Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІI. XI-XIII ВІК Страница 120

внїй Галич, його погляд досить був прийнятий (Лущкевичом, Захарієвичом, Зємєнцким і ин.), але під впливом сього погляду безпотрібнл, як минї здаєть ся, його заступники старали ся довести, що церква Рождества в теперішнїм Галичу (на котру головно вказують оборонцї першої теорії) не може належати до руських часів. З теорією Галича на Крилосї виступив д. Чоловский, справедливо піднісши, як слабе, місце другої теорії, що над Ліпницею нема слїдів старих фортифікацій. Його доводи зробили, видко, значне вражіннє й на Шарневича.



50) 15 метрів в квадраті, не рахуючи абсид.



51) Її в лїтературі уважають звичайно церквою Богородицї.



52) Великість 21 x 10 м.



53) Іпат. c. 508, 518, 523.



54) Про сї скальні замки див. в прим. 13.



55) Kaindl Archaologische Untersuchungen zu Wassileu und Panka in der Bukowina, Mittheilungen der Central — Kommission, II F., XXVIII, 1901 c. 47.



56) Див. особливо Іпат. с. 525.



57) Антоновичь Бакотскій скальный монастырь, К. Стар. 1891, X; Antoni J. Bakota jako stolica Ponizia w XIII st. (Bibliot. Warszaw. 1891, IV); сЂцинскій Бакота древняя столица Понизья, 1889 (в Подол. епарх. вЂдом.); Гульдманъ Памятники старины въ Подоліи, 1901, СЂцинскій Археол. карта Подольской губ., sub voce. Участником розкопок Бакотського монастиря був і я в 1891 р.



58) Іпат. с. 557, 562, 589.



59) Колєкції інститута Осолїньских (де що див. Muzeum im. Lubomirskich, катальоґ 1889 p. c. 8-9, 46). Останки передісторичного житя звістні також і на другім боцї Полтви — на Цитадельній горі — див. в статї Шнайдра (як низше).



60) Лїтературу Львова див. в прим. 9; вона нїби й не малв, але дуже не важна. З спірних питань її я зачіплю два. Перше — хто заснував Львів і дав йому се імя: Данило чи Лев? Супроти того, що Львів уже був в 1255 р., а про Льва нема нїяких звісток, аби він уже перед тим мав свою волость на галицькім Побужу (в Звенигородї?), я не бачу причини думати на Льва; коли в пізнїйшій традиції часом знаходимо голоси, що фундатором Львова був Лев, то се легко витолкувати тим, що імя міста піддавало таку гадку.



Друге: звичайно лїтописне оповіданнє про те, як бачили у Львові луну холмського огня, уважають доказом того, що Львів стояв на однім з північних горбів. Против сього виступив Чоловский, кажучи, що се оповіданнє не має нїякої вартости, бо луну могли бачити так само з долини Полтви як і з котрої будь гори. Але ш. автор при тім спускає з ока одну важну подробицю: лїтописець каже, що сю луну бачили у Львові над „пшлями белзькими” (сицю же пламени бывшу, якоже со всеє земли зарево видЂти, якоже и со Львова зряще видити по полямъ болзьскымъ), отже над рівниною, що стелить ся на північ від львівських гір; сього не можна прикласти анї до долини Полтви, анї до Цитадельної гори. Арґуаент Чоловского против Високого замку — що там бракує води, мене теж не переконує. Коли могли довозити туди воду за польських часів, то могли й за руських, і власне чи не тому польський замок сїв на такій невигідній позиції, що вже перед тим сидїв там руський замок?



ВНУТРІШНЇ_ВІДНОСИНИ, ГРОМАДА В XII В., ЇЇ СТАНОВИЩЕ СУПРОТИ ДИНАСТИЇ РОМАНА, ЇЇ АНТИПАТИЇ ДО БОЯРСТВА, СЛАБКІСТЬ ГРОМАДИ; РОЗВІЙ БОЯРСТВА, ЙОГО СКОНСОЛЇДОВАННЄ, СТАНОВИЩЕ В XII В., ЙОГО ПОЛЇТИЧНА ПРОГРАМА XII-XIII В., ЙОГО НЕУДАЧА; КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ: СПОЛУЧЕННЄ ЕЛЄМЕНТІВ СХІДНЇХ І ЗАХІДНЇХ — В КУЛЬТУРІ, В ЯВИЩАХ ЖИТЯ.



Тепер піднесу де що характеристичнїйше з внутрішнього житя Галичини — те, що не має входити в дальший загальний огляд.



В суспільнім укладї Галичини найбільш характеристичне явище — се незвичайний, де инде на Українї нечуваний розвій боярської сили і впливів. Він витиснув своє пятно на полїтичних відносинах землї: його наслїдки виявили ся тут в підряднім становищі громади супроти боярства, а часами полїтичні змагання боярства паралїжували княжу власть до повної безрадности. Мусїв він не меньше витиснути своє пятно й на економічних відносинах, тільки сї останнї нам майже зовсїм не звістрі 1).



І в сїй і в тій сфері ся незвичайна сила боярства була, судячи по всьому, явищем розмірно новим. Громада в Галичинї зовсїм не визначала ся спеціальною апатією для полїтичних справ. Правда, наші звістки для XI-XII в. дуже біднї, але відносини галицької людности до Володимирка показвють недвозначно, що вона інтересуяала ся полїтичними справами і брала ся до них. Володимирко, що оппанував цїлу Галичину на почвтку 40-х рр. XII в., очевидно, був неприємним для землї, що волїла лїнїю Ростислава Володаревича. Так, як ми бачили вже, громада м. Галича, скориставши з відїзду Вололимирка закликала до себе 1145 р. князя Івана Ростиславича і з незвичайним напруженнєм і пожертвованнєм боронила свого вибранця. Звенигородцїв теж, видко, тягнуло до нього, і коли його союзник Всеволод Ольгович приступив під Звенигород 1146 р., вони „створиша вЂче, хоояче се передати”; тільки стероризовані Володимирковим воєводою поачли вони „бити без лести”. Понизє переходить до Івана під час його походу 1159 р.: „смерди скачуть через заборола” до нього, хоч в містї сидить Володимиркова залога. Нарештї симпатії до Ростиславової лїнїї запечатав заклик, висланий до Ростислава Івановича 1189 р., аби прибув до них княжити, і те повстаннє яке счинило ся в Галичи, коли принесли його раненого: „Галичани же возмятоша ся, хотяче изяти его у Угоръ и прияти собЂ на княжениє” 2).



Очевидно, і многоглаголивий Володимирко і його славний син, не вважаючи на свої державні здібности, не тїшили ся популярністю в землї. Супроти сього вони, натурально здогадувати ся, мусїли змагати з одного боку до того, аби здусити полїтичну дїяльність землї — такі нелюдські репресії Володимирка в Галичу по повстанню 1145 р., коли він „многы люди (отже людей з громади, не бояр) исЂче, а иныя показни казнью злою”. З другого боку — мусїли вони скріпляти свою підпору, боярство, що й без того, як побачимо низше, мало тут дуже вигідні обстаавини для свого розвою. В обох напрямах князї мабуть мали певний усьпіх, судяч из пізнїйшого; громаду придушено, боярство змогло ся незвпчайно і стало входити в конкуренцію з княжою властю. Відчуженнєм від громади треба пояснити повну безрадність князїв Володимирської династиї в тих моментах, коли боярство виступало против них: вони не бачили тодї иньшого виходу як або капітулювати перед боярством з повним власним пониженнєм, як Ярослав, або тїкати з своєї землї та шукати підпори у чужих держав, як його сини Олег та Володимир.



Супроти сього ми можемо здогадувати ся про істнованнє в Галичинї в другій половинї XII в. такого антаґонїзму — з одного боку князь і боярство, з другого громада. Конфлїкти боярства з князями другої половини XII в. не змінили відносин їх до громади: анї князь, анї боярство не зблизили ся до громади. Про се можемо судити з безрадности тих князїв і з повної непопулярности боярства, яук помічаємо виразно в XIII в.



Ситуація змінила ся з появою нової династиї — Мстиславичів. Добрі відносини з громадою були в традиції сеї династиї; про популярність Романа на Волини мали ми й матимемо нагоду переконати ся не раз. Його безоглядна боротьба з боярством могла супроти сказаного вище хиба тільки збільшити популярність Романа в громадї. Що він був дїйсно популярний і в Галичинї, найлїпше показує прихильність галицької громади до його сина Данила.



На жаль Галицька лїтопись, що так богато займаєть ся полїтикою й партіями бояр, дуже мало говорить про відносини до князїв громади й її полїтичне становище, а ще й затемнює справу, уживаючи загальної назви „Галичани”” для означення й галицького боярства і громали. За всїм тим одначе можна вибрати кілька місць, що зовсїм недвозначно виясняють нам полїтичне становище галицької громади.



Оповідаючи про відносини Данила до Мстислава Удатного, лїтопись каже, що провідники боярської полїтики Глїб і Судислав порадили Мстиславови, аби не давав Галича Данилу, бо Галичане хочуть Данила, „Галичаномъ бо хотящимъ Данила”. Тут, очквидно, іде мова про галицьку громаду — що вона хотїла Данила 3). Галицька громада слїдом дїйсно показала свою прихильність Данилу, закликавши його, в неприсутности Судислава, до Галича: „прислаша ГаличанЂ, рекуще: яко Судиславъ шелъ есть во Понизье, а королевичь в ГаличЂ осталъ, а пойди борже”, а против Судислава справила демонстрацію: коли він виходив з міста разом з угорською залогою, на нього кидали каміннєм і кричали: „іди з міста, ворохобнику!”



Ще виразнїйше маємо оповіданнє 1237р.: довідавши ся, що його противник Ростислав вийшов у Литву „со всими бояры”, Данило тодї появив ся під Галичом, — „любяхуть же и гражане”, і коли він підїхавши під місто, звернув ся до них зі словами: „о мужи градстии! доктлЂ хощете терпЂти иноплеменьныхъ князей державу?” — вони крикнули: „яко се єсть держатель нашь Богомъ даный” — і пустили ся до нього як дїти до батька, як бжоли до матки, „яко жажющи воды ко источнику”, так що член ибоярської партиї, які були в містї, не можучи здержати сього руху, мусїли піддати ся Данилу 4).



З другого боку ми стрічаємо слїди вираазної антипатії громади до боярства. Про манїфестацію, споряджену против проводира боярства Судислава, я вже говорив. Десь з 1231 р. маємо оповіданнє ппо те, як Данило, зовсїм полишений боярством, так що, як каже лїтописець, вірними йому лишило ся тільки 18 отроків, а все иньше відступило до Олександра, — скликав віче, щоб запитати ся, чи можн числити на громаду в боротьбі з Олександром і боярами — його прихильниками. Він спитав: „чи хочете бути минї вірними і йти зо мною на моїх ворогів (хочете ли быти вЂрни мнЂ, да изыду на враги мое) ?” Вони ж крикнули: „вірні ми Богу і тобі, ншаому господину, іди в божею помочею”. І Данило рушив на Олександра з невеликим числом вояків, очевидно — виправлених громадою; такий рішучий виступ громади змусив бояр прилучити ся до нього, хоч вони були ворожі Данилу, так що кампанїя скінчила ся побідою над Олександром і його партизанами 5). Нарештї можна вказа
Страница 120 из 149 Следующая страница