його більше від його братів 28).
Примітки
1) Теорія ся розвиненв була Соловйовим в Ист. Россіи І. с. 283;новійша критика її у Серґєєвіча Юридическія Древности II с. 332-3;ширше про се говорю в III томі главі III.
2) Як я вже згадував (в І т. с. 573), у звістцї лїтописи є відгомін якоїсь піснї, що прокидаєть ся в сих словах: „й суть кости єго и доселЂ тамо лежаче, сына Святославля и внука Ярославля”. Пригадаймо, що по словам автора Слова о полку Ігореві сього Романа осьпівав Боян; може й тут ми маємо осатнки сеї Боянової піснї.
3) „Въ томь бо остро†(Родосї) быль Олегь князь рускый 2 лЂта и 2 зимы”, вид. Норова с. 7, про снй Паломник див. далї, т. III с. 464 і 659. Правдоподібно з сим побутом Олега в Греції треба звязати недавно здобутий — коли не факт, то близьку до нього правдоподібність — про шлюб Олега з Грекинею. Шлюмберже в своїй Sigillographie byzantin e(1884) видав печатку з написю: ?? ?? (????? ?o???) ?? ?? ?o??? ???o??o? ???o????? ???????? ?o?????????, з археольоґічного погляду зачисляючи її до XI-XII в. Д. Лопарьов (в замітцї: Визангійская печать съ именемъ русской княгини, Визант. Временникъ 1894, І) висловив дуже правдоподібний здогад, що ся „Теофано з рода Муцалоів, руська княгиня”, була жінка Олега (з Любецького синодика; дїйсно, виходить, що Олег мав жінку Теофанію — Зотов в IX т. ЛЂтописи археог.р ком. с. 24 і 34). Можна висловити здогад, що сей шлюб з візантийською патриціянкою й дав можливість Олегу видерти ся з візантийської неволї назад на Русь, бо певно, що Всеволод, скільки ставало його впливів, запобігав тому.
Иньшу ще гадку до сеї справи висловив недавно проф. Кулаковский (Труды XI археолог, сьЂзда т. II с. 133): приймаючи, що ся Теофано була жінкою Олега, він думає, що P???? печатки — се східня частина Таврії. До сього толковання терміна P???? я ще верну ся (в гл. VII), а тепер зауважу тільки: дуже гіпотетичний сам по собі, здогад сей в приложеню до кримських волостей Олега не правдоподібний зовсїм: що за волость в самій східнїй части Таврії, без Тмутороканя? Чи Олегова жінка не могла називати ся „руською княгинею” й без того?
4) Судячи до тому, що говорить ся про Погорину 1097 p. — Іпат. с. 172.
5) Іпат. с. 144. Мономах в своїй автобіоґрафії згадує про два чи три походи в поміч Яроаолку: „и пакы до Изяславичихъ за Микулинь (Содовйов II. 307 поправляв на „Ростиславичихъ”, і се правдоподібно) и не постигхомъ ихъ; и на ту весну кь Ярополку совокупляться на Броды”. Далї: на ту зиму идохомъ кь Ярополку совокуплятися на Броды и любовь велику створихомь” (Лавр. с. 239). Cї походи обіймають рік часу, се ясно видно з тексту; дата їх може бути викомбінована; очевидно, останнїй похід не може бути интшим, як той, про котрий оповідає лїтопись під 1084, а тим самим і перший похід на Броди належить не до боротьби (припустїм) Ростиславичів з Ярополком, що закінчила ся втікачкою їх 1081 р., а до сеї новійшої, що привела до надання їм Галичини.
Найбільш правдоподібний порядок подїй був би ось який: з початком 1084 р. (може десь постом — Великдень був раннїй, 31 марта) Ярополк вибрав ся до Київа і ще перед великоднем міг довідати ся, що Ростиславичі втїкли з Володимира з ворожими замірами. Всеволод зараз вислав Мономаха — ловити Ростиславичів, але догнати їх не удало ся (у Мономаха се дїєть ся десь на початку весни). Після того — чи з тої нагінки безпосередно чи по поворотї-до Київа наново — Мономах пішов помагати Ярополку против Ростиславичів і злучивши ся з ним коло Бродів, мабуть Ростиславичів відогнав. Аж погім мабуть опанували Ростиславичі Володимир, і Мономаха знову вислано до помочи Ярополку; він знову злучив ся в ним коло Бродів, вигнав Ростиславичів, але при тім зажадав від Ярополка наділення Ростиславичів і встиг прийти до порозуміння в сїй справі („любовь велику створихомь”, як він каже).
