Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІI. XI-XIII ВІК Страница 70

могла бути церква св. Катерини, кодо Жидівських воріт, — як думають, церква св. Никити. Лебединцев у К. Старинї 1884, X с. 227-8, Петров op. c. 150, 253-5.



28) Іпат. с. 208. Про жидівську дільницю див. у Петрова Ист.-топ. очерки с. 9 (є тут у нього богато довільного). Про останки старого житя на Киселївцї див. К. Старина 1888. VIII і IХ.



29) Лавр. 397.



30) Іпат. с. 206,250,283. З великої лїтератури Копиревого кінця згадаю лише новійше — Лашкарьова в його Очерках, Петрова Ист.-топогр. очерки, Голубєва О древнЂйшемъ планЂ Кіева в XII т. Чтеній київ. істор. тов.



31) Звістки зібрані у Петрова op. c. с. 29.



32) Про недавні нахідки фресків і поливяних плиток див. Археол. лЂтоп. Ю. P. II с. 39.



33) Іпат. с. 34.



34) Іпат. 249, Лавр. 302.



35) Іпат. с. 120.



36) В нїй бачили старе місце культу скандинавського Тора, або Тура, олного з сонячних божеств — див. т. І с. 531, але се неправдоподібно,, як я там вказав уже.



37) Іпат. с. 162, 188.



38) Іпат. с. 53.



39) Іпат. с. 425, правдоподібно він же згадуєть ся на с. 162 під іменем Германового (Германечь), пор. с. 127. Про княжий двір — Іпат. с. 90, 307, пор. с. 13; „приступль подъ Угорьскоє”.



40) Іпат. с. 109.



41) Про сї печери див. Арх. карту Антоновича с. 40, Археол. лЂтопись 1903 с. 335.



42) Іпат. с. 111.



43) Див. найновійше справозданнє інж. Николаєва в II т. Трудів XI съЂзда с. 125.



44) Іпат. с. 296.



44) Іпат. с. 162.



45) Іпат. с. 336.



46) Іпат. с. 261, правдоподібно в сїм дворі жив Михайло Всеволодич в XII в.: „живяше под Киевом во остро— — с. 524.



47) Лавр. 311, Сборникь матеріалоовъ для ист. топогр. Кіева III c. 106, з докум. 1593 р.: „на Теремцохъ селище пустоє”.



48) Нова статя проф. Лашкарьова: Дача кіево-братскаго монастыря Церковщина — Труды Кіевской Духовной Академіи 1899, III, див. Похилевича УЂзды Кіевскій и Радомысльскій с. 106. Проф. Лашкарьов думає, що тут було село Печерського монастиря, а потім філїя сього монастиря.



49) Ветичі згадують ся в документї 1713 р. — Сборникъ мат. для ист. Кіева III. 135-6; про Подлюбське озеро — див. у Барсова Географія с. 143 (на підставі паперів Бороздіна, а плян Бороздіна в атлясї Поґодіна Древняя русская исторія.



50) Іпат. с. 310.



51) Іпат. с. 150.



52) VIII. 16.



53) Лавр. 278.



54) Лавр. 302, Іпат. 350.



55) Іпат. 393, l Новг. 245. Правдоподібно, про костеьи йде мова в 1 Новг. 179: „а что гости иноземьця всякого языка — затвориша ся въ церквахъ”. Костел св. Марії згадуєть ся в старім житиї Яцка Одровонжа (Моum, Pol. hist. IV с. 857), писанім одначе в серединї XIV в. і у Длуґоша (II. 240). Поф. Абрагам в своїй недавнїй працї (Powstanie organizacyi kosciola lacinskiego na Rusi I c. 67 і далї) припускає, що се з початку був костел місії ірляндських бенедиктинів з Реґенсбурґа, але се можна казати лише гіпотетично. Звістка Длуґоша, зачерпнена мабуть з домінїканських записок, має в науцї загальне довірє. Пор. ще булю 1234 р. Ulrico et fratribus suis eorumque concivibus Latinis in Kiow — Historica Russiae mon. I ст. 36.



