лежав уже до галицьких земель Данила, тим часом як Більськ і Камеець на Лоснї належали й далї до Берестя. В сїм роздїлї Берестейщини, правдоподібно, треба шукати причин і тих „коромол” XIII в., про котрі будемо ще говорити низше.
Сусїднїй Мельник на Бугу славив ся іконою „святого Спаса Избавника” в місцевій церкві Богородицї. Перед нею молив ся Данило, аби Біг оборонив його від Бурундая, й обіцяв її „украшениємъ украсити”; лїтописець поясняє, що та ікона „и нынЂ стоитъ в велицЂ чести”. Про Більськ — останнє звістне нам руське місто на північнім пограничу, знаємо теж тільки, що там була церква, котру Володимир Василькович обдарував іконами і книгами 103). Взааглї сей князь, як і Данило, показував якусь спеціальну увагу й ласку своїм північним волостям.
Камінець на Лоснї Володимир поставив на ново в околицї, що по словам лїтописця спустіла була вже від часів Романа. Володимир, як оповідає він, хотїв в 70-х рр. поставити город десь на півночи від Берестя — очевидно, для оборони Волини від литовських нападів, і спинив ся на сих спустїлих берегах р. Лосни. Висланий ним „мужъ хитръ именемъ Алекса, иже бяше при отцЂ его многы городы рубя”, знайшов відповідне місце, і Володимир, виїхавши туди сам „з боярами й слугами”, похвалив його вибір, вирубав лїс і поставив тут город, назвавши його Камінцем, — „зане бысть зрмля камена”, поясняє лїтописець; самий город, очевидно, не був камяний. Але в нїм заховала ся досї камяна вежа, по всякій правдоподібности — тодї-ж збудована Володимиром, одна з найцїкавійших памяток нашого будівництва: вона зложена з цегли, на кругло, мала три поверхи, а в горі вінчала ся вінцем; тепер має високости коло 277, а діаметр 13 метрів.
Сусїднїй Кобринь, звістний пізнїйше як гнїздо князїв Кобринських, згадуєть ся тільки раз, в тестаментї Володимира Васильковича: він передав його своїй жінцї, вилучивши з поміж иньших городів свого князївства, що переходило до Мстислава Давидовича. Очевидно, Кобринь мав служити вдовиною частию княгинї 104).
Примітки
1) Див. вище с. 262.
2) Див. про Межибожиє — Іпат. с. 502.
3) Див. т. IV гл. 1
4) Див. вище с. 301.
5) Іпат. с. 565, 577, прийнявши що тут мова про нинїшнїй Камень Коширський.
6) Іпат. с. 595.
7) Іпат. с. 542.
8) Іпат. с. 610.
9) Іп. 181. Що Нур був північною границею Берестейщини, чи властиво — Дорогичинської волости, каже грамота Конрада Мазовецькогг 1237 р.: Conferimus et donamus magistro H. et fratribus suis ordinis militum domus quondam Dobrinensis castrum Drohicin et totum territorium quod ex eadem parte castri continetur a medietate fluminum Bug et Nur usque ad metas Ruthenorum, salvo iure ecclesie Mazovien. et nobilium, si quid in predictis fluminibus hactenus habuerunt (Voigt Geschichte Preussens II с. 277).
10) I. с. 227.
11) Іпат. с. 561.
12) Любавскій Областное дЂленіе в. кн. Литовскаг с. 183-4. Про Сураж див. Kodeks Mazowiecki c. 120.
13) Див. Іпат. с. 540: Данило, вертаючи ся з походу на Ятвячів, „приде ко ВизьнЂ и прейде рЂку Наровь”, — „и придоста со славою на землю свою”. С. Кентжиньский в своїй недавнїй працї про Гервазія з Тільбюрі толкує в його звістцї про пограничні між Польщею й Руаию ріки Aper et Armilla сю останню як латинский переклад Нарови (Rozprawy wydz. hist. т. 46 с. 158, текст у ньогож с. 155).
14) Див. мапу при IV томі.
15) „Ляхо†воєваша по КроснЂ и взяша селъ десять и поидоша назадъ, Берестьяни же собраша ся и гнаша по нихъ” — Іпат. с. 586.
