Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІI. XI-XIII ВІК Страница 42

ших днях вересня Юрий уже знову був у Київі: Половцї, покликані ним у поміч, по вигнанню з Київа, прийшовши десь на початку вересня, застали вже по скінченій війнї 53).



На другий рік Ізяслав повторив свій похід на Київ, але більш обережно. Він почав від походу на Володимирка, найбільш небезпечного Юриєвого союзника. Наперед змовив ся він з Ґейзою, щоб ударити на Володимирка з двох боків, і Ґейза напав на західню Галичину (в тодїшнїм, не теперішнїм розумінню). Узяв Сянік і почав пустошити околицї Перемишля. Але Володимирко задарив королевих дорадників, і вони умовили короля вернутись. За те Ґейза пообіцяв Ізяславу прислати поміч на Юрия, сам він мав війну з Візантиєю, й не міг іти омобисто в похід. Власне тодї союз Ґейзи з Ізяславом бвв зміцнений новим шлюбом: Володимир Мстиславич оженив ся з донькою угорського бана 54).



На початку весни (1151 року) 55) прийшло 10-тисячне помічне військо з Угорщини до Ізяслава. З Київщини знову приходили до нього заклики — від Киян і Чорних Клобуків, і від Вячеславових бояр — аби приходив. Ізяслав почав від нападу на Погорину, але його пильнували, і не встиг він рушити, як дістав вість, що Володимирко вже виступив на нього походом. Ізяслав одначе того не злякав ся, хоч дружина й не радила йому пускати ся в такий ризиковний похід. Він уважав потрібним заризикувати, щоб скінчити ту безконечну боротьбу 56) — пішов проломом: лишив брата Сьвятополка в Володимирі, „Володимира блюсти”, а сам, поки наспівав Володимир, опанував Погорину, потім, задержавши Володимирка фальшивими огнями над Ушею, поспішив ся лїсовою дорогою на Тетерев і відти як борше „в Київський полк”, щоб чим скорше попасти на прихильну йому полянську або чорноклобуцьку територію.



Незвичайно відважний і зручний плян сей удав ся зовсїм. Ізяслав не стрів нїде опору, скрізь стрічали його як свого, улюбленого князя — може не всї з щирої радости, а декотрі і з страху перед його військом — то вже иньша річ 57). Починаючи від Тетерева почала прибувати до нього його дружина, що лишила ся в Київщинї, витаючи його окриками: „ти наш князь!” Несподїваним нападом удало ся захопити Білгород, сей ключ Київа. Лїтописець згадує не без сарказму, що Борис Юриєвич, посаджений батьком в Білгородї, піячив тодї — „пив у себе на сїнях з дружиною і з попами білгородськими”. „Як би митник не спостеріг і не розвів мосту, то вхопили б Бориса” Ізяславові вояки, а так полки його, прийшовши до мосту, крикнули й затрубили в труби, Борис, почувши то, втік з Білгорода, а Білгородцї побігли до мосту, кланяли ся й казали: „їдь, княже, Борис утїк”, і на борзї помостили міст. Володимир, Ізяславів брат, висланий з передовим полком на Білгород, зараз дав знати про се Ізяславу, що стояв коло Звижденя, — готовий в разї опору кинути ся на полудень, в осади Чорних Клобуків, щоб зміцнити їх полками свої сили до боротьби. Діставши вість, що дорога на Київ свобідна, Ізяслав лишив в Білгородї Володимира з полком, аби задержати там Володимирка Галицького, як би той наспів, а сам поспішив ся просто на Київ. Юрий, що сидїв собі за містом — на „Краснім дворі” під Київом, зовсїм несподївано був заскочений вістею про похід Ізяслава, принесеною з Білгорода тим утїкачем Бористм, і нїчого не міг зробити иньшого, як сївши в човен утїкти за Днїпро. Кияне поспішили ся стрічати „с радлстию” Ізяслава. Богато з Юриєвої дружини, що не встигли утечи з Київа, поарештовано. Ізяслав поїхав просто до Сьвятої Софії і „засїв на столї дїда свого і батька, з великою честию”, звідти поїхав на Ярославів двір і тут урядив баль — приймав Угрів і Киян, окрім своїх бояр, і були „в великій веселости”. Угорські їздцї, в великім числї, доказували ріжних штук на своїх конях, а Кияне дивували ся великому числу угорського війська, приведеного Ізяславом, їх воякам і коням.



