Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 134

сам др. Кордуба хибно покликуєть ся на Штирійську римовану хронїку (Pez. Scriptores rerum austr. III c. 76), що згадує не Russen, a Rassen, себто Сербів (Rassen, Porn (очев. Posn) und Chrobaten, a в Annales Ottocariani 2): Ruscenses et Bosnenses (c. 185), у Длуґоша II 378 Raczones et Bosnenses).



Про участь Данила в віденськім з'їздї каже хронїка т. зв. Ґеорґа Гаґена (Pez Scriptores І c. 1079): Mit уm (Белєю) cham auch der Ghunig von Rewssen und der Chunig Machow (Ростислав), der auch des Chunigs Welans (Белї) Tochter hett, und der Chunig auss der Syrfey — die drey Chunig in Chron von den von Vngern empfahent. Шараневич (Die Hypatios-Chr. 85) приймав сю звістку скептично, але нїчим свого скептицизму це умотивував.



9. Традиція про останнї лїта житя Льва і дата його смерти(до c. 109).



Рік 1301 як дату смерти Льва увів властиво в наукову лїтературу Карамзїн (IV c. 103 і прим. 202), хоч була вона уже у Еяґля — Geschichte der Ukraine c. 579. Карамзїн узяв її з рукописної копії Зиморовичевої Leopolis triplex, де при звістцї про смерть Льва стояв рік 1301; але сей рік був доданий якимсь пізнїйшим переписувачем, бл в дїйсности у Зиморовича при сїй звістцї стоїть р. 1292 (див. виданнє Гека В. Zimorowicz opera, quibus res gestae urbis Leopolis illustrantur, 1899 c. 56). Потім сю дату бачимо у Зубрицького — (Критико-историческая повЂсть с. 62): ”13О1 або 1302 р.”; в Исторії Галичско-русскаго княжества III. 248 він справедливо уже признав сю дату непевною, але се не перешкодило пізнїйшим дослїдникам далї її приймати: приймає її Шараневич — Исторія Галицко-володимирчкои Руси c. 121, Антонович — Монографіи І. 51, Иловайский — Исторія Россіи І ч. II c. 512, Ап.Левіцкий — Obrazki z dziejow Przemysla c. 95 i Ruthenische Theilfurstenthumer c. 172, Андріяшев — Очеркъ Истгріи Волынской земли с. 199, Іванов — Истор. судьбы Волынской земли с. 189, Бальцер — Genealogia Piastow с. 349, Ґолубінский — Ист. рус. церкви т. II с. 896, і т. и. Як бачимо, дата, коли міряти її іменами автторів, які її приймали, — виглядає ся зовсїм поважно, хоч сама вона зовсїм не поважна.



Звідки з'явила ся ся цїкава дата, на певно того не можу сказати, але думаю, що підставою для неї послужила одна з грамот Львм — наданнє галицькій митрополїї села Перегинська, з датою 8 марта 6809 р. Ся дата була мабуть причиною, чому Зубрицький вагав ся між 1301 і 1302 р., а Петрушевич знову викомбінував з неї (рахуючи на мартівське численнє) 1300 р. (ор. c. c. 151). Сїй датї можна дїйсно признати стільки значіння, що датуючи її 1301 р., фальсіфікатор міг при тім виходити з якоїсь традиції, що Лев ще жив на початку 1301 р.; але се можливість, як бачимо, зовсїм проблєматична.



Зиморович (1. c.) оповідає про остатнї лїта Льва, що він „за прикладоп свого дядька Василька” 3), milotiam sacram christianam amplexus 4) і ставши перед смертию смирним як ягня, тихо закінчив своє житє і був похований Василиянами без всякої паради, в монашій одїжи — „а місця його похорону Русини не знають і дотепер”. Се оповідкннє самим своїм змістом вказує виразно на якийсь василиянський переказ, анальоґічний з переказом про те, що Лев жив перед смертию й умер в Спаськім монастирі (переказ у Стебельського Genealogia xx. Ostrorogow c. 44, потім Зубрицького ПовЂсть 1. c., у Шараневича Исторія 1. c., пор. В. ІІлощанського Лавровъ село и монастырь въ Самборскомъ окрузЂ — Науковый сборникъ Галицької Матицї, 1866 р., с. 823, але тут сказано тільки, що Лев жив у Спасї). Автентичности, розумієть ся, не мають обидва перекази.



