Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 126

зяслава, використана в середнїй частинї Київської лїтописи: подекуди вона дає здогадувати ся, що автором її був якийсь участник походів, може хто з боярства. Нпр. під 1150 р. в описи битви під Київом читаємо: „Волшдимеръ же то видЂвъ, оже Кияне бЂжатъ, а сЂмо Чернир Клобуци за ны Ђдуть”; се „ны” — очевидно належить до Ізяславової дружини. Або під р. 1151 оповідаєть ся, що Ізяслав, почувши про знищеннє угорського полку, ”рече слово то акоже и переже слышахомъ: не идеть мЂсто к головЂ, но голова к мЂсту”. Подібний сьвітський характер має й повість про галицькі замішання.



Більшою або меньшою церковною закраскою не вичерпують ся ріжницї між поодинокими лїтописцями. Нпр. в другій частинї Найдавнїйшої лїтописи ми маємо повно записок про небесні знамения, чуда, дивовижі й т. и., — але даремно б шукали ми чогось подібного в згпданих оповіданнях про Ізяслава, або в цїлій Галицько-волинській лїтописи; очевидно, треба рахувати ся нам тут не тільки з віком, але і з чоловіком, й індівідуальні прикмети автора дають себе відчувати й тут, як де инде.



Як другу загальну прикмету нашого історичного письменства, поруч християнського сьвітогляду, треба зазначити його льояльність супроти князївсько-дружинного устрою: ми не маємо нїяких записок писаних зі становища противного княжій власти. Така льояльність не була одначе загальною прикметою нашої суспільности, й ся загальна прикмета нашої історіоґрафії поясняєть ся тим, що все наше історичне письменство (яке ми маємо) вийшло з кругів близьких або прихильних княжій власти й дружинї.



Що до форми, то вона переважно проста, натуральна, лїтературними правилами незвязана. Маємо оповідання зовсїм прозаічні, сухепькі, маємо й закрашені поезією, підняті чутєм до високого патосу: нпр. в оповіданню про війну 1093 р. — опись руських невільникків, забраних Половцями, наведена мною в своїм місцї 20). Подекуди ма ємо виразні слїди користування з тогочасних поетичних памяток, але й незалежно від того поетичний кольорит дуже часто закрашує лїтописні опрвідання. Штучну риторичну манєру бачимо тільки у автора Галицької лїтописи; але в дїйсностт він не був одиноким письменником такого напряму: в нїм скорше треба бачити одинокого в дохованій до нас історіоґрафії репрезентанта колись значної лїтературної школи, чи місцевої галицької чи київської — се вже тяжко сказати. Його прикмети — штучний стиль, з масою дієприкметникових конструкцій, з надмірним ужмваннєм dativus absolutus; при тім нахил до образів, прислів і приказок; він має чимало спільного з стилєм Слова о полку Ігореві, образовим, повпим натяків і метафор; наведені вище взірцї стилю галицького лїтописця можуть служити прикладами 21).



Тойже стиль пригадує й слово про збудованнє видубицької стїни, котрого автора можна уважати остатнїм редактором Київської лїтописи. Декотрі спільні прикмети можна вказати також іще в однім творі, що належить до нашого письменства коли не особою автора то бодай школою — Молению Данила. Ми маємо в усїх тих творах, з певними відмінами очевидно, слїди лїтературної манєри, що виробила ся в XII в. на Руси, в першій лїнїї — в Київі, з сполучених впливів: з одного боку — візантийської книжної риторики, з другого боку — поетичної руської творчости. При тім одні памятки стоять близше до першої, як слово про видубицьку стїну, другі — до пісенної творчости, як Слово.



Млениє Данила — се вложене в лїтературну форму проханнє дружинника до свого князя. Автор описує своє нужденне становище, нарікає на своїх ворогів та пробує ріжними способами промовити до почутя князя; при тім пише образово, з масою примівок і ґном, по части книжного, по части народного характеру. Завдяки свому ґномічному змісту Молениє придбало велику популярність, багато переробляло ся, при чім його ґномічні партії розширяли ся новими вставками, а ті частини, що мали субєктивне значіннє, говорили про приватну справу автора, — або викидали ся, або діставали теж лїтературну перерібку. Так з'явило ся кілька тих редакцій, в котрих Молениє дійшло до нас, і з котрих ще досї не відтворено його первісну форму й зміст. Повстали навіть здогади , що се Молениє нїколи й не мало иньшого значіння, як лїтературне, що й сам Данило й його пригоди нїколи в дїйсности не мали мівфя, що се не більше як лїтературна форма, — але се погляд гіперкгитичний.



Правдоподібна гадка,, що Молениє було адресоване до кн. Ярослава Всеволодича, князя Переяслава суздальського, що був якийсь час (1201-7 р.) також князем в Переяславі руськім і в Новгородї (1214-36, з перервами). Автор Моления — хтось з молодшої дружини, чи переяславсько-суздальської, чи якої иньшої — на се Молениє не дає виразних вказівок, у всякім разї лїтературна школа його — українська. Ввазівки Моления толкують так, що автор був засланий за щось на оз. Лаче в Новгородській землї, як підозрівають — за брак відваги на війнї; але висловлена була й иньша гадка — що сї вказівки треба уважати пізнїйшими додатками, і в своїй початковій основі се було просте прошеннє ласки у князя від якогось невдалого в своїй карієрі книжника. Автор підносить свої чесноти, головно розум, та всякими арґументами силкуєть ся прихилити до себе князя. Окрім лїтературного інтересу, Молениє мє й чимале чисто історичне значіннє, як памятка сьвітської культурности, а також і своїми висказами й нападками на тодїшню суспільність. Шкода тільки, що його первісні части не відреставровано досї докладно 22).



