нездарним: правда, по части се залежить і від самих джерел, більш прихильних його сучаснику — Мономаху; так, нездарним полїтиком Сьвятополк в дїйсности зовсїм не був, се побачимо виразно самі.
Князюваннє Сьвятополка розпочало ся дуде сумно: він вступив на київський стіл в часи сильного половецького натиску. Ми бачили вище (з автобіоґрафії Мономаха), що при кінцї 80-х рр. ІІоловцї сильно непокоїли Київщину. Перед самою смертю Всеволода була в Переяславщинї „рать велика оть Половець отвсюду”. В перші роки Сьвятополкового пановання на київськім столї сей натиск тріває далї й приводить полудневу Київщину до повного спустошення, до утрати кольонїзаційних здобутків спокійнїйших десятиліть — від часів упадку Печенїзької орди. Анальоґічне діяло ся, правдоподібно, і на лївім боцї Днїпра, в Переяславщинї. Повторяли ся: тяжкі часи Володимира, тієї „рати без переступа”, смутні часи, коли, кажучи словами Слова о полку Ігореві, „рідко гукали по Руській землї орачі, але часто кракали ворони, дїлячи собі трупи, та вели свою бесїду галки, збираючись летїти на поживу” 6). Патерик дїйсно згадує про „сильний голод і велику загальну нужду в Руській землї”, „смерти надлежащи глада ради бывающего на вси люди” 7); се по части могло стати ся через сарану (про неї говорить лїтопись під 109 і 1095 р. — „поядоша всяку траву и многа жита” 8)), але ще більше мабуть такич ерез ті неустанні напади Половцїв і вічну трівогу.
Ся хижа, навісна степова хмара сперсонїфікувала ся на довгі часи у руської людности в особі одного зтогочасних половецьких ватажків — хана Боняка. Він дав ся в знаки сучасникам сильно. Лїтопись його титулує: „безбожный, шолудивый, хыщникъ 9). В історії волинської війни Василя він представлений ворожбитом, віщаном: виє по вовчому, і вовки йому відповідають 10). В XII в. чуємо лєґенду, як Боняк рубав шаблею київські Золоті ворота (зовсїм як польські джерела оповідають про Бшлеслава) 11). В пізнїйших народнїх переказах, відомих нам від XVII в., „шолудивий Буняка” перейшов уже в зовсїм мітичну, нелюдську, надприродну істоту: демона смерти, шкелєта покритого шкірею, з смердячими потрохами; до сеї фіґури привязані були ріжн імандрівні казкові перекази — про убиваннє ним слуг, які підглянуть, що він не живий чоловік, а такий шкелєт, про уратованнє одного з тих слуг, що потім убиває самого того демона, і т. и. — перекази, що не мають нїякого звязку з історією Боняка, окрім самої фіґури шолудивого хищника, перетвореного народною творчістю на сю казкову істоту 12).
По великій рати в Переяславщинї 1092 р., на весну 1093 р. Половцї вибрали ся новим походом. Прочувши про смерть Всеволода, вони прислали до Сьсятополка послів ”о мирЂ”, себ то жадаючи окупу за спокій. Сьвятополк увязнив послів. Половцї почали нищити Київщину і обложили м. Торчеськ — осаду руських Торків. Сьвятополк почав вибиратись у похід. „Розважні бояри” „мужи смысленЂи”, як їх зве лїтописець, очевидно бояре київські, перестерегали його, щоб він не поривав ся на Половцїв з малим військом: Сьвятополк мав 800 мужв дружини тай уважав, що сього на Половцїв вистане, і його піддержували „нерозсудні” (несмысленЂи) дорадники, але розважні казали, що здалось би на той похід і 8000, тільки нема чим їх удержувати: земля збіднїла від війни і непорядків управи. Вкінцї вони радили удати ся по поміч: до Мономаха, і Сьвятополк їх послухав — післав до Мономаха ,пиосити помочи. Мономах прибув дїйсно з військом своїм і з братом Ростиславом. В фамилїйнім монастирі Всеволодовичів — Видубицькім князї зійшли ся, але зачали від своїх княжих рахунків, ”взяста межи собою роспрЂ которы”. „Розважні бояре” стали їх напоминати: Половцї нищать руську землю, а ви сварите ся; потім порозумієте ся між собою, а тепер кінчіть справу з Половцями — чи миром, чи війною”. Вкінцї по довгих короводах і суперечках князї уложили межи собою союз, присягли згоду — „цїлували хрест”, і тодї доперва перейшли до половецької справи. Мономах не радив іти на Половцїв, думав, що лїпше окупити ся; правдоподібно — орда була занадто численна. Але перемогла Сьвятополкова гадка, що стояв за походом, і всї рушили під Трипілє, над устє Стугни.
