історії культури їх.



    Та як то часто буває, і лїнґвістика з далеко більшою легкістю давала відповіди на такі питання на перших кроках свого розвою, нїж пізнїйше, коли поставлені були більші вимагання що до методів сього студіовання 1).



    Не дуже давно признавались певними і перейшли навіть в підручники погляди, що велике індоевропейське племя 2) (зване також індоґерманським або арійським) 3), в слад котрого входили і предки, чи асимілятори сучасних словянських народів, перед своїм роскладом на поодинокі галузи і ґрупи мешвало в Азії, на західнїх згірях Болортаґа і Мустаґа, на північ від Гіндуку. Там дійшло воно значного культурноого розвитку: знало важнїйші металї (бронзу, золото, срібло, зелїзо), було добре обзнайомлена з хлїборобством, мало значно розвинений родинний і громадсько-полїтичний устрій. В такім високім культурнім станї поодинокі члени індоевропейської родини приходили потім звідти в Европу. Таким виводом дуже улекшувалось орієнтуваннє в археольоґічнім матеріалї: признавалось за певне, що кождий індоевропейський нарід прийшов в Европу з металїчною культурою, значить кольонїзація чи то палєолїтична чи неолїтична була не індоевропейська, а старша, і треба було тільки в зелїзній культурі відшукувати культуру того чи иньшого індоевропейського народу.



    Та одначе проти сих виводів, що знайшли собі найбільш повне представленнє в голосній свого часу працї Pictet 4), виступили цїлим рядом закиди і поправки. Передовсїм таким суперечним питаннєм стала сппава правітчини індоевропейських народів. Почавши з кінця 50-х рр. і до нашого часу цїлий ряд учених виступив проти азійської теорії, переносячи індоевропейську правітчину в Европу та умі щуючи її в ріжних краях останної, і тепер европейська теорія рішучо переважає 5).



    Ще важче узяла ся критика до справи індоевропейської культури. Тим часом як Пікте і за ним иньші представляли собі індоевропейську людність з значно розвиненою металїчною культурою, новійші дослїдники признали за нею з усїх металїв знайомість лише з мідею (навіть не бронзою), але й уживаннє , сього металю вважають ще мало розвиненим, так що індоевропейські народи під час свого розселення перебували властиво; в неолїтичній і аж розійшовшись прийшли до металїчної культури. На правітчинї се був нарід головно пастуший, кочовий, а хоч був обзнайомлений з початками хлїборобства, то воно значнїйшу ролю осягнуло аж на нових осадах 6).



    Розумієть ся, як би культурно-історичні дослїди язикознавцїв могли дати певні вказівки що до виходної точки індоевропейської кольонїзації, її розвою і того культурного стану, в якіа та кольонїзація переходила, то се-б багато помого нам до орієнтовання в справі передісторичного залюднення нашої вітчини і початків словянської кольонїзації. Досї маємо тілько правдоподібности. Такими правдоподібностями вважаю виводи (прийняті рядом визначних учених) — пт перше, що старим осїдком індоевропейських племен була схіндя Европа; друге — що сї племена почали дїлити ся ще в неолїтичній культурі. Се друге виводить ся з того, що спільнихх назв для предметів вищої культури в язиковім запасї індоевропейськім не знайшло ся, а неймовірно, аби така спільна назва могла затратитись цїлком, не лишивши ся бодай у декотрих ґруп,-тому звідси вивід, що назв для предметів вищої культури не було перед розселленнєм, отже й самої її не було. Що до правітчини, то се справа більш складна, і тому мушу коло неї бодай коротенько спинити ся. Перед усїм треба піднести, що за азийською правітчиною не прмовляє нїщо; ся теорія уложилась силою традиційного призвичаєння дивитись на Азію, як на вітчину лююдського роду; одинокий момент, що промовляв би за нею — се лїнґвістичнї звязки Індоевропейцїв з Семитами, але таких старих звязків до тепер не виказано, і ся теорія стратила кредит. Натомість все більше звертають на себе увагу і здобувають значіннє звязки і подібности Індоевропейцїв з Фінами. Вони ще не проаналїзовані докладно і не оцїнені рішуччо, але безсумнїву істнують, і вказують на східню Европу як місце споконвічного сусїдства Індоевропейцїв з Фінами 7). В східнїй же Европі заховали ся й найбільше архаічні язики індоевропейської родини (литовсько-лотишська ґрупа). Цілий процес кольоїнзації індоевропейських народів далеко лекше поясннити собі з европейською правітчиною, а що особливо важно: лїнґвістичні стичности ріжних ґруп між собою вказували-б, що вони на правітчинї, перед міґрацією були розміщені між собою анальоґічно з їх теперішнїм розміщеннєм, а се дуже тяжко, ппросту неможливо помирити, припустивши міґрацію в Европу з Болортага. З сих всїх обставин справдї стає більш правдоподібною правітчина в східрїй Европі.



