Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 3

а, не певно. В кождім разї сам Київ стояв у такій тїсній залежности від Романа, що Рюрик не відважав ся аж до смерти Романа скинути свого чернецтва, хоч у Київі (де його пострижено) княжив його син.



З Рюриковими союзниками Ольговичами Роман уставив добрі відносини, правдоподібно — змусивши їх вирікти ся усяких претензій на Галичину, а з Всеволодом суздальським, що претендував на ролю сенїора українських князїв, прийшов до близшого порозуміння. Порядкуючи українські справи за порозуміннєм з ним, Роман дуже зручно віддавав своїх противників під догляд Всеволода і заручав ся його помочию до піддержання порядку устввленого на Українї — своїх впливів там. Як я вже сказав, Роман, мабуть з огляду на Всеволода, на його претензії на старшинство над Київом, і не лишив Київщини собі: не хотячи анї накликати конфлїкту з Всеволодом, анї підпорядкувати себе його претензіям на старшинство, він задоволив ся ролею фактичного господаря на всїй правобічній Україні, а своїми укладами з Всеволодом фактично поставив себе на рівнї в ним, так що в полїтичній системі земель давньої Руської держави над старим, бідним Київом підіймали ся тепер два нові полїтичні центри: полудневий Галич і північний Володимир суздальський, в союзних відносинах між собою.-По сьвіжім опанованню Галичини, що видвигнуло Романа на перше місце між украаїнськими князями, сї київські війни 1201-4 р. були новим тріумфом Романа, що зробили його не першим між рівними, а зверхником українських земель. Під впливом сих фактів утворив ся в його титул, з яким виступає він в лїтописи — „самодержець всеї Руси” 15).

В звязку з сими київськими кампанїями Романа стояли його походи на Полоцвїв, що теж дуже причинили ся до його престіжу (як взагалї всяка війна з Половцями була популярна в українській суспільности). Половцї були союзниками Рюрика, отже мотивом Романових походів могло бути укараннє їх за сей союз і пустошеннє Київської землї, але також і оборона від них Київщини на далї, бо Роман брав Київщину нїби в фактичну свою опіку. Окрім того тут могли входити в гру дипльоматичні зносини Романа з Візантиєю. Першу звістку про них ми маємо з 1200 р. Не знати, чи вони тодї на ново були навязані, чи почали ся ще як Роман сидїв у Володимирі; досить, що в маю 1200 р. в Царгородї було посольство від Романа, на чолї котрого стояв Твердята Остромирич; про нього згадує царгородський паломник Новгородець Добриня 16). Оповідаючи про похід Романа на Половцїв (перший з ряду), сучасний візантийський письменник Никита Хонїат з великим признаннєм підносить, що сей похід Романа змусив Половцїв забрати ся з візантийських земель, де вони були небезпечні уже й Царгороду; він мотивує сей похід симпатіями Романа до Візантиї та жалем за нещасливою її людностию, нищеною сими частими половецькими набігами; сї симпатії він признає по части самому Роману, „по части впливам його архипастиря” — митрополита або може й патріарха, що міг посередничити в сих переговорах 17).



Обидва походи були вчинені зимою (1201/2 чи 1202/3, і 1203/4) і були для Половцїв дуже шкізливі: було взято богато невільників і здобичи і визволено з неволї богато Русинів, а „Половецьку землю без перешкрд зруйновано і знищено”, як каже Хонїат. Походи зробили сильне вражіннє у свчасників, і посмертна похвала Роману в Галицькій лїтописи спеціально спиняєть ся на його походах на „поганих” — що він, „ідучи слїдом дїда свого Мономаха, кинув ся на поганих як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодиль, переходив їх землю як орел, бо був хоробрий як тур”. Здаєть ся, що були й спеціальні піснї про сї походи Романа на Половцїв 18).



Не знати коли, Роман увійшов також в дуже приязні_відносини з новим угорським королем Андрієм. Як я згадував вище, Андрій вів війну з своїм братом королем Емериком, і з кінцем 1204 р., по його смерти, захопив у свої руки власть над Угорщиною, з початку як опікун свого малого братанича Володислава, а по його смерти став королем титулованим 19). Які саме звязки вязали його з Романом, не знати; нема нїчого неможливого, що ще підчас своєї боротьби з Емериком Андрій навязав зносини з Романом. З пізнїйшого довідуємо ся, що вони навіть посвоячилися: вдову Романа Андрій звав „ятрівкою”, отже Роман був йому якимсь кузеном, але близше про се свояцтво нїчого не знаємо 20). У всякім разї між ними був тїсний союз і фамілїйна умова: коли котрий з них умре скорше, другий має заопікувати ся його дїтьми, і потім Лєшко в Галицькій лїтописи каже Андрію: „тебЂ бо другъ бЂ, кляла ся бо бЂста, яко оставшю в животЂ племени єго любовь иЂмти 21).



Натомість відносини Романа до Лєшка скоро, як я вже згадував, попсували ся. Галицька лїтопись каже, що їх розсварив син Мєшка Володислав Тонконогий, „льстячи межи ними и завидуючи їх любви” 22). Межи Лшком і Володиславом була емуляція за краківський стіл: Лєшко вибив з Крауова Володислава, і Володиславу було наручно перетягнути на свою сторону такого сильного сусїда як Роман. Хронольоґія сих років польської історії взагалї дуже слабка: новійші дослїдники пересувають вигнаннє Володислава з Кракова вже на 1202 р. 23), отже від тодї можна-б датувати й початки розмиря між Романом і Лєшком. На якім ґрунтї став ся потім конфлїкт між Романом і Лєшком, не знаємо. Сучасні джерела нїчого не кажуть про причини походу Романа на Польщу, що закінчив ся його смертию, аж Длуґош доперва оповідає, що Роман хорїв здобути Люблинську землю: об'ясненнє як з одного боку дуже правдоподібне, супроти пізнїйших війн XIII-XIV в. за Люблин, так власне тим і підозріле, що могло бути викомбіноване Длуґошом по анальоґії пізнїйших подїй.