56) Карамзїн III с. 124, Брун — Черноморье І. 194; иньше толкованнє — що тут треба розуміти розповсюдненнє слави походу по тих землях.



57) Sunt et testes mercatores de Constantinopoli qui per Tartaros in Russiam venerunt, nomina autem mercatorum illoum sunt haec: Michael Genuensis enim et Bartholomeus, Manudl Veneticus, Iacobus Reverius Acre, Nicholaus Pisanus — isti sunt majores; alii minores sunt: Marcus, Henricus, lohannes Vasius, iterum Henricus Bonadies, Petrus Paschami; alii plures fuerunt, sed eorun nomina nescimus — Recueil IV. 772. Гайд (op. c. I 328) уважав Венеціанами окрім Мануеля ще того Реверія і Миколая, розуміючи се як фамілїю Pisaui, але він міг бути й купцем з Пізи, а Реверій з Акри.



58) Про Вірмен — Патерик с. 132 (лїкар Вірменин „научи единовЂрники своя”), а також згадки в посланиях Теодосия до Ізяслава і Никифора до Ярослава (у Макарія Ист. рус. цер. II с. 338 і 365) — сї згадки вказують на близьку знайомість з Вірменами в Київі. Про Жидів іще Жптиє ?еодосия с. 24.



59) Іпат. с. 34.



ВИШГОРОД; БІЛГОРОД; ПОРІЧЧЄ СТУГНИ: ВАСИЛЇВ, ТРЕПОЛЬ, ВИТИЧЕВ, ЗАРУБ; ПОРОСЄ: ТОРЧЕСЬК, ЮРЇВ, КАНЇВ, ИНЬШІ ПОРОСЬКІ ГОРОДИ. ДЕРЕВСЬКА ЗЕМЛЯ: ІСКОРОСТЕНЬ, ВРУЧИЙ, КОТЕЛЬНИЦЯ, ВОЗВЯГЕЛЬ, КАМІНЕЦЬ.



З трох боків Київ зблизька окружали иньші важнїйші міста Київщини.



На півночи дві милї від Київа стояв над Днїпром, на високім березї Вишгород 1). Своє імя він завдячав, очевидно, свому високому і міцному замку, збудованому на тому березї (550 стіп над рівенем моря). Вишгородське городище належить до найбільших і найміцнїйших — наоколо вьно має коло трох верст і обведено по лїнїї згіря шістьма концентричними валами, а від суходолу відтяте глубоким ровом і валом з бастіонами; окрім того є ще останки валу, що боронили вишгородську околицю від півночи. Але поза тими валами та городищем не зісталось майже нїчого з колишньої слави Вишгорода — тепер се звичайне село, майже без всяких памяток минулого.



Звістки наші про Вишгород починають ся від Х в. У звістках Кгнстантина Порфирородного він виступає як важний торговельний пункт між Днїпровими містами, звідки зберали ся торговельні ватаги до Київа 2). Істнованнє у Вишгородї осібного тисяцького натякає, як я згадував, що се був колись самостійний полїтичний центр, з власною воєнною орґанїзацією, але в 1-ій пол. Х в. він був уже тїсно і безпосередно звязаний з Київом: принаймнї ми не стрічаємо його між тими дружинними цеетрами, на котрі мали тодї йти осібні контрибуції від Греків. І пізнїйше хоч Вишгород досить часто давав ся від київських князїв ріжним підручникам і своякам 3), він нїколи не відокремляв ся в осібну княжу волость і не переставав бути київським „пригородом”.



