Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІI. XI-XIII ВІК Страница 91

ти. Князь Мстислав поспішив ся до нього, обіцюючи йому дарунки й уряди, але він вже дохожив, і сказав князю: „марність людська! хто вже мертвий, тому вже не треба анї дарунків, анї урядів тлїнних”. Сказавши се, він умер, і був по нїм великий плач у місті 31).



Пізнїйша редакція, очевидно, значно змінила початковий кольорит оповідання, давши йому християнську закраску, може і з Ізяславом звязала його силоміць 32), але що до автентичности основи сього оповідання, як старого переяславського переказу, нема що бути непевним. Ми маємо тут другий останок колись богатого переяславського епоса, старого руського богатирського епоса.



Примітки



1) Пор. Бережков в Чтеніях київ. іст.тов. II с. 88. Болгарську Преславу лїтопись наша зве Переяславцем (Іпат. с. 42).



2) Іпат. с. 146, Лавр. 202, Житіє ?еодосія л. 9, див. також т. І с. 461-2 де пояснено, що переяславські митрополити, правдоподібно, від початку були титулярними. Див. іще в т. III гл. 3.



3) Іпат. с. 158-9, 265. Про сї вали див. у Максимовича 1. с. II с. 340-1, Стороженка Очерки с. 40-l.



4) Іпат. 146, 214, 266.



5)-В Лавр. (с. 202): „докончвъ церковь святаго Михаила”; в Іпат. (с. 146): „иже ю єсть создалъ велику сущю, и пристрою в ней велику створи, и украсивъ ю всякою красотою, церковьньми съсуды”.



6) Див. про се у Ґолубінского Ист. рус. ц. I с. 566. Се „баньноє строениє” на початку XIX в. досить інгриґувало тодїшнїх дослїдників дквньої Руси и викликало маленьку лїтературу.



7) Іпат. с. 266, 268, Лавр. с. 395.



8) І с. 69.



9) Про дрібні нахідки старини коло неї у Стороженка 1. с. с. 60.



10) Іпкт. с. 179, про останки церкви — реферат Лашкарьова в К. Старинї 1889, І, передрукований в його Очерках: „Останки древняго храма въ г. Переясла—. Малі розміри сих фундаментів — 10 X 7,5 метрів не позволяють анї гадати, аби се могли бути останки „великої” церкви св. Михаїла, — як то робить д. Ляскоронский ор. с.2 с. 130, хибно при тім покликуючись на Лашкарьова.



11) Іпат. с. 233.



12) Іпат. с. 306.



13) Іпат. с. 267, 265.



14) Іпат. с. 161, про нього див. у Максимовича II с. 354.



15) Іпат. с. 433-4.



16) Іпат. с. 131.



17) Іпат. с. 205, Лавр. с. 280.



18) Н. Стороженка Къ исторіи м. Борисполя — К. Старина 1897, III с. 514, потім в збірнику: Очерки Переяславской старины (тут автор залишив свій хибний здогад, чи згаданий в актї 1629 р. „дворець” був останком Мономахового двора, против котрого я застеріг ся в першім виданню сеї книги, бо під сим „двірцем” треба розуміти фільварок, поставлений на сих грунтах Жолкєвским).



19) В згаданій статї Стороженка — Очерки с. 28-9.



20) Лавр. с. 318.



21) Оповідаючи про се, Лавр. (326) каже тільки про „Летьскую божницю святою мученику'', Іпат. 328 — Лтьскую божницю и святою мученика Бориса и ГлЂба, а кодекси Хлєбн. і Поґод, мають іще по тому: „храм”, так що тут церква Бориса і Глїба відріжняєть ся від „Летської біжницї”; але правдоподібно, що се пізнїйша дописка з огляду на те и, що влїзло сюди. Нїкон. (І. 201) амплїфікує се далї, й тут з'являють ся уже: „и монастырь Рожество пречистыя Богородици и монастырь святыхъ мученикъ Бориса и ГлЂба, и монастырь святаго Савы, и Летскую божницу”. Амплїфікації сї дуже підозрілі, тим більше, що всїх тих монастирів ми нїде більш не стрічаємо.



