начає похід против Володимирка в сїм другім побутї Ізяслава в Київі, але в момент того походу Ізяслав уже був у згодї з Вячеславом і міг скривдити його хиба перед тим — займаючи вдруге Київ (се правдоподібнїйше) або „ладячи ся” потім із Вячеславом. Ізяслав мав за собою те, що опануввав Київ силою, без помочі Вячеслава, і Вячеслав своїми словами, що він присягав Юрию, правдоподібно толкуєть ся, чому він не поміг Ізяславу на Юрия („ты мя єси, сыну, самъ позывалъ Кыеву, а язъ есмь бытъ цЂловалъ хресть къ брату своему Дюргеви” — Іпат. 277). Я спинивсь на сїм тому, що давнїйше уважав згадки Вячесллава про якісь покликування його до Київа Ізяславом за вигадку (Іст. Київщини с. 187). Але мова могла іти про ті пропозиції, що хоч не вязали Ізяслава, бо не були прийняті Вячеславом, але дїйсно містили в собі заклики — „сїсти в Київі”.
52) Іпат.с. 280.
53) Іпат. с. 281.
54) Іпат. с. 282-3.
55) В Лавр. с. 312: „на туже веспу придоша к нему Угри, и поиде к Кыеву”. Але при кінцї маарта Ізяслав був уже в Київі, і 2 квітня, в великий понедїлок Сьвятослав Ольгович ішов на поміч вже вигнаному Юрию (Іпат. 292); порівняти похорон Ростислава в Переяславі 6/IV, в присутности иньших Юриєвичів, що вже повтїкали перед Ізяславом з своїх волостей за Днїпро — Іпат. с. 289 і 290.
56) Лїтописець так переказує його відповідь дружинї: „ви вийшли за мною з Руської землї, позбавивши себе своїх сїл і свого майна („своихъ жизний”), і я теж не можу зректи ся своєї дїдївщини і батьківщини — або голову положу, або здобуду свою отчину і ваші маєтки! Коди мене дожене Володимир а своїм військом, побачу божий суд — як мене Бог з ним розсудить; коли стріне Юрий — побачу божий суд з ними — як мене з ними Бог розсудить” (Іпат. с. 284-5). Прихильний Ізяславу лїтописець, очевидно, любуєть ся такими рицарськими висловами свого героя.
57) Під Дорогобужом нпр. стріли Ізяслава Дорогобужцї з процесією („съ кресты”) й поклонили ся, а заразом зауважили: „се, княже, з тобою чужоземцї — Угри, коби не зробили нашому місту явого лиха”. Ізяслав відповів їм: „я вожу з собою Угрів і всякого нартду вояків, але не на своїх людей, а на ворогів, а ви не бійте ся нїчого'', і так „цїлувавши їх (звитквши ся з ними), відправив їх до дому. Іпат. с. 285.
58) Лїтописець при тім дає досить характеристичний образок такої контрибуції — звичайної приналежности тодїшнїх війн: „І сказав Мичанам (людям з Мичська, на Тетереві, теп. Радомисль): „дайте минї серебра, скільки вам кажу, инакше візьму вас на щит” (дам ваше місто війську на пограбленнє). Вони не мали дати стільки, скільки він казав, позберали серебро з ух і ший (нашийники і ковтки), потопиби і дали Володимирку. Володимирко узяв серебро і пішов, беручи серебро во всїх містах, аж до своєї землї”. Іпат. с. 289.
59) Іпат. с. 290.
60) Іпат. с. 292.
61) Половци дикЂи с нимъ, а и тым золотомъ узводить.
62) ”велику пакость сотвориху: оно ратнии (вороги), а оно свои, и монастыри оторгоша, и села пожгоша, и огороды всЂ посЂкоша”.
63) Лїтописи означають день битви — пяток (у Київській лїтописи похибкою двічи виходить пяток, Воскр. і Лавр. виразно кажуть, що в пяток була битва), але не кажуть дати; найправдоподібнїйшр се було 6 липня у всякім разї — в першій половинї липня.
64) Іпат. с. 305.
65) Се було десь коло 20 липня: в 1 Новг. дата битви під Переяславом 17 липня, а Київська лїтопись каже, що били ся два днї.
66) Іпат. с. 306, Лавр. с. 310, 1 Новг, с. 139.