Так само непевним зістаєть ся звістний переказ про гріб Льва, в XVIII віцї знайдений в Лаврівськім монастирі. Зубрицький (ПовЂсть, 1. c.), покликуючи ся на Василиян-очевидцїв (хоч писав 60 лїт по тім нїби фактї) каже, що 1767 р., коли Лаврівський моонастир погорів, тодїшнїй ігумен Волянський вітворив каплицю, де були гроби князїв(!), і в нїй знайдено дві різблені й сріблом оббииі домовини, а на одній з них було імя Льва 5); факт сей затаєно, аби хто не претендував на знайдене срібло, а саме воно ужито на відновленнє монастиря.



Як бачимо, се оповіданнє має всї прикмети непевности: з одного боку Василияне — очевидцї (ебз близшого означення часу й імен), що росповідають сю історію, з другого боку — затаєннє її, чим поясняєть ся та обставина, що про се нема нїяких звісток н'їде більше. Дїйсно, анї в лїтописнтх записках Лаврівського монастиря (у Площанського, 1. c.), анї в відомостях, які збиравв сїм монастирі Площанський в 60-х рр., не маємо слїду сеї історії, що з книги Зубрицького перейшла потім до Петрушевича (Гал. Истор. сб. І пр. 32) і Шараневича (Исторія c. 121), а з комбінації її з переказом про смерть Льва в Спаськім монастирі з'явило ся оповіданнє, що Лев умер в Спасї, а відти тїло його перенесено до Лаврівського монастиря (Зубрицький, Петрушевич, Шараневич 1. c.). В 1899 р. минї оповідали місцеві Василияне, що вони старали ся напасти на слїд тієї каплицї й Львового гроба, шукали їх скрізь, але даремно.



10. Записка про смерть Юрия Львовича в історії Длуґоша (до c. 114).



Ся записка читаєть ся тільки в однім кодексї Длуґоша — його автоґрафі, і вперше була видрукована в виданню Пшездзєцкого (III c. 39), а що се виданнє по за польськими науковими кругами взагалї дуже слабо розповсюднене, тож і в лїтературі Галицько-волинської держави вооно досї не було зауважене. Семкович в своїй працї про Длуґоша не звернув на нього уваги. Оцїнив його відповідно аж Бальцер у своїй Ґенеальоґії Пястів (c. 347), справедливо признавши в сїй звістцї руську записку, без значних змін переложену Длуґошем. Записка звучить так: Quintodecimo Kalendas Aprilie (18 марта) ducissa. Eufemia, filia Kazomiri ducis et consors Georgii Russiae ducis absumpta est. Qaum vir suus dux Russiae Georgius secutus vicesima prims aprilis obiit. Qui in die beati Georgii natus, baptisatus et nomen suum sortitus foret, etkam in die suo rebus absumptus est humanis. Vir industrius et liberalis et in religiosos munificus, sub cuius regimine Russoa et pacis pulchritudine et divitiarum amplitudine inclita habebatur.



Як справедливо піднїс Бальцер, отсї подробицї про Юрия мусять іти з руського джерела (в дню смерти — 21/IV мусить бути помилка, бо день св. Юрия був 23/IV — див. календар XIII в. у Макарія III c. 311). Я піднесу ще, що характеристика Юрія — традиційна квяжа характеристика наших лїтописей, і се ще більше зраджує руське джерело.



