Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 136

icuisset, ipsum intoxicabant per venenum tam forte, quod dissiliit in plures partes. Quod audiens rex Kragovie, cujus consoors soror uxoris regis Ruthenorum jam intoxicati fuerat, illue cum exercitu properavit et immensam pecuniam ab eo relictam rapiejs reversus est. Propter quod imperator Thartarorum, hec intelligens, nimio furore agitatus, paganos memoratos ad deuastandam regionem regis Kragovie et alias finitimas regiones principum fidelium emisit (Johannis Vitodurani Chronicon, herausg. von Vyss — Archiv fur schweizeriscue Geschixhte т. XI c. 165).



Хронїст мав писати сю частину хронїки в 40-х рр. XIV в., в 1341-7 рр. (Lorenz Deutschlands Geschichtsquellen im Mittelalter I c. 69); як сам каже, писав він на підставі ріжних оповідань: між такими оповідачами згадує він двох Швабів, що перебували в Австрії якийсь час і звідти принесли ті поголоски. Тим поясняють ся з одного боку йогод еякі дуже докладні відомости про подїї 1340-1 р., а з другого досить неясні, з людських поголосок зачерпнені звістки про попереднє. Christianus latinus поставлений намістником Узбека — се Юрий-Болєслав, його два попередники pagzni — очевидно Андрій і Лев. Приймати, як то часто робили почавши від Нарушевича (Hist. nar. Polskiego IV. 333, wyd. Turowskiegk) i до Линниченка (ЗамЂчанія нп статью Ржежабка c. 89-90, Критическій обзоръ c. 152), Филевича (Борьба с. 43), Леонтовича (Очерки I с. 226), Іванова (Истор. судьбы с. 222), Лєвіцкого (Ruth. Theilfurst. c. 174) — що перед Юриєм-Болєславом дїйсно були на Руси якісь баскаки в ролї намістників (оті pagani), нема нїякої причини: се й само по собі дуже неправдоподібно, й Узбек певно не дивив ся б таким легким оком, що його баскаків Русини труять як щуріа одного по однім. Зовсїм легко пояснити, звідки взяла ся така звістка у хронїста: не-католиків дуже часто називано поганами, і таким чином Анбрій і Лев, principes de gente schismatica, як їх зве Локєтек, в принесених з Польщі до Нїмеччини звістках стали ся поганами, а що хронїст, чи його вістники, виходили з погляду про дуже тїсну залежність Руси від Орди, то і сї руські князї перетворили ся в татарських намістників, як і Болєслав. Труднїйше пояснити звістку про їх строєннє; я вище вказав, що прийняти її, особливо супроти сухої згадки Локєтка про смерть племенників, не можна, й приходить ся толкувати її як просту поголоску навіяну строєннєм Болєслава (сам хронїст взагалї критицизмом в оцїнюванню поголосок не визначав ся, противно був дуже легковірний).



Додам, що ІІрохаска (W sprawie etc. с. 3 і 5, в нотках), справедливо прикладаючи сю звістку до Юриєвичів, толкує її так, що струїли їх Татари, і се приймає за факт, зводячи се з згаданим уже вище interitus Локєткового листа. Пішов за ним і Линниченко (Дополненіе c. 109), покликуючи ся й собі на Вітедурана. Але се дуже неправдоподібно само по собі (знову пригадую суху згадку Локєтка), а таки й стилїстично неможливо: в згаданім текстї Івана Вінтертурського ab eus може значити тільки Русинів (пор. слїдом procuravit eis).



16. Юрий-Болєслаы (до c. 123-4).



Баламуцтво в справі Болєслава-Юрия пішло властиво від Карамзїна, бо перед ним Нарушевич у своїй Історії Польщі вже був на добрій дорозї, кажучи, що по смерти синів Юрия Львовича галицько-волинським князем став Болєслав Тройденович (Historya narodu polskiego, wyd. Turowskiego т. IV c. 333-4). Карамзїн же, добувши з кеніґсбергських архивів грамоти з іменем Юрия, прийняв його за Болєславового попередника, остатнього Даниловича, Андрієвого або Львового сина (IV c. 130).