67) Іпст. с. 314-8, Лавр. с. 320-2.
68) Десь на осїнь 1154 р. Виходитьс е з того, що висланий ним Глїб прийшов під Переяслав уже по смерти Ізяслава.
69) Сї міста належали до суперечної териториї Волини і Київщини — Погорини, як побачимо. Найбільш виразні вказівки на якісь забрані міста маємо в походї 1150 р., коли Володимирко вертаючи з походу під Київ, ”отъя городы всЂ ида” (Іпат. с. 281), і слїдом Ізяслав скаржив ся: „Володиміеръ... волость мою взялъ”. Але не можемо сказати, чи всї ті погоринскі міста були як раз тодї забрані.
70) Лавр. с. 319.
71) Іпат. с. 308-313, Лавр. с. 319-20; ширше в гл. VII.
72) Десь при кінцї 1152 чи на початку 1153 р., подробицї див. в т. VII.
73) Що се був початок 1154, а не 1153 р., видно в Лавр. — похід наступає по осени 1153 року. Ізяслав вийшов три тижнї перед мясопустом — се будо 17 сїчня.
74) Іпат. с. 321-2, Лавр. с. 322-3.
75) Іпат. с . 323.
РОСТИСЛАВ У КИЇВІ І ПОГРОМ МСТИСЛАВИЧІВ. ІЗЯСЛАВ ДАВИДОВИЧ І ЮРИЙ; ПОЛОВЕЦЬКА СПРАВА; СМЕРТЬ ЮРИЯ. ІЗЯСЛАВ ДАВИДОВИЧ ВДРУГЕ В КИЇВІ; ІВАН БЕРЛАДНИК І СПРАВА ГАЛИЦЬКОГО СТОЛА. РОСТИСЛАВ ВДРУГЕ В КИЇВІ. ОСТАННЇЙ ПОХІД ІЗЯСЛАВА ДАВИДОВИЧА І ЙОГО СМЕРТЬ. ВІДОКРЕМЛЕННЄ ЗЕМЕЛЬ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ, ТУРОВСЬКОЇ І ВОЛИНСЬКОЇ.
Ще за житя Ізяслава Вячеслав усиновив Ростислава, і він уважав ся наче другим його соправителем (поки що номінальним): „наші князї Вячеслав, Ізяслав і Ростислав” казали Юрию Білгородцї в 1151 p. 1). Скоро вмер Ізяслав, зараз Вячеслав дав знати Ростиславу, аби прибув до Київа, вступити в ролю його дїйсного соправителя, а старший Ізяславич — Мстислав, поховавши батька, вернув ся в свій Переяслав, де треба було сподївати ся Половцїв, висланих Юриєм під проводом Глїба Юрєивича на Переяславщину. З сих обставин, коли в Київі лишив ся сам тільки нездара Вячеслав, задумав скористати Ізяслав Давидович. Йому видно, не давав спати успіх Всеволода Ольговича в опанованню Київа (прецїнь Ізяслав Давидович був репрезентант старшої від Ольговичів лїнїї!) і він все виглядав нагоди собі також доказати. Коли до нього наспіла вість про смерть Ізяслава, він не гяючи ся, без усяких приготовань посп ішив ся з свого Чернигова до Київа. Та його задержали на Днїпровім перевозї та в імени Вячеслава порадили вернутись у Чернигів: „по що ти приїхав, і хто тебе звав? їдь но у свій Чернигів!” Давидович пояснив, що не бувши на похоронї Ізяслава, хоче поплакати тепер на його гробі. Але Вячеславу і його боярам сей побожний замір не промовив до почутя й вони не пустили Давидовича, а для оборони Київа прикликали Сьвятослава Всеволодича.
Слїдом наспів Ростислав. Його прийняли в Київщинї з великими симпатиями. Вячеслав відновив з ним умову, яку мав з Ізяславом: „сину, я вже старий, всїх справ не можу порядкувати, передаю тобі все те, що мав у своїй управі Ізяслав, ти ж уважай мене своїм батьком і віддавай менї ту честь, яку показував менї Ізяслав, уважаючи мене своїм батьком; а мій полк і дружина — в твоїм роспорядженню”. Кияне оголосили Ростислава своїм доживьтним князем, з тим, щоб він заховував практику Ізяслава в відносинах до Вячеслава: „як брат твій Ізяслав шанував Вячеслава, так і ти шануй, а Київ твій поки твого житя”. Сї слова Киян показують, що вони не хотїли Юрия нїколи бачити на київськім столї, а князюваннє Вячеслава уважали тільки номінальним. Сьвятославу Всеволодичу, за те що він „постеріг йому волость”, Ростислав дав Турово-пинську волость.