6) Іпат. с. 167. Досить розповсюднений погляд, що Ростиславичі самі відібрали Перемишль у Поляків (Соловйов II. 307, Барсов с. 279, Ан. Левицький Obrazki z najdawniejszyh dziej?w Przemysla c. 24-5 й ин.), але про се нема звістки нїде. Длуґош, на котрого покликують ся, загально говорить тільки, що Русь підбита Болеславом, увільнила ся від Поляків, а Василько Ростиславич взяв і попалив кілька польських міст (І. 382 і 402). Перша згадка, розумієть ся, не має нїякої історичної вартости, а похід Василька взято, очевидно, з лїтописи (Іпат. с. 150). Натомість лїтопись, оповідаючи про Любецький з'їзд (Іпат. с. 167), виразно каже, що Перемишль Ростисдавичі дістали від Всеволода.
7) Іпат. с. 144-5.
8) 1084 р. приймають для надання Галичини Ростиславичам й новійші історики Волини — Андріяшев с. 111, Іванов с. 121. Соловйов вказував на 1085 p. (II c. 301), але далеко правдоподібнїйше, що війна 1085 р. була вже результатом того, що Всеволод виміг від Ярополка Галичину,, для Ростиславичів.
9) Іпат. 145.
10) Його потім навіть уважали сьвятим, див. Філарета Русскіе святые XI. с. 306.
11) Іпат. с. 144.
12) Іпат. с. 168. Оден з визначних ровийсських учених середини XIX столїтя Тюрін написав спеціальну статю: Смерть Яроподка Изяславича (Современникь т. XVI відд. II), де складав вину убийства Ярополка на Давида. Йому відповідав, складаючи на Рюрика, Соловйов — II. 308-9. Дїйсно, на Давида нема нїяких доказів.
13) Іпат. с. 172.
14) Можна б додати ще звістку Татїщева (II c. 219), що Ярослав Сьвятополкович хотїв відібрати Погорину від Мономаха: вона може мати значіннє, бо сам Татїщев не думав, що Дорогобужську волость (Погорину) взято від Ярополка (ib. с. 137).
15) Іпат. с. 167. Татїщев (II. 139) таки й каже, що Давид дістав Володимир по смерти Ярополка, але не знати, чи се він де вичитав, чи викомбінував (комбінація, в кождім разї, зовсїм справедлива).
16) Іпат. с. 182.
17) Іпат. с. 182, l Новг. с. 67.
18) Лавр. с. 239.
19) Див. в примітках до мапи.
20) Вона одначе не перешкоджада йому в потребі й собі уживати половецької помочи, нпр. в походї на Всеслава.
21) Про неї Бернольд Monum. Germ.hist. Scr. V. 457-8, 462, Еккегард ib VI. 720. Annalista Saxo ibid. 721, Donizo Vita Mathildis XII. 394, Annales Stadenses XVI. 316-7 i 326, Іпат. л. 186 і 188. Див. про сей шлюб ще Giesebrecht Geschichte der deutschen Kaiserzeit III с. 627-8, 650-662.
22) В компіляції Татїщева (ІІ. 136) оповідаєть ся під 1082 р., що Генрих просив Всеволода помогти йому на угорського короля Гейзу, і Всеволод пілов походом, але завернув ся „від гір”, виславши воєводу Чудина — мирити Ґейзу з цїсарем. Се оповіданє має богато підозрілих анвхронїзмів (нпр. — Ґейза вмер ще 1077 р.) та недорічностей і належить до сумнївних ще більше, ніж вище подана звістка про корсунські справи.
23) Про здогад, що Михаіл Дука сватав свого брата за Всеволодову доньку, говорив я вище — с. 66.
24) Про сї шлюби 1 Нов. с. 122, Saxo Grammaticus (XII в.) — Monum. Germ. hist. Scr. XXIX с. 67, Genealogia Ingeburgis reginae (кінець XII в.) ib. с. 165, датська Knytlingasaga (ХІII в.) ib. с. 292, Heimskringla c. 345, Morkinskinna c. 356 (історії норвезьких королїв, з XIII віка).
25) Іпат. с. 151, 153.
26) Іпат. c. 151.
