Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 135

5. Грамота Юрия (Болєслава), 1327 р. 9 марта, дана в Володимирі, — потверджує союз з Прусіює (властиво повтореннє грамоти 1316 р.); видана у Фойґта II ч. 119, передрукована у Ржежабка і Лонґінова; фотодрук в збірнику петерб. акад., ориґінал в кеніґсберґськім архиві.



6. Грамота Юрия (Болєслава), 1334 р. 11 лютого, дана у Львові (in Lemburga), — потверджує союз з Прусією; видана у Фойґта II ч. 145, передр. в збірнику петер. акад., тамже фотодрук; реґести у Карамзїна, Ржежабка й відси у Лонґінова; ориґінал в кеніґсберґськім архиві.



7. Грамота Юрия (Болєслава) 1335 р. 20 жовтня, дана в Володимирі, — потверджує союз з Прусією; видана у Коцебу (Kotzebue) Preussens altere Geschichte т. II, вид. 1808 р. c. 397-8, і Карамзїна IV пр. 276, передрукована у Нарбута, Зубрицького, Ржежабка, Лонґінова і в збірнику петерб. акад., тамже фотодрук; ориґінал в кеніґсберґаькім архиві.



8. Грамота Юрия (Болєслава), 1339 р. 20 сїчн, дана в Володимирі — надає нїмецьке право м. Сяноку, видана майже разом у Репля (Roeppel Uber die Verbreitung des magdeburger Stadtrechts, 1857) і в Kodeks dyplomatyczny Polski т. III; текст і фотодрук в збірнику петерб. акад.; ориґінал тепер в несвижськім архиві.



12. Лїтература останнїх десятолїть Галицько-волинської держави.



З сментию Юрия Львовича вступаємо ми в період обнятий моноґрафічною лїтературою про останнїх галицько-волииськнх князїв й пізнїйшу боротьбу про їх спадщину.



Лїтература ся розвинулась особливо в останнїх десятолїтях XIX в. Окрім курсів історії Галичини й Волини Шараневича, Андріяшева й Іванова сюди належать ще: Антоновича Очеркъ в. кн. Литовскаго, 1878, передрук. в Монографіях І c . 50 і далї, Дашкевича ЗамЂтки по Исторіи Литовско-рускаго государства, К., 1885, с. 44 і далї, спеціальні статї: Jiri II, posdledni knize weskre Male Rusi, kriticky pokus Jana Re&abka (професора празької торговельної академії) — Casopis musea kralostvi ceskeho, річн. 1883 — солїдна моноґрафія, що оживила дуже лїтературу сього часу і особливо мала важне значіннє в питанню про особу Юрия II. Петербурською академією був зладжений її переклад з додатком статей: І. Линииченка ЗамЂчанія на статю г. Режебка о послЂднемъ князЂ всей Малороссіи ЮріЂ II — 1884, А. Кунїка Объяснительное введеніе (збірник текстів), і деяких дрібнїййших; збірник сей був видрукований петербурською академією ще 1885 р., але не вийшов іще і досї; в остатнїх лїтах до нього прилучено фототипичне виданнє грамот галицькиэ князїв, і має бути до них долучена розвідка про печатки сих грамот; при сїм другім виданню користаю з удїлених минї друкованих аркушів сеї збірки 9), що мабуть незадовго вже вийде. Статею Ржежабка була викликана також статяя А. Лонґінова — Грамоты малорусскаго князя Юрія II и вкладная запись кн. Юрія Даниловича Холмскаго XIV в. (Чтенія московські, 1887, II) — критичний перегляд поглядів Ржежабка, зроблений досить слабо. Статя Лонґінова викликала статю Линниченка в його Критическім обзорі новЂйшей литературы по исторіи Галицкой Руси, Ж. М. Н. П. 1891, V. Розвідка Іванова — Картка з історії Волини на початку XIV в. (Записки Наук. тов. ім. Шевчеика, т. II, 1893) увійшла в скороченню в його книжку про Волинь. Окрім того: Филевичъ Борьба Польщи и Литвы-Руси за Галичско-владимірское наслЂдіе с. 42-3, 50-61 і його ж Къ вопросу о борьбЂ Польши и Литвы-Руси за Галицко-владимірское наслЂдіе — Ж. М. Н. П., 1891, XII, А. Рrоchaska — W sprawie zajecia Rusi przez Kazimierza W. — Kwartalnik historyczny, 1892,I. Линниченко -Черты изъ Исторіии сословій Галицкой Руси, Москва, 1894 (український переклад в VII .т Руської Історичної Біблїотеки и. т.: Суспільні верстви Галицької Руси, 1899), Леонтовичъ — Очерки Исторіи литовско-русскаго права, Спб. 1894, гл. VII. Вкінцї „Дополненія къ замЂчаніямъ” Линниченка, з поводу першого видання сього тому моєї Історії, в вгаданім збірнику академії, і статейка Ан. Повра про угорсько-руські відносини в. XIV: Magyar-ruthen erintkazesek a XIV-ik szazadban (Szazadok, 1904).