Але Ростислпв — побожний, дуже справедливий і повний поважання для всяких традицій, був лихою заміною Ізяслава в тих тяжких, неспокійних обставинах. Се прийшло ся Киянам відчути зараз. Ізяслав Давидович, не встигши захопити собі Київа несподїванкою, входить в союз із Сьвятославом Ольговичом і Юриєм; вони в двох кличуть Юрия, аби йшов на Україну, правдоподібно — надїючи ся собі скористати в боротьбі Мономаховичів. Югий дїйсно вибрав ся на ново походом на Київ. Отже сильна туча збирала ся над Ростиславом.
На сам перед треба було боронити Переяслав від Половцїв. Ростислав вислав у поміч Мстиславу сина, збирав ся слїдом і сам, але пострашені перед тим Половцї забрали ся, не ждучи його. Сей успіх осьмілив Ростислава, й він постановив як борше напасти на Ізяслава Давидовича, поки не наспів Юрий — „або прогнати його або примусити до згоди”. Та коли Ростислав був в сїм походї вже за Вишгородом, наспіла до нього вість, що Вячеслав нагло вмер у Київі, попіячивши з дружиною. Ростислав, полишивши військо на місцї, на борзї вернув ся до Київа, поховав Вячеслава, роздав все майно його на церкви та на старцїв здивувавши Киян своєю безкористністю 2), і борзенько вернув ся назад до війська, щоб іти на Чернигів. Та при тім чи в посьпіху, чи покладаючи на попереднї заяви Киян, він не „утвердив ся” з людьми, і бояре радили йому кинути похід, вернути ся до Київа й „утвердити ся” з київською громадою, супроти того, що смерть Вячеслава робила Ростислава з соправителя дїйсним князем; се вони уважали потрібним особливо з огляду на перспективу боротьби з Юриєм; очевидно, треба було запевнити ся, що громада стане в нїй по сторонї Ростислава 3).
Але Ростислав сього не послухав і пішов таки під Чернигів. З ним був Сьвятослав Всеволодич й Ізяславич Мстислав, але вибрались вони з незначним військом. Приступивши під Чернигів зажадали вони від Ізяслава Давидовича присяги, що він вирікаєть ся Київа. Але Давидович, закликавши собі Половцїв, а знаючи, що Юрий уже рушив у похід, відмовив їм дуже рішучо. Коли другого дня прибула велика половецька орда, Ростислав перестрашив ся, зачав робити неможливі пропозиції, всього вирікати ся: „почав просити згоди у Ізяслава, даючи свій Київ і Мстиславів Переяслав”. Мстислав, довідавши ся про се, покинув невдячного стрия. Половцї напали на Ростиславове військо — воно кинуло ся тїкати. Ростислав, ледви не наложивши головою серед безладної утечі, втїк просто в Смоленськ; його київське князюваннє трівало лише кілька день 4). Мстислав забрав на борзї з Переяслава свою родину й подавсь на Волинь у Луцьк (в Володимирі засїв його стрий Володимир).
По сїм наглім і несподїванім розгромі Мстиславичів Київ зістав ся без князя. Ізяслав Давидович, що зараз по чернигівський битві повикупляв чимало Киян від Половцїв й повипускав на волю, очевидно — для придбання доброї слави серед Київської громади, зголосив ся слїдом дл Киян із своєю кандидатурою на князївство:
Страница 45 из 149
Следующая страница
[ 35 ]
[ 36 ]
[ 37 ]
[ 38 ]
[ 39 ]
[ 40 ]
[ 41 ]
[ 42 ]
[ 43 ]
[ 44 ]
[ 45 ]
[ 46 ]
[ 47 ]
[ 48 ]
[ 49 ]
[ 50 ]
[ 51 ]
[ 52 ]
[ 53 ]
[ 54 ]
[ 55 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 80]
[ 80 - 90]
[ 90 - 100]
[ 100 - 110]
[ 110 - 120]
[ 120 - 130]
[ 130 - 140]
[ 140 - 149]
