Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 121

ожливо ефектовним й інтересним: часом приберає оповіданнє в драматичну форму, вкладає в уста осіб діяльоґи; стрічаємо широкі повторювання, порівнання, паралєлї, цїлі образи, також симболїчні толковання. Взагалї його манєра — се дальший крок тїєї ж школи, що бачимо і у Іларіона, тільки нема того почутя, що у Іларіона дає житє риторичній формі; меньш талановитий Кирил не панує так над сими риторськими формами — вони часом забивають його, і оповіданнє стає тодї механїчним, нескладним, часто холодним і нудним; він більш невільничо іде за своїми грецькими взірцями, часлм бере готові вступи до промов, або цїлі уступи й образи. За всїм тим йому нем ожна нїяк відмовити анї лїтературної технїки, анї визначного таланту, що виносить його навіть над рівень сучасного візантийського риторства.



Дуже похваляють ся його численні молитви: риторика оживляєть ся тут щирим чутєм, і зі сторони форми вони беззоганні 11). Як сї молитви так і проповіди його мали широку популярність, і вже проложне житиє його називає його „другим Златоустим”. Безперечно він був найбільш поважаним з усїх староруських письменників.



До сеї ж „вищої школи” треба зачислити деяких анонїмних авторів.



Від одного автора маємо похвальне слово св. Клименту, виголошене, очевидно, в київській Десятинній катедрі, де лежали мощі Климента, мабуть з нагоди обновлення сеї церкви котримсь київським князем, в присутности його самого (по імени не названого). З огляду що св. Володимир в нїм називаєть ся праотцем сього князя, треба міркувати, що то був якийсь далекий потомок св. Володимира, отже слово було сказане не скорше як у 2-ій пол. XII в., але й не пізнїйше як на початках XIII в., бо київський князь зветь ся старшим між князями. Як на найбільш правдоподібний час можна класти се слово на часи Рюрика, що як знаємо, дуже займав ся будівництвом і міг обновити і Десятинну церкву по спустошенню 1169 р. Написане слово зручним риторським пером, але риторику ужито в міру, без бомбасту; автор дає порівняння, але не великі, в симболїзм не запускаєть ся. Судячи по прозорости стиля, добрій рущинї і по висловах, де автор говорить про Русь, воно мусїло бути писано по руськи, не толковало з грецького, і Русином таки, найскорше — з духовенства Десятинної церкви 12).



Окрім сього слова маємо ще друге похвальне слово Клименту, також очевидно руське і виголошене також мабуть в Десятинній церкві. В похвалах Клименту воно має богато буквально спільного, але коротше, біднїйше в стилю, не має тих алюзій до князя, і зовсїм инакше закінчене 13). Не маючи в цїлости першого слова, не можна означчити їх відносини вповнї катеґорично; але правдоподібне се коротше слово старше, і автор ширшого, можливо, використав його, розширивши риторськими додатками й приладивши до обставин того обновлення церкви. В такім разї ми б мали ще одно слово, також риторичної школи, звязане з Десятинною церквою, може ще з XI віка.



Вкінцї — похвала кн. Рюрику, з нагоди збудованої ним у Видубицькім монастирі стїни, 1199 р. Вона була виголошена кимсь з видубицької братиї (судячи по формі — власне виголошена, а не написана, і тільки втягаючи її в лїтопись, де вона заховала ся, автор похвали, чи може иньший редактор, додав до неї де які подробицї в історичнім стилю). Від похвального слова Клименту, що могло бути звернене, як я казав, до того ж Рюрика, вона відріжняєть ся своїм бомбастичним тоном, що робить трохи комічне вражіннє супроти такої зовсїм не епохальної подїї як збудованнє монастирського муру; автор в симболїку теж не запускаєть ся, але громадить масу прівнянь — таки рішучо за-богато; зрештою ж показує теж риторську зручість і вправу, а се тим більше треба піднести, бо мусїв то бути чоловік молодий, судячи по тому що при таких визначних здібностях і осьвітї не був ще нїяким більшим церковним достойником — про видубицького ігумена говорить він у третїй особі .Що був то Русин, в тім не може бути непевности 14).



Поруч письменників сеї, щоб так сказати, вищої школи, маємо цїлий ряд писань безпретенсійних, котрих автори не претендуючи на нїяку „філософію”,, анї „риторські плетення”, анї виказуючи якоїсь особливої лїтературної осьвіти, без претенсій компілюють собі тексти св. Письма або від себе дають поучення в ріжних справах християнської моралї чи обрядової практики, не запускаючи ся в глубокі питання доґматики або улюблену сучасною вищою школою симболїстику.



Розумієть ся, такий „простий” спосіб пивання, як тодї казали, міг бути у деяких письменників результатом їх переконання, що він то й найлїпший, „що філософія” вищої школи в тих практичних цїлях не здасть ся на нїщо. Теоретично се зовсїм можливо, але на практицї досить трудно припустити таке рішуче вмломлюваннє з під загальної моди, особливо в більшім розмірі, і ми таки мусимо прийняти, що принаймнї — переважна більшість тих письмеоників, які писали „просто”, писала так тому, що не вміла писати инакше, не діставши тодїшньої вищої осьвіти і лїтературного приготовання. До такої „простої” школи належали тааі вичислені вже вище автори проповідей, наук і посланий: Лука, Теодосий, Яков, Мономах, Георгій, Серапіон, і певно — ще богато незвістних, далї — вся наша аґіоґрафія й переважна частина історичних письменників.



