Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІI. XI-XIII ВІК Страница 137

ої держави, вигнаною з Хин династиєю Кара-Китай (манджурською родом, як думають). Пограблений в пограничнім ховарезмійськім містї хинський караван дав Темуджіну привід розпочати війну з Володарем Ховарезма Магометом (1219). Війна була коротка, сили Магомета буби знищені протягом кількох місяцїв, але завойовання Ховарезма зараз поставило на черзї долю чорноморських степів: вониж були тільки продовженнєм степів Туркестана (Кіпчак). Крім того є звстка, що Кіпчаки брали участь в війнї Магомета з Темуджіном, і се послужило причиною походу Темуджінового війська на Касказ 57).



Найславнїйших ґенералві Темуджіна Джебе і Субутая вислано з 25-тисячним військом в погоню за Магометом, що втїк на захід по розгромі його військ. Вони прийшли по його слїдам в Абесгун, на полудневім побережу Каспийського моря, але не застали його живим. Підбивши пінічну Персію, Субутай і Джебе виступили з проєктом походу в Кіпчак (1220). Темуджін прийняв сей проект; провід в експедиції мав узяти син Темуджіна Джучі, але він ухилив ся, й похід відбув ся під проводом Субудая. Підбиваючи й нищачи подорожні землї, він з Джебе пройшов полудневим побережем Каспийського моря на прлудневий Кавказ. Знищивши грузинське військо двома наворотами і навідавши ся до Тіфлїса, вони перейшли потім через Дербент у степи північного Кавказа, але тут їх стріли сполучені полки Половцїв, Ясів, Черкесів й ин. кавказьких народів. Перший раз в сїм походї битва випала нерішучо. Тодї Монґоли почали умовляти Половцїв і піддобрювати їх дарунками, аби прилучили ся до них, як одноплеменники, й полишили своїх союзників. Половцї вагали ся, нарештї полишили своїх союзників і забрали ся від Монґолів далї на захід, в чорноморські степи Та Монґоли, погромивши тепер їх союзників, пішли за ними слїдом. Битва, що стала ся десь на Подоню (1222 р.), закінчила ся дуже нещасливо для Половцїв; сила їх погинуло, разом з ханами Юриєм Кончаковичом — найстаршим ханом, і Данилом Кобяковичом, а старий Котян з останками орди відступив на Днїпро, під руські границї, і звернув ся за помочию до руських князїв, страхаючи, що ся небезпечність від нового ворога чекає й їх самих.



Як ми вже знаємо, руські князї прийняли сю гадку і прийняли справу Половцїв як свою. Вони пішли на Монґолів, що погромивши Половцїв, зістали ся зимувати в подонських степах, а підчас сеї зимівки зробили похід у Крим, де знищили м. Судак. Даремно Монґоли умовляли руських князїв не мішати ся в їх справу з своїми „хлопями і конюхами — поганими Половцями”, як каже лїтописне оповіданнє. Судячи з нього, загальна опінїя на Руси теж не була прихильна до такої оборони руськими силами споконвічних ворогів Руси. Але руські князї на се не зважали і пішли глубоко в степи на Монґолів.



На р. Калцї стала ся головна битва, 31/V 1224. Русь і Половцї були розбиті; „обидва війська били ся з нечуваною відвагою, і бій тягнув ся кілька день, нарештї Татари взяли гору”, оповідає сучасне східнє джерело. Моноли по сїй побідї пройшли до Днїпра, побивши людей в городах, що стріли ся їм по дорозї, й від Витачева (Новгорода Сьвятопобчського) вернули ся назад. Потім пішли на Поволже, на Велику Болгарію, де счинили великі спустошення, й північним побережем Каспія пішли в Туркестан. Не знати, чи стало ся се з наказ Чінґіз-хана, чи з таким малим військом самі його ґенерали не уважали можливим вдавати ся в дальші авантури. Але сим походом західнїй Кіпчак введено вже в плян завойовань Чінґіз-хана, і його опанованнє від тепер було тільки справою часу.



Чінґіз-хана займали тодї східнї справии. В Хинах, і в племенах Ґіа почало ся повстаннє. Субутая вислано на Хинцїв, сам Чінґіз звернув ся на Танґутів. Він вмер, закінчивши там свою роботу і вибираючи ся в Хини (1227).



Його державу роздїлено між синами, але вона мала зіставати ся неподїльною, під проводом великих ханів, вибирраних загальними зборами (курільтаєм). Загальна зверхність зістала ся на разї в лїнїї третього з синів Чінґіза — Оґодая. По турецьеим поглядам, на батьківщині, стерегти огнище, маав зіставати ся наймолодший, а старшим належало вести далї батьківську полїтику. Завйованнє Кіпчака віддано на долю Бату, Джучієвого сина, бо Чінгіз-хан був призначив Джучі до походу на Кіпчак, а по иньшим звісткам він і брав у нїм участь. Бату — „Батия” наших джерел, вислано з 150 тис. війська, як рахують азійські джерела, разом з иньшими членами Чінґізового рода, як Ґуюк, Байдак, Менке, згадувані у наших лїтописях. Тим спосообом двірські партії, що бороли ся за перевагу в спадщинї Чінґіза, позбували ся Бату. Дїйсним провідником сього походу був Субутай, висланий з Бату; його товариша першого походу — Джебе не було вже на сьвітї. Військо мусїло складати ся голоно з турецьких контінґентів; Монґолів могло бути там дуже не богато. В наших джерелах сї приходнї мають імя Татарів, що обіймало Монґолів разом з деякими ирьшими племенами (в хинських джерелах Монґоли зачисляють ся до „Чорних Татарів”).



