Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІI. XI-XIII ВІК Страница 136

мі Половцїв 1116 р., і можна з правдоподібністю думати, що він то й дав безпосередній імплуьс до сього повстання. Се був дуже критичний момент, і як би руські князї використали його й помогли повстанцям, то по всякій імовірности, Половецька орда була б знищена, й чорноморські степи були вернені руській кольонїзації, як перед приходом Печенїгів. Але руські князї пропустили сей момент, і Половцї взяли гору над повстанцями. Повстаннє привело до завзятої битви на Дону між Половцями й Торками та Печенїгами. Два днї й дві ночі били ся між собою орди, і результат битви, видно, випав некористно для повстання: Торки й Печенїги покинули степи й пішли на Русь — піддали ся Мономаху. Але, мабуть, з такими великими масами турецьких кольонїстів Мономах собі не міг дати ради — почали ся, видно, непорозуміння, конфлїкти, і в результатї якась частина сих осадників дуже скоро вернула ся назад в степ: „прогна Володимир Береньдичи из Руси, а Торци и ПеченЂзи сами бЂжаша” 39).



На щастє Половцїв і нещастє Руси, період аґресивної боротьби з Половцями тривав не довго. Він закінчив ся з тим не датованим близше походом Мстислава. З його смертию увагу князїв зайняли нові внутрішнї замішання і примусили забути про боротьбу з Половцями. Перебідувавши сей час („рибою віджививши ся”, як каже епічний уривок про хана Отрока), Половцї скорт діждали ся лекших часів. Їх еміґранти могли вернути ся назад (як оповідає та поетична історія про хана Отрока). Їx кочовища знову зближають ся до руських осад: у серединї XII в., в 1152 p. і пізнїйше, нпр. у 1160-х рр. бачимо їх кочовища по Орелї й Самарі, значить в безпосереднїм сусїдстві руської кольонїзації, що досягала Ворскли 40). Руські князї починають знову (вже від 1130-х рр.) закликати Половцїв до помочи, до участи в своїх внутрішнїх війнах, і тим осьміляють до нападів на власну руку на руські землї. Сї напади від 60-х рр. стають все частїйші й прикрійші, а в 80-х і 90-х рр. по просту не дають дихати пограничній (київській і переяславській) людности.



В сїм часї напади повторяли ся і по кілька разів до року. „Половцї сеї зими воюють нас часто, наче ми їм Подунайцї чи що”, кажуть 1190 р. „лїпші мужі” з Чорних Клобуків, натякаючі на часті тодїшнї напади Половцїв і на Подунавє 41). Сидючи дуже близько від границь української кольонїзації, що протягом XII в. значно розпросторила ся в напрямі на полудень, Половцї могли дуже легко практикувати подібні пограничні напади. Часом вони, як власне тої зими, залягали де небудь на пограничу і звідси раз по разу наїздили на сусїднї землї. Так пограбувавши город Чурнаїв, Половцї вертають ся на побереже Виси і тут давши коням перепочити, їдуть на Боровий, „и оттуду же Ђздячи и почаша часто) воевати по Рси” 42). Руським князям, як ми бачили, приходило ся попросту тримати чи властиво — самим стояти постійною сторожею з військом на пограничу, щоб сим відстрашати Половїцв від нападів. З другого боку, як підчас свого навалу на Русь в XI в., Половцї являють ся частими гістьми й за Дунаєм, бетучи участь в боротьбі Болгар з Візантиєю, продаючи свою поміч часом Візантиї, ще частїйше її ворогам, а заразом, як і на Руси, грабуючи на власну руку задунайські і дальші землї 43). Хонїат з признаннєм підносить, що походи Романа на Половцїв на початку XIII в. зробили користну для Візантиї діверзію 44).



Але хоч як прикрі були ті часті напади Половцїв русьпим землям, одначе їх і порівняти не можна з половецькими нападами з перед столїтя, або з печенїзькими з кінця X в. Під час половецької бурі з кінця XI в. Половцї цїлими місяцями тримали в облозї руські міста (як Торчеськ, або Переяслав), по кілька місяцїв перебували, воюючи, на руськім ґрунтї, приймали й вигравали битви. Тепер же вони числять тільки на несподїваний напад: на вість, що в сусїдстві десь є князь, вони полишають свої пляни й тїкають. Нпр. під 1190: „їхали до Борового, але почувши, що Ростислав Рюрикович у Торчеську, вернули ся до своїх ватаг” 45), або: „Половцї в'їхали слїдом за Ростиславом і хотїли пустити ся „на воропъ” (на грабуваннє) по землї, але зачули, що Сьвятослав, зібравши військо, стоїть коло Кульдеюрева, тож завернули ся й утїкли, покинувши прапори й списи” 46). Досить було в 90-х р. XII в. вийти князю на пограниче десь з військом, аби тим повздержати Половцїв від нападів, а столїтє перед тим вони на руській землї ставали до бою з сполученими полками руських князїв (битва над Стугною 1093 р.). Половцї уже не годні були вернути ся до колишньої сили і енерґії, з котрими вони нищилли кольонїзаціб й культуру своїх словянських сусїдів в XI в.