22) Іпат. с. 308.



23) Лавр. с. 391.



24) Остерський городок згадуєть ся вперше під таким іменем 1141 р.: „поима Всеволодъ городы ГюргевЂ, кони і т. и. (Іпат. с. 221), і слїдом (1142 р.) між тими городами, що ними Всеволод Ольгович надїляв своїх свояків, бачимо „Городечь Гюрговъ” (Іпат. с. 223 — се одно місто, а не два, як читав редактор Іпат. л.,-бо тодї кождий свояк дістав по два городи, і Юрий одержав сей городок і Рогачів). Оповіданнє ж про подїї 1150-2 р. (Іпат. с. 276-7, 306 і 308) не полишає нїякого сумнїву, що сей Юрїв Городок чи Городець — то Городок чи Городець Остерський (Вострьский або Острьский — Іпат. с. 279 і 289). Нарештї Лавр. під 1195 р. просто зве його отчиною Всеволода Юртєвича (с. 391). Се теперішнїй Остер чи властиво с. Старогородка під Остром, на противнім (переяславськім) боцї Остра і його треба відріжняти від Городка під Київом (Городка Песочного — див.вище с. 261).



25) 9х8,4 м.



26) Про її останки — статя Константиновича в К. Старинї 1896. XI.



27) Іпат. с. 436, Слово о полку Іг. IX. Інтересні подробицї про будову міських стїн, даних лїтописцем при оповіданню про оборону Римова, навів я в т. І с. 322.



28) Никон. І с. 152.



29) Ак. Шахматов, дошукуючи ся слїдів місцевих лїтописей, старав ся довести й істнованнє переяславської лїтописної збірки, доведеної до поч. XIII в. (ИзслЂдованія о Радзивильской или Кенигсбергской лЂтописи, 1902, с. 75 і далї).



30) І с. 64.



31) І с. 178.



32) ІІригадаймо, що як раз родина Юрия була популярною династиєю в Переяславщинї, і в боротьбі Ізяслава з нею Переяславцї стояли по її сторонї.



Розділ VI. Волинь і Побуже.



Питаннє про етноґрафічний підклад; найдавнїйші звістки про полїтичне житє; давнї полїтичні центри. Сполуяеннє західно-руських земель за Володимира Вел.; їх доля в XI в.; відокремлення Галичини і волинська війна 1097-1100 р.; Волинь в XII в.; подїл Волини на волости і дальші переміни в нїм.



Територія Волини — границї східнї і північні, русько-польське пограниче; Берестейська земля й її границї; границї Белзької землї; полуднева границя Волини; переміни в її території. Головнїйші городи: Бужськ, Белз і Волинь, Володимир, його церковні памятки, Любомль, Камень, Червень, Холм, Угровськ, Луцьк, Острог, Погорина, Берестйсько-дорогичинська земля, Берестє, Дорогичин, Мельник, Більськ, Камінець, Кобринь.



Полїтика волинських князїв XI-XII в.; відносини до Польщі; тенденції Мстиславичів. Віче на Волини в XI в., династична полїтика громади, відросини її до Мстиславичів; Берестейські коромоли, дорогичинське повстаннє і коромола Берестян 1289 р. Боярство, його впливи і полїтика; служебні князї. Культурне житє, останки поетичних творів на волинські теми.



VI. Волинь і Побуже



ПИТАННЄ ПРО ЕТНОҐРАФІЧНИЙ ПІДКЛАД; НАЙДАВНЇЙШІ ЗВІСТКИ ПРО ПОЛЇТИЧНЕ ЖИТЄ; ДАВНЇ ПОЛЇТИЧНІ ЦЕНТРИ. СПОЛУЧЕННЄ ЗАХІДНО-РУСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ЗА ВОЛОДИМИРА ВЕЛ.; ЇХ ДОЛЯ В XI В.; ВІДОРЕМЛЕННЯ ГАЛИЧИНИ І ВОЛИНСЬКА ВІЙНА 1097-1100 Р.; ВОЛИНЬ В XII В.; ПОДЇЛ ВОЛИНИ НА ВОЛОСТИ І ДАЛЬШІ ПЕРЕМІНИ В НЇМ.