Завдяки авторитету Карамзїна сей погляд набрав широкої популярности: його прийняли Зубрицький, Петрушевич, Шараневич, Каро, Антонович, Іловайский, Бобжиньский, Андріяшів й и. Старий погляд Нарушевича вправдї знаходив собі далї оборонцїв, як Козловский (Dzieje Mazowsza с. 115), Бєльовский (в Monumenta Poloniae II c. 6Z0 — нв підставі звістки Яна з Чарнкова), Райфенкуґель в своїй моноґрафії (Archiv fur oester. Geschichte т. 52 c. 422 — він вказав тут на грамоту Юрия 1339 р., доти не оцїнену), Дашкевич (ЗамЂтки c. 46-7, теж на підставі сеї грамоти). Але гіпотеза про осібного Юрия ппнувала в історичній лїтературі до 1880-х рр. Аж Ржежабку удало ся зробити перелом: присьвятивши значну частину своєї моноґрафії полєміцї з сею гіпотезою, він зробив вражіннє своєю дотепною арґументацією, хоч нпр. дуже важна в сїй справі грамота 1339 р. була йому незвістна. Його погляд піддержали і де в чім скріпили Лонґінов, Линниченко, Прохаска, в названих вище (в прим. 12) працях. В виданім 1888 р. пятім томі Monumenta Poloniae прибула дуже важна для скріплення сього погляду записка познанська, хоч не скоро звернула на себе увагу (перший вказав на неї в 1895 р. Бальцер, Genealogia c. 1453, див. також мою рецензію на книгу Іванова в Записках т. IX c. 7). Оборонцем давнього погляду виступив Іванов у своїй статї Картка з історії Волини (1893) і потім в своїй історії Волини (1895), припускаючи, що Болєслав звав ся Юриєм, але перед ним був іще Юрий II, остатнїй Данилович; але ся штучна гіпотеза не могла виратувати справи. Тільки по інерції, через незнаннє справи, карамзїнський погляд на Юрия II стрічаєть ся ще часом в новійших працях — нпр. у Любавского Областное дЂленіе c. 39, в статї Кізеветера ”Исторія Россіи” в Енцикльопедїї Брокгауза-Ефрона (т. 55, ґен. таб. Рюриковичів), Історії рус. церкви Ґолубинского II c. 896. Таким самим незнаннєм джерел толкуєть ся погляд Ан. Повра (І. c.), що відріжняючи Юрия від Болєслава, уміщав Ютия по Болєславі (в рр. 1329/40). Зібрані в сїй справі факти говорять так виразно про тотожність Юрия II і Болєслава Тройденовича, що не лишають місця для сумнївів. Я власне вкажу тепер важнїйші з них:



1. В вище цитованім (прим. 14) листї 1323 р. Локєтек говорить про Юриєвичів як про останнїх (ultimi) галицько-волинських князїв.



2. Від 1325 аж до 1339 р. маємо грамоти нового галицького князя Юрия (ІІ), що називає (в грам. 1325 р.) своїми предками (progenitores) тільки дїда Юрия і його попередників, проминаючи Андрія і Льва, хоч вони належали до річи, за то в иньших грамотах (1334 і 1335 р.) називає Андрія між „попередниками” (praedecessore), з чого виходило б, що Андрій не був його пркдком, а тільки попередником, значить Юрий II не був сином котрогось з Юриєвичів, хоч був потомком Юрия І, а таким дїйсно був Болєслав Тройденович. Грамоти сього Юрия II обіймають такий час, що для осібного Болєслава по нїм не лишаєть ся місця.



3. Болєслав зветь ся руським князем уже в папськії булї 1327 р. — Theiner Monumenta Poloniae І ч. 383 (помилкою стоїть Roleslaus). Сьому відповідає звістка Івана Вінтертурського (див. прим. 15), що Болєслав княжив на Руси довший час — per plura annorum curricula. Сї факти (під 1, 2 і 3) не лишають місця довільній зрештою гіпотезї про осібного від Юрия II Юрия-Болєслава (гіпотеза Іванова).