Як я вже згадував, ми маємо памятку полєміки між обгма школами з середини XII в. в Посланню Клима. Клим пише своє посланиє в відповідь на посланиє до нього Фоми смоленського пресвитера і відповідає на докори Фоми, що дорікав Климу за його манєру запускати ся в симболїстичні толковання. З чого то пішло, не знати, але Клим, здаєть ся, ще перед тим зачепив сього Фому, а може й иньших противників вищої школи в своїм посланию адресованім кн. Ізяславу 15); можемо догадувати ся, що то був закид малої осьвіти або щось подібне. Фома супроти того мусїв закидати, що репрезентанти вищої школи, як Клим, залазять у хмари з славолюбства — „тщеславія”, хочуть „славити ся”, удаючи з себе философів — „филосо? ся творя”; при тім він покликуував ся на свого учителя Григория 16), як на признаний авторитет християнської побожности, що одначе нїколи не запусвав ся в симболїстику. Супроти того Клим каже, що має всяке поважаннє до Григория, уважає його сьвятим, але мусить признати, що він, як і Фома, не стояв високо в осьвітї, а вища осьвіта консе потрібна для кождого пастиря, і без неї не можна наставляти вірних 17), бо Сьвяте Письмо має масу місць, що мусть бути толковані симболїчно, отже вимагають очитання в теольоґічній лїтрратурі. На сю сторону — докази законности і потреби алєґоричного толковання — того що Клим зве „пытати по тонку”, „прашати силы слову”, „увЂдЂти прЂводнЂ” (алєґорично), „разумЂват идуховнЂ”, він і звертає головну увагу в посланию й наводить ряд місць з св. Письма, що на його погляд не мають значіння без алєґоричного толковання. При тім супроти Фоми й Григория Клим покликуєть ся на учених київських книжників, що далеко перевисшають їх своєю осьвітою і вповнї присвоїли собі тайни грецької мови 18). Вказівка дуже інтересна, але скільки б не було в тодїшнїм Київі таких мудрецїв, безперечно, що не сї „фільософи” задавали загальний тор староруському письменству, тільки ті Фоми й Григориї, котрих знаннє Клим прирівнював до знання самої азбуки.



Хронольоґічно першим виступає в рядї „не-фільософів” еп. новгородський Лука, що міг писати в серединї XI в.; відн ього маємо поученнє „къ братіи”, коротеньке і дуже елєментарне, без текстів, зложене з саих коротеньких наказів, що ртбити і чого не робити 19). В другій половинї XI в. маємо в тім же родї писання Теодосия, славного ігумена печерського († 1074). Є їх чимало, але для деаотрих утворів авторство його непевно; найбільш певні шість коротких поучень до монашої братиї, написаних досить складно, хоч і просто, де автор заохочує її витрівати в своїх монаших обітницях, не лїнувати ся до монашого подвигу; своїм тоном і стильом вони пригадують поучения Федора Студийського, що взагалї був взірцем аскетизму для Теодосия. Дал ї маємо його коротеньке поученнє келарю й дві коротенькі молитви 20). Два послания до кн. Ізяслава: одно в відповідь на його запитання про сьвяткованнє сьвят і піст у сьвята, і друге — „про Латинян” або „про віру варязьку” обуджують деякі непевности, як і два поученя до народу: „о казнях божіихъ”, внесене і в лїтопись під 1068 р., і про співаннє тропарів на пирах, що стрічають ся і без імени Теодосия. Солво „о казнях” було одначе тільки руською перерібкою слова „Слова о верЂ и казнях божіихъ” з Златоструя, і як така перерібка могло належати й Теодосию.



Теодосиєвому сучаснику мнїху Якову надаєть ся з значною правдоподібністю посланиє Димитрію (мабуть Ізяславу) „оть многогрЂшнаго чрьнца Іакова”, де він у відповідь на його „смиренне й жалісне посланіє”, дає йому ріэні моральні поучення (стерегти ся пянства, роспусти, гнїва і т. ин.) і „Память і похвала в. кн. Володимиру”, написана досить нескладно, але інтересна деякими звістками 21). На основі одного — досить слабого натяку в сїй похвалї 22) надають Якову і анонїмне „Сказаниє про Бориса і Глїба”, але се вже тільки здогад.



Славний Володимир Мономах теж належить до сеї ж катеґорії письменників: маємо від нього звістну науку синам, о стільки ж інтересну своїми історичними й побутовими звістками, о скільки нескладно написану 23). Саму ідею її, дуже правдоподібно, піддали йому подібні науки візантийські, звістні на Руси вже в XI в. Окрім того маємо його лист до Олега, не повний, в дуже умильнім тонї, з текстами, і якусь нїби молитву, досить нескладну теж, про котру одначе не можна напевно сказати, чи вона Мономахова 24). Очитаннє, яке можемо вивести з Мономахових писань, кидає досить цїкаве сьвітло на сучасну лєктуру. Се церковно-служебні книги, Пролог, Шестоднев, кілька богословських статей, які звістні були в тодїшнїх збірниках (Слова Василия В., Анастасия Синаіта, візантийські поучення дїтям).



З XII в. не маємо майже нїчого з сеї катеґорії: безперечно, є тут превелика прогалина в нашім матеріалї. Зі звістного нам на XII в. з усякою правдоподібністю треба покласти д
Страница 121 из 146 Следующая страница