Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІI. XI-XIII ВІК Страница 38

21) Іпат. с. 229.



22) Цїкава подробиця в оповіданню про весїлє у Ізяслава в 1144 р.: лїтопись каже, що до нього (в Переяслав) приїздив Всеволод „з усїма боярами і з Киянами” (Лавр. 295). Отже Всеволодових бояр уважали не Киянами, а приходнями? чи треба тут розуміти київських бояр земських? Звістка ся в кождім разї інтересна вказівкою, що Ізяслав від давна мав зносини з Киянами: тих Киян ледви аби Всеволод привів на весїлє з власної інїціятиви.



23) Лавр. с. 296. Противне пробував недавно довести неб. Лебединцев у статї Къ вопросу о кіев. митрополитЂ МихаилЂ — Чтен їя київ. істор. тов. т. Х.



24) Іпат. с. 227, 457; в копії помянника, приготованого для видання в Чьенїях київського історичного товариства, але не виданого до тепер, читаєть ся: „великаго князя Всеволода кіевскаго, въ иноцЂхъ Кирилла; великаго князя Георгія, убіеннаго въ Кіе—. Ббизших відомосей про сей помянник не міг я досї добутт.



25) Се каже Никонівська компіляція (І с. 161 і 163): се правдоподібно, бо Половцї користали з смерти кождого київського князя, щоб напасти на Русь.



СМЕРТЬ ВСЕВОЛОДА. ІГОР І КИЯНЕ. ПОХІД ІЗЯСЛАВА МСТИСЛАВИЧА; ІЗЯСЛАВ У КИЇВІ; ПРЕТЕНЗІЇ ВЯЧЕСЛАВА. ВИСТУП ЮРИЯ; СОЮЗИ КНЯЗЇВ І УЧАСТЬ ЗАГРАНИЧНИХ ДЕРЖАВ, УЧАСТЬ ЗЕМЕЛЬ. ПОЧАТОК БОРОТЬБИ, РУХ У КИЇВІ, КИЯНЕ ЗАБИВАЮТЬ ІГОРЯ; ЛЇТЕРАТУРНЕ ОБРОБЛЕННЄ СЬОГО ЕПІЗОДУ. СПРАВА РОСТИСЛАВА ЮРИЄВИЧА; ПЕРШИЙ ПОХІД ЮРИЯ; ПЕРЕГОВОРИ ПІД ПЕРЕЯСЛАВОМ. ЮРИЙ У КИЇВІ ВПЕРШЕ. ВОЛИНСЬКА ВІЙНА. ІЗЯСЛАВ ВЕРТАЄ ДО КИЇВА; ДРУГИЙ ПОХІД ЮРИЯ; ЮРИЙ У КИЇВІ ВДРУГЕ; ПОХІД ІЗЯСЛАВА 1151 Р.; ІЗЯСЛАВ У КИЇВІ В ТРЕТЄ. КОМПРОМІС З ВЯЧЕСЛАВОМ; ВІЙНА 1151 Р., ОБОРОНА КИЇВА І БИТВА НА ПЕРЕЛЕТОВІМ ПОЛЇ; КАПІТУЛЯЦІЯ ЮРИЯ І ДАЛЬШІ ДАРЕМНІ ЗАХОДИ ЙОГО. ГАЛИЦЬКІ ПОХОДИ ІЗЯСЛАВА, ЙОГО СМЕРТЬ.



Всеволод, вернувши ся з походу на Галичину, розхорував ся і виїхав з Київа під Вишгород; тут, на Днїпровім острові у нього, правдоподібно, був підміський двір, як то часто бувало у київських князїв. Чуючи свій кінець, він покликав до себе братів і визначнїйших Киян і поручив їм на своє місце князем брата Ігоря: „я хорий дуже, от вам мій брат Ігор, візьміть його”, як переказує сю рекомандацію київська лїтопись. Київські нотаблї заявили згоду. Ігор поїхав з ними до Київа, скликав віче — „всїх Киян” на княжий двір під Угорським, і тут Ігоря оголошено князем та зложено присягу. Лїтопись додає, що Кияне в тім поступали нещиро, але се, правдоподібно, тільки ретроспективне і хибне поясненнє, і такої „лести” не можна припускати у них тодї 1). Другого дня, вернувши ся до Вишгорода, Ігор прийняв присягу від Вишгородцїв осібно — може покдадаючи особливу вагу на сей прихильний пригород. Покінчивши з громадою, Всеволод хотїв забезпечити Ігоря й від претендентів і ще послав до Ізяслава і Давидовичів, пригадуючи їм присягу; ті відпоовіли, що тримають ся присяги. Всевошод сеї відповіди вже не почув — він вмер тимчасом, 1 серпня 1146 р 2).