Тут одначе знову виникла ріжниця в поглядах — чи йти за Стугну, чи нї. Князї скликали дружину й зачали радити ся. Мономах знову радив годити ся з Половцями, заразом страхаючи їх військом, і його підтримували „розважні бояре”. Але загал Киян був у воєвничім настрою, і їх гадка перейшла на сїй воєнній радї: рішено не миритись, а битись — іти за Стугну. Але коли прийшло до битви, зараз за Стугною, коло Трипіля, між двома лїнїями оборонних валів, що сходлии ся тут, київські „людьє” не оправдали свого воєвничого запалу — вони нее витримали натиску Половцїв, що ударили на них, і побігли. Сьвятополк з своєю дружиною тримав ся, але не міг сам удержати ся, й мусїв тїкати за ними. Половцї ударили тодї на Володимира й по „лютій бртві” змусили й його до утечі.
Настала безладна втїкачка, особливо на броду через Стугну. Ростислав, бредучи з Мономахом, почав тонути. Мономах став його ратувати, але ледво не втонув сам, а брата не виратував, він згинв. Київський Патерик оповідає монастирський переказ, що ся смерть спіткала Ростислава за його нелюдський учинок: він казав утопити печорського монаха, прозорливця; Григорія, що напророкував Ростиславови сю смерть і тим нагнївав його). В Слові о полку Ігоречім є поетична апострофа до сеї траґічної смерти молодого Всеволодовича, що звучить як принагідна ремінїсценція з старшої піснї: „молодому князю Ростиславу зачинив Днїпро свої темні береги; плаче мати Ростиславова по молодім князю Ростиславу; посмутнїли цьвіии від жалю, й дерево з туги до землї похилилось” 13)
Мономах по сїй пригоді побіг до свого Чернигова; Сьвятополк, втїкши до Трипіля, звідти в ночи дістав ся до Київа. Земля лишила ся безборонною, і Половцї почали пустошити самі околицї Київа, заходячи навіть за Київ, між Київ і Вишгород. Сьвятополк попробував знову виатупити проти них, але на Желани (під Київом) його знову розбито, і маса Руси побито, більш як в попереднїй битві. Торчеськ Половцї тимчасом держали в облозї і відбивали всї атаки обложени.х Забракло там запасів, а довезти нових не удавалось. Вкінцї Половцї забрали і воду, і Торки по завзятій оборонї мусїли піддатись. Місто спалено, а людей Половцї забрали в неволю. Тим закінчила ся кампанїя. З великою здобичею пішли Половцї на свої кочовища, ведучи масу невільників. „Змучені холодом, стомлені голодом і жаждою, схудлі з біди на лицї, почорнїлі, йшои вони незнайомими краями, серед диких народів, голі й босї, з ногами поколаними на тернї, і з слїзми говорили між собою: „я з того міста”, „я з того села”, так розпитувались і з слїзми оповідали про свою родину, підводячи очі до Вишнього, що знає всї тайни”... 14). Сьвятополк, не чуючи можности дальшої боротьби, оженив ся з донькою Тугорхана, „половецького князя”, щоб піддобритти ся до Половцїв, і дав окуп, щоб не воювали більше (се називаеть ся в наших лїтописях: „створи миръ”). Окупивсь і Мономах 15).