Судячи по стилїзації записка мусїла мати в ориґіналї при собі рік, та тільки питангє, чи Длуґош добре сей рік використав? Бальцер не вагаєть ся прийняти сей рік без застережень. Я проти сього року теж нїчого не маю, але вповнї спустити ся на Длуґоша не легко. Не кажу вже про недогляди його (маємо такий страшний приклад зараз слїдом, де подїя (похід Ольгерда) вичитана ним під 1338 р., помилкою записана під 1308 р. — але ся звістка не стоїть у нїяким звязку з запискою про Юрия). Але і взагалї при переводї руських дпт Длуґош дуже часто помиляєть ся на кілька років — здаєть ся, йому між иньшим робили трудности руські дати від сотворення сьвіта.



До тепер дату смерти Юрия все клали на р. 1315-6 або 1316, виходячи з дати грамоти його синів (9/VIII 1316) 6), але се тільки terminus non post quem. Певне значіннє міг би мати арґумент, що Юриєва печатка, привішена до сеї грамоти, вказує на недавню смерть його; але грамота Локєтка 1315 р. (27/VI) виразно вказує, що Юрия тодї не було на сьвітї, а коли його сини могли уживати, як з того видко, в кождім разї не меньше як півтора року батьківську печатку, то могли уживати і ще довше 7), отже арґумент сей тратить значіннє, і ми нїчим не звязані супроти Длуґошевої дати 1308 р. Але треба мати довірє до Длуґошевої докладности, щоб її прийняти за пеяну.



Що до жінки Юрия Евфемії Казимирівни, згаданої в тій записцї, то Бальцер досить нерішучо уважає її сестрою Локєтка (вагаючи ся між Казимиром І і Казимиром II куявськими. Грамота 1315 р., де Локєток говорить про своїх nepotes (племенииків, а не внуків, як перекладає реґеста Описанія Румянц. музея, і за нею Ржежабек — c. 138), зовсїм виразно рішав сю справу: та Евфемія була сестрою Локєтка.



11. Грамоти Андрія, Льва і Юрія-Болєслава.



Вичисляю всї дотепер звісні грамоти остатнїх галицько-волинських князїв — Андрія, Льва і їх наступника Болєслава-Юрия, та їх видання:



1. Грамота Андрія і Льва, дана в Володимирі, 1316 р. 9 серпня — відновляє союз з Прусією; видана вперше у Карамзїна IV пр. 268 (з незначними скороченнями), потім у Фойґта (Voigt Codex diplomaticus Prossicus, II c. 175), передрукована у Нарбута (Dzieje nar. Litewskiego IV, dod. c. 44) і Зубрицького (Исторія т. III); фотодрук і текст в збірнику петерб. академії; ориґінал в кеніґсберґскім архиві.



2. Грамота Андрія, дана в Володимирі, 1320 р. в день св. Руфа 8), — дає ріжні свободи торунським купцям; видана в Suplementum ad historia Russiae monumenta ч. 38, відси передрукована у Зубрицького, поправнїйше: Kloden — Beitrage zur Geschichte d. Oderhandels 8 anm. 30, відси в Hansisches Urkundenbuch II ч. 371; фотгдрук і текст в збірнику петерб. академії; ориґінал був в торунськім міськім архиві, але пропав, тепер куплений петерб. академією.



3. Грамота Андрія, того ж року й дня, дана в Володимирі — дає ріжні свободи краківським купцям; видана в Kodeks dyplomatyczny m. Krakowa т. І ч. 12) з збірника краківських грамот, спорядженого писарем міським Бемом в р. 1505; передрукована була, як тепер довідую ся, в збірцї петерб. академії — невиданій ще. В лїтератуоі була використана в перше в 1 вид. сього тому.



4. Грамота Юрия (Болєслава), 1325 р., без близшої дати й означення місця (про час її Altpreussische Monatsschrift р. Х c. 80, про се жовтень 1325 р.), — відновляє союз з Прусією видана в скороченню у Карамзїна IV пр. 276, в цїлости у Фойґта II ч. 116, передрукована у Нарбута (1. c.), Ржежабка і Лонґінова (Грамоты Юрія II); фотодрук в збірнику пет. акад.; ориґінал в кеніґсберґськім архиві.

Страница 134 из 146 Следующая страница