Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 130

ки маленьку, але дуже основну моноґрафію по історії зносин Данила з папами (Первая унія югозападной Руси съ католичествомъ — київські Университетскія ИзвЂстія 1884, VIII і осібно).



Так само не появила ся иньша заеовіджена моноґрафія — проф. Бузескула про Мстислава Удатного: він надруковав тільки маленьку хронольоґічну замітку О занятіи Галича Мстиславомъ Удалымъ (Журналъ Мин. Нар. Прос. 1881, III), без особливого значінря. Поза тим для історії боротьби за Галич маємо згадану вже моноґрафію Людв. Дроби — Stosunki Leszka Bialego z Rusia i Wegrami (Rozprawy wydz. hist.-filozof. XIII, 1881), і ще давнїйші моноґрафії про одного з її пізнїйших героїв, Ростислава: Palacky O ruskem knizeti Rostislavovi otci kralowny ceske Kunhuty (Casopis Muzea kral. Cesk. 1842, І, переклад в московських Чтеніях 1846, III) і Палаузовъ-Ростиславъ Михайловичъ, князь Мачвы (Ж. М. Н. П. ч. LXXI і осібно, Спб., 1851).



Для галицько-польських відносин, особливо для династичних звязків цїнні екскурси у Бальцера Genealogia Piastow. Сюди ж належить згадана розвідка Дроби. Моноґрафія Шараневича Die Hypatioos-Chronik als Quellen-Beitrag zur osterreichischen Geschichte, 1872, цїнна головно для русько-угорських відносин за Данила, окрім того займаєть ся по части й русько-польськими відносинами та хронольоґією Галицько-волинської лїтописи. До угорських відносин 1-ої пол. XIII в. спеціальна розвідка Каляя про коронацію Кольомана — див. в прим. 5 і замітки про угорські й австрійські справи Данила — див. прим. 8. Моноґрафія Вертнера (Moritz Wertner) Die Regierung Bela des IV nach urkundlichen Quellen bearbeitet (Ungarische Revue (1893) для угорсько-руських відносин дає дуже мало. Автор не орієнтував ся в руських справах і дальше цитат документів не пішов. Для істонії зносин Данила з Римом окрім згаданої вже статї проф. Дашкевича згадаю ще давнїйшу статю Мурковского Даніилъ Романрвичъ Галицкій въ сношеніи съ Римомъ (Кіевскія епархіальня вЂдомости 1873) і Петрушевита Тайные переговоры кн. Даніила Романовича съ римскимъ престоломъ и коронація тогоже на Галицкого короья, в його книжцї: Ист. извЂстіе о церкви св. Панталеймона близъ Галича, 1881, з новійшого — працю Абрагама Powstanie organizacyi kosciola lacinskiego na Rusi, що дотикає також і иньших справ, в звязку в церковними відносинами. Русько-литовські відносини середини XIII в. оглядає солїдна праця Лятковского Mendog, Краків, 1892 (відб. в Rozprawy wydz. hist.-filozoficznego, XXVIII). Для часу від смерти Данила і кінчаючи початком XIV в. нема в науковій лїтературі нїчого спеціального, окрім справи засновання галицької митрополїї (про неї в IV главі); аж для остатнїх десятолїть Галицько-волинської держави маємо богату моноґрафічну лїтеоатуру, вказану в прим. 12.



Для хронольоґії подїй XIII в., що робить великі трудности (бо головне джерело, для маси фактів одиноке — Галицько-волинська лїтопись не має хронольоґії, а та що per nefas виставляєть ся в текстї_її видавцями, зроблена пізнїйшим переписувачем, зовсїм довільно, і нїчого не варта), див. мою спеціальну працю: Хронольоґія подїй Галицько-волинсьеої лїтописи, 1901 (з Записок Наук. Тов. ім. Шевченка т. XLI); там вказана і иньша лїтература хронольоґічних часів.



2. Польські й иньші західнї звістки про смерть Романа (до с. 16).



