Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІI. XI-XIII ВІК Страница 63

а взяли живого й вивели в Глухов. Стільки говорить про сї землї одиноке наше джерело — Галицько-волинська лїтопись. Вона додає, що тодї ж хан Менке на чолї віддїлу війська приступив і під Київ — „сглядать града Кыєва”, й ставши над Днїпром дивував ся його красї й великости, спробуыав намовити Киян, щоб піддали ся, кн. Михайло і Кияне не послухали — не схотїли піддати ся. Але перспектива боронити Київ від Татар Михайла зовсїм не тішила по неудачах, які мала подібна оборона в иньших землях. Справа його в Галичинї була на разї теж програна: Данило нагли мнападом вернув собі Галич, і син Михайла Ростислав мусїв забрати ся на Угорщину, де йому була обіцяна рука королївни. Туди подав ся тепер і Михайло.



Полишений Київ зайняв був оден зовсїв незвістний князець з Ростиславичів — Ростислав Мстиславич, мабуть син Мстислава Романовича, а може й Мстислава Давидовича 50). Правдоподібно, він перед тим сидїв у якійсь київській волости. Але Данило вигнав його і взяв Київ собі; одначе його боронити сам теж не схотїв, а посадив тут свого воєводу Дмитра, сам: же вернув ся у Галичину. До нього тодї звернув ся Михайло з сином з перепросинами: надїя їх на угорського короля не справдила ся, а окрім того Михайлу ще треба було увільнити з рук Данила свою жінку, що попала ся в неволю під час утечі Михайла з Київа. Михайло виправдував ся й складав усе на галицьких бояр, що не позволяли йому жити в добрих вїдносинах з Данилом, і на далї присягав ся жити в згодї. Данило пристав на сї запевнення. Уложено угоду: Михайло з сином вирікав ся всяких плянів на Галич, за те Данило обіцяв йому Київ, а Ростиславу — Луцьк. Але в свою київську волость Михайло не відважив ся йти з огляду на Татар і зіставсь у Данила; „Данило і Василько позволили йому ходити по своїй землї і дали йому богато пшеницї, меду, товару і овець до волї” 51).



Се дїяло ся при кінцї 1240 р. Попереднього року військо Бату знищило лївобічну Україну, з кінцем 1240 р. він розпочав похід на захід, за Днїпро. Пізної осени рушило його військо, вичекавши аж замерзне Днїпро, що утрудняв їм сей похід на захід 52). На початку грудня обложило воно Київ. Страшне вражіннє робила ся превеликаі зовсїм дика армія: вона окрузала цїле місто; від рипу возів, оповідає Галицько-волинська лїтопись, від реву велблудів та іржання коней татарських стад не можна було чути голоса в містї. Не вважаючи на пригнобленнє, яке чинив вид сеї дикої хмари, Кияне під проводом воєводи Дмитра не настрашені долею заднїпрянських городів, відважно узяли ся до оборони. Бату приступив від Днїпра (від Лядських воріт). Тут поставив він машини до розбивання стін — „пороки”, і Татари день і ніч били ними в стіни (вони мали взагалї досить вироблену технїку облоги). Коли стїни рушили ся, люде під проводом Дмитра кинули ся боронити пролому, „і тут треба було бачити, як ломили ся списи, як розбивали ся щити, як стріли затьмили сьвіт”. Оборонцїв відбито, і Татари опанували стїни. В розпуцї, користаючи з перерви в облозї, поки Татари, втомлені атакою, відпочивали цїлу добу, Кияне зробили укріплення наоколо Десятинної церкви, але вони не були сильні, і другого дня Татари їх взяли від разу. Тоді люде в розпуцї кинули ся ховатись на хори Десятинної церкви, разом із своїм добром, і величезна церква, не витримавши сього навалу, впала. Се можна було прийнята за симболь сеї доби. Будова Володимира Вел., що знаменував собою закінченнє процеса сформовання Руської держави, падала, ховаючи під своїми руїнами останки її полїтичного устрою в його власнім олнищі і центрі.



Місто взято. Богато народу побито. Але воєводу Дмитра, взятого в неволю, скалїченого, Бату помилував — „мужьства ради єго”, і взяв до свого двору 53). Звичайно прийнята дата київського взятя — 6 грудня, передана в Суздальській лїтописи і пізнїйших компіляціях 54).



Вість, що Київ взято, і Татари йдуть далї на захід, навела страшеннну панїку на західнї руські землї. Князї кинулись тїкати куди хто трапив — Данило в Угорщину, відти в Польщу, Михайло з сином в Польщу, відти на Шлезк. Військо Бату через Галичину і Волинь пішло на Угорщину. З подорожнїх городів лїтопись вичисляє Колодяжен, Камінець на Случи, Ізяславль на Горини. Колодяжна Бату не міг взяти — поставив дванадцять пороків, і не міг розбити стїн, але намовив людей піддати ся, і потім побив їх. Камінець й Ізяславль взято. Натомість Кременець і Данилів було трудно взяти, й Бату їх поминув. Володимир взято приступом і страшно знищено, „изби не щадя”. Лїтопись каже, що в Володимирі не зістало ся живої людини, церкви наповнені були трупом: очевидно, й тут люде крили ся в останнїй бідї по церквах. Галич взято те, „иныи грады многы, имже нЂсть числа”, як сумарично додає лїтопись. Правдоподібно головне військо Бату ішло на Колодяжен, Ізяславль, Кремінець і звідси на Галич; Володимир взяв мабуть осібний віддїл. Десь в лютім Бату мусїв бути вже в Галичинї, і відси спішно пішов на Угорщину, де пробув близько рік 55), а весною 1242 р. через Галичину, Волинь і Київщину пройшов назад у степи.



