Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІI. XI-XIII ВІК Страница 3

зібрав нове військо, але й наложив на себе контрибуцію, аби найняти Варягів 15).



Ярослав вибрач ся на Сьвятополка не скорше як за весну 1016 p. Ішов з новгородським військом і варязьким полком 16). Сьвятополк узив до помочи Печенїзьку орду (се перший звістний нам факт такого уживання турецьких орд). Війська стрінули ся на Днїпрі під Любечом і довго стояли нерішучо (по лїтописи — аж три місцї!) 17), аж почали ся приморозки, і вода почала замерзати. Нарештї Ярослав відважив ся перейти за Днїпро на ворога: переказ, захований в Сказаниї і в лїтописи оповідає, що Новгородцї були роздражнені глузуваннями ворогів, що прозивали їх теслями, а Новгородський переказ додає, що Ярослав мав шпіонів в Сьвятополковім таборі й ті під той час дали йому знати, що прийшов добрий час для нападу. Напад удав ся. Позиція Сьвятополка була невигідна. Печенїзька орда була відрізана від його війська, і завзята, крівава битва закінчилась побідою Ярослава.



Сказаниє каже, ще Сьвятополк по Любецькій битві подав ся до свого тестя і союзника — Болеслава польського, а Яррслав просто „сЂде в Кые†на столЂ отни”. Але в одній з верзій Найдавнїйшої лїтописи 18) Сьвятополк тїкає насамперед до Печенїгів, і в лїтописних компіляціях ми дїйсно маємо під найблизшим роком (1018 р.) звістку, що Печенїги приходили під Київ, уже за пановання в нїм Ярослава, але цїлоденна битва закінчилась побідою Ярослава 19). Хоч ся цїлоденна подробиця дуже пригадує битву 1034 р., але відкинути сю звістку з легким серцем не можна, і вона в звязку із згадкою про втїкачку Сьвятополка до Печенїгів насуває гадку, що Сьвятополк наперед спробував ще побороти ся з Ярославом за помочию Печенїгів, і аж по сїй новій невдачі подав ся до Болеслава. Є деякі натяки також і на те, що Ярославу з Київом не пішло так дуже гладко 20). В усякім разї Київ, певно, мусїв оплатити контрібуцією богату заплату, котрою віддячив Ярослав Новгородцям (по новгородській лїтописи сїльські вояки дістали від нього по гривнї — півфунта срібла, а старші — старости, і міська мілїція — по 20 грив.).



Опанувавши Київ, Ярослав очевидно надїяв ся удержатись при нїм, бо зараз зайняв ся його реставрацією після пожежі. На місцї церкви сьв. Софії, що згоріла при його входї, розпочав він будову нової 21). Против Сьвятополкового союзника Болеслава, до котрого удав ся Сьвятополк, Ярослав увійшов в союз з нїмецьким цїсарем: змовивши ся з цїсарем, чи на його заклик, ходив він 1017 р. походом на Болеслава (десь при кінцї лїта чи на початку осени); але особливої енерґії в тім не показав: похід скінчив ся на тім, що Ярослав узяв тільки якесь польське місто 22). Слїдом одначе Болеслав уложив згоду з цїсарем (жовтень 1017р.) і звернув ся проти Ярослава. Ми бачили, що він ще за житя Воьодимира розпочав був війну з Рсию; тепер піддержуючи свого зятя, він надїявсь, очевидно, на територіальні здобутки для себе. Лїтом 1018 р. він рушив разом з Сьвятополком на Русь; окрім польського війська Болеслав з Сьвятополком мали при собі наємні ватаги Нїмцїв (3O0 мужа) і Угрів (500), а Сьвятополк знову взяв до помочи Печенїзьку орду: вона мала, видко, напасти на Київщину з полудня, тим часом як польське військо йшло від Волини (Тітмар рахує сю Печенїзьку орду на 1000 мужа, але се виглядає трохи за мало) 23).