На се в першій лїнїї вплинуло те ослабленнє Полоцїв на початку XII в. Воно не минуло дурно, так само й пізнїйші удари — ті походи в степи, що від часу до часу споряжали ся руськими князями 47), тай взагалї вся ся боротьба з Русию. Але певне значіннє мало й саме житє в сусїдстві культурнїйших народів та впливи від них. Взагалї всї азійські кочовничо-розбійничі орди нм европейськім ґрунтї з часом деґенерують ся, ослаблюють ся, й ся загальна доля спіткала й Половцїв: вони тратили своє розбійниче завзятє, підпадаючи впливам культурнїйшого сусїдства. Я вкажу тільки на оден характеристичний симптом: розповсюдненнє християнських і руських імен серед Половцїв. Почавши від середини XII в. вони сирічають ся досить часто і то як серед їх „княжих” династий, так і серед просто значнїйших половецьких родин, такі нпр. Василь Половчин, Лавор Половчин, Данило, Глїб Тирієвич, Ярополк Томзакович; хани, що стояли на чолї боротьби з Монґоьами 1223 р., сини Кончака і Кобяка носять християнські імена — Юрий Кончакович і Данило Кобякович 48). Се все імена самих „диких”, степових Половцїв. Нема причини думати, що все то були хрещені, хоч і такі факти певне бували 49). Але сї руські й християнські імена вказують у всякім разї на культурний вплив Руси на Половецьку ордв, що виявляв ся в тім перейманню імен.



І такий вплив зовсїм певний буде, коди пригадаємо численні шлюбні звязки руських династий з половецькими, часті спільні походи Половцїв з руськими полками і численну руську людність, що жила в самих степах у безпосереднїй стичности з Половцями. Бачимо билзькі звязки між руськими княжими родинами і половецькими — як у Сьвятослава Ольговича з його половецькими вуями, як в родинї Володимира Давидовича, котрого жінка Половчанка по смерти чоловіка вернула ся в степи й там вийшла на ново заміж за якогось Башкорда, як у відносинах, дїйсно приятельських між старим Котяном і галицькими князями Мстиславом і Данилом 50). Бачимо, що між Половцями знаходили ся люди, так перейняті симпатіями до Руси, що вони добровільно виходили з степів на Русь, як Половчин Лавор, що утїк з Ігорем Сьвятославичем 51). Річ сама собою зрозуміла, не була се якась половецька спеціальність: стикаючи ся з культурнїйшим руським елєментом, кожда турецька орда з часом мусїла підпасти впливу, як би зі сходу не приходили зовсїм сьвіжі в своїй дикости турецькі елєменти. Але вернїмось до їх історії.



В XIII в. ми вже маємо дуже бідні відомости про Половцїв — ба й взагалї про поднїпрянську Україну, з котрою вони мали більше до дїла. Бачимо тільки з припадкових звісток, що нїчого не змінило ся в русько-половецьких відносинах: Половцї робили й далї напади на руські землї (нпр. напад на Переяславщину 1215р.) 52), руські князї теж наводили їх на руські зпмлї 53), але часом задавали їм і чосу (звістки про походи Романа — що „ревнував свому дїду Володимиру” і „кинув ся на поганих як лев, губив їх як крокодиль, і переходив їх землю як орел” 54). Але тим часом над Половцями повис уже меч Дамокля — їх час приходив до кінця, як і їх попередників — Печеїнгів і Торків, час забирати ся з чорноморського дозвілля в дальші краї, під натиском нової азійськшї орди.



Ся нова азійська міґрація тим ріжнить ся від попереднїх, що ми досить докладно знаємо її історію. Розміри нових переворотів, викликаних нею, були о стільки ґрандіозні, так сильно відбили ся на житю ріжних сусїднїх народів, що вони були описані в ріжних лїтературах, по більш або меньш горячим слїдам подїй, і дають нам досить докладні відомости про них 55).



Початок руху вийшов від монгольських орд полудневого басейну Амура. До тепер вони не грали визначної ролї і разом з сусїднїми турецькими племенами входили в склад турецьких держав — держави „східнїх Турків” (Ту-кіу, Ту-гю), V I-VIII в., і „цивілїзованих” Турків Джунгарії — Уйґурів, до 1000 p. З упадком держави Уйґурів Монґоли й сусїдні Турки формують ся в кілька незалежних держав, що нужденно жили собі з свого господарства та з тих зривків, які вони від часу до часу робили з сусїднїх більш цивілїзованрх країв — з хинських правительств 56) та городів Джунґарії, продаючи їм свою службу проти ворогів. В XII в. Монґольське племя було злучено під проводом славного рода Бурджіґенів, що виводило себе від предка турецьких народів — сїрого вовка; в серединї сього столїтя правив ним Єсуґей-багатур, і у нього був син Темуджін чи Темучін. Темуджін рано зістав ся сиротою, й користаючи з сього більшість монґольських колїн покинула його. З великою бідою удало ся вдові Єсуґея й потім самому Темуджіну зґрупувати на около себе монґольські колїна між р. Ононом і Керуленом, на північно-східнїм краю Монґолїї, і звідси поволї він почав розпросторювати свою власть над сусїднїми монґольськими, турецькими, татрськими племенами Монґолїї. Зміцнивши своє становище, він в перших роках XIII в. розбиває сусїднї турецькі держави (Турків-Кераїтів, алтайських Найманів) і стає паном Монґолїї: загальні збори племен (т. зв. курільтай), скликані ним 1206 року в старій турецькій столицї Каракорумі на Орхонї, оголошують його своїм необмеженим володарем, і він приймає імя Чінґіз-хана, „володаря незмінного”, чи абсолютного.



Від того часу починають ся великі завойовання Темуджіна. Він розбиває державу Ґіа (Танґутів), західню сусїдку північних Хин, потім самі північні Хини. Конфлїкт з Ховарезмом (теп. Хивою) перенїс війну на захід. Се була велика турецька держава, заснована в серединї XII в., в нинїшнїм Туркестанї, на руїнах сельджуцьк
Страница 136 из 149 Следующая страница