Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІI. XI-XIII ВІК Страница 144

ій, 1890), Лонгинова Червенскіе городы, историческій очеркъ, въ связи съ этнографіей и топографіей Червонной Руси, Варш., 1885 — книжжка інтересна зібраним в нїй матеріалом, але написана хаотично й ненауково; популярна компіляція проф. Петровм Холмская Русь, Спб., 1887. Для Побожа — П. Молчановського Очеркъ извЂстій о Подольспой землЂ до 1434 г., К., 1885.



Досить значна спеціальна лїтература русько-польських відносин Волини й Галичини XII-XIII в. — окрім працї Линниченка (що кінчить ся останньою чвертею XII в. і для другої половини XII в. дає дуже мало), Бальцера й иньших, вичислених в прим. 1, ще спеціальнїйше: Szaraniewicz Die Нуpatios-Chronik als Quellen-Beirrag zur osterreichischen Geschichte, Льв., 1872, K. Gorski Stosunki Kazimierza Sprawiedliwego z Rusia, Льв., 1875 (з час. Przewodnik naukowy i literacki, (за мало критичне), L. Droba Stosunki Leszka Bialego z Rusia i Wegrami, 1881 (Rozprawy i sprawozdania wydzialu hist-filozof. akademii, т. XIII) (лїпше від попереднього).



Загальна лїтература історичної ґеоґрафії Волини вказана в прим. 1 (головнїйше: мапа Антоновича, витяги Самоквасова, опись Волини Теодоровича). З поодиноких городів дещо більшу лїтературу мають лише Володимир, Луцьк і Холм. Про старий Володимир — Памятники старины въ западныхъ губерніяхъ, зош. I-II, 1868, Дверницкого Археологическія нзслЂдованія въ г. ВладимірЂ волынскомъ и его окрестностяхъ (Кіев. Старина 1887, І), йогож Памятники древняго православія въ г. ВладимірЂ Волынскомъ, К. 1889, Левицкого Историческое описанеі Владимиръ-волынскаго храма построеннаго въ пол. XII в. кн. Мстиславом ъИзяславичемъ, К., 1892, И. С. — Мстиславовъ храмъ Успенія Божіей Матери во ВладимірЂ Вол., Спб., 1896. Про Холм статї в VII і VIII Памятників старины въ западныхъ губерніяхъ: Іловайского Даніилъ галицкій и начало Холма, Хрусцевича Г. Холмъ, й ин.; статя Іловайского (зовсїм поверховна) передрукована в II т. його Исторических сочиненій (1897); де що інтереснїйші передруковані тамже резюме його реферата і заміток до нього ґр. Уварова про лїтописну опись холмської катедри. Про Луцьк статя д. О. Левицького Луцкая старина в V т. київських Чтеній; книжка Стоцкого Luck starozytny i dzisiejszy, Краків, 1876, дає также мало, як і згадані (в прим. 1) працї його про Волинь взагалї.



8. Справа окупації Поляками Берестейсько-Дорогичинської землї при кінцї XII віку і васальних князївств польських на Руси.



Справа ся дуже нкясна, і я тому мушу трохи близше коло неї спинити ся. Звістки про сю окупацію ідуть з двох джерел: з згаданого (на с. 367) оповідання про кн. Василька дорогицького у Татїщева (III 247), і з оповідань Кадлубка (Monumenta Poloniae hist. II c. 397 і 421). Татїщев під p. 1181 оповідає про війну Василька Ярополчича князя дорогицького, як він його називає, з Володимиром Володаревичом кн. минським. Володимир минський зайняв був Берестє; за помочию Поляків. Василько вигнав його з Берестя, аье „бояв ся тут лишити ся" і посадив у Берестю свого зятя, мазовецького князя, а сам вернув ся назад. Володимир прийшов одначе новим походома, відібрав Берестє й самого Василька з його польськими помічними полками побив на Нурі. Василько потім утїк до свого тестя Лєшка, а той відібрав Дорогичинську волость від Володимира й прогнав його в Берестє "за Буг" (отже Берестє, по гадцї Татїщева принаймнї, не належало до Ярополкової волости). Але що Василько не мав чим заплатити тестеви за його поміч, тож мусїв віддати йому свою волость; по серти ж Лєшка "Поляки" (Татїщев відріжняє „Мазовшан" і „Поляків") все відібрали від Лєшкових дїтей.



Се оповіданнє має загальне довірє в сучасній історіоґрафії, й дїйсно не може бути сумнїву, що Татїщев йогр в цїлости з пальця не виссав, але також не може бути сумнїву і у тім, що не все в сїм оповіданню іде з тої затраченої лїтописної звістки. Нецеремонність Татїщева в переповіданню джерел загально звістна, і вже a priori треба було б прийняти можливість змін „від себе" і в сїй звістцї, але і без того деякі подробицї його оповідання самі зраджують себе, особливо в русько-польських відносинах.



Татїщев говорить про Лєшка — виходило б на Лєшка мазовецького, сина Болеслава Кучерявого († 1186), але сей Лєшко не міг бути тестем Василька, бо вмер занадто молодим і дїтей не мав. Не можна також віднайти між польськими князяаи і Василькового зятя, що сидїв у Берестю. Бальцер для виратування Татїщевського оповідання припускає що Василько був оженений з донькою Болеслава Кучерявого (ad hoc припущеною), і на сїй підставі Лєшко анзивав ся його зятем, а Казимин Справедлиыий, яко стрий Лєшка, міг бути названий тестем Василька, "хоч не в близшім значінню того слова" (Genealogia c. 189). Се дуже круте об'ясненнє (вивід такої назви тестя вповнї неможливий супроти прийнятої в наших лїтописях термінольоґії для фамілїйних відносин) прийняте таким основним знавцем польських династичних відносин для виратування Татїщевських звісток, найлїпше показує їх непевність.