Ярослав, очевидно, сподївав ся сього походу і стрів його недалеко руської границї, над Бугом під м. Волинем; по словам Сказания окрім військ з полудневих своїх волостей він мав Новгородцїв і варязький полк. Знову ворожі війська стоять по обох боках ріки й докучають одно одному глузуваннями — тільки сей раз в переказї провокують Болеславових вояків Ярославові люде, і битва, що стала ся тут, під Волинем (22/VII), була дуже нещаслива для Ярослава 24): прихильне для нього Сказаниє оповідає, що він мусїв тїкати куди видко і тільки з чотирма вояками прибіг у Новгород, та хотїв звідти тїкати за море. Але сучасник Тітмар нїчого не згадує за таку крайню ситуацію, навпаки — у нього Ярослав слїдом веде далї боротьбу з Сьвятополком: нїм союзне військо опанувало Київ, Ярослав уже розпочав наново війну і здобув якесь Сьвятополкове місто. Коли згадка Сказания не просте лєґендарне побільшеннє, то мож вказувати тільки на оден короткий момент — безпосередно по волинській війнї.



В кождім разї задержати успіхів союзників Ярослав не здолав. Міста, що лежали на дорозї союзників, себ то волинські та деревські, без дальшої боротьби піддавалис я Сьвятополку. Тільки в Київі була мабуть залога Ярослава, і його пробовано боронити. З поркчення Сьвятополка Київ непокоїли частими нападами Печенїги; знову він сильно погорів; вкінцї супроти головного війська союзників боронитись не міг і піддав ся. 14/VIII Сьвятополк з Болеславом увійшли до міста, де їх стріли з великою парадою (Тітпар каже спеціально за парадну стрічу митрополита). В руки побідникам попала велика здобич; родина Ярослава теж попала в неволю; натомість Сьвятополкову жінку він вислав завчасу, очевидно — як заставницю, в свої дальші волости. До Ярослава (в сїй справі б то) вислано посольства, вислано також від Сьвятополка і Болеслава посольство в Нїмечину й Візантию. Помічні війська Сьвятополк слїдом відіслав, т„їшучи ся, що тубильцї вертались і поккзували себе вірними йому”.



Болеслав по короткім побутї теж забрав ся до дому, щедро обдарований зятем, з великою здобичею і великим числом руських невільників. Важнїйше було, що Сьвятополк відступив йому західнє руськ пограниче — в якій великости, лїтопись не каже, обмежуючи ся загальним і дуже неозначеним терміном Червенських горобів („грады ЧервЂньскыя зая собЂ”). Судячи по пізнїйшим походам Ярослава (на Берестє, — „къ Берестью”), виходить, що Болеслав забрав Забуже — землї на лївім боцї Буга; забрав мабуть і ткперішню Галичину. Вже десь на початку падолиста Болеслав мусїв бути дома, і побут його в Київі ледви трівав більше як місяць 25).



Але тріумф Сьвятополка був дуже короткий. По словам Сказания, Новгородцї дали Ярославу спроможність найняти носі ватаги Варягів, зібравши у себе окнтрибуцію, і ще тієїж зими -1018/9 р. Ярослав з великим військом рушив на Сьвятополка. Се захопило Сьвятополка, видко, неприготованим; принаймнї Сказаниє не памятає якоїсь визначної битви: „придЂ Ярославъ на Святополка и побЂди и, и бЂже Святополкъ въ ПеченгЂы”. Київщина знову перейшла в руки Ярослава. Згодом сьвятополк з'явивсь знову з печенїзькими ордами — десь не скорше, судячи по хронольоґії



Сказания, я кна весну 1019 р.; він ішов зі східних степів, від Сули. Ярослав стрів його з великим військом над Альтою — „покрыша поле Летьское (альтське) обои от множьства вой”. Стала ся тяжка битва — мали биьи ся, від сьвіту зачавши, цїлий день, трома наворотами, і вкінцї побідив Ярослав, „Святоподкъ же давъ плещи побЂже”. Він утїк на захід, на Берестє, невідомо куди, і після того зійшов зі сцени. Кінець його невідомий: на нього, мовляв, напала манія переслїдування, він перебіг Лядську землю, звідти прибіг в пустиню ”межю Чахы и Ляхы” і тут „испроверже животъ свой злый'” (с. 64), зіставивши по собі вище згаданий знак — тяжкий сморід, що йшов з його могили, на страх всїм полїтичним убійникам.