16) Ґервазій з Тільбюрі, як вище (Aper — латинський переклад Вепра).
17) „Болеславъ же бяшеть єще гордя ся своимь безумьємъ... пришедъ во дву сту, воєва около Щекарева и взя десять сплъ, и тако идяшеть назадъ с великою гордостию, творяшеть бо ся аки всю землю (вар.:Русь) вземь” — Іпат. с. 585.
18) Actum in prope Szczebreszyno oppido ruthenicali — Akta gr. i ziem. V c. 4.
19) Іпат. с. 529, 586.
20) Іпат. с. 490.
21) Іпат. с. 490, 571, див. вище с. 351 і 370. В XVI в. крайнїми містами Люблинської землї були Ґорай, Фрамподь, Білгорай в порічю Лади, Улянів в порічю Сяна— див. Er?dla dz. ХVIIІ. І с. 22 і мапу. Се могла бути граоиця давнїйша і я за бракои иньшнх, старших вказівок держу ся її пни визначенню границї на мапі. Але постійною вона, розумієть ся не була.
22) Іпат. 586, як вище.
23) Про ту окупавію Берестейсько-дорогичинської землї Поляками див. примітку 8.
24) Іпат. с. 517, пор. 599, Voigt Geschichte Preussens II с, 277 (наданнє Конрада, датоване 1237, VIII idus Marcii). Коли захопив Дорогичин Конрад, як сказано вже — ми не знаємо. З оповідання лїтописи (Іпат. 531) про ятвяжський напад, що став ся десь 1234 р. (преже войны черниговьскоє) виходило б, що тодї Дорогичин належав до Руси: „Васильько изъ ВолодимЂря угони я и бывшу єму третий день изъ Володимеря в ДорогичинЂ”. Що правда, можна тут припускати, що Василько пімстив ся над Ятвягами, спіткавши їх під Дорогичином, хоч тодї Дорогичин не належав до Руси, але далеко певнїйше брати буквально, що Василько тодї прийшов під Дорогичин і оборонив його, як своє місто. В такім разї Конрад захопив Дорогичин десь в 1235-6 р. Про відібраннє Дорогичина Данилом говорю ще в т. III главі І.
25) До Белзької землї належали в XVI в.: Любачів, Потилич, Тїшанів, Добротвір, Бужськ, Витків, Стоянів, Радехів, Лопатин — реєстри побору Белзької землї з першої пол. XVI в. в варшавськім скарбовім архиві відд. І кн. 37. (Я користав з них в рукописи, тепер вийшли в Er?dla dziejowe XVIII, І реєстри 1531 і 1548 р.) Пор. на підставі їх зроблену мапу белзької землї XVI в. у Яблоновского Atlas historyczny ziem dawnej Polski, 1904.
26) Іпат. с. 489, пор. с. 498.
27) Іпат. c. 174, рік 1098.
28) Іпат. с. 385.
29) Іпат. с. 177, Лавр. с. 295.
30) Див. про склад землї Берестейської й Підляша на поч. XVI в. у Любавского Областное дЂленіе с. 181-6.
31) Іпат. с. 595.
32) Умова 1366 р. — Kwartalnik historyczny 1890, III; акт унїї 1447 р. — Codex epist. s. XV т. III ч. 5 , розграниченнє 1546 р. в І т. виленського Археографического Сборника. Олесько потім зачисляло ся до Львівської землї, для Олеської волости XV в. див. Akta grodzkie i ziemskie т. XV ч. 1670, 2441, 3886.
33) Нпр. в серединї XVI в. Збараж належав до волини, Броди до Олеської волости і т. и. — див. розграниченнє 1546 р.
34) Умова 1366 р., як, вище.
35) Лавр. с. 296.
36) Дрібнїйші історично-ґеоґрафічні замітки дивись в примітках до мапи.
37) Іпат. с. 384.
38) Іпат с. 174.
38) Іпат. с. 181.
40) Іпат. с. 361.
41) Іпат. с. 105.
42) „ПлЂни всю землю Белзскую и Червеньскую” — Іпат. с. 498.
43) Іпат. с. 101 (рік 1018).