27) Іпат. с. 144-5.
28) Іпат.. с. 151-2.
CПРАВА КИЇВСЬКОГО СТОЛА. СЬВЯТОПОЛК У КИЇВІ І ЙОГО ХАРАКТЕРИСТИКА. ПОЛОВЕЦЬКІ НАПАДИ, БОНЯКОВА ЛЄҐЕНДА; ВІЙНА 1093 Р.; СПРАВА СЬВЯТОСЛАВИЧІВ; БОРОТЬБА ЗА ЧЕРНИГІВ; ВІЙНИ З ПОЛОВЦЯМИ; ПОРОЗУМІННЄ З СЬВЯТОСЛАВИЧАМИ; З'ЇЗД В ЛЮБЧУ І ЙОГО ПОСТАНОВИ. КНЯЖІ ВІДНОСИНИ, ОСЛЇПЛЕННЄ ВАСИЛЬКА І ВОЛИНСЬКА СПРАВА; ВОЛИНСЬКА ВІЙНА І З'ЇЗД У ВЕТИЧАХ; ВІДІБРАННЄ ВОЛИНИ ВІД ДАВИДА, ПОЛЇТИЧНА СИТУАЦІЯ НА ПОЧ. XII В.
Мономах був паном ситуації в Київі в момент смерти батька, міг відразу сїсти на київськім столї і заняти місце Всеволода в полїтичній системі Руської держави. Але обережний і вирахований, як і його батько, він не відважив ся на такий сьміливий і ризиковний крок. Лїтопись добре відгадала його мотиви, вложивши в уста йому такі гадки 1): „як я сяду на столї мого батька, то прийдеть ся менї воюватись з Сьвятополком, бо то перед тим: був стіл його 2) батька”.
Якихось принціпів переходу київського стола, окрім досить неозначеного принціпу отчинности,_житє й історія не виробили тодї, як не виробили й пізнїйше; все рішали шанси й конкуренція, Мономах мусїв знати, що Сьвятополк не пустить київського стола: він може й з Новгорода до Турова перейшов, аби бути поблизу. Розпочинати ж боротьбу з Сьвятополком, маючи за спиною Сьвятославичів, з їх претенсіями на Чернигів, і тяжку грозу половецьких нападів, — було б дїйсно дуже небезпечно. Тож Мономах післав до Сьвятополка, закликаючи його на київський стіл, а сам пішов у Чернигів. Переяслав дістав меньший його брат Ростислав; як поділили Всеволодовичі иньші батьківські волости, не знати зовсїм, та й не важно, бо слїдом вони однаково злучили ся в руках Мономаха. Новгород віддано Давиду Сьвятославичу, старшому з Сьвятославичів, які жили ще; тим, очевидно, хотїли приглушити справу чернигівської волости 3).
Сьвятополк не загаявсь і в провідну неділю 24 квітня вже прибув до Київа. Лїтопись, хоч прихильна Всеволодовій династиї, зазначає одначе, що Кияне прийняли Сьвятополка „з радістю” 4). Значилоб се, що династия Всеволода і спеціально старий Всеволодович: Мономах ще не мали тодї особливих симпатій у Київі; воно й не диво, коли правлїннє Всеволода полишило такі невеселі згадки у людей своїми судами й тивунами. Але і з Сьвятополка не мали люди потіхи: він лишив по собі лиху славу. Патерик, передаючи, очевидно, устну традицію, пише, що за часи Сьвятополка було богато кривд людям, він нищив без вини визначних людей („домы силныхъ”) і богато заграбив майна 5), та ілюструє се історією з соляними спекуляціями Сьвятополка, про котрі згадаю низше.В загалї він у наших джерелах виступає чоловіком користолюбним, несправедливим, а заразом
Страница 21 из 149
Следующая страница
[ 11 ]
[ 12 ]
[ 13 ]
[ 14 ]
[ 15 ]
[ 16 ]
[ 17 ]
[ 18 ]
[ 19 ]
[ 20 ]
[ 21 ]
[ 22 ]
[ 23 ]
[ 24 ]
[ 25 ]
[ 26 ]
[ 27 ]
[ 28 ]
[ 29 ]
[ 30 ]
[ 31 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 80]
[ 80 - 90]
[ 90 - 100]
[ 100 - 110]
[ 110 - 120]
[ 120 - 130]
[ 130 - 140]
[ 140 - 149]