Взагалї боротьба Ярослава з Сьвятополком зробила сильне вражіннє на сучасників і була предметом ріжних поетичних і лєґендарних оброблень. В духовни хсферах, завдяки канонїзації Бориса і Глїба, ся боротьба придбала побожний характер і прикрашена подробицями релїґійної лєґенди: Ярослав виступає местником за братів і кличе до Бога на Альтї, аби пімстив ся над Сьвятополком як над Каіном, положив на нього „трясеніє” і Бог услухує його; в битві на Альтї „мнози вЂрніи видяху ангелы помагающа Ярославу”; Сьвятополка по альтській битві покарав гнїв божий ріжними чудесними способами 26). З другого боку війна Ярослава і Сьвятополка прикрашена була ріжними епічними подробицями в дружинних кругах; ми бачили вже по части сї оповідання, звязані з головними битвами й походами Ярослава і переховані в Сказанию, в пареміях служби Борису і Глїбу, в лїтописи київській і новгородській: він посилає до свого приятеля в Сьвятополковім таборі спитати, що йом робити, бо меду зварено мало, а дружини богато, а той відповідає, що коли меду мало, а дружини богато, то треба в вечері дати, і Ярослав порозумів, що йому треба в вечері напасти на Сьвятополка, і в ночи перевіз ся за Днїпро, і т. и.; про відносини Ярослаяа до Новгородцїв; про жарти, якими дражнили себе вороги перед битвами; про воєнні штуки Ярослава. Деякі з сих оповідань мають новгородський кольорит, деякі могли зложитись і в Київі після побіди Ярослава. Опись битви на Альтї має виразні слїди поетичного оброблення: „Пішли против себе і вкрили поле Летське множеством війська. Був пяток тодї, сходило сонце, і на ту хвилю наспів Сьвятополк з Печенїгами. І зійшли ся оба війська, і стала ся сїча лиха, якої ще не було на Руси. За руки хапали ся й рубали ся, і кров текла долинами. Три рази сходили ся і смерк запав серед битви. І був великий грім і гук, дощ великий і блиск блискавиць, і як блискала блискавиця — блискала зброя в їх руках” 27).



В польській хронїцї т. зв. Ґаля (з початку XII в.) похід Болеслава також прикрашений епічними й анекдотичними подробицями, нпр.: непорадний Ярослав не приготував ся зовсїм до війни, вість про неї він дістав, коли ловив рибу, і зараз пустив ся тікати; Болеслав воює з причини особистої образи, що за нього Ярослав не віддав сестри; вїздячи в Київ, він ударяє мечем в Золот і ворота (котрих тодї ще не було), і т. и. Остання подробиця — рубаннє Золотих воріт, спільна оповіданням про походи на Київ двох Болеславів — Хороброго і Сьміливого, 1069 р., як поетична подробиця повторяєть ся в ріжних лєґендах (нпр. в лєґендї про Боняка 28), в лєґендах про Царгород і т. и.) і має дуже малу реальну вартість, невважаючи на свою популярність 29). Та дарма, образ Болеслава, що сїче мечем золотї київські ворота й вивозить потім з Київа несчисленні скарби до Польщі, лишив ся улюбленим образом польської історії, аж до нинїшнїх часїв, як провозвістник пізнїйшої окупації Руси Польщею (походи на Ки
Страница 3 из 149 Следующая страница