Володимирко, що так пильно слїдив за Ізяславом і йшов цїлий час слїдом за ним, щоб узяти його в два огнї з Юриєм, зовсїм несподївано, стоячи над Тетеревом, довідав ся, що Юрий уже за Днїпром, а Ізяслав у Київі, і міг тільки висварити ся перед Юриєвим сином, славним пізнїйше Андрієм, що був з ним: „то таке княженнє мого свата — військо іде на нього з Володимира, а він не знає? оден син його сидить у Пересопницї, а другий в Білгородї, й не можуть його остерегти? як ви так з вашим батьком княжите, то правуйте ся самі, а я сам оден на Ізяслава не можу йти! Ізяслав хотїв іще вчора зо мною бити ся, на вашого батька йдучи, а до мене обертаючи ся та хапаючи мене до битви, а як він тепер дістав ся до всеї Руської землї, я не можу оден іти на нього”. І вернув ся назад в Галичину, а серце зірвав на придорожнїх київських і волинських містах, сказавши дати собі контрибуцію 58). Се було при кінцї марта.



На сей раз Ізяслав не здурив уже старого Вячеслава. Увійшовши в Київ, другого дня післав він до нього, заявляючи, що передає йому Київ. Вячеслав приїхав у Київ і „сїв на столї свого дїда й батька”, а Ізяслава зробив своїм соправителем і передав йому дійсну управу, — як то стилїзє лїтопись: „я вже старий, і всїх справ не можу порядкувати, тож будемо оба в Київі: коли буде яка справа з християнами або з поганами, то будемо ходити разом, а моя дружина і полк будуть нам обом, і ти нею розпорядзай ся: де можна буде нам обом поїхати, поїдемо, а як нї — то ти підеш із моїм полком і з своїм” 59).



Ся умова тгівала до смерти Ізяслава, а по його смерти, на жаданнє Киян, була відновлена Ростиславом. Цїкаво власне, що Кияне так тримали ся її, хоч і не любили Вячеслава. Вона могла бути пожадана їм тим, що лєґалїзувала становище Ізяслава, а потім Ростислава перед родинними рахунками князїв (хоч, як побачимо,н е оборонила від претензій Юрия), а друге — збільшала сили Ізяслава значним полком Вячеслава.



На сей раз Ізяслав сїв міцно в Київі й досидїв ся до смерти — правда, що недалекої. Заразом добігала до свого кінця й ся найбільш інтензивна стадія боротьби за Київ. Юрий, правда, не залишив своїх заходів здобути київський стіл, але вони були даремні. Земля і Чорні Клобуки прийняли Ізяслава дуже радо, і він міг на них числити 60). Окрім того супроти заходів Юрия він пошукав і иньших сил: відправляючи Угрів, просив Ґейзу супроти заходів Юрия прислати нову поміч сеїж весни, а з Смоленська прикликав Ростислава. З Давидовичів один — Ізяслав теж прилучив ся до Ізяслава, тим часом як старший — Володимир зістав ся по стороні Юрия (може се обережні Давидовичі вчинили певного рода асекурацію на всякий випадок: оден став по одній сторонї, другий по другій).