    Ся правітчина мусїла займати значні простори, бр скотарський, переважно кочовничий спосіб житя Індоевропейцїв вимагав великих просторів, а сей пранатід мусїв бути численним з огляд на його пізнїйше роспростореннє. Правда, він певно асимілював при розселенню, а мабуть іще й перед ним у великім числї чужі народности; на се виразно вказує антропольоґічна мішанина індоевропейських племен — типів ясних і чорних, короткоголових і довгоголових, а й сама язикова діференціація була безперечно прискорена сею асиміляцією чужеродних елєментів. Але сама така асиміляція можлива тілльки при значній асиміляційній масї. Брак спільної назви для моря вказував би, що правітчина не лежала при самім морі, могли лиш декотрі племена доходити до моря (Чорного чи Балтийського). Скотарське господарство — з одного боку, з другого знайомість з медом, пчолою і медведем, засвідчена фактами мови, — вказували-б як на найбільш правдоподібні місця індоевропейської правітчини на пограниче степу і лїсу, що тягнеть ся в полуднево-західнїм напрямі через східно-европейську рівнину. В такім разї Словяне, і навіть ще близше — наш нарід може бути автохтоном на певній части своєї території, і його пізнїйші міґрації були розмірно не великі.



    Все се, що правда, тільки правдоподібности. Не маємо нїяких вказівок на те, аби індоевропейські народи виеміґрували в Европу з Азії. Нема нїяких фактів, котрі-б вказували, що на нашій території перед індоевропейською кольонїзацією істновала яка-небудь иньша 8). Але треба додати важне ограниченнє — не маємо того всього в нашім теперішнїм матеріалї, при тих засобах дослїду, якими розпоряджаємо. І рахуючи ся в повній силї з тими правдоподібностями, які дає нам теперішнїй дослїд, се і не дуже налягати на тих правдоподібностях.



    Відкриваючи нам перспективу культурного розвою народів індоевропейської ґрупи, зводячи їх широко розстрілені проміння до певного, правікового ядра, язиковий матеріал дає тільки дуже загальні вказівки на ту конкретну територію, ті реальні обставини, в яких переходив сей розвій. Так само як історичне слїдженнє індоевропейського розселення тільки приблизно приводить нас до тих — все таки дуже широких, докладно не вияснених просторів, з котрих мусїло йти се розселеннє. Супроти своєї цїли ми й на сїй дорозї — індоевропейських старинностей кінець кінцем опиняємо ся в подібних обставинах, як на дорозї археольоґїчного та антропольоґічного слїдження. Там даєть ся нарід і його культура, шукаємо території; тут територія і культура, або територія, культура і фізичний тип- шукаємо народу-носителя тої культури і фізичних прикмет, насельника території. Одинока спільна величина, яка могла-б послужити нам до зведення у одно сих проблєм — культура, але вона занадто загальна. Як би нам міг бути до того одправною точкою ще фізичний тип — але й сього нема! Археольоґія, як ми бачили, вираэно вказує нам на українсько-руській території перед славянською міґрацією два відмінні типи: довгоголовий — неолїтичний, і короткоголовий, що поруч довгоголового виступає в часи металїчної культури. Питаннє, котрий тип індоевропейський або спеціаьлно словянський? На се антропольоґічне питаннє не можна цїлком відповісти. Як я вже згадував, народи індоевропейської родини мають мішаний тип: чорний і ясний, короткоголовий і довгоголовий; сю мішанину помічаємо навіть на територіях самих народів; полишаючи на боцї кольор, нпр. північні Ґерманцї довгоголові, а полудневі короткоголові, полудневі Італїйцї довгоголові, північні короткоголові і т. и.; в результатї одні уважають первісним індоевропейським типом довгоголовий („ґерманський”), иньші — короткоголовий (т. зв. „кельто-словянський” 9). І можливо зовсїм, що ся мішанина типу у індоевропейських народів старша і від часів розселення, то значить, що сї племена ще перед розселеннєм, на правітчинї не були чистим типом, одностайною антропольоґічною расою 10). Самий етнїчний і язиковий тип індоевропейський міг утворитись наслїдком мішання, метізації рас, як і потім таке мішаннє, асимільованнє чужеродцїв вплинуло, без сумнїву, і на роздїл індоевропейської ґрупи і на пізнїйше відріжненнє поодиноких індоевропейських ґруп, на витвореннє в серединї їх поодиноких народів 11). Таким чином справжнього індоевропейського типу може бути й не було зовсїм, як не було може й „первісного словянського” одностайнього антропольоґічного типу. Теперішнї Словяне переважно короткоголові: на заходї й полуднї тип сильнр короткоголовий, в напрямі на північ і схід він слабне — сильно переважає ще у Українців, але у Поляків і Великоросів з ним уже бореть ся середноголовий, з значнїйшою домішкою довгоголових 12). Матеріал з старих могил дає більший процент довгоголових, а в українських поганських могилах, що по культурним прикметам уважають ся за словянські, довгололовість навіть переважає; але тип уже й тут не одноцїльний, а мішаний: є й короткоголові й середнї типи.



