Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІI. XI-XIII ВІК Страница 99

і удали ся під опіку київського князя.



68) Іпат. с. 498, як вище.



69) Іпат. с. 558.



70) Див. про нього ще низше, в примітках др мапи sub voce.



71) Іпат. с. 558. Маленьку лїтературу Холма див. в прим. 7.



72) Так виходить з порівняння з одного боку — Іпат. с. 516: „Кондратови же ставшу кде нынЂ градъ Холмь стоить” (1236/7 р., пор. Іпат. с. 531: „єще бо Холму не поставлену сущу” — в подїях 1234 р.), з другого боку с. 517: ”во ХолъмЂ будущю єму” (подїї 1238 р.), та дальших згадок — Іпат. с. 524, 528, 529. В історії міста, в Іпат. с. 558 сказано, що первісний „градЂць малъ” розширено ще перед приходом Бату (треба, мабуть, розуміти похід 1242 р.): „и созда градъ иный, єгоже Татарове не возмогоша прияти, єгда Батый всю землю Рускую пойма”.. Висловлена давнїйше гадка, що Холм як осада істнував ще в XI в. (Холмская Русь с. 14), опираєть ся на згадцї у Длуґоша під 1074 р. (I с. 349), але його оповіданнє по просту анахронїстичне.



73) Виводжу з того, що на початку 50-х рр. тут уже були розкішні церкви Богородицї й св. Івана — Іпат. с. 548.



74) Іпат. с. 563.



75) Іпат. с. 559.



76) Іпат. с. 559.



77) Перед тим згадуєть ся церква Богородицї — Іпат. 538, але ск нова мусїла бути або збудована на її місцї або зовсїм незалежно від неї.



78) Іпат. с. 559.



79) Іпат. с. 567.



80) Тепер Румянцовського музея; приписка й коментар до неї в Записках т. XIV бібл. с. 40.



81) Іпат. с. 599.



82) Про теп. Угровськ (Угруськ) і його старину див. Гербачевского Русскія древности н памятники православія Холмско-Подляшской Руси, 1892 с. 183-5.



83) Іпат.с. 144, під 1085 p.



84) Іпат. с. 144, 179.



85) Іпат. с. 609.



86) Архивъ Югозап. Рос. І т. І с. 291, 324.



87) Іпат. с. 501.



88) Іпат. с. 597.



89) Маленьку лїтературу див. прим. 7. В I-II зош. Памятнників старини в зап. губ . подано кілька луцьких памяток, але пізнїйших.



90) Се видко в Іпат. с. 275 (Глїб сидить „в Пересопницї й Дорогобужі”), 281 (порівняти, що Мстислава Ізяславича виганяють з Дорогобужа і слїдом дають Мстиславу Юриєвичу Пересопницю) і 335 (Дорогобуж, Пересопниця й разом з ним „всЂ Погориньския городы”).



91) Іпат. с. 146, 179.



92) Див. вище с. 367.



93) Про Дорогобуж і Пересопницю окрім праць Теодоровича (т. II с. 508 і 722) і Петрова Краткія свЂдЂнія, іще Сендульського С. Пересопница — Волын. епарх. вЂд. 1880, XI і реферат проф. Антоновича на київ. археол. зїздї: О мЂстоположеніи лЂтописных городовъ Шумска и Пересопницы,- Труды XI анх. съЂзда т. І.



94) Воскр. І с. 132. Про Шумськ цитований реферат проф. Антоновича.



95) Іпат. 283.



96) Про нього див. в прим. 8.



97) Іпат. с. 482.



98) Вперше під 1019 р.



99) Іпат. с. 610.



100) Іпат. с. 222.



101) Про Дорогичин: Авееаріусъ, Дрогичинъ надбужскій и его древности (Матеріалы по археологіи Россіи, N. 1, 1890).



