Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІI. XI-XIII ВІК Страница 138

, вернувши ся з Угорщини, отаборив ся з своєю ордою на нижнїй Волзї, де потім з'явила ся ханська столиця Сарай — коло теп. Царева. Розложивши ся тут, вислав він завізвання до руських князїв, аби з'явили ся до нього на доказ своєї послушности, й вислав своїх аґентів для збирання контрибуції. Розпочала ся залежність земель Руської держави від Орди, про котру будемо говорити пізнїйше 63).



Устрій і культура сеї нової орди нам досить добре відомі завдяки численним мемуарам сучасників і взагалї дуже значній сучасній лїтературі. Чимало є тут анальоґічного з иньшими турецькими ордами, але є дещо й відмінне. Передо всїм її сконцентрована полїтична орґанїзація. Подібно до иньщих орд, Монґольська теж складала ся з кількох колїн, з своєю родовою аристократією, але ся родова орґанїзація була взята в рами воєнної десяточної орґанїзації й сконсолїдована в дкспотичну монархічну орґанїзацію з безграничною властию. Десять здатних до війни Монґолів складали десяток під проводом десятника, десять десятків — сотку з сотником, десять соток — тисячку, десять тисячок — тьму, з воєводою на чолї, темником, як вони звали ся на Руси. А в центрі цїлої орґанїзації — хан з необмеженою властию, що уважав ся покликаним до власти над цїлим сьвітом. У відносинах до иньших народів вони нїчим не вязали ся й способів не перебирали; головною полїтикою їх був терор — масове вирізуваннє людности, особливо вищих верств: „коли ще иньших милують, то значних і поважних людей нїколи не милують”, як каже, очевидно — побільшуючи, Карпінї. При тім одначе вони все толєрували духовенство, по друге — мали велике поважаннє, властиво — потребу промислу, ремісників і заберал иїх до себе. Побут їх не ріжнив ся від попереднїх орд: був чисто кочовничий, скотарський. Релїґія — натуралїстична, слабо розвинена, заступала ся ріжними церемонїями і формальностями, і взагалї не грала визначної ролї в житю, звідти — релїґійна толєранція, чи властиво — індїферентизм Татар. Вони приймали релїґію культурнїйших сусїдів, і так з часом Кіпчацька орда під впливом магометан Туркестана стає теж магометанською.



Така була ся нова орда, з котрою мала сусїдувати протягом столїть українсько-руська кольонїзація, замість попереднїх. Прощаючи ся з тими попередниками Татар, мусимо ще коротенько сказати про їх дальшу долю.



Ми полишили Половцїв в моментї, коли в останнє розгромили їх Татари, в 1238 роцї. Богато дуже мало їх загинути, якась частина лишила ся в степах під властию Татар 64), але більшість пустила ся від разу в еміґрацію.



Ся еміґрація почала ся ще по першім приходї Татар, бо вже він дав зрозуміти виразно, що панованнє Половцїв в Кіпчаку скінчило ся. Так маємо звістку про половецькі ватаги, що пустили ся на Кавказ — в Дербент і Грузію, де вони своїми нападами привели до опору сусїднї племена, і сї знищили тих Половцїв 65). Є звістки про міґрацію Половцїв в тім часї й на Угорщину 6). По другім погромі (1238 р.) бачимо частину Половцїв, що пустила ся за Дунай. Вони переплили в значнім числї Дунай („було їх богвто тисяч”, каже сучасник Ґеоргій Акрополїт), не вважаючи на спротивленнє Болгарів, і кинули ся грабовати забалканські землї. Потім взяли участь в боротьбі Греків з Латинською імперією, а закінчило ся се все осаженнєм їх останків на візантийських ґрунтах в ріжних провінціях, в Европі й Азії 67). Друга частина половецьких орд, може найбільша, під проводом хана Котяна подала ся на Угорщину.