Звістки польських річників про смерть Романа див. в Monumenta Pol. hist. — т. II c. 836 (місце і дата смерти), 876, т. III c. 46 (неважне, з Великопольської хронїки), 70,162-3, 171 (подробиця про погоню до Володимира), 206, 305, 353 (тут про червону воду Висли), 715.



Кадлубек також заповів оповіданнє про смерть Романа (М. Р. h. II. 440), але в теперішнїх кодексах сього оповіданая нема. Бєльовский (ibidem) догадував ся, що се Кадлубкове оповіданнє маємо в однім, з пізнїйших цитованих мною вище краківських річників, але Кадлубек певно, потрапив би більше оповісти про се, нїж та записка річника. Великопольська хронїка (М. Р. h. II. 553) дає дуже скупу звістку: по за риториикою або такими поясненнями, що Роман potentissimus princeps Ruthenorum duci Lestkoni tributa denegat, маємо тут тільки подробицю, що в битві богато Русинів потонуло в Вислї. Длуґош переписав її оповіданнє з ріжними додатками й прикрасами під 1204 р., додавши ще про часті набіги Романа на Сендомирську землю Лєшка (бо Лєшко у нього ще не сидить в Кракові, аж до р. 1206), а під р. 1205 дає широке оповіданнє про смерть Романа. Коротку аналїзу його оповідання дав Семкович Krytyczny rozbior dziejow Dlugosza с. 205-6, і справедливо вказавши на те, що Длуґош окрім використаних ним річників черпав тут з якихось пісень і устних традиций, припускав, що й ті подробицї, яких ми не знаходимо в річниках, не були вигадкою Длуґоша.



Треба признати, що Длуґош дїйсно мав спеціальні причини інтересувати ся битвою під Завихостом. До нього належав патронат тієї памяткової фундації олтаря Ґервасия і Протасия (про лихий стан сеї фундації згадує він при кінцї свого оповідання — II c. 176), тож він вправдї міг зібррати деякі перекази про сю битву; але як то дуже частр буває у нього, і тут дужет яжко відріжнити, що він дїйсно узяв з свгїх джерел, а що додав від себе. Можна прийняти, що епізод з віщим сном Романа (купа щігликів, налетївши від Сендомира, поїдає купу горобцїв), епізод останньої боротьби, де Роман перепливає Віслу на equa effoeta (Длуґош сам додає при тім — ut fertjr), не видумані Длуґошом; може бути, і епізод з володимирським епископом, що відмовляє свого благословенствв Романови, Длуґош звідкись узяв, хоч се вже не певне; так само вже досить підозріла цїла історія про претенсії Романа на Люблин і остру відмову Лєшка. Що Романа похоронено в Волдоимирі — се мабуть таки здогад (хибний) самого Длуґоша (неб. Дроба з сеї звістки пробував робити дальші виводи — c. 376) (натомість у Бєльского, с. 234 вид. Туровского, Романа ховають у Київі „між богатирями”). Але однаково, Длуґош що вигадав, чи зачерпнув з устної традиції, — і того і другого не можна уважати за історію. З руських джерел на Длуґошовім оповіданню (посередно) оперла ся Густинська лїтопись, а й записка видана в старім виданню Радивилівської лїтописи (Библ. рос. историч. c. 300), котру Зубрицький ужив як самостійну (III c. 28), безперечно, має в своїй осноуі теж Длуґошеве, тільки більше змодифіковане оповіданнє.