Таким чином цїла істогія, що Дорогичин в 1180-х рр. був забраний Лєшком (ще раз зазначую, що оповіданнє Татїщева не розтягає сеї окупації на Берестє, як се робить ся у ріжних новійших інтерпретаторів сеї звістки), а по його смерти відібраний від його дїтей якимсь польським князем, набиарє досить непевного осьвітлення, а при тім не знаходить потвердження і в иньших відомостях. Для потвердження Татїщевого оповідання звичайно відкликують ся до Кадлубка, і навпаки. Кадлубев, що писав в першій половинї XIII в., був би добрим сьвідком, коли б не його нещаслива бомбастична манєра, супроти котрої треба в його словах добре відріжняти те, що він дїйсно знав, і те, що він додав „для прикраси" свого оповідання; з огляду на се треба його оповіданнє приймати більше меньше з такою ж обережністю як і Татїщевське.



Даючи загальний погляд на князюваннє Казимира Справедливого, Кадлубек каже (c. 397): Sed et Russiae nonnullos iubet accedere provincias: Premisliensem cum oppidis contingentibus, Wladimiriensem cum ducatus integritate, Brescze cum omni suorim incolatu, Drohiczyn cum suorum universitate — і по сїм наступає риторичний опис слави Казимира, котрої одним з доказів, очевидно, має служити сей реєстр „прилучених" до Польщі руських земель. Розумієть ся, вложити реальний зміст в сей реєстр не легко. Бєльовский, видаючи Кадлубка, пробував се зробити і так толкував його: звістка про Перемищину належить до обставин по смерти Ярослава Осмомисла, слова про Володимирське князївство належить звязати з словами Кадлубка (c. 433), що Роман завдячав своє князївство Казимиру, apud quem paene a cunabulis educatus, eodemque quo fungitur ab eo principatu est institutus (Бєльовский хоче се розуміти про Володимирське князївство, котре мовляв Роман дістав завдяки Казимиру), вкінцї звістку про Берестє і Доригичин він звязував з оповіданнєм Татїщева. Але очевидна річ, що анї Перемищина (тут правдоподібно треба розуміти Галичину взагалї), анї Володимирщина в дїйсности анї прилучені, анї підбиті Поляками за Казимира не були, і сей реєстр Кадлубка — гіперболїчне прибібьшеннє участи Поляків у руських справах: поміч, давана Поляками галицькому або володимирському князю, перетворятєь ся в „прилученнє" (iubet accedere) сих земель до Польщі. Очевидно, щ з тим і слова Кадлубка про Берестє й Дорогичин тратять на значінню: поміч Поляків Васильку дорогичинському в його боротьбі з Володрмиром минським (в такім скондензованім видї нїщо не перешкоджає прийняти оповідання Татїщева) вже вистала б Кадлубкови для того, аби й сї округи додати до прилучених до Польщі за Казимира.



Він говорить про Доиогичин і Берестє ще низше. Описуючи похід Казимира на Ятвягів на початку 90-х рр., він каже, що похід сей розпочав ся від дорогичинського князя, бо сей quidam Ruthenorum drohicinensis princeps заохочував Ятвягів до сих нападів. Казимир обложив його в Дорогичинї й він osidionum perurgetur angustiis non tam deditionis legibus accedere, quam perpetuae servitutis conditioni subesse. Отже Дорогичинська земля тодї до Польщі не належала, анї тодї не була прилучена або окупована, й дорогичинський князь зістав ся на своїм столї далї, а скільки знову в словах Кадлубка про його покору правди, а свільки гіперболї, сього не беремо ся відгадати. Берестє фіґурує потім в походї Казимира, урядженім для реституції на столї Берестя руського князя (c. 407); про сей похід широко говорю низше, в прим. 11, тут тільки зазначу, що Берестє Казимир в сїм походї доперва здобуває для свого протеґованого князя (як я думаю — Олега Ярославича галицького). При звістній уже нам манєрі Кадлубка сї два епізоди самі, незалежно від оповідженої Татїщевим історії, давали Кадлубку підставу говорити про прилученнє Берестя й Дорогичина од Польщі з неменьшим правом, як про прилученнє „Перемиського" або Володимирського князївства. В дїйсности, як ми бачимо з того всього, справа окупації Поляками Берестейсько-Дшрогичинської землї зістаєть ся дуже непевною, і з огляду, що Кадлубек нїчого позитивнїйшого про се не оповідає, а в Київській лїтописи нема нїяких натяків на таку окупацію, треба над нею поставити великий знак запитання.



Треба сказати, що Кадлубкіуські оповідання (а властиво те перше — про підбиті Казимиром руські землї) мали в польській історіоґрафії великий усьпіх і дали причину до досить широко розповсюдненого у польських учених погляду, що за Казимира був на Руси цїлий ряд васальних, залежних від Польщі князївств. Про сю залежність дуже серіозно говорив нпр. Ґурский в своїй моноґрафійцї (Stosunki c. 22 пор. 27-8, і т. и.); Бобжиньский в своїй історії Польщі (Dzieje Polski w zarysie, I § 28) твердить, що за Казимира цїлий ряд руських князїв в Галичу, Белзї, Володимирі, Берестї, Дорогичинї стали васаляии Польщі й прийшли під її безпосереднїй вплив; вплив сього погляду знаходимо і в Genealogiі проф. Бальцера, де в цитованім уже екскурсї про Василька говорить ся про права Казимира на Берестє (c. 189) і т. и. Сей погляд о скільки опираєть ся на Кадлубковій риторицї, як ми бачили, мав ґгунт дуже слабий, але окрім того грішить нерозуміннєм в
Страница 144 из 149 Следующая страница