Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 108

зверху сирову козачу шкіру, що на нїм і обсохла, оселив ся в затворі в малій печерцї, 4 ліктї завбільшки, молив ся неустанно, а їв через день по проскурі, і воду теж пив мірою; по семи лїтах такого житя він мав страшне видїннє і від нього „розслаб тїлом і умом”; вернувши ся по малу до розуму, він „поча уродьство творити” — удавати з себе дурня, стягаючи на себе глузуваннє й кари, але заразом робив чуда 13). Сьвятоша Давидович, син чернигівського князя, що постригся з іменем Миколи, дивував усїх браком усякої пихи: три роки він робив при монастирській кухнї, носячи й рубаючи дерево; потім був монастирським воротарем, і сидїв неустанно при воротах, не відоучаючи ся нїкуди окрім церкви; не їв нїчого окрім монастинської страви, „хоч і мав великі засоби”, і т. и. Іван Затворник замкнув ся в тїсній печерцї й пробув у нїй 30 лїт, постом убиваючи тїло й носячи на собі тяжкі зелїзні окови; але не можучи тим пбороти грішних поривів свого тїла, викопав собі яму й закопав себе до неї аж по плечі, і т. и. 14). Ібеалом сьвятости було — доступити чудодїйрости і взагалї надприродних здібностей: пророчого дару, візіонерства; лїтописне оповіданнє і особливо Патерик повні таких чудесних історій.



Здобувши собі право горожанства на Руси в XI в., монашество розвиваєть ся й здобуває ще більше поважаннє в XII в. Для XIII в. маємо меньше відомостей, але можна думати, що сумні обставини полїтичного й економічного упадку, татарські погроми, як то часто бувало, розвивали ще більшу охоту до монашества, хоч з другого боку, монастирі з упадком князївської й боярської верстви в поднїпрянських землях стратили матеріальну підмогу й опіку.



Уже в XII в. можемо констатувати погляд на монашество як на одиноко-спасенну форму християнського житя. Київський князь Ростислав висловляє переконаннє, що „княжениє и миръ не можетъ безъ грЂха быти”, і бажає монашества, як одинокого способу увільнити ся „отъ суєтного свЂта сего” 15). В наших джерелах стрічаємо звістки про постриженнє князїв і особливо княгинь в XII-XIII в. в значнім числї. Ще характеристичнїйше — з'являєть ся звичай постригати ся перед смертию, щоб умерти монахом. Перший звістний такий випадок — постриженнє Всеволода Ольговича; постриг ся перед смертию його син Сьвятослав, Ростиславичі Давид і Мстислав, Мстиславич Мстислав (галицький).



Росповсюдненнє сього звичаю викликало опозицію навіть серед самих монахів. Полїкарп, один з авторів печерського Патерика виступає в однім з епізодів спеціально против такого формального погляду на постриженнє і кладе натиск на потребу добрих дїл, „а коли хто каже: „як побачите, що я вже помираю, пострижіть меен в чернцї”,- такому нї на що його віра й його постриженнє”. І надмірний нахил до чернецтва викликав певну опозицію; так нпр. Ростислава печерський ігумен і його духовник відмовляли від постриження, радячи здобувати собі спасениє виконуваннєм княжих обовязків 16). Чернигівське слово на сьвято Бориса і Глїба виставляє кн. Давида як приклад для тих невігласів, що кажуть, нїби „з жінкою й дїьтми не можна спасти ся”: він жив в мирі, мав родину, а про те доступив сьвятости. Досить росповсюднене „слово Іоана Златоустого о глаголющих, яко не можна спасти ся въ миру”, звістне в кодексах пізнїйших, дуже можливо, що те ж сягає ще сих часів. Ще інтереснїйше анонїмне слово, що нападає на тих, „кто нищеты дЂля отходить в монастирь”, полишаючи своїх дїтей: такий, каже слово, не хоче працювати для Бога, а „чреву угодноє творити”; хто кидає свою дитину, так як би вирікаєть ся віри й стає гіршим від поганина; не спасе чорна одежа, хто живе в лїнотї, а коли сповняти Божі заповіди, не пошкодить і біла одежа. Всї сї поучення противставляють формальному аскетизму дїяльну любов, милосердє, сповненнє обовязків 17).