4. Познанські записки, звісні в копії XIV в. з якогось давнїйшого ориґінала, кажуть виразно, що Болєслав Тройденович мав друге імя Юрия: Anno Domini MCCCXL obiit Boleslauus dictus Georius, dux Russie, VII Idus Aprilis (Monumenta Poloniae V c. 880).



5. В сьвітлї сїєї записки стає певною (а з тим і дуже важною) звістка Яна в Чарнкова mortuo magnififo principe Kazimiro dicto Georgio, totius regni Russiae duce, filio Troydini ducis Mazoviae, qui Kazimirus avunculo suo in ducatu Russiae successerat, veneno per Ruthenos intoxicatus interierat... — в нїй Ян тільки помилкою Болєслава зве Казимиром, як то з рештою видко з иньшого його місця: Boleslao filio Troyden ducis Mazoviae, quem Rutheni unanimiter sibi in ducem et dominum susceperunt, per toxicum interempto, qui legem et fidem ipsorum immutare nitebatur — Monumenta Poloniae II c. 620-l i 629.



17. Шлюб Любарта.



Русько-литовська лїтопись не каже, чия була донька Любартова жінка. Комбінації про те, що то буоа донька котрогось з Юриєвичів, робили ся вже пізнїйше, на підставі оповідння про війну Гедимина з волинськими князями. Так Стрийковский (І c. 382) каже, що Любарт оженив ся з донькою Володимира володимирського й дістав в посагу частину Волини, а коли Гедимин позабивав волинських князїв, уся Волинь дістала ся Любарту. Сей погляд, що Любарт, оженивши ся з донькою чи то Андрія чи то Льва (на тім не сходять ся), дістав якусь частину Волини ще перед смертию Юрия, повторяв ся, з ріжними відмінами, не раз і в новійшій науковій лїтературі (з новійших див. нпр. Андріяшів c. 203, Лонґінов Грамоты c. 10, Любавский Областное дЂленіе в. кн. Литовскаго c. 39).



Але при тім зістаєть ся неможливим до вияснення: а) де мав на Волини волость Любарт за житя Юрия ІІ? Він не міг мати анї Володимира, анї Луцьуа, анї Белза (сї землї належали Юрию, як видко з підписів воєвод на грамотах 1334-5 рр.) 15), анї Берестя (бо воно прилучено було до Литви), а в якійсь маленькій волости спадкоємець Юриєвичів певно не міг сидїти. Покликують ся часом на грамоту Любарта 1322 р., де він титулує себе князем луцьким і володимирським (друкована в Архиві Югозапад. Россіи т. І ч. VI ч. 1), але се, безперечно, фальсіфікат, хоч і пробував його боронити проф. Леонтович (Очерки І c. 223). б) Коли Любарт не володїв нїчим на Волини, або володїв якою другорядною волостию, чому він не заявляв нїяких претенсій за цїлий час житя Юрия і виступає від разу як deus ex machina по його смерти? О скільки великі сї непевности, найлїпше може показати штучна гіпотеза, уложена Ржежабком (c. 210-2), аби вийти з сих трудностей: він припусксє, що разом з своїм шлюбом з Гедиминівною Юрий видав за Любарта сироту-доньку Андрія, а при тім уложив з ним умову, де признавав з ним право на Володимирське князївство по своїй смерти.



Сї трудности, для котрих приходить ся робити такі неймовірні й фантастичні припущення, можна оминути, прийнявши, в дусї звістки русько-литовської лїтописи, що Любарт оженив ся з донькою останнього галицько-волинського князя — Юрия-Болєслава. Становище Любарта мусїло бути инакше супроти тестя нїж супроти рівноправного спмдкоємця по Юриєвичах, і ся гіпотеза поя
Страница 136 из 146 Следующая страница