    В таких обставинах хопити ся якоїсь антропольоґічної прикмети, наприклад довгоголовости, і взяти її за етноґрафічну прикмету Індоевропейцїв; прийняти певні культурні прикмети, певний похоронний обряд за їх спеціальність і звязавши се з понятєм індоевропейської правітчини, відтворювати образ індоевропейського розселення-бло б з методичного становища повною довільністю 13). Які ріжницї народностей і рас могли покривати ся покровом одної чи подібної культури, і навпаки — як значно ріжнити ся могли в певних побутових формах Індоевропейцї перед своїм остаточним розріжненнєм! Яку ріжнорідність етнїчну міг покнивати собою тип похорону з скорченим кістяком, що протягаєть ся на такі величезні простори, без особливо характеристичних відмін!



    При сучаснім станї наших відомостей нї археольоґія з антропольоґією з одного боку, нї лїнґвістика з другого, нї разом в сполученню не можуть розвязати з повною рішучістю проблєм індоевропейської старовини, не дають цїлком певних вказівок для етнїчного орієнтовання в археольоґічних останках. Через се для орієнтовання в передісторичній етноґрафії нашої теріторії все ще приходить ся нам уживати історичних відомостей. Але як скомбінувати їх з фактами археольоґії, антропольоґії й лїнґвістики, вони не в однім зможутьв ияснити нам далеко більше і кинути світло в значно давнїйші часи і в ширші простори, куди зовсїм, або майже зовсїм не сягає історична традиція.



    Сею дорогою налеежить нам піти в висвітлюванню етноґрафічних відносин наштї території — в етноґрафічнім орієнтованню серед культурного матеріалу її.



    Примітки



    1) Історія наукових студий над сими питаннями докладно представлена у О. Шрадера Sprachvergleichung und Urgeschichte (3 вид. 1906, Єна), E. de Michelis L' origine degli Indo-Europei, Турин, 1903, також С. I. Tylor The Origin of the Aryans, Льондон, 1889 (французький переклад 1895, росийський 1897), І. Schmidt — Die Urheimath der Indogermanen und das europaische Zahlsystem — Abhandlungen der Berliner Akademie, 1890.



    2) Утерті назви „індоєвропейське племя”, „арійські народи” можуть уживатись тільки з повним застереженнєм, означаючи народи, що говорять індоевропейськими мовами, хоч належать безперечно до ріжних асимільованих рас; М. Мілеєр дотепно сказав, що як казати про арійську расу, то однаковим правом можна-б говорити про долїхокефалїчну лєксіку і брахікефальну граматику.



    3) Найбільш відповідною назвою для ґрупи сих мов уважаю „індоєвропейське”, а ”арійське” не годить ся зовсїм, бо означає тільки східню галузь сїєї ґрупи — мови іранську і індийську, хоч уживаєть ся часто і в загальнім значінню.



    4) Pictet-Les origines Indo-europeenes ou les Aryas primitifs, т. І вийшов в 1859 р.; нове, не змінене в головних поглядах виданнє 1877 p. в трьох томах.



    5) Ріжні погляди в лїтературі були вказані в 2 вид., тепер їх пропускаю. Докладну біблїографію до р. 1899 див. W. Ripley A selected Bibliography of the Ajthropology and Ethnology of Europe, Бостон, 1899. Головнїйше в курсах Шрадера і Мікелїса.