Головним огнищем монашества за увесь сей час був Київ. Разом з печерським монастирем ми знаємо в нїм самім або в близькій околицї його вісїмнадцять монастирів: св. Георгія, св. Ірини (обидва фундації Ярослава), св. Николая, Печерський, св. Мини (фундація якогось боярина), св. Димитрия (Ізяслава Ярославича), св. Симеона (Сьвятослава Яорславича), Спаса на Берестгвім (инакше Германів), Влахернський на Кові (инакше Стефанів), св. Михаіла Видубицький, св. Андрія Янчин (обидва Всеволодові), Лазарів, св. Михаіла Золотоверхий (Сьвятополка), св. Федора (Мстислава Вел.), св. Кирила (Всеволода Ольговича), св. Василия, Воскресения, Богородицї (Гнилецький) 18). По за околицями Київа знаємо в Київщинї один тільки — Зарубський. В дїйсности мусїло їх бути далеко більше — і в Київі й по за Київом. Із звістних нам було чотири жіночих (Ірини, Николая, Андрія, Лазарів), иньші мужеські. Якісь подробицї про початок маємо для дванадцяти монастирів, і з них інїціаттві самих монахів завдячували свій початок тільки два — Печерський і Влахернський, заснований печерським ігуменом Стефаном, коли він мусїв вийти з Печерського монастиря, решта були князївськими та боярськими фундаціями! Судячи по наведеній вище антитезї монастирів поставлених „пощениєм і слїзми” і поставлених золотом і сріблом „отъ царь и бояръ”, сї фундаційні монастирі, мабуть, не визначали ся анї великостию, анї особливими подвигами побожности.



Відомости наші про иньші землї мабуть ще більше неповні як про Київщину. В Чернигові й його околицї було кілька монастирів 19), але з них напевно в сї часи знаємо тільки два: Богородицї (Єлецький) і Бориса і Глїба (третїй — св. Ілї, традиція також зачисляє до сих часів). В Переяславщинї можемо напевно вказати тільки два — св. Івана в Переяславі і Бориса і Глїба на Альтї. На Волини знаємо більше: три в Володимирі (Сьвята Гора, Михаіла, Апостолів), Жидичинський під Луцьком, св. Данила в Угровську; з усякою правдоподілністю можна додати до них іще червенський, пересопницький і доробужський. В Галичинї сучасні джерела згадують дуже мало: в Галичу монастир св. Іоана, по за тим — монастир синевідський, монастир полонинський (?), монастир Спаса на р. Ратї, заснований Петром, п ізнїйшим митрополитом десь при кінцї XIII в. 20). Розумієть ся було їх далеко-далеко більше 21).



Окрім своїх монастирів чимало Русинів, видно, йшло здавна (як показує історія Антонїя) в грецькі монастирі. В результатї появляють ся цїлі руські монастирі за границями Руси: на Атосї десь в XI чи XII в. (хронольоґія не певна) руські монахи стають господарями монастиря Богородицї т. зв. ???o???о? (чи то заснований кимсь з фамілїї Ксілюрґів, чи якимось теслею — „Теслїв”); правдоподібно, що монахи-Русини, як то часто бувало на Атосї, випросили або купили собі сей монастир уже готовий. Потім вони випросили собі иньший монастир — св. Пантелеймона, що був спустїв, а відновлений Русинами став звати ся Руським і задержав се імя й по тому як руські монахи його кинули 22). Житиє Евфрозини кн. полоцької каже, що в другій половинї XII в. був руський монастир і в Єрусалимі: Евфрозина мала під час своєї подорожі (1173) мешкати в Єрусалимі в руськім монастирі св. Богородицї 23). Судячи по том,у з правдоподібністю можна думати про русокий монастир і в Царгородї, в руській кольонїї „на Іспігасї” (??? П????, в теп. Пері, де була й руська церква Бориса і Глїба, хоч паломник Антонїй, говорячи про неї, монастиря при нїй не згадує 24).