Ся катастрофа осьмілила Олега Сьвятославича. Він зрозумів, що настав його час. Взявши Половцїв до помочи, він прийшов на другий рік (1094) з Тмутороканя під Чернигів. Мономах засїв у містї, Олег попустошив передмістя і поччав добувати „острог”. Вісїм день ішли бійки, нарештї Мономах стратив надїю відбитись, а як він сам поясняє: „пожалввав християнських душ, сїл, що горіли, та монастирі, та сказав: нехай погані не хвалять ся”, і розпочав переговори з Олегом. Він віддав йому Чернигів, а сам ретировав ся з останками дружжини в Переяслав. Се було в день св. Бориса (24 липня; мала Мономахова дружина, яких сто мужа, з родинами мусїла перебирати ся серед половецької орди, „і облизувались на нас як вовки”, пише Мономах, — але щасливо пройшла у Переяслав 16). Свої почуия до Половцїв Мономахова дружина й сам Мономах виказали за те, коли прибули на весну до Переяслава половецькі старшини Ітлар і Кітан „на миръ”, себ то — брати окуп. Дружина Мономаха задумала їх порізати; Мономах з початку противив ся, — бо він їм присягнув, але потім згодив ся. Він закликав їх до себе, там їх замкнули в покож і постріляли з даху безборонних, як щурів. Потім Мономах і Сьвятополк наглим нападом заскочили їх атбор за Голтвою і пограбили. Кликали з собою й Олега Сьвятославича, але він не пішов і не згодивсь убити сина того Ітлара, що був у нього.
Сю відмову Олега князї приняли як провокацію: мовляв Олег тримає з Половцями — „зане ся бяше приложилъ к Половцемъ”, як мотивує Моонмах в своїй автобіоґрафії. Відносини зірвано, „бысть межи ими ненависть” 17). Ізяслав Моноомахович зайняв Муром, вигнавши Олегового посадника. Давид Сьвятославич під тойже час, розсваривши ся з Новгородцями, вибрав ся звідти й захопив Мономахів Смоленськ 18). Олега Сьвятополк і Мономах візвали на якийсь небувалий конґрес до Київа: „приходь до Київа умовити ся в присутности епископів, ігуменів, бояр наших батьків і громади („горожаны”) про Руську землю, щоб оборонити її від поганих”.
Дїйсна цїль була иньша. Знаємо обвинуваченнє на Олега, що він хоче тримати з Половцями, і загальне незадовоелннє на його союз з Половцями (лїтопись висловляє його кілька разів досить сильно, а відгомін сеї традиції маємо ще і в Слові о полку Ігоревім, що його зве „Гореславичом” замість Сьвятославича, та винуватить у всїх тодїшнїх усобицях) 19). Зовсїм ясно, що Мономаху з Сьвятополком треба було на тім конґресї не наради, а чого иньшого. Під пресією загальної опінії вони хотїли або примусити Олега, щоб роз ірвав союз з Половцями і таким чином позбути ся небезпечного половецького союзника у себе з заду під час завзятої боротьби з Половцями з фронту, а заразом і ослабити самого Олега (се все особливо важне було для Мономаха), або — знайти повід, знов таки — санкціонований загальною опінїєю, для дальшої боротьби проти Олега. Олег, очевидно, розумів се дуже добре. „Набравшись дурної пихи”, „усприємъ смыслъ буй и словеса величава”, як клясифікує се неприхильний йому лїтописець, Олег відповів, що не признає над собою суда „еписк
Страница 22 из 149
Следующая страница
[ 12 ]
[ 13 ]
[ 14 ]
[ 15 ]
[ 16 ]
[ 17 ]
[ 18 ]
[ 19 ]
[ 20 ]
[ 21 ]
[ 22 ]
[ 23 ]
[ 24 ]
[ 25 ]
[ 26 ]
[ 27 ]
[ 28 ]
[ 29 ]
[ 30 ]
[ 31 ]
[ 32 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 80]
[ 80 - 90]
[ 90 - 100]
[ 100 - 110]
[ 110 - 120]
[ 120 - 130]
[ 130 - 140]
[ 140 - 149]