13. Війна галицько-волинських князїв з Литвою й утрата Берестейсько-дорогичинської землї (до c. 117).



Береатє й Дорогичин у володїнню Кейстута виступають в трактатї 1366 р. (друк. в Kwartalnik-y histor. 1898 c. 513). Кладучи перехід сих земель до Литви на друге десятолїтє XIV в. й припускаючи війну Гедимига з галицько-волинськими князями, що закінчила ся смертию декотрих з них, учені виходили з таких пізнїйших звісток:



1. Компілятор 2-ої пол. XVI в. Стрийковский, переповідаючи звістку ширшої русько-литовської лїтописи про війну Гедиминаа з Львом луцьким, поясняв її тим, що той Лев під час війни Гедимина з рицарями відібрав був від Литви Дорогичин і Берестє (І c. 364). Хоч Стрийковский взагалї дуже довільний в своїх об'ясненнях і додатках, але припускають, що сю звістку він зачерпнув з якогось поважного джерела, і з неї виводять, що значить ще перед тим Дорогичинсько-Берестейську землю відірвано від Волини.



2. Затрачена тепер історична статя, що була звістна польсько-литовському історику Нарбуту, і по його словам мала дату 1488 р. 10), описуючи смерть Витеня під 1315 р., мала казати, що в момент його смерти Гедимин був у походї на Русь (w wyprawie ruskiej — IV c. 464, na jakiejs wyprawje do Rusi — ib. 466). Полишаючи на боцї те, що Нарбут взагалї історик досить непевний, і припускаючи, що ся його звістка дїйсно має вигляди автпнтичности, треба сказати, що вона зовсїм не поясняє, на яких руських князїв ходив походом Гедимин, отже тільки зовсїм гіпотетично можна привязувати її (як то роблять нпр. Шараневич, Дашкевич, Андріяшів, Іванів) до Волини, до Юрия Львовича, і припускати, що як рпз ся війна закінчила ся прилученнєм Дорогичина й Берестя до Литви (а декотрі, як Шараневич й Іванів, припускають, що в сїй війнї Юрий наложив головою).