При кінцї квітня противники вже змрбілїзували ся. Юрий з Сьвятославичами приступив із свого Остерського городка під Київ і злучивши ся тут з найнятими до поиочи Половцями 61), попрубував перейти Днїпро. Але Ізяслав боронив переходу: „исхитрилъ лодьи дивно”, поставив на ріцї човни з помостом, на котрім стояли вояки, а прироблені з двох боків керми давали сим човнам можливість ходити в обидва боки. Тим оборонено київський перевіз, і Юрию удало ся перейти Днїпро тільки під Зарубом, зробивши діверзію під Витечев для відтягнення уваги: тут Юриєві вояки зачали бити ся на човнах, шукаючи броду, а тим часом головне військо перейшло Днїпро понизше, під Зарубом. Зарубський брід мав теж сторожу, але тут не було князя, поясняє лїтопись, „а боярина не всї слухають”, і Юрию удалось перейти. Довідавши ся про се, Ізяслав хотїв іти на нього від разу, але Кияне і Чорні Клобуки відрадили, боячи ся, щоб Юрий не скрутив на Поросє й там не почав нищити безборонні оселї й кочовища. Іяслав послухав ся. Ухвалено отаборити ся під Київом, Чорні Клобуки пустились забрати свої кочовища і все майно під Київ, і зробили се моментально: до вечера вони були під Київом з усїм своїм добром; така коыовнича рухливість! Невиданий табор обступив Київ — дружинні полки князїв, київська мілїція — кінна і піша, і Чорні Клобуки із своїми шатрами і стадами заняли цїлу лїнїю від Днїпра до „Копиревого кінця”, і дали ся сильно в знаки передміськім городам і дворам 62),



Загороджено таким чином Київ — по тодїшньому дуже сильно, й Ізяслав надїяв ся сим разом рішучо поміряти ся силами з Юриєм. Наперед одначе Вячеслав схотїв попробувати компромісу з ІОриєм і післав до нього послів: покликав ся на своє старшинство, що він мав бороду, коли Юрий що йно родив ся („азъ уже бородатъ, а ты ся еси родилъ”), жадав, аби Юрий відступив від своїх претензій на Київ, аза те давав йому Переяслав (як то жадав Юрий в своїм часї). Але Юрий тепер на се не приставав, жадав виключення Мстиславичів із сих пересправ, і на тім скінчилось. Юрий попртбував приступити до Ізяславових позицій, але діставши вість, що вже наспіває йому в поміч Володимирко, відступив, щоб зачекати його. Попробував він тим часом приступити до Білгорода, але Білгородцї відповіли, що призають князем того, кого Кияне, і Юрий відступив на полудень — щоб злучитись з Володимирком.



Але Ізяслав постановив власне не дати їм зллучитись і для того пішов на Юрия зараз, щоб змусити його до бою. Кияне на сей раз, видячи, що Ізяслав має шанси перемогти ворога, постановили взяти як найенерґічнїйшу участь у війнї: „нехай іде кождий, сказали вони Ізяславу, хто може взяти хоч палицю в руки, а як би хто не пішов, дай його нам: ми його самі забємо”. „І пішли всї радо, оден від одного не відстаючи, за своїми князями, і на конях і піші, в великім числї”. В дорозї Ізяслав дістав вість від сина, що угорський король вислав йому в поміч велике військо, якого ще не бувало, і воно вже перейшло „гору” (Карпати), але Ізяслав рішив не зміняти свого пляну, й пішов на Юрия. Підночувавши за Стугною військо Ізяслава перейшло тутешнїй вал і зійшло ся з військом Юрия коло Перепетових могил. Ще раз почали ся переговори, але, розумієть ся, з ниж нїчого не вийшло. Лїтописець каже, що Ольговичі й Половцї перли до війни, бо„ скори бяху на кровопролитьє”. Одначе Юрий ухиляв ся від битви й хотїв ,зайнявши вигідну позицію, чекати Вглодимирка; Ізяслав старав ся примусити його бити ся. Кілька день пройшло в такім маневруванню: Юрий відступав, Ізяслав старав ся обійти його й примусити до битви. Нарештї
Страница 42 из 149 Следующая страница