Сучасник — папський лєґат Рожер, що описав нам сю міґрацію Половцїв на Угорщину, каже, що вона стала ся звиш рік перед походом Татар на Галичину й Угорщину, себто найдальше при кінцї 1239 68). Коли навязані були зносини з Угоищиною, не знаємо докладно. Рожер каже, що Котян вислав наперед послів до кор. Белї, піддаючись і обіцюючись прийняти християнство, наколи його прийме на свої ґрунти, і Беля по нарадї з своїми баронами пристав на се: Половцям були вислані провідники, і ті розсадили їх в ріжних првоінціях Угорщини. Число їх Рожер числить на 40.000 родин 69). З пізнїйшого часу (другої половини XIII в.) маємо звістки, що вони були осаджені між Дунаєм і Тисою, над Керешом, між Темешом і Марошом 70). Осажені великими масами, вони довго заховували свій побут, навіть своє кочовниче житє, що більше — їх культура мала чималий вплив на Угрів (не забудьмо, що Угри були такою самою ордою, що прийшла сюди півчетверта столїтя борше, але теж тільки поволї цивілїзувала ся). Навіть серед маґнатів, епископів, на королївськім дворі запанував половецький вплив, так що папи буди тим дуже занепокоєні. На королївськім дворі XIII в. Половцї мали при тім великі впливи й стояли з ним в дуже тїсних відносинах. Християнїзують ся на добре й переходять до оселого житя вони тільки з початком XV в. Останнї слїди половецької мови відомі ще в ХVIII в. 71).



Частина Половцїв мусїла піддати ся під зверхність руських князїв та перейти на руські ґрунти. На се вказує той факт, що якихось Половцїв бачимо по їх погромі й міґрації на Руси в ролї помічного війська у Данила і в дуже великій карности й залежности від нього. Так в походах Данила між 1245 і 1252 р. лїтопись кілька разів згадує їх між Даниловими військами 72), а згадуючи про їх участь у битві під Ярославом, дає таку характерну примітку: Половцї поїхали наперед і побачили стада ворогів, на переправі не було при них нїякої сторожі, „але Половцї не сьміли їх пограбити без княжого наказу” 73). Справедливо зауважено, що сї Половцї з такою карністю зовсїм не ті давнї степові Половцї, котрих звички могли ми бачити протягом двох столїть. Правдоподібно, вони осїли ся десь при границях Данилової держави, може десь поблизу Дунаю, дальше від Татар 74). Оден з їх старшин — Тїгак зветь ся навіть сватом Данила 75).



Та що по 1252-ім р. про тих Половцїв в державі й війську Данила більше нїчого не чуємо, можна думати, що вони вернули ся назад в степи, під татарську зверхність. Зміцненнє татарського впливу в Даниловій державі дуже добре се поясняє: Татари ледво чи полишили б в спокою сих половецьких сецесіонїстів. Зрештою сучасник Пляно-Карпінї, згадавши, як Половцї розбігли ся були по татарськім погромі, додає, що більшість тих, що були повтїкали, вертали ся потім назад 76). Але всї степові Половцї дуже скоро мусїли розплинути ся в татарській ордї: всякі слїди їх гинуть з другоб половиною XIII в.



Примітки



1) Для історії Печенїгів, Торків і Половцїв в наших степах маємо досить поважну лїтературу, що, правда, займаєть ся головно Половцями. Окрім вичислених в прим. 1 праць Самчевського, Арістова і особливо Голубовского (головна праця), треба ще згадати: Васїлєвского Византія и ПеченЂги (взагалї византийсько-турецькі відносини XI в.) в Ж. М. Н. П. 1872, Blau Uber Volksthum und Sprache der Kumanen — Zeitschrift der Deutschen Morgenland. Gesellschaft t. XXIX (1876) Бурачковъ Опытъи зслЂдованія о Куманахъ или Половцахъ, 1846, Geza Cuun Codex Cumanicus, Budapestini, 1880, також Успенскій Образованіе второго болгарскаго царства в XXVII т. Записок одеського унїверситета (особливо 1 глава 2-ої частини, спеціально їм присьвячена).