102) Див. про се в прим. 8. Що до звісток про ”дорогичинського” князя, то д. Андріяшев толкував, що тут треба розуміти князя всеї Берестейщини (ор. с. 46 і далї); але се буде довільне толкованнє, й нїяк не можна заперечити можливости, що в самім Дорогичинї був осібний князь, і якийсь час при кінцї XII в. могло бути осібне Дорогичинське князївство.



103) Іпат. с. 608.



104) Іпат. с. 595.



ПОЛЇТИКА ВОЛИНСЬКИХ КНЯЗЇВ XI-XII В.; ВІДНОСИНИ ДО ПОЛЬЩІ; ТЕНДЕНЦІЇ МСТИСЛАВИЧІВ. ВІЧЕ НА ВОЛИНИ В XI В., ДИНАСТИЧНА ПОЛЇТИКА ГРОМАДИ, ВІДНОСИНИ ЇЇ ДО МСТИСЛАВИЧІВ; БЕРЕСТЕЙСЬКІ КОРОМОЛИ, ДОРОГИЧИНСЬКЕ ПОВСТАННЄ І КОРОМОЛА БЕРЕСТЯН 1289 Р. БОЯРСТВО, ЙОГО ВПЛИВИ І ПОЛЇТИКА; СЛУЖЕБНІ КНЯЗЇ. КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ, ОСТАНКИ ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ НА ВОЛИНСЬКІ ТЕМИ.



Про внутрішнї відносини й житє Волири не богато можна сказати, бо відомости дуже скупі.



Якійсь певній полїтичній традиції в XI-XII в. в княжих сферах було тяжко виробити ся, бо Волинь не сформувала ся в замкнене полїтичне тїло, а не мала своєї династиї й переходила з рук до рук аж до другої половини XII в. Становище волинського князя і йогш полїтика, розумієть ся, мусїли бути зовсїм відмінні відповідно до того, чи він тримав Волинь з Київом разом, чи саму Волинь як київську волость, чи вкінцї — мав боронити ся від апетиоів київського князя. Тому про таку скристалїзовану полїтику, як нпр. галицьких князїв, тут і мови бути не може; одначе деякі загальні мотиви запримітити можна.



Традиція, що Галичина колись належала до володимирського стола, здаєть ся, полишила деякі слїди у волинських князїв. Її можна добачати у Давида Ігоревича, коли він пробує забрати собі Теребовельську волость Василька, у Сьвятополка, коли він, здобувши Волинь, хоче доповнити сю „волость свгоо батька і брата” Галичиною, нарештї в змаганнях Романа здобути собі Галичину. Одначе катеґорично сказати, що як раз ся традиція впливала тут, годї, бо всї сї факти можуть толкувати ся й комбінацією иньших обставин і мотивів.



По за тим одначе в обопільних відносинах аґресивне становище супроти Волини займає Галичина, як сильнїйша, більш сконсолїдована держава. Не кажучи вже про походи галицьких князїв на Волинь, коли вона лучила ся з Київом, Галичина робить і територіальні зривки з Волини. Уже саме розпростореннє Галицької волости на днїстрянськім Понизю робило ся зі шкодою для Волини, бо ся степова україна властиво мусїла давнїйше тягнути до Луцька — до Лучан. Але сею степовою україною волинські князї не дуже, здаєть ся, інтересували ся. Та територіальні страти нею не обмежали ся; ставши міцною ногою на Понизю, галицькі князї сягають і далї на північ: пробують захопити полужневу Погорину, як ми вже бачили. З другого боку вони простягають руку й на Побуе: знаємо, що Галичане якийсь час тримали Бужськ. Але сї страти волинським князям удало ся вкінцї собі вернути.



В відносинах волинвьких князїв до київських, коли Волинь не належала до Київа, все виходила на верх справа забраних від Волини земель — Погорини й Берестя. Се зазначиль ся виразно вже в звістній волинській історії 1097-9 рр. Пізнїйше, коли Ізяслава Мстиславича вигнали з Київа на Волинь, він зараз заявив претенсію на Погорину: „а то волость отца моєго и моя по Горину”, казав його син Мстислав 1). Але наслїдком тих тїсних звязків, які істнували між Київом і Волинею аж до останньої чверти XII в., ся справа тільки часами виходила на гору, і замовкла, коли Погорина й Берестє вернули ся до Волини в другій половинї XII в.