Князї як швидко розлетїли ся перед лицем татарського війська, так скоро злетїли ся назад, скоро йно татарська орда перейшла через Україну. Поки вона ходила по Угорщинї й західно-словянських землях, на Українї знову почала ся давня полїтична боротьба, хоч татарський погром вплинув примітно на її інтензивність і завзятість. Галицьке боярство попробувало знову противставити Данилу Ростислава Михайловича, і він навіть захопив був на хвилю Галич. Михайло по виходї Татар пішов у Київ і тут зістав ся. Ростислав зайняв чернигівський стіл, порожнїй по смерти Мстислава Глїбовича. Відносини Михайла до Данила не були добрими: галицький лїтописець докоряє Михайлови, що він, вертаючи ся на Україну, нїчим не показав своєї вдячности Данилови за його гостинність під час татарського походу. Але Київа Данило йому не боронив. Ростиславу слїдом удало ся одружити ся з угорською крролївною і він зовсїм полишив Поднїпровє, діставши від угорського короля банство в Славонїї, потім в Мачві, на Дунаю. Михайло на сю вість поїхав був і собі на Угорщину, але там його прийняли не ласкаво, і він вернув ся на Україну 56).



Тим часом князї оден перед другим почали їздити до нового зверхника східньої Европи — татарського хана, щоб дістати від нього потвердженнє своїх князївських прав. Суздальський Ярослав поїхав здаєть ся перший, зараз по поворотї Бату, й дістав потвердженнє своїх земель і навіть як каже Суздальська лїтопись, Бату дав йому старшинство над усїми князями „въ Русскомъ языцЂ”. Дуже правдоподібно, що крім Суздальської землї він випросив собі тодї й Київ, де недовго перед тим пробував був сїсти: коли Данило переїздив Київ при кінцї 1246 р., там сидїв намісник Ярослава — очевидно Ярослава суздальського 57). Михайло, вернувши ся з Уготщини, мабуть застав уже Київ зайнятим і пішов у Чернигів, а звідти вибрав ся й соббі в Орду — за потвердженнєм. Чого він тим хотїв, властиво не знаємо — чи потвеердження своїх прав на Чернигівську волость, чи ще чого, тільки несподїванно пострадав тут за віру, не згодивши ся виконати татарські двірські церемонїї: перейти між двома огнями (церемонїя очищення від всяких злих гадок) і віддати честь пенатам ханської династиї. Михайло уважав се поганством, і не згодив ся сповнити сих церемонїй, навіть коли йому загрозили смертию за таку образу ханського маєстату. Його убили разом з боярином його Федором — затовкли кулаками і ногами на смерть, а в православній церкві канонїзовано їх як мучеників за віру 58).



Тогож року 1246, майже в тихже днях вмер і Ярослав, вертаючи ся з Монґолїї з подорожі до великого хана Ґуюка 59). Його старший син Олександер дістав від хана грамоту (ярлик) на Київ і всю Руську землю (1249), але він „Руської землї” не хотїв, перебував у Новгородї, а 1252 р. добув від хана ярлик на суздальський Володимир і перейшов туди 60). Київ, що вже мабуть і за його батька Ярослава тільки ноаінадьно до нього належав, зовсїм вийшов з під власти князїв старої династиї. Його історія як полїтичного центра, а потім — як одного з центрів в землях старої Руської держави, та огнища княвївсько-дружинного устрою, закінчила ся вповнї.



Пррмітки



1) В Лавр. під 1215 р.: „престави ся Рюрикъ Ростиславичь, князь кыєвьскый, княжа Черниго— (с. 416), під тим же роком і в компіляціях — Воскр., Нїкон., Тверськ. Але вже Карамзїн завважав справедливо (III пр. 133), що під час походу Ростиславичів на Всеволода Рюрика вже не було на сьвітї, бо инакше муссїли б ми за нього чути, чи в Київі, чи в Чернигові.



2) Стало ся се в осени — мабуть 1211 р. Про хронольоґію див. мою статю: Хронольоґія подій Галицько-волинської лїтописи (в Записках Н. тов. ім. Ш. т. XLI), с. 10-1, про самі події див. т. III гл. 1 Історії.



3) Обвинуваченнє на Ростиславичів цїкаво порівняти з словами Галицької лїтописи, що Всеволод Чермний любив Романовичів. Се виключало б можливість ширшого толковання його докору — прикладаючи його: „ви” до всїх Мономаховичів чи Ммтиславичів. Але чи має ся пізнїйша дописка реальну підставу, не знати.



4) „Прислали Ростиславові внуки в Новгород до Мстислава Мстиславича: „не дає нам Всеволод Сьвятославич части в Руській землї! ходи но, пошукаємо нашої отчини” переказує се короткомовна Новгородська лїтопись (с. 195).



5) „Рекоша єму Новгородцї: ”камо княже, очима позриши ты, тамо мы гловами своими вьржемь”.



6) Похід описує 1 Новг., с. 195-7, і володимиро-мтсковські компіляції, як Воскр. І с. 117-8 й ин. Трудність тільки з хронольоґією. Новгородська описує се під р. 1214 і дає ще близшу дату: Новгородцї рушили в похід 8 червня, так що похід мусїв стати ся в червнї-липні. Лїтнїй час можна прийняти за певний, але дата року не певна. Ключ, даний під сим роком самою лїтописею: сиропуст 1 лютого, хибний (на той день сиропуст не припав цїле XII столїтє), і на нїщо не придаєть ся. При тім, перед 1211 р. Новгородська лїтопись спішить ся, взагалї не має такої певностти в хронольоґії в сих роках. Компіляції втлодимиро-московські — як Вомкр., Твер. й ин., мают
Страница 63 из 149 Следующая страница