8. Ширша русько-литовська лїтопись (кодекс Биховця й иньші), зладжена в серединї XVI в. і для давнїйших часів виповнена підозрілими переказами або явно-хибними комбінаціями й недорічностями, оповідає, що Гедимин, закінчивши боротьбу з Прусією, розпочав ряд війн на Українї: з початку пішов на Володимира Володимирського, побив його в битві, де той Володимир наложив головою, й забрав його волости; потім пішов на Льва луцького, але той з переляку втїк до свого зятя Романа в Брянськ, і Гедимин без битви забрав його землю; нарештї побивши київського князя Станїслава на Ірпени, опанував Київщину 11). Новійші історики, відкидаючи сї звістки про прилученнє Волини і Київщини Гедимином, припускають, що в оповіданню сеї лїтописи заховала ся память про дїйсні війни Гедимина з волинськими князями (питаннє про Київщину на ращї лишаю на боцї), де дїйсно наложив головою оден (Андрій, що мовляв міг мти друге імя Володимира), або й обидва Юриєвичі 12). Початок в сїм напрямі зробив Стаднїцкий (Synowie Gedymina II, 1853, с. 19 і далї), за ним пішли Дашкевич (ЗамЂтки), Андріяшів, Ржежмбек, Іванів; на сїм становищу стоять з дебільшоог й иньші сучасні письменники, котрим приходить ся дотикати ся сих справ. Ржежабек нпр., котрого моноґрафія мала особливий авторитет останнїми часами, комбінуючи оповіданнє лїтописи з хронольоґією литовсько-руських відносин, приймає, що 1321 р. Гедимин побив Андрія, і той поляг при тім, а Берестейщина булв прилучена до в. кн. Литовського, а на другий рік (1322) Гедимин новим походом ударив на Льва, і той теж наложив головою в битві 13). Приймаючи смерть обох Юриєвичів у битві, д. Ржежабек опираєть ся тут на словах Локеткової грамоти 1323 р., про interitus галицько-волинських князїв (як низше), толкуючи се слово так, що вони загинули не своєю смертию. Але слово interitus не має такого виразного значіння.



14. Лист Локєтка про останнїх Романовичів (до c. 120).



Сей лист вперше видав Райнальд — Annales ecclesiastici т. XV c. 296, потім з иньшої копії — Мураторі Antiquitates Italiae VI c. 146 і новійше ще з иньшої копії др. Прохаска при статї W sprawie zajecia Rusi przez Kazimierza W. (Kwartalnik historyczny 1892 c. 29). Року грамота не має, але дата відповідає в цїлім рядї близьких лїт тільки 1323 рокови (в вид. Райнальда хибно iulii, що не сходить ся з суботою паред зеленими сьвятами, і хибний рік 1324 — ся дата 20/VI. 1324 була загаьлно прийнята; в текстї своєї статї сам Прохаска (c. 5, а за ним нпр. Бальцер — Genealogia c. 453) датує її хибно 9/VI. 1324 р., але при документї виводить справедливу дату.



Наводжу в ориґіналї інтересне для нас місцн в сїм листї: Sanctitati vestrae insinuatione praesentium cum dolore reverentius intimamus, quod duo Ultimi principes Ruthenorum de gente schismatica, quos immediatos pro scuto inexpugnabili contra crudelem gentem Tartarorum habebamus, decesserant ex hac luce; ec quorum interitu nobis et terris nostris ex vicinitate Tartarorum, quos de certo credimus terram Ruthenorum, nostris metis contiguam, de qua annua tributa percipere consueverunt 14), occupare, — perturbatio indicibilis, nisi Dei omnipotentis et vestra gratia affuerit, imminebit. Далї Локєтек просить папу, аби поміг против Татар in praedicatione sanctae crucis et ailis subsidiis, — ne occupent terram Ru5henorum prsedictam et per consequens nos invadant. Сї остатнї слова вказують, що не зовсїм ясні слова quos de certo credimus і т. д. треба розуміти не так, що Татари вже опанували Русь, а що Володислав тільки бояв ся сього на далї.



15. Оповіданнє Івана Вінтертурського (до c. 121).



Іван Вінтертурський (Vitoduranus), описуючи напад Татарів на Польщу й Угорщину 1341 р., каже так (се оповіданнє буде ще нам не раз потрібне): Causam adventus horum paganorum aliqui aliter asignant, — dicentes, quod imperator Thartarorum duos paganos breviter ante ista tempora rees satis ydoneos Ruthenis prefecerat, quibus successive ab eis per venenum extinctis, procuravit eis christianum latinum, si illi parcere vellent ut videret. Qui dum regni gubernacula per plura annorum curricula strenue gessisset, tandem cum numerum et ritum latinorum illic mutiplicasset, et hoc Ruthenis displ
Страница 135 из 146 Следующая страница