Противно, на волинсько-туровській границї перевага була, по всякій імовірности по сторонї Волини; бачимо се нпр. у справі Черторицська, а таких відірваних від Туровщини волостей мабуть було і більше в землях горішньої Припети й долїшнього Стира та Горини.



Степ в спеціально-волинській полїтицї XI-XII в. не грав майже нїякої ролї, бо Волинь була закрита від степу поднїстрянським Понизєм, що опанувала Галичина, а Побоже загорнула Київщина. Половецькі напади трапляли ся в волинських землях дуже рідко. Знаємо властиво тільки оден — на Погорину, на початку XII в. 2), а й припустивши, що лїтопись де що промовчала, все таки мусимо прийняти, що Половцї Волини не давали ся дуже в знаки. Натомість уже з кінцем XII в. мусїли розпочати ся дуже прикрі напади Литви, про котрі почина ємо чути щось докладнїйше доперва з початком Галицько-волинської лїтописи. Зараз на початках згадує вона принагідно, що „в землЂ ВолодимерьстЂй бЂда бяше отъ воеванья литовского и ятвяжьского” 3), і почали ся отсї напади, очевидно, ще з кінцем XII в., бо вже Роман уславив ся своїми побідами над Литвою 4).



Дуже живі зносини й усякі відносини — приятельські й неприятельські, вели ся між волинськими князями й Польщею. Про змагання Поляків захопити Забуже або й дальші сусїднї землї, — змаганняя, що все прокидали ся, коли польські князї приходили до сили й надїяли ся скористати з ослаблення своїх руських сусїдів, я вже казаы. Окрім таких більших епізодів, як змагання Болеслава Хороброго, потім Болеслава Сьміливого, маємо й дрібнїйші епізоди, як нпр. згадку під 1163 р.: „воєваша Ляхове около Чьрвна” 5), або як ті згадувані вже, досить загадкові зрештою звістки, про заходи Поляків коло Дорогичинської землї при кінцї XII в. 6). Про пограничні русько-польські війни з XIII в. будемо говорити далї 7). Зі сторони Руси бачимо ми противні змагання, до розширення своєї території коштом Польської держави, і сю пограничну боротьбу, правдоподібно, треба виводити з істновання на границях широких україн з мішаною людністю, про які я говорив вже попереду 8).



Але поміж сими конфлїктами й навіть попри них і серед них бували між волинськими і польськими князями й часті союзи, помочи, широка участь у внутрішній боротьбі руських або польських династий. Шлюбні звязки міэ польськими і волинськими князями були особливо часті. Причину таких тїїсних звязків не тяжко знайти. Зашахоуані з одного боку ворожою Галичиною, а з другого — київськими князями з їх претенсіями на Волинь, волинські князї, чи загрожені з одного фронту — від Галичини (коли сидїли з руки київського князя, або були заразом і київськими князями), чи з двох разом, і від Галичини і від Київа, — з простого рахунку мусїли шукати помочи польських князїв в тяжку хвилю. З другого боку польським князям воєвничі, рицарські волинські князї, вороги їх принціпіальних ворогів — галицьких князїв, були теж дуже наручні, й вони раз у раз звертають ся до них у своїх внутрішнїх війнах. Розумієть ся, се не виключало союзів польських князїв і з иньшими руськими князями (особливо з київськими), в результатї яких приходило часом і до війни польських князїв з своїми волинськими сусїдами, але то бувало вже рідше.



Так під час незгоди волинського Ярополка з київським Всеволодом в 1080-х рр. польський князь Володислав-Герман піддержував, здаєть ся — не тілько морально,
Страница 99 из 149 Следующая страница