44) Волынь на Бугу — Воскр. I. 240.
45) Ostia (p. Гучви) in villa Grodek, ubi olim antiquitus castrum Wolhin — Длуґош, вид. Пшездзєцкого I с, 22. „Мимо селло Городецкоє Бугомъ и мимо городищо Волынскоє, котороє єсть по правой сторонЂ Буга” (властиво, по лївій сторонї, бо гранична комісія ішла в гору Бугом і з сього погляду означала сторони ріки) — Археографическій сборникъ І с. 89. Супроти того не може удержати ся здогад Лонґінова, що Волинь був десь коЛо устя Кросни в Буг — op. c. 173-4.
46) „Пришедшю жп єму Володимерю, давившему ся єжу рекъшу: „ако така градъ не изобрЂтохъ ни в НЂмЂчскыхъ странахъ” — Іпат. с. 510.
47) Іпат. с. 562.
48) Іпат. с. 334.
49) Памятники старины въ западныхъ губ. І с. 7. Літературу Володимира див. в прим. 7, також ще Археох. карту Волын. губ. Антоновича с. 64.
50) За Володимиром в лїтописи плачуть: „все множество Володирцевъ, мужи и жены и дЂти, нЂмци и СурожцЂ, и Новгородци, и Жидове лякаху ся аки и во взятьє Иєрусалиму” — Іпат. с. 605.
51) Hansisches Urkundenbuch II ч. 420. Грамота ся наведена цїла у нас в т. V гл. 4 (міщанство).
52) Никкон. I с. 465.
53) Іпат. с. 148.
54) Іпат. с. 108.
55) 30 X 22 метрів.
56) Іпат. с. 382.
57) Про той череп Володимира див. замітку П. Уворової, Археологическія извЂстія и замЂтки, 1898.
58) Іпат. с. 609. Перед тим, приложивши до Володимирв Васильковича Іларіонове похвальне слово Володимирови сья., волинськрй лїтописець приложив і все те, що Іларіон говорить про київську Софію, до володимирської катедри (с. 606), через се не моана тих похвальних слів на правду прикладати до володимирської катедри.
59) Іпат. с. 608.
60) Іпат. с. 616.
61) Житє Теодосия с. 13, звістка ся належить до кінця 1060-х чи початку 1070-х рр.
62) Іпат. с. 494. Через те що Атос теж зветь ся у нас сьвятою горою, може бути непевність, чи в сїм місцї говорить ся про володимирський монастир; думаю одначе, що воно так.
63) Іпат. с. 573.
64) Дверницкій Памятники православія въ г. ВладимірЂ, с. 29, Археол. карта Вол. губ. Антоновча, sub voce.
65) Іпат. 609-610, я наводжу її в роздїлї присьвяченім старо-руській штуцї — т. III гл. 4.
66 ) Див. про них низше, в примітках до мапи.
67) Іпат. с. 487-8. Пізнїйший редактор розумів тут Камінець на волинсько-київськім пограничу, в околицї Случи, як показує його дописка (Іпат. с. 488), в іпатськім кодексї відтята датою й прилучена од дальшого оповідання: Данило іде в Камінець, „въ то же лЂта княжаше Всеволодъ въ КыєвЂ Святославичь, имЂя великую любовь к детемь Романовоє”. Що ся дописка пізнїйша, видко в того, що Сьвятослав в дїйсности не сидїв тодї вже в Київі, і само по собі не правдоподібно, аби Романовичі сидїли тут , але старий книжник так се порозумів і пояснив се тим, що Романович
Страница 98 из 149
Следующая страница
[ 88 ]
[ 89 ]
[ 90 ]
[ 91 ]
[ 92 ]
[ 93 ]
[ 94 ]
[ 95 ]
[ 96 ]
[ 97 ]
[ 98 ]
[ 99 ]
[ 100 ]
[ 101 ]
[ 102 ]
[ 103 ]
[ 104 ]
[ 105 ]
[ 106 ]
[ 107 ]
[ 108 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 80]
[ 80 - 90]
[ 90 - 100]
[ 100 - 110]
[ 110 - 120]
[ 120 - 130]
[ 130 - 140]
[ 140 - 149]
