Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІI. XI-XIII ВІК Страница 101

ам не чужий — свій княжич, відчинїть ся-ж!” Але на се котрийсь з города вдарив його стрілою в горло, ледви не вбив, і Володимир, стративши надїю добром узяти Червень, казав попустошити його околицї 23).



В завірюхах першої половини XIII в. володимирська громада також виказує особливе привяваннє до своєї династиї. Ми маємо кілька таких епізодів. Так коли галицькі бояре закликали до себе Ігоревичів, і Володимир Ігоревич вислав посла у Володимир, де була тодї Романова родина, жадаючи, аби її видали, а князем собі прийняли Ігоревича Сьвятослава, та грозячи инакше знищити місто, — Володимирцї так роз'ярили ся на сї жадання, що хотїли вбити посла. Тільки вдова Романа, помітивши, що декотрі з володимирських бояр уступають ся за послом, побояла ся боярської інтриґи й сама потайки вибрала ся з синами з Володимира. Володимир після того прийняв князем Сьвятослава, але Володимирцї й далї духом тримали ся з Романовичами. Коли між Ігоревичами почала ся сварка, братанич Романа Олександр белзький з польською помтчию прийшов під Володимир; Володимирцї відчинили йому зараз місто й видали Сьвятослава — „відчиниили Володимирцї їм ворога, кажучи: се братанич Романів”; а коли прийняті добровільно разом в Олександром Ляхр почали по неприятельськи грабувати в містї, Володимирцї нарікали, що повірили їх присязї, та казали: як би не був з ними наш Олександр, не пустили-б ми їх і за Буг” 24). Про Берестян лїтописець теж каже, що коли Романова родина утїкла перед Ігоревичами з Володимира, до польського коязя Лєшка, Берестяне удали ся до Лєшка та упросили пустити до них Романовичів княжити, і стріли їх з великою утїхою, „радїючи як би бачили перед собою великого Романа” 25).



Від 1215-20 рр. Романовичі міцно засїдають у Володимири, і володимирська громада вже не мала погреби розшибати ся за своїми отчичами. Вона зістаєть ся одначе при тій самій льоальности до своєї династиї, котру підносить лїтописець нпр. оповідаючи про смерть Володимира Васильковича — „особливо плакали ся за ним лїпші мужі володимирські кажучи: добре-б було нам умерти разом з тобою, господине, бо з тобою малисьмо „свободу” (себто вигоду): дїд твій Роман визволив був нас від усяких кривд, тиж, господине, подобив ся до нього (сему поревновалъ) і йшов слїдами свого дїда” 26).



Супроти такої загальної льояльности Волини до своєї династиї, вдаряють в очі „коромоли” Берестейської землї з середини і з другої половини XIII в. Якийсь запах „коромоли” дає себе відчувати вже в згаданім оповіданню про Василька дорогичинського, де сей князь, вигнавши з Берестя Володимира минського, боїть ся одначе лишати ся там сам і полишивши залогу, вертаєть ся до Дорогичина. Але на детайлї сього оповідання тяжко поклаадти ся, тож і наперати на сї подробицї нема що. Пізнїйше, на початку XIII в., як ми бачили, Берестяне виявляють велику любов до волинської династиї Романа. Перший зовсїм певний епізод коромоли став ся в Дорогичинї підчас татарського походу 1240-2 рр. Коли Татари перейшли на Угорщину і Данило вертав ся з Польщі на Волинь, з своєї утечі, він прийшов в пограничний Дорогичин, але місто замкпуло перед ним ворота. Данило на разї запротестував: „се був город наш і наших батьків, а ви не пустили мене до нього”, і з тим пішов далї, відложивши пімсту на пізнїйше. Лїтопись додає, що дїйсно пізнїйше Бог помстив ся над „держателем” Дорогичина й дав його в руки Данилу 27): Данило узяв місто силоміць, „копьємъ”, і видко — при тім не пожалував його, так що прийшло ся потім „обновляти” Дорогичин 28).



Оповіданнє лїтописи говорить так, наче завинив у сїй коромолї „держатель” Дорогичина — отже якийсь боярин. Але що такий боярин, припустїм — оден з тих „нечестивих” галцьких ворохобників, тут, на краю Руси, далеко від огнища боярських партій і впливів міг затримати при собі місто в своїй коромолї, так що Данилови прийшло ся аж „копіємъ” його здобувати, сього не пояснимо инакше як тільки так, що коромолу сю піддержувала й міська громада, або якась її частина, отже що се було повстаннє народне. Тим поясняєть ся й таке остре поступованнє з містом Данила, взагалї дуже дражливого на пунктї масових рухів і в каранню їх безоглядного, як побачимо ще низше.



Як толкувати собі треба се повстаннє, на се лїтописне оповіданнє не дає нїяаих вказівок. Я бачу два можливі толковання; одно — що дорогочинська громада, недавно перед тим прилучена до забужських земель Галичини і таким чтном відірвана від Берестейщини, не була задоволена сим. Друге можливе об'ясненнє — що се був оден епізод з серії тих громадських рухів, де міські громади, користаючи з панїки, наведеної татарським находом на князїв, пробували виломити ся з-під княжої зверхности й перетворити ся в автономні міські републїки — сї рухи, що в такій численности виступають на східнїм пограничу Волини в тім часї, будуть нами обговорені низше. Се друге толкованнє здаєть ся минї правдоаодібнїйшим, і з ним знов таки лекше пояснити собі те завзятє Данила, хоч і перший мотив міг не зістати ся без впливу.