Поховавши Всеволода, Ігор тогож дня, поїхав у Київ — вокняжити ся, разом із Сьвятославом, що був його alter ego під час недовгого його князювання (Ігор був хорий на ноги, й потрібував помочи). Киян скликано на „Ярославів двір” — головний княжиы двір, „на горі”, і тут знову пписягнули вони Ігореви без всяких інцидентів. Але слїдом сталось на Подолї вже неурядове віче, де почали люде пригадувати всякі прикрости за Всевододового пановання (княжий Ярославів двір очевидно не дуже надававсь для тких дебат) і постановили зажадати від нового князя ґарантії на далї. Покликали Сьвятослава Ольговича ,перед ним почали скаржити ся на Всеволодових тивунїв, зажадали, аби на далї не було таких непорядків і здирств, аби судові кошти і кари були докладно управильнені і князї аби самі пильнували суду: „Ратша нам знищив Київ, а Тудор Вишгород, а ти княже Сьвятославе цїлуй нам Хрест за свого брата і за себе: коли нам буде яка кривда, то судїть нас ви самі”. Сьвятослав прирік, що кривд більше не буде, а провинників-тивкнів віддав він на волю громади. На тім він присягнув, і Кияне позсїдавши з коней, на котрих сю нараду з князем відбували, також присягли ще раз на віність Ігорю 3). Потім „лїпші” (визначнїйші) Кияне з Сьвятославом поїхали до Ігоря, і там повторено тіж обіцянкм й обосторонню присягу: Ігор присяг Киянам на те, що обіцяв в його імени брат, і на тім сї переговори скінчили ся. Тоді нарід кинув ся грабувати того ненавистного тивуна Ратшу, за ним мечників — судових аґентів, так що Сьвятослав ледви утихомирив сей рух.



Ся умова київської громади з князем (перша переказана нам лїтописею, і заразом остання, переказана хоч трохи докладнїйше) 4), не вважаючи на щиру, здаєть ся, волю обох сторін, не наладила відносин громади до Ігоря. Однс з верзій каже, що Ігор не додержав своїх обіцянок народу 5). Се можливо. Але й незалежно від того стара антипатія до Ольговичів могла поволї брати гору над пасивністю, яку київська громада показувала в останнїх перемінах князїв, особливо тепер коли під рукою, в Переяславі був князь з улюбленої родини Мстислава. Певний вплив міг мати й сам Ізяслав Мстиславич, що, правдоподібно, від давна мав зносини з Киянами 6) і тепер не залишав своїх давнїх плянів на Київ: коли Ігор, сповіщаючи про смерть Всеволода, запитав його — чи він тримаєть ся зложеної присяги, Ізяслав затримав сього посла і не дав відповіди. Сяк чи так, за кілька день настрій більшости Киян став рішучо неприхильним до Ігоряя: „Кияне знеохотили ся до Ігоря й послали до Ізяслава в Переяслав кажучи: іди, княже, до нас, хочемо тебе” 7). Се могло мати місце десь не пізнїйше як на десятий день Ігоревого князювання.



Ізяслав, очевидно, з напруженою увагою слїдив за подїями і на сей заклик поспішив ся з військом на Київ. Він перейшов Днїпро під Зарубом і сюдою подав ся на Київ, правдоподібно — рахуючи на прихильність київської людност. Дїйсно, вже на березї Днїпра наспіли відпоручники Порося й „Чорних Клобуків” — турецьких кольонистів київської границї, заявляючи, що прижнають його князем: „ти наш князь, а Ольговичів не хочемо! іди скоро, а ми з тобою”. Слїдом наспіли й їх полки. За ними наспіли гінцї з Білгорода й Василева, далї й від самих Киян, що признавали теж Ізяслава своїм князем та обіцяли де небудь прилучити ся до нього: „ти наш князь, не хочемо бути якимсь дїдичним володїннєм Ольговичів 8); як побачмо твою корогву, то й ми зараз до тебе”. Ізяслав перед ними і перед усїм військом мотивував своє поступованнє тим, що Всеволоду попустив як старшому шваґру, а з молодшими Ольговичами буде до загину бити ся за київський стіл: „або голову положу перед вами, або здобуду стіл дїда й батька свого”.