Що правда, в нїм одиноко можна зауважити якісь слїди емуляції з Київом, хоч все лише дуже слабі. Коли Сьвятополк шукав убійників на Бориса, він звернув ся до Вишгородцїв, і тим часом як Кияне чи сяк чи так більше тримали ся Бориса, вишгородські „бтярцї”, як їх зневажливо зве київський книжник (ся зневага теж характеристична для місцевих відносин), запевняли Сьвятополка, що „за нього можуть свої голови покласти з Вишгородцями” 4). ІІідчас боротьби Всеволода Ольговича за київський стіл, сей князь, рішучо неприємний Киянам, здаєть ся, знову мав якісь симпатиї в Вишгородї; по одному варіанту Вишгородцї навіть ходили з ним походом на Київ 5). В Вишгородї перебував Всеволод і перед смертию, та звідси вів переговори з київською грмадою, аби прийняли Ігоря на наступника, а діставши на тім присягу від Киян, осібно заприсягав Вишгородцїв 6), що мало значіннє хиба особливої гречности для них — підносило вагу їх міста, бо по тодїшнїм звичаям властиво присяга города сама мала обовязувати пригороди. Нарештї брак якоїсь щирійшої солїдарности з Киянами показав ся у Вишгородцїв і по київськім погромі 1169 р.: коли дружина одного з участників сього погрому — Володимира Андрієвича не відважала ся їхати слїдом по тім з тїлом князя до Київа: „сам знаєш, що ми наробили Киянам, не можемо туди їхати, забють нас, казала вонс князю 7), але не вагала ся їхати в Вишгород. Се все може натякати на істнованнє якоїсь емуляції Вишгоргдцїв що до своєї столицї, хоч би й слабої, або принаймнї — на слабшу солїдарність з нею.



По прилученню Вишгорода до Київа воєнне значіннє його полягало на тім, що він боронив Київ від півночи, особливо від північного сходу: хто йшов зза Днїпра від Чернигова, перпходив Днїпро вище Десни, і сьоло переходу боронив Вишгород. Як кріпость Вишгород був далеко сильнїйший від Київа: по нещасливій пробі 1169 р. київські князї звичайно не відважили ся боронити ся в Київі, а кидаючи його, засїдали в Вишгородї. Кампанїя 1173 р., коли Мстислав Ростиславич відбив ся тут від великої армії, показує, яка то по тодїшньому була сильна кріпость.



Ррлїґійне значіннє придбав Вишгород, від коли тут поховано Бориса і Глїба, що були канонїзовані слїдом і сильно поважані, як перші руські сьвяті патрони Руської землї. Судячи по історіям чуд від їх мощей, сюди на прощу прибували люде з дальших місць (пор. в лїтописи: „исцЂленія неоскудно подаваєта недужнымъ, с вЂрою приходящимъ въ святый храмъ”) 8). З початку Бориса і Глїба поховано в церкві св. Василия, збудованій, очевидно, ще за Володимира. Потім за Ярослава, коли ся церква згоріла, поставлено нову, в імя Бориса і Глїба — деревляну з пятьма верхами, гарно помальовану, як оповідає сказаниє. Вона одначе скоро зістаріла ся, і вже за Ізяслава поставлено новы, теж деревляну, а за Мономаха квмяну, і сюди перенесено гроби Бориса і Глїба. Мономах хотїв поставити сї гроби посеред церкви і над ними зробити „теремъ серебренъ”, але Сьвятославичі обстали при проєктї їх батька: положити їх в „камарі” — ниші, і так зробшено, а Мономах замість терема виложив нишу золотими і срібними окрасами — „оковав гроби серебром і золотом і прикрасив гробницї їх, також і камари поковав серебром і золотом”. Се перенесеннє відбуло ся з овобливою парадою. Посьвященнє церкви і перенесеннє робив митропобит з пятьма епископами й иньшим духовенством, „и бысть соборъ великъ, сшедшю ся народъ со всихъ странъ”. Окрім пирів для присутних князїв три днї годовано „убогихъ и странныхъ, и быст учреждениє велико”. З огляду на великий стиск обгороджено дорогу, кудою мали переносити гроби, але нарід натис так, що поломив ті загороди („вори”), і не було кудою везти; маса народа покрила вали і „забрала”, „яко страшно бяше видЂти народа моожество”. Мономах здогадав ся кинути між нарід гроші й иньші цїнні річи — кусники паволок, фофудий (брокатів), „орници”, „бЂлль”, і се дало можливість процесії пройти до нової церкви. Гроби везли саньми, тягли їх за шнури князї і бояри, а перед ними йшло духо
Страница 70 из 149 Следующая страница