Зовсїм одиноко стоїть звістка про смерть Романа французького хронїста середини XIII в. Оберіка з Trois Fontaines: Rex Russie Romanus nomine a finibus suis egressus et per Poloniam transire volens in Saxoniam et ecclesias desfruere volens... a duobus fratribus Polonie ducibus Listec et Conrardo super Wisselam fluvium Dei iudicio percutitur et occiditur et omnes, quos secum aggregaverat, aut disperguntur aut interficiuntur. (Alberici Trium foncium Chron. — Mon. Germ. hist. Scr. XXIII c. 885, про хронїку Wattenbach II c. 441-2). Як бачимо, звістка досить докладна, але при тім Романів похід має метою Саксонїю) і він тльки переходив через Польщу, Недавно проф. Абрагам на підставі сеї звістки здогадував ся, що „завихостська траґедія відограла ся не на тлї граничних спорів Польщі з Русию про Люблин, а на далеко ширшім тлї — боротьби за цїсарську корону в Нїмеччинї” (Powstanie org. kosciola lac. c. 98-9), і що посольство папи до Романа могло також стояти в звязку в участию Романа в сїй боротьбі 1). Здогад як здогад, його анї довести анї заперечити підстав не маємо. Але що до кампанїї 1205 р., то Суздальська і Галицька лїтопись, від себе незалежні, як ми вже бачили, представляють сю кампанїю на тлї відносин польських: що Романа з Лєшком розсварив Володислав, і Роман здобував якісь польські городи. Супроти того представленнє Альберіка, що Роман тільки йшов через Польщу, богато тратить на певности.



3. Кілька ґенеальоґічних питань (до c. 23-4).



З особою Олександра белзького вяжуть ся деякі питання. А. Лонґінов (Грамоты Юрія II — Чтенія московські 1887, II c. 49) справедливо зауважив, що лїтопись зве Олександра часом братом Данила (Іпат. c. 497, 498, 513, пор. с. 482, де він зветь ся синовцем Романа), часом братучадом (c. 508). З того Лонґінов зробив такі виоди: було двох Олександрів, оден син, другий внук Всеволода; уже від 1204 р. іпатської хронольоґії маємо до дїла з тими двома Олександрами. Відповідно до того Льонґінов уміщує в своїй ґенаальоґічній таблицї й двох Всеволодів — братів сих двох Олександрів. На доказ своєї гадки (котру Линниченко в своїй рецензії-Ж. М. Н. П. 1891, V перекмзав, повздержавши ся від свого осуду), він вказує на лїтописне оповіданнє під 1210 р.: „Приде Лестько к Белзу убЂженъ Александромъ, Олександеръ же не прияше, хотя зла Романовичемь, и прия Белзъ, и да Александрови”: він дамав, що тут Олександер — senior дає Белз Олександрови-juniori. В дїйсности однак се ”прия” належить до ”Лестька”. Взагалї припустити, що лїтьписець завів таке сьвідоме баламуцтво і говорить про двох Олександрів, не розріжняючи їx нїчим, дуже тяжко і, по моєму, лекше прийняти в оповіданою під 1230 р., де тільки й зветь ся Олександер „братучадом” Данила, просту помилку. У всякім разї думати, що вже від 1204 р. лїтопись в суміш говорить про двох Олександрів — абсолютно неможливо (через те і двох Всеволодів у всякім разї нема причинии приймати): можна вагати ся тільки для подїй між 1230 і 1234 рр. іпатської хронольоґії, але що і в сїй части, під рр. 1231-4 про Олександра говорить ся без близших пояснень, тож і тут дуже трудно думати, що лїтописець говорив про двох Олександрів.



Неясні його фамілїйні відносини з польською династиєю. Галицька лїтопись виразно навиває Олександра „сродникомъ” Казимироввичів (Іпат. c. 482). Припустити, ніби тут іде мова про посвояченнє Олександра з Казимировичами через дїда — Мстислава Ізяславича, що був, як новійшими часами правдоподібно приймають, оженений з сестрою Казимира, ледво чи можна — занадто се далеке свояцтво. Звістку Длуґоша (II c. 73), що мати Лєшка Олена була сестрою Олександра, справедливо признали неможливою новійші дослїдникиo (Линниченко Взаим. отнош. c. 64, Gorski Stosunki Kazimierza c. 27, Balzer
Страница 130 из 146 Следующая страница