Похід розпочав ся 1236 року від уральсько-каспийських воріт. Військо Бату знищило волзьку Болгарію, побивши богато народу. Другий рік присьвятило воно правобічному Поволжу (Мордві), а в осени розпочало свій похід по великоросийським землям. Почали від Рязанської землї; спустошивши її й розбивши військо володимирського князя під Коломною, Татари знищили Московське князївство й пішли на Володимир, полишений кн. Юриєм, що відмовивши перед тим помочи рязанским князям, збирав війська на р. Сити, в північно-західнїм кутї своїх земель. Татари взяли Володимир, спаливши катедру з множеством наробу, що в нїй замкнуло ся, понищили иньші городи — Суздаль, Ростов, Ярославль, а потім розбили над Ситею й військо Юрия та иньших суздальських князїв. Пустошачи все по дорозї, вони пустили ся Волгою в гору, взяли Твер і Торжок, і від Торжка, „люди сЂкуще акы траву” пішли на Новгород, але не дійшовши 100 верст („від Ігнача креста”), завернули ся, правдоподібно тому, бо почали розмерзати ся й псувати ся дороги. Відси вони подали ся на полудень, в степи, кінчити з Половцями. З сього поворотного маршу джерела підносять тільки оден епізод — облогу Козельська в землї Вятичів, що задержала Татарів сїм тижнїв, і богато їм коштувала людей, але скінчила ся винищеннєм цїлого міста.



В чорноморських степах татарське військо зістало ся коло двох років, підбиваючи Половцїв і сусїдні краї. Повторила ся ще раз історія, котру стільки вже раз бачили наші степи — знищеннє одної азійської орди другою, сильнїйшою й сьвіжійшою в своїй дикости й воєвничости. Половцї пробували боронити ся, але не могли устояти ся 58). Їх остаточний погром став ся в тім же 1238 роцї. Поаінчивши з ними, Бату звернувв ся на північний Кавказ, а в осени 1239 р. — на українські землї. Його орди знищили Переяславщину й Чернигівщину; оден віддїл приступив і під Київ, але не відважив ся ще перейти за Днїпро.



По сїй дрібнїйшій війнї, що заповнила осінь 1239 і десь частину 1240 р., Бату в осени 1240 р. забрав ся до головного походу на захід. Здаєть ся, головною метою його була Угорщина: на неї чи то за її опіку над Полояцями, чи з иньших причин, мав він особливе завзятє 59). Але при тім мав він на метї й грабованнє сусїднїх земель. Похід розпочав ся від Київа. Стративши при нїм досить часу, Бату не мав потім охоти гаяти ся коло дальших подорожнїх міст: що можна було взяти на борзї, брало ся, чого не можна — минало ся. Галицько-волинська лїтопись пояснює сю спішність Бату радою воєводи Дмитра, що він „бачучи, як Руська земля гинула від поганина”, радив йому спішити ся борше в Угорщину, нїм Угри приготують ся до відпору, але правдоподібно Бату мав і без його поради вироблений плян. Головне військо Бату пройшло полудневою Волинею на Галич. Десь в лютім Бату мусїв бути вже в Галичинї. Осібні полки, кількома наворотами вислані, спустошили весною Польщу, Шлезк, Мораву, розбиваючи війська, що пртбували їм противустати й не стрічаючи нїде поважнїйшого опору 60). Відти вийшли вони в Угорщину,_на зазив Бату, що рушив туди в мартї, через „Руські ворота”, з верхівя Стрия на верхівя Латорицї, перебивши ся через тутешнї „засїки”. Иньші віддїли орди надтягнули з чорноморських степів через Роднянський прохід на Семигород 61). Знищивши в квітнї угорське військо над р. Солоною, під ур. Моги 62), Бату опанував Угорщину й не показував охоту звідси скоро заберати ся. Тим часом як віддїли його війська пустошили сусїдні землї на полуднї (сербські, болгарські), він оголосив, що мешканцї Угорщини можуть вертати ся на свої осади, й їм нїчого не буде злого; були зроблені й деякі примітивні заходи для орґанїзації землї під татарською зверхністю.



Та незадовго йому прийшло ся перервати свій побут на Угорщинї. Як правдоподібно пояснюють вже сучасні джерела, вість про смерть головного хана Оґодая, що наступила в груднї 1241 р., змусила його до повороту. Весною (десь у квітнї) 1242 р. він уже вийшов звідти й пішов через Галичину й Волинь за Днїпро. Про сей перехід маємо дуже бідні відомости. Галицька лїтопись згадує тільки, що Бату по дорозї вислав віддїл свошо війська в північну Волинь, де перебував тодї Данило, з порученнєм знайти його. Дкнило був тодї в Холмі; він обсадив його залогою, а сам подав ся у Володимир, де був його брат Василько. Татари попустошили Побуже аж до р. Володави і не знайшовши Данила, вернули ся „много зла створше христіаномъ”. З рештою з мовчання лїтописи можна, здогадувати ся, що Бату, вертаючи ся, не робив нїяких значнїйших заходів клло підбивання міст то що, а базав борше вернути ся.



Вибори нового великого хана переведено доперва в серпнї 1246 р. Лїнїя Джучі зістала ся й далї на боцї: вибрано Оґодаєвого сина Ґуюка, а по його смерти Чинґісханового внука (сина Тулуя) Менке. За жиоя сих великих ханів орда Бату, так звана Кіпчацька або золота — стояла в залежности від них. Аж по смерти Менке († 1264), як взяла повну перевагу хинська партія і новий великий хан Хубілай (брат Менке) перенїс свою резіденцію в Хини та вповнї прийняв хинську культуру, пропав звязок між великими ордами Чінґіс-хана, і Кіпчацька орда стла самостійною.



Бату
Страница 137 из 149 Следующая страница