Слово о полку Ігоревім зістаєть ся одиноко, захованою в значній цїлости памяткою староруської поетичної творчости. Се робить його памяткою незвичайно високого, виїмкового історичного інтересу: воно відкриває перед нами цїлу сферу староруського культурного житя, одну з найбільш інтересних, про котру без нього ми не мали б майже нїякого понятя — сьвітську поетичну творчість. При своїй одинокости воно дає нам цїлий ряд вказівок на широкий розвій сеї поетичної творчости в давнїй Руси: називає імена поетів (Боян, можливо ще й Ходина), вичисляє деякі теми, властиво — героїв пісень: Ярослава, Мстислава Володимириа, Романа Сьвятославича, вкінцї самим своїм стилєм, технїкою поеми сьвідчить про істнованнє поетичної традиції, школи.



Так нпр. незвичайно вдаряє нас у очі поганська стихія в Слові. Ми стрічаємо в нїм імена старих богів — Даждь-бога, Хорса, Стрибога, Дива, не кажучи вже, що все Слово перейняте натуралїстичним, поганським сьвіотглядом. Прийняти, що в другій половинї XII в. серед української інтелїґенції, до котрої безперечно належав сьпівець Слова, так живі були поганські релїґійні вірування (як то деякі давнїйші дослїдники приймали) — абсолютно неможливо. Так само тяжко припустити, аби якому небудь поету прийшла гадка в 2-ій половинї XII в. без всякої попередньої традиції покликати до житя давно пережиті імена богів і в такім антивкарнім стилю уложити свою похвалу христолюбним княжям. Ми не можемо толкувати сього елєменту инакше як тільки так, що на Руси була стара поетична традиція, поетична манєра, школа, що тягла свої початки ще з поганських часів, і завдяки її сї поганські імена й епітеии, в родї „Русини — Даждьбогові внуки”, „Русь — земля Трояня”, „вітри — Стрибогові внуки”, і т. и., законсервували ся в християнських часах і не бентежили христолюбних слухачів, як не трівожили середновічних католиків Апольони і Мінерви наслїдком такої ж традиції. До таких самих гадок приводять нас спостереження й над стилем Слова: він незвичайно стиснений, повний поетичних симболїв, стягнених поетичних образів, натяків, так що як на теперішнього читача, стиль сей дуже темний і трудний: ми любуємо в нїм тепер, тільки маючи за спиною лєґіон коментаторів Слова. І се знову треба толкувати тим, що в давнину Слово не стояло так відокремлено й одиноко, як тепер, що воно операло ся тодї знову на поетичну традицію поколїнь, оперувало широко росповсюдненими в сїй поезії й загально-звістними образами, симболями і т. и., на які досить було авторови натякнути.



При тім, очевидно, поезія ся не була народна в звичайно принятім значінню сього слова, а артистична, що одною ногою опперала ся на народнїй поезії, а другою на впливах книжної — візантийської й русько-візантийської лїтератури. Такий характер має й Слово, що, кажу, мусїло операти ся на давнїйшій уже поетичній традиції, і тільки з сього боку його характер стає нам зрозумілим, а з другого боку — воно входить в течію, щоб так сказати ученої поезії и артистичної прози, котрої кілька иньших утворів з кінця XII і першої половини XIII в. ми можемо вказати, як Слово про видубицьку стїну, Молениє Данила, Галицька лїтопись. Досить виразні слїди книжности можемо бачити і в самім поетичнім апаратї Слова 23).



Окрім Слова, про розвій поетичної творчости сьвідчать нам з рештою ще й иньші сьвідки — се останки поетичних утворів, що увійшли в наші лїтописи. Я мав уже нагоду в попереднїх томах вказувати на такі останки, і тепер ще раз, не претендуючи на повноту, вкажу більше замітні своєю формою слїди староруської поезії в лїтописях. Такі слїди маємо в описи битви під Листвином, що можуть іти з піснї Бояна (другий епізод, що теж, судячи по згадцї Слова о п. Іг. міг опипати ся на Бояновій поезії — битва Мстислава з Редедею, в лїтописи передано досить сухо і непоетично). В історії смерти Романа Сьвятославича єсть кілька поетичних тонів, що можуть також іти з Боянової пісні. Далї останки якогось епосу можна добачати в звістцї про боротьбу з Половцями Мстислава і засланнє полоцьких князїв. В Галицькій лїтописи зістали ся деякі натяки на піснї про Романа. Се все дрібні куснички, окрушинки, але маємо й більший фраґмент прекрасної, поетичної піснї з ціклю русько-половецької боротьби — про хана Отрока і гудця Оря 24). Як сей уривок так і иньші вичислені тут (принаймні — більшість їх) по всякій правдоподібности належать не до народнїх пісень, але до штучних творів, до тої дружинної поезії, котру заступали Боян і автор Слова.



Крім того маємо парафрази старих епосів, як повість про боротьбу отрока з Печенїжином, як повість про Демяна Куденєвича 25); се старі (перероблені) записк
Страница 126 из 146 Следующая страница