    6) До таких виводів прийшли два авторітетні історики культури як Ген (V. Hehn) і О. Шрадер і тепер, хоч з деякими ваганнями, в головнім се погляд майже загально прийнятий.



    7) Про них і про ґенетичну звясь (спільне походженнє) Індоевропейцїв з Фінами, що приймають декотрі дослїдники на підставі тих стичностей — Andersоn Studien zur Vergleichung der indogerm. u. finnisch-ugrischen Sprachen, 1879. Thоmsen Beroringer mеllem de finske og de baltiscke Sprog, 1890. Веске Славяно-финнскія культурныя отношенія по даннымъ языка, 1890. J. Mikolla Beruhrungen zwischen den westfinnischen und slavischen Sprachen I, 1894. H. Sweet The histоry of language, 1900. Wiklund Finnisch-ugrisch und Indogermanisch (Le monde oriental, 1906). Иныпа давнїйша лїтература в 2 вид. Див. ще низше про фінсько-іранські стичности.



    8) Досить розповсюднена фінська теорія — що східню Европу перед Індоевропейцями цілу займали Фіни, не має нїяких реальних підстав. Тільки в північній її части при шзнїйшим розселенню Словяне посунули Фінів далї на північ.



    9) Лїтература в 2 вид.



    10) Таку гадку з усею рішучістю висловив Вірхов ще в 1883 p. (Korrespondenzblatt der deut. Ges. fur Anthrlpologie), і до неї все більше схиляють ся дослїдники.



    11) Про вплив етнїчного мішання, метісації на відріжненнє язикове — нпр. Ascoli Sprachwissenschwftliche Briefe (пер), 1887, Тейлор ор. c., Гірт Die Verwandchaftsverhaltisse der Indogermanen (Ind0germ. Forschungen, 1894) і новійша його рпаця Die Indogermanen 1905, т. І, Бодунн де Куртене О смЂшанномъ характерЂ всЂхъ язиковъ (Ж. М. Н. П. 1901, IX). Против надуживання сього обяснення справедливі замітки висловив Яґіч (Einige Streitfragen, Archiv XXII), указуючи, що діалектичні ріжницї в кождій більшій лїнґвістичній масї і без того неминучо мусять бути. Але се зовсїм не зменьшує впливів мішання на язикову діференціацію, що хотїв новійше заперечити Шрадер (ор. c., вид. 3).



    12) Про се І. Deniker Lеd races des l' Europe I. Indice cephalique en Europe), 1899, U, La Taille, 1907. W. Ripley The races of Europe, London, 1900. Niederle O puvodu Slovanu i Slovanske Starozitnosti розд. III. Talko-Hryncewicz W kwestyi pochodzenia Slwian — Wisla 1902. Новїйший перегляд питань: Hoernes Natur u. Urgeschichte I (1909). Старша лїтература в 2 вид.



    13) Тим способом утворена була десять лїт тому теорія ґерманськоіндоевропейської правітчини Муха і Косінни. Ототожнивши культуру передісторичної Нїмеччини з культурою індоевропейською, довгоголовий ґерманський тип прийнявши за первісний індоевропейський, зробивши Нїмеччину правітчиною індоевропейських ґерманських народів, а Ґерманцїв — безпосереднїми спадкоємцями і продовжателями індоевропейської культури, вона попала в тон амбіціям нїмецької суспільности і здобула чимало прихильників. Але з наукового становища зістала ся фантазією.



    ДІФЕРИНЦІАЦІЯ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ РОДИНИ Й ВИРІЖНЕННЄ СЛОВЯНСЬКОЇ ҐРУПИ, СЛОВЯНСЬКО-ЛИТОВСЬКА СПІЛЬНІСТЬ І СЛОВЯНО-ЛИТОВСЬКА ТЕРИТОРІЯ, ГРАНИЦЯ ЗАХІДНЯ — ҐЕРМАНСЬКА І СХІДНЯ — ФІНСЬКА, ГРАНИЦЯ СЛОВЯНО-ЛИТОВСЬКА; ТРАДИЦІЯ ДУНАЙСЬКОЇ ПРАВІТЧИНИ, ТЕОРІЯ КАРПАТСЬКОЇ ПРАВІТЧИНИ.



    Закінченнє спільного пожитя індоевропейської родини й повне виріжненнє з неї поодиноких народів і язикових ґруп,
    Страница 6 из 55 Следующая страница



    [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ] [ 16 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.