Примітки



1) Див. т. І c. 284.



2) Житиє Теодосія л. 5, 6.



3) Іпат. c. 110.



4) Іпат. c. 113.



5) Див. Житиє Теодосия л. 14 (участь ігумена в роботї зарівно з усїма), 18 (заборона мати якусь власність), 18 v. (реґляментація роботи), і т. и., детайлїчне порівняннє сих звісток з Студийською уставою у Ґолубінского І. 2 c. 502 і далї.



6) Патерик нпр. л. 98, 107, 108; взагалї користолюбність монахів і всякі випадки, звязані з маєтком, богацтвом і т. и. — звичайна тема Патерика (може не без впливу візантийської аґіоґрафії?).



7) Патерик c. 92, 99, 185.



8) Іпат. с. 132.



9) Іпат. с. 113.



10) Патерик с. 88.



11) Патерик c. 90.



12) Патерик c. 139.



13) Іпат. c. 133-8.



14) Патерик c. 100-1, 141-3.



15) Іпат. c. 363.



16) Патерик c. 185-6, Іпат. c. 363.



17) Слово на пренесеніе Бориса и ГлЂба — Памятники др. письменности XCVIII, Памятники Пономарьова III c. 44-46.



18) Я вичислив їх в хронольоґічнім порядку, як вони виступають в джерелах: Іпат. c. 106; 109; 112; 250, 127 і 162, 162; 188 і 201; 122; 144; 199; 239 і 457; Лавр. с. 434; Житиє Теодосия л. 60, 80, 300. Сей реєстр не може уважати ся зовсїм докладним: не зовсїм певна тотожність монастирів Спаса і Германового; не сказано виразно, що монастир Мини був у Київі (хоч се зовсїм правдоподібно); не зовсїм певно, чи Гнилецький монастир був монастирем тодї вже — про нього див. т. II c. 271.



19) Іпат. c. 157.



20) Іпат, c. 447, 567, 573; див. т, II c. 334, 354, 379, 385, 466. Чи Полонинський монастир був у Галичинї, сього одначе на певно сказати не можна. Місце Спаського монастиря также напевно незвісне; див. Галиц. Ист. сб. III і Зубрицкій: Крит.-Ист. повЂсть с. 71.



21) Пор. перегляд в V т. c. 262 і далї.



22) Акты Русскаго на св. АфонЂ монастыря св. Пантелеймона, К., 1873, Успенскій Востокъ христіанскій — Афонъ, 1892 с. 6 і далї, Голубинскій І. 2 c. 622-5.



23) Житиє Евфрозини — Памятники стар. рус. лит. IV с. 178. Сю звсітку про подоріж Евфрозини до Єрусалиму відкидає Данилович (Очеркь Исторіи Полоцкой земли с. 241) з огляду, щоо мощі її лежать в київськім Печерськім монастирі; але так легко зчеркнути її подоріж до Єрусалиму і сеї подробицї не можна. Приймають її всї історики церкви, кінчаючи Ґолубінским І 2 c. 625.



24) Путешествіе Антонія вид. Лопарьова c. 33.



Штука — архітектура: типи церковної будови, будівляна технїка, окраси церкков, руські майстри; „галицький” тип церков, декорація зверхня і внутрішнї окраси; будови не церковні; будівництво деревляне. Різьбарство. Малярство; фрески — софійські церклвні і сьвітські, фрески кирилівсь
Страница 108 из 146 Следующая страница