Західня частина української території справедливо може нарікати на кривду від нашої старої археоґрафії. Волинею й Галичиною наші лїтописи, взагалї наші джерела XI-XII в. дуже мало інтересують ся й дають про них дуже мало звісток аж до останньої ччерти XII в., коли галицькі та волинські подїї сталиі нтересувати ширші полїтичні круги східньої України. Тому й наші відомости про сї землї, про їх житє й обставини для X-XII в. далеко біднїйші нїж про землї поднїпрянські, де концентрували ся полїтичні інтереси київських кругів XI-XII в. Про Угорську-ж Русь наші памятки мовчать зовсїм, і тільки з угорських джерел дещо, небогато можемо ми про неї довідати ся.



Поставивши знак запитання над Хорватами нашої лїтописи 1), ми тим самим виключили питаннє, який був етноґрафічнпй підклад, сих земель; правда, й ті, що приймали істнуваннє хорватського племени, тільки ріжними карколомними елюкубраціами могли визначити для них якусь територію, так що се питаннє однаково не можна було розвязати. На Побужу лїтопись містить Дулїбів; ми можемо вповнї сьому вірити, тільки питаннє — чи цїле Побуже від Бужська до Дорогичина тут розуміти, чи може тільки верхнє? На се питаннє тепер ще не можемо відповісти 2). Не ясне становище також Лучська і взагалї порічя верхнього Стира — чи належало воно до дулїбськгоо племени, чи нї (так само і порічя Горини). Порічє Припети треба признати Дреговичам. Але що до заходу, то зовсїм не знаємо, яке племя сидїло на верхнїм Днїстрі, в порічю Сяна, на карпатських згірях — як далеко сягали сюди Дулїби, і чи ріжнила ся від них етноґрафічно дальша українсько-руська кольонїзація, котрої збиті маси мусїли сягати Тиси, Вислока й Вепра 3).



Перша відомість про полїтичне житє сих країв — се та звістка Масуді про державу Валїнана. Я говорив на своїм місцї, що її можна з деякою правдоподібністю прикладати до Волини 4). Прийнявши її, мали-б ми, десь у IX в., якусь більшу полїтичну орґанїзацію на Волини; Масуді каже: „сьому племени (Валїнана) підлягали иньші словянські племена, бо у нього був король, і сього короя слухали всї иньші королї 5). Центром її був би дулїбський Волинь на Бугу, а основою дулїбська територія.



Се — тільки можливість. Але город Волинь дїйсго був полїтичним осередком, се знаємо незалежно від звістки Масуді. На се вказує імя Волинян, що заступило стару племінну назву Дулїбів, і назва Волини для країни, що задержала її й досї. Се своє значіннє Волинь мусїв мати не пізнїйше як в першій половинї X, або в IX віцї. Виходить се з того, що з кінцем ? чи початком XI в. місце Волиня заступив сусїдній новозбудований Володимир, як урядовий центр, а окрім того бачимо на початках XI в. ще неурядовий термін „Червенських городів” 6), що обіймав коли не цїлу територію, яка давнїйше тягнула до Волиня, то бодай її забужську частину, і мусїв витворити ся перед появою Володимира, а по ослабленню значіння Волиня. Отже і се відсуває період розвитку значіння Волиня назад, в IX-X в. З сього всього стає найбільш правдоподібним, що часи того центрального значіння Волиня треба класти на IX або найпізнїйше на сам початок X в. 7). Сї часи геґемонїї Волиня одначе мусїли бути не надто короткі, коли Волинь встиг надати своє імя цїлому краю, і воно так міцно з ним звязало ся. Звичайно на се треба довшого часу.



Дуже правдоподібно, що й назва Бужан з'явила ся від міста Бужська, не від р. Буга, як
Страница 91 из 149 Следующая страница