2) Див. т. І гл. 2.



3) Т. І гл. 1.



4) De adm. 37.



5) У Гаркавиc . 131.



6) Іпат. c. 56. В науцї досить довго було ваганнє на тім пункті чи Узи, або Гузи грецьких і арабських джерел відповідають нашим Торкам, чи Половцям. Сю справу рішає порівняннє візантийських джерел з другої половини XI в. з нашими лїтописями, і з нього виникає зовсїм певно, що Узи відповідають нашим Торкам (се основно довів проф. Голубовский — ПеченЂги, Торки и Половцы, гл. ІІ). Що до сього імени — Торки, то найбільш просте й заразом правдоподібне — що се загальне „Турки”, спеціалїзоване на них (як Торкьмене — замісь Туркменів, Іпат. c. 163). Проф. Голубовский виводить його від р. Тора (ib. c. 147), але дуже тяжко пояснити, чому б ся орда мала назвати ся від такої невеличкої й нїчим не визначної річки.



7) Cedreni II. 581-589.



8) Про міґрацію і дальшу долю Печенїгів див. Голубовского ПеченЂги c. 76-7, Васїлєвського Византія и ПеченЂги в Ж. М. Н. П. 1872, XI і XІІ.



9) Іпат. c. 114.

10) Аталїота, р. 83-7, служить головним джерелом для сього епізода і його оповіданнє дословно повторяє Скілїца (бонське вид. Кедрена, р. 654-7). Про міґрацію Торків див. Васїлєвский Византія и ПеченЂги, Ж. М. Н. П. 1872, XI, c. 138 і далї.



11) Може бути, що чутку про се переказав і наш лїтописець у своїй звістцї під 1060 р.: Торки вигинули ”овии от зимы, друзии же гладомъ, инии же мором” — Іпат. c. 115. Ся звістка дуже близько підходить до слів Аталїоти: X?????? ?? ?о??? ??????????????... (р. 83-4), ?? ??? ?? ???? ?о????? ??? ???? ?????о???????? ??? ????????? ??????о????, ?? ?? ??? ?о?? ??????????о?? Во?????о?? ??? ?о?? П???????о?? ?????о????'?????? (р. 85).



12) Іпат. c. 184 204.



13) Іпат. c. 451.



14) Іпат. c. 314, 426: „вся Половецьская земля, что ихъ межи Волгою и ДнЂпромъ”.



15) Вказівки у Успенского Записки одеського унїв. т. XXVII с. 208 і далї.



16) Іпат. с. 314, 432, 434, 454, 507, Лавр. 242.



17) Нпр. Іпат. c. 456: Колдечі, Урусовичі, Кочаєвичі.



18) Іпат. c. 192, Лавр. c. 275.



19) Іпат. с. 495



20) Іпат. с. 455.



21) Іпат. c. 184.



22) Лавр. с. 241.



23) Іпат. c. 451, 481



24) Іпат. с. 457



25) Про сю династию див. низше c. 534.



26) Більше про них див. Голубовского ПеченЂги гл. V.



27) Огляд половецьких нападів на Русь в 1070-80-х рр. див. вище с. 8.



28) Про участь Половцїв у війнї 1091 р. — Аталїота c. 300-1, Анна Комнена І c. 341, 352-5, 356, 396-410, 411 (бонське вид.). Про участь їх у походї ”Діоґеновича” — Іпат. c. 158, Комнена II c. 7 і далї.



29) Іпат. c. 218, 480.



30) Лавр. c. 277.



31) Уривки з лїтописної грузинської компіляції Картлїс-Цховреба (Житє Грузії) в XXII т. Сборника свЂдЂній о Кавк
Страница 138 из 149 Следующая страница