Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 38

з, скоро йно уриваєть ся Київська лїтопись, доходить до крайности в другій половинї XIII в. Часто минають десятолїтя за десятолїтями, не приносячи для цїлої землї нїякої, навіть найелєментарнїйшої відомости; витворяють ся страшенні прогалини, трохи не в цїлї столїтя завбільшки, прогалини, котрих не гьдні ми часом нїяк заповнити, мов би то в яких початках історичного житя... Поясняєть ся отся крайня бідність звісток передовсїм упадком полїтичних і культурних звязків між давнїйшими частями давної Руської держави, що розвиваєть ся поволї вже від XII в. і приводить до значного відчуження їх в другій половинї XIII і першій половинї XIV в., а се відчуженнє проявляєть ся в заниканню в тих лїтописних памятках, щоо для нас заховали ся, звісток про иньші землї, які впходили поза льокальні інтереси. Але відбило ся тут також і иньше ячище: повний упадок державного й культурного житя на середнїм Поднїпровю — в його давнїйшім головнім огнищу.



Сею незвичайною бідністю відомостей пояснюєтьь ся повна неясність деяких основних питань в історії Поднїпровя за півтора столїтя по татарськім погромі, та суперечні погляди, які істнують на них в лїтературі, і з якими в дальшім своїм оглядї ми мусимо числити ся.



Перше питаннє, на котре мусимо дати відповідь — як відбив ся татарський погром на землях середнього Поднїпровя?



Оглядаючи історію Галичини й Волини, ми бачили, що сей погром принїс зруйнованнє міст, що лежали на татарській дорозї в їх пьходї до Угорщини, бачили, що й пізнїйші переходи татарської Орди через руські землї були звязані з значними спустошеннями (звістки про похід Тула-буги й Ногая через Волинь і Галичину 1286 р.). В джерелах наших не бракує дуже сильних образів спустошення сих земель. Володимир в 1241 р. нпр. описуєьт ся як одно велике цвинтарище: в містї не зістало ся живої душі, катедральна церква повна трупів, иньші церкви „повні трупів і мертвих тїл” 1). Пшяно-Карпінї переїздячи Волинею до Киїащини на поч. 1246 р., каже, що Русини не можуть відбивати ся від Литвинів (мова, очевидно, йде про Волниь), бо більша частина людности вирізана або забрана в неволю Татарами 2). Описуючи похід Тула-буги й Ногая, волинський лїтописець каже, що вони випустошили (учиниша пуств) землю Володимирську й Галицьку 3).



Але маючи близші відомост про сї землі, переконуємо ся, що так страшно в дїйсности не було, як можна-б подумати з слів лїтописця. Були спустошення й великі страти в людях, економічне й культурне житє терпіло від сих погромів, зріст людности задержував ся; але таки землї не пустїли, міста поправляли ся по тих пополохах, і сьвідки пізнїйших литовсько-польських воєн казали, що за татарських часів, на початку XIV в. Волинь і Галичина були „в своїй чести и времени, всякиимъ обиліємъ и славою преимуща” 4), Очевидно, в вище наведених звістках джерел про спустошення мусимо числити ся з звичайним у подібних описях гіперболїзмом. Зрештою лїтописець, описавши дуже сильними красками спустошеннє Волини й Галичини 1286 р., сам дав нам дїйсну міру, як треба се спустошеннє розуміти: він каже, що по обчисленню кн. Льва всього загинуло тодї в його землях — „што поиман,о избито, и што ихъ божиею волею изъмерло”, разом півтринадцятої тисячі людей. Число, розумієть ся, велике, але не дорівнює далеко тому вражінню, яке дає оповіданнє самого лїтописця про татарське спустошеннє; як би не мали ми того обчислення, не мали иньших відомостей і схотїли буквально сього оповідання тримати ся, — могли б прийти до переконання, що Галичина, спеціально — східня, по тій татарській візитї сала зовсїм пустинею (учиниша землю пусту всю, каже зовсїм катеґорично лїтописець).



Подібне бачимо ми і в північних, поволзьких землях. І там під час походу Бату гинуть цїлі міста, лїтописи повні страшних описей, переынятих розпукою й плачем. Татарські погроми повторяють ся й пізнїйше то тут то там, коли князї „наводять Татар” оден на одного, але сї пополохи минали, й усе розвивало ся на ново, — нове житє цьвіло на руїнах...



A priori того ж більше-меньше ми могли би надїяти ся й на Поднїпровю, і дїйсно в джерелах наших не знаходимо підстави, аби инакше припускати. Але в лїтературі утворив ся з давна погляд, що має й тепер своїх досить визначних заступників, нїби Поднїпровє по татарськім погромі спустїло вповнї, стало зовсїм пустинею, так що пізнїйше, десь в XVI в. кольонїзувало ся зовсїм наново, прихожою людністю. Над сим поглядом мусимо спинити ся, аби оцїнити його наукову стійність.



Гадки про повне спустошеннє й упадок Поднїпровя сягають далеких часів. Уже в першім друкованім підручнику руської історії — київськім Синопсисї ми бачимо такий погляд, а заразом можемо слїдити, під якими впливами він виробив ся. Не знайшовши в своїх джерелах нїяких звісток про київських князїв по татарськім погромі, хиба яких титулярних, авотр приходить до переконання, що Татари тодї „государство Кіевскоє ни во что обратиша”, і опираючи ся на династичних звязках, перекидає нитку історичного оповідання на державу Московську, як дальше продовженнє Київської. Реальні слїди або традиції про татарське спустошеннє, що стрічали ся на кождім кроцї в Київщинї й взагалї на Українї, а йшли від ріжних татарських спустошень, котрим підпадала вона — як нпр. спустошеннє Ідики 1416, а особливо — страшні спустошення Менглї Герая при кінцї XV в. і дальші набіги в першій половинї XVI в. — сї слїди й традиції в пізнїйших поглядах, коли затратила ся історична перспектива, сконцентрували ся коло погрома Бату, