Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІI. XI-XIII ВІК Страница 124

а комітати (або сттолицї) й їх устрій, вироблений в XI-XII в. Порічє Попрада й Гернада творииь Спішський комітат, порічє верхньої Торицї й Топлї — Шаришський, середньої Топлї, Ондави й Лабірця — Землинський, Уга — Ужський, Латорицї й Боршови — Бережський. Всї сї комітати виступають уже в документах початків XIII в. 10), хоч границї їх не уставили ся ще вповнї: полуднева частина Землинського комітата в XIII в. і першій четвертинї XIV в. належала до осібного наджупана в Потоку 11); порічє Боршови довго належало цїле до Бережської столицї, ще в XІV в. 12), а не до Мармароша, як пізнїйше, а сусїдня з Угочським комітатом мармароська територія належала до Угочі (особливо Вишк) 13). Взагалї Мармарошський комітат, що займає північно-східнїй кут, порічє верхньої Тиси,-з'орґанїзовано значно пізнїйше. Як територіальна назва, Мармарош витсупає в актах уже на границї XII і XIII в. 14), але ще на початку XІV в. він дочисляв ся до Угочі і тільки в другій десь чверти сього столїтя сформував ся остаточно в самостійний комітат 15). Взагалї сей східнїй кут найпізнїйше стає тереном тієї суспільної еволюції, що майже столїтє скорше переходить в західнїх руських комітатах.



Комітатська орґанїзація мала важне значіннє в житю руських земель Угорської корони за перших столїть. Голова комітата — „наджупан” 16), був безпосереднїм начальником всїх місцевих свобідних, а непривілєґіованих верстч, до котрих тодї тутешня людність належала. З початку воєнні і фіскальні аґенти короля, наджупани вже в XI в. мають також широку адмінїстраційну власть та судову компетенцію в границях свого комітата. Вони скликали під час війни всїх обовязаних до військової служби і вели їх у похід під коровою свого комітата. Вони збирали данини з людности комітата, задержуючи собі за службу третину їх, а решту передаючи до королївського скарбу. Під їх безпосередною властию стояли замкові слуги, servientes castri, орґанїзовані в сотнї 17), з сотниками на часї, й обовязані ріжними повинностями до замку (*var, varos), чи то головного, де резидував сам наджупан, чи меньших королївських замків комітату. Вони ж правили суд і пильнували порядку. Ся сильна, сконцентрована комітатська орґанїзація ослаблюєть ся тільки з розвоєм привілєґіованої земельної власности, що ширить ся на руськім підгірю головно від XIII в. і тодї-ж здобуває свої головні імунїтети: Золота буля кор. Андрія (1222) увільняє маєтности панів (nobiles) від державних повинностей; потім (1267) се увільненнє розтягаєть ся і на панських підданих, що також виймають ся з присуду наджупана, окрім деяких спеціальних справ, і піддають ся під домінїяльну юрисдикцію своїх панів 18). Такеж привілєґіоаане становище дістають землї духовні й нїмецькі громади 19). З другого боку ослаблюєть ся комітатова орґанїзація через ослабленє державного характера наджупанського уряда: сї уряди дають ся в дїдичне володїннє, не вважаючи на заборону Золотої булї, уважають ся за сінекури, лучать ся по кілька в одних руках 20); все се значно ослаблює значіннє комітарської орґанїзації і виводить на верх нові уряди — заступників наджупанів 21), шляхетських судиїв 22), що переймають ріжні функції наджупана 23).



Між двома краями суспільної єрархії — приватними невільниками на однім кінцю й панами 24) — угорське право знало такі переходові верстви: замкових слуг 25), свобідних господарів 26), воєннослужебних чи бояр, йобадьонів по мадярськи 27). Одначе суспільна еволюція, котру переходили й иньші европейські суспільности, з часом знївелювала в переважній масї сї переходові верстви в одній клясї „підданих” 28), — де вони стрінули ся з невільниками, що підняли ся наслїдком полїпшення свого стану, як ті знизили ся наслїдком постїйного обмеження своїх прав. Протягом XIII і XIV в. процес сей став сф довершеним фактом, й останки йобадьонів, а потім і удворників, що спасли ся від загального потоплення в підданській версті, дістали шляхетські права при кінцї XIV і на початку XV в. 29). І над знївеельованою підданською верствою сформувала ся друга — також зложена з ріжних елєментів і вкінцї також зведена до одного комплєкса прав — привілєґіована шляхетська верства (в сформованню її прав і привілєґій рішучим моментом була вже згадана Золота буля 1222 р.).



В сих загальних рамах мусїла меньше-більше переходити еволюція суспільних відносио руських земель Угорської корони; тільки в міру того як певні околицї були положені глубше в гораз на північ і дальше на схід, сей суспільний процес тим пізнїйше опановував їх.