Тим часом Ігор, помічаючи недобре, старав ся задержати по своїй сторонї бодай Давидовичів і дав їм волости, яких вони собі зажадали. Тепер, користаючи з обставин — взагалї граючи в сїй цїлій історії сильно нужденну ролю, — та пильнував прихилити до себе виднїйших київських бояр: покликав до себе Улїба й Івана Войтишича й сказав їм: „чим булисьте за мого брата, будете і в мене”, а Улїбови сказав: ти держи тисячу (будь тисяцьким), як держав за мого брата”. Але се було вже за пізно:-бояре, розуміючи ситуаціію, вже навязали зносини з Ізяславом і разом з иньшими Киянами накликали його, аби скорше приходив, поки не прийшли Давидовичі. Вони обіцяли, що з своїми полками полишать Ігоря, а заразом, як каже ворожий їм лїтописець, убезпечали своїми обіцянками Ігоря. 13 серпня Ізяслав приступив до Київа, скорше нїж до Ігоря наспіли Давидовичі. Ігор стрів його разом з полками брата Сьвятослава і другого Сьвятослава, сина Всеволода Ольговича. Київські полки в великім числї стали осторонь, і коли Ізяслав зблизив ся, перейшли до нього. Ігор одначе, не злякавши ся тим, пішов на Ізяслава з своєю дружиною, але місце було так нещасливо вибране, що його військо заплутало ся між болотами й від першого натиску Ізяслава всї розтїкли ся.



Ізяслав з великим тріумфом в'їхав у Київ. Ігоря знайшли чотири днї пізнїйше — він загруз в болотї, тїкаючи; його заковкли й післали в Переяслав, де всадили в монастирський „поруб”. Бояр і дружину Всеволода й Ігоря Кияне пограбили разом з Ізяславом, позабиравши всяке майно, навіть сховане в монастирях; взагалї бояр і дружини Ольговичів вони не жалували, Сьвятослав Ольгович встиг утїкти за Днїпро 9).



Сим розпочав ся найбільш бурхливий й найбільш докладно описаний в наших джерелах і тим інтересний період нашої давньої історії 10).



Вище я казав, що ми з усею певностію можемо припустити істнованнє за житя Всеволода умови Ізяслава з Вычемлавом — взяти собі по смерти Всеводода київське князївство на спілку. Пізнїйше Вячеслав згадував, нїби Ізяслав, ідучи на Ігоря, „їдучи бити ся”, заявляв, що Київ здобуває не для себе, а для Вячеслава 11), й Ізяслав каяв ся перед Вячеславом, що він, перемігши Ігоря, „не положив чести” на нїм 12). В оповіданню лїтописи про похід Ігоря, де наводить ся й промова Ізяслава до війська, нїчого не згадуєть ся за Вячеслава, але Ізяслав, коли не публично, то міг иньшими способами дати знати Вячеславу чи його сторонникам, що він робить в інтересах Вячеслава; тим можна б пояснити, що Вячеслав, довідавши ся про побіду Ізяслава, „от радости, як каже Суздальська лїтопись, забув і за Ізяслава”, зараз почав розпоряжати ся спадщиною по Всеволоду: забрав собі назад городи, взяті у нього Всеволодом, а на Волини, де сидїв Всеволодович Сьвятослав, посадив свого братанича — Володимира Андрієвича 13). Але Ізяслав, здобувши Київ народнїм вибором і своїм оружієм, не мав уже охоти дїлитись ним із старим нездарою, добрим хиба до чарки 14). Коли він довідав ся, що Вячеслав став розпоряджати ся волостями Всеволода, то так розсердив ся, що арештувая головних дорадників Вячеслава, забрав у нього Турово-пинську волость і посадив там Ярослава, другого свого сина 15), а Вячеславу дав тільки Погорону. Але давши волю свому роздражпенню і скинувши з своєї трумфальної колїсницї нездару Вячеслава, Ізяслав зробив тим велику тактичну помилку, як прийшлось йому невдовзї переконати ся.



Давидлвичі перейшли на сторону Ізяслава — за цїну новгородс
Страница 38 из 149 Следующая страница