У обного західнього хронїста, маємо звістку, що натякає на участь Романа в сучасній бонотьбі в Нїмеччинї; звістка ся говорить про замір Романа іти походом на Саксонїю перед смертию, але вона стоїть так одиноко й походить з такого далекого джерела, що трудно на нїй що небудь далї будувати 24). Так само неясною зістаєть ся справа Романових зносин з папою, переказаних досить популярним в новійшій історіоґрафії пізнїйшим оповіданнєм 25). Воно оповідає се так: папа, почувши, що Роман переміг Угрів і Ляхів і підбив собі усю Русь, присилав послів до Романа, намовляючи його на латинство та обіцяв йому королївський вінець і поміч меча св. Петра для дальших завойовань. Але Роман повів з послами діспуту против латинства „отъ писма”, а на обіцянку помочи вийняв свій меч і запитав: „чи такий меч має папа, що береть ся йому помагати в завойованнях? доки він — Роман — має свій, не хоче купувати володїнь иньшою цїною, як тільки війною (кровию), „якоже отцы и дЂды наши розмножили землю Рускую”. Се оповіданнє має вже виразні слїди Романової лєґенди (образ грізного Романа), з другого — слїди пізнїйшої емуляції з латинством, і в сїй формі його треба трактувати рішучо як лєґенду 26). Лищаєть ся тільки питаннє, чи в основі її лежить память про дїйсний факт: посольство папи до Романа і відмовну відповідь Романа, чи на Романа перенесено попросту память пізнїйших унїонних переспрау. Треба признати, що панованнє сучасного Романови папи Інокентия III, взагалї дуже рухливого та в роздаванню королївських титулів щедрого, досить відповідає сїй звістцї про посольство, а сьвіже опанованнє латинниками Візантиї, що відкривало римській курії горизонти дальшого здобування східних схизматиків, і голосна слава Романа — все се обставини, що дужк надавали ся до такого посольства до нього; але дальше правдоподібности йти не можемо, не маючи нїяких документальних звісток про се. Лєґенда в кождім разї має виразний характер пізнїйшого лїтературного оброблення і висуває фіґуру непримереного Романа в докір пізнїйшим слабодухам, що йшли на заклики Риму 27).



З внутрішньої дїяльности Романа по його переходї в Галичину сучасники оповіли тільки про його гостру боротьбу з боярством. В галицькій лїтописї маємо тільки глуху, принагідну згадку, що Роман вигнав з Галичини „Кормильчичв” — проводирів противної йому партії Ігоревичів 28). Натомість богато (аж за богато!) оповідає про се сучасник Кадлубек. Ми бачили, що у нього галицькі бояре уже по смерти Володимира страшно боять ся кандидатури Романа, знаючи його вирафіноване тиранство 29). І Роман дїйсно зараз справджує боярські страхи: „скоро тільки Лєшко відійшов із своїми, Роман захоплює несподївано (!) визначнїйших галицьких бояр 30) і вбиває: одних живими заопує в землю, других розрубує на куснї, з иньших лупить шкіру, иньших розстрілює стрілами, иньших жтвих потрошить — всякі способп кари вишукує, тяжким ворогом ставши для своїх підданих, мов для ворогів. Кого не міг він вхопити явно (бо майже всї розбігли ся по чужих краях), — зваблює дарунками, обіцянками, і якими тільки міг способами; приймає їх приязно, засипує гонорами, вивисшає, потім видумавши яку небудь вину — увязнює та губить їх нечувваними муками, чи з тим аби забрати собі майно скараних, чи щоб иньшшим нагнати страху, чи щоб безпечнїйше пмнувати, вигубивши найбільше сильних. Звичайними прислівями його було: не можна безпечно їсти меду, не винищивши роя; не буде пахнути коріннє, поки його не потовчеш” 31).



Безперечно Кадлубек, взагалї звістний своїм риторизмом і повною свободою в детайлях, дав собі духу і в сїм оповіданню. Буквально брати його оповідання неможливо (правдоподібно — воно цїле навіяне якимсь лїтературним джерелом), але мусимо прийняти основу — остру боротьбу Романа з боярством, хоч певне без тих драстичних крайностей, про які оповідає Кадоубек. Коли б вони були в дїйсности ми певне-б почули їх відгомони і в наших джерелах, бодай в пізнїйших згадках; тим часом оповідаючи про такх визначних ворогів Романа, як Кормильчичі, лїтопись каже тільки, що Роман „загнав їх”.



Які мотиви водили Романом у сїй боротьбі? Чи нищив він партію своїх противників, чи хотїв обьомити роги боярським претензіям на широкі впливи, їх охоту правити самим іменем свого князя? Правдоподібно, і одно і друге. Про репресії Романа на полїтичних противників говорить лїтописна згадка; само собою зовсїм правдоподібно і те, що Роман не вмів помирити ся з широкими претензіями галицьких бояр, тим біль
Страница 3 из 146 Следующая страница