Впадає в око, що столичні замки комітатів, резіденції наджупанів, центри правительственного житя й заразом — економічного й фіскального використування країв, в сих руських підгірських комітатах переважно лежать в полудневих околицях, на підгірю — Боршова, Унґвар, Землин, по части і Шариш. Очевидно — підгірські рівнини звернули на себе далеко скорше увагу правительства, нїж чисто гірські околицї, ще глухі й малоприступні, з своєю ще рідкою людністю, з перевагою ловецтва й особливо скотарства над рільництвом, тим часом як на Потисю було розвинено не тільки рільництво, але й більш делїкатні культури — як плеканнє винограду на ширшу міру. Через теж саме й привілєґіована власність далеко скорше мусїла розвинути ся на підгірю, нїж в самих горах: монастирі, катедри, приватні особи завчасу почалии тут випрошувати від королїв та иньшими способами здобувати собі маєтности. Так уже на початку XIII в. засновує еп. Бенедикт на своїх маєтностях над Тисою й Бодрогом монастир в Лелесї (премонстрантський); в Серенчу (також Землинського комітату) маємо монастир бенедиктинів; катедрі еґерській (ерлавській) належить село під Зеплином, нїби то надане йому ще за часів св. Стефана на верхнїй Тисї, в полудневім Марамороші осїзають хрестоносні рицарі нїмецькі і т. и. 30).



Натомість далї на північ і схід, в гори, і рука правительства й руки угорського привілєґіованого панства, сьвітського й духовного, входили лише поволї. Процес освоєння гірських околиць, очевидно, припадає, на XIII в. головно, з виїмком східньшго кута, освоєного ще пізнїйше.



Головнїйшим способом для такого освоєння угорське правительство уважало власне будову державних замків. В одній грамотї з початку XIII в. (1209) кор. Андрій каже про замок Уйвар (Новий город), що його збудовано на ново на спеціальний наказ його попередників „в незаьюднених горах, аби тим вигіднїйше й безпечнїйше люде могли переходити через ті незалюднені місця та аби лекше сходили ся люде туди й засновували села під горами” 31). Подібне читаємо столїттє пізнїйше про східнї околицї: відбираючи з приватного володїння замок Visk (рус. Вишково над Тпсою, в теп. полудневім Марамароші), король мотивує се тим, що тй замок „тепер нам і державі нашій дуже потрібний з огляду на потреби людей і кольонїстів, зібраних в Мармаоші” 32).



Такий королївський замок ставав резіденцієєю королївських урядників, помічників наджупана, що мали близший нагляд над місцевою людністю і могли лекше потягати її до ріжних повинностей. Під охороною його лекше й безпечнїйше могли осїдати протеґовані правительством привілейоввні осадники — чи то угорські пани й духовні, чи то Нїмцї кольонїсти, чи то ріжні воєнно-служебні з катеґорії йобадьонів і удворників 33). Свобідні, неосаджені землї уважали ся землями замковими, королївськими; такими-ж ставали землї йобадьонів і удворників, що вмирали не лишаючи синів, або землї забрані зап ровину й непослух. Всї вони ставали предметом королївських роздавань, головно новим осадника-мчужинцям, що таким чином все в більшім числї втискали ся між тубильну людність. В більших же наданнях королї роздавали не тільки землї порожні або залюднені півсвобідною людністю (servientes castri), але і разом з удворниками та йобадьонами що на них сидїли; так нпр. бачимо йобадьонів між людьми монастирів і панів, хоч документи й не кажуть, чи то були йобадьони набуті разом з маєтностями, чи такі що добровільно їм піддали ся 34). Численнїйші ммємо факти скуплї земель від йобадьонів, що змушені бідністю, а може й пресією можного пана, продавали за королївським дозволом панам свої ґрунти. Всїми сими способами ширила ся привілєґіована земельна власність, витискаючи та пролєтаризуючи місцеву людінсть і зводячи її до становища панських підданих.



На території, котрою займаємо ся, можемо в XIII в. на підставі документів вказати такі замки: Уйвар на Торицї, Шариш і Шоувар на Топлї, Шатор, Земоин і Поток (теп. Шарош-поток) над Бодрогом, Уж-город (Ungvar) над Угом, Мункач (або Мукач) над Латорицею, Боршова над Боршовою, Виш над Тисою; Густ над Тисою пізнїйші письменники кладуть ще на XI в., але в документах я не стрів про нього звістки перед XІV в. 35).



Статистику панської, взагалї привілєґіованої власности нам годї переводити на основі тих — завсїди припадкових і в порівнянню з дїйсністю нечисленних документів, які нам заховали ся. Годї одначе не запримітити, що тим часом як для Шаришскьої, Землинської й Ужської столицї можемо з XIII в. вказати по кільканадцять і навіть по кількадесять документів про привілєґіовану власність, для Бережської маємо вже ледво десяток, а для Мармароша за весь XIII в. я не потрапив знайти анї одного з виїмком його полудневого-західнього кута, що належав до Уґочі (Вишк з околицею). Сї релятивні числові відносини сьвідчать про те, що вже зазначив я вище: що розміри правительственної інґеренції і з тим разом — привілєґіованої власности зменьшали ся в напрямі не тільки з полудня на північ, але і з заходу на схід. Слабою інґеренцією правительственних сфер — так що Мармарош був для них зовсїм „землею незнаємою”, поясняєть ся спір за десятину з Мармароша, що виник в остатнїх роках XIII в. між катедрою еґерською і семигородською; очевидно, доти інтересовані катедри не мали відомостей про якусь католицьку людність Мармароша 36) і тільки з інтензівнїйшими заходами правительства коло кольонїзації його явила ся перспектива якихось доходів звідти.



Економічний розвій сих країв і заразом — розвій панської власности можуть нам схарактеризувати численні акти купна-продажі маєтно
Страница 124 из 149 Следующая страница