Другий епізод — далеко простїйший — маємо в Берестейщинї, по смерти Володимира Васильковича. Своїм наступником він оголосив Мстислава Даниловича, але Берестяне сього роспорядження не услухали. Лїтопись се оповідає так: Берестяне учинили коромолу: іще за житя Володимира, коли він захорував, вони удали ся до Юрия Львовича (що держав землю Холмську й Дорогичинську волость) і присягли йому на тім: „як не стане твого стрия (Володимира), то ми твої, і город твій, а ти будеш нашим князем”. Тож коли умер Володимир, Юрий, довідавши ся про се, приїхав у Бересрє і почав у нїм княжити за порадою своїх дурних, молодих бояр і коромольників Берестян”, а в Камінець і в Більськ післав свої залоги 29).-



Отже властиво тут не було зради династиї, тільки Берестяне на випадок смерти Володимира затядили собі инакше, нїж хотїв Володимир, можливо — ще перед тим, нїм він оголосив своїм наступником Мстислава, зголосили ся до Юпия і могли виходити з тогл погляду, що всякі з'обовязання послкшности і підданства кінчать ся з кінцем династиї. На вибір князем Юрия дуже легко могло вплинути те, що він володїв частиною Берестейщини, отже приймаючи його собі князем, Берестє вертало собі ті пригороди, що буди від нього відірвані за Данила (Дтрогичин і Мельник). Разом з Берестєм і солїдарно з ним при тім ішли його пригороди — Більськ і Камінець. Справа скінвила ся на тім, що Мстислав страхом татарського находу змусив Льва, аби відкликав свого сина з Берестейщини, і Юрий забрав ся звідти, а разом з ним подали ся до Дорогичина й провідники сього повстання — „Берестьяни началницЂ коромолЂ”. Юрий обіцяв їх не видавати Мстиславу. Берестє мусїло покорити ся Мстиславу і стріло його з великою парадою, коли він приїхав сюди „утвердити людей” : „пріяша и с радостью великою своєго господина”, як запевняє нас лїтописець, хоч щирости тої радости не конче мусимо вірити. Справа скінчила ся на фіскальній драчцї: Мстислав, аби укарати за повстаннє, запровадив в Берестейщинї на вічні часи („в вЂкы”) новий податок — „ловчеє”, „за ихъ коромолу”.



Наведені, досить припадково переказані нам факти пшказують у всякім разї, що громади волинські вміли брати досить діяльну участь в полїтичнім житю, хоч того рода прояви їх полїтичної інїціативи й були більш надзвивайними явищами в житю і з розвоєм князївсько-дружинншго режіму трактували ся все більше зі становища „коромоли”.



Дружинно-боярська верства на Волини дійшла значного розвитку. Про її економічна силу можемо судити тільки з пізнїйшого: з незвичайного розвою боярського і князївського володїння землею (князївська верства тут злучила ся з боярською). Безперечно, ся велика боярська земельна власність мала свої початки ще в руських часах, хоч при загальній бідности наших звісток про внутрішнї відносини на Волини ми й не маємо на се вирпзних вказівок в лїтописах. Трохи лїпше стоїть справа з полїтичною ролею боярства; тут бодай з XIII в. маємо деякі звістки. З попереднїх столїть можна піднести хиба впливи бояр на Ярополка і Давида Ігоровича: війну Ярополка з Всеволодом й інтриґу Давида на Василька поясняли боярськими впливами; можна вказати також на відступленнє бояр від Ярослава Сьвятополковича 30). Але сї факти в собі нїчого особливо характеристичного не мають. Інтереснїйше починаєть ся вже після смерти Романа. Тим часом як загал боярства, очевидно, стояв по сторонї своєї прирожденної династиї — Романовичів, знайшла ся й тут партія, що шукала собі иньшого князя. Так 1206 р. визначив ся тут напрям прихильний до Ігоревичів, так що вдова Романа уважала небезпечним довше зіставати ся в Володимирі й утїкла з дітьми в Польщу, а бояре прийняли князем Сьятослава Ігоревича. Пізнїйше коли Володимир опинив ся в руках Інгвара Ярославича, бояре виступили против нього і наслїдком того в Володимирі засїв Олександер Белзький: „бояром же не любяшимъ Инъгвара, Олександръ же совЂтомъ Лестьковымъ прия Володимерь” 31).



Сї епізоди дають нам зрозуміти значну полїтичну ролю волинського боярства. Але воно не мало такої сили як боярство галицьке: при браку всякої трівкости в полїтичних відносинах Волини, при частих змінах династий, тут не могло виробити ся таке впливове й сконсолїдоване боярство як у Галичинї і не визначаєть ся такою сьмілою інїціативою як се. Чи тому що не мало тпких сил і впливів, чи тому що не виеманципувало ся від династичної льояльности в такій мірі як боярстяо галицьке, тільки своїх полїтичних впливів воно не розвинуло далї в напрямі, вказанім сими вступними епізодами XIII в. — аби свобідно роспоряджати ся княжим столом. Проявів противдинасричннх змагань ми пізнїйше не бачимо зовсїм. Противно, лїтописець, що так часто титулує „невірними” галицьких бояр, не раз зі співчутєм підносить льояльність волинських. „Бояри не спроневірили ся (бояре не изневЂриша ся), але пішли у Камінець” за Васильком, зі співчутєм зауважає він про них, коли Романовичам з цїлої спадщини їх батька полишила ся маленька Камінецька волость 32).



Дуже значна, мабуть переважна частина володимирських бояр, на чолї котрих стояв тодї Вячеслав То
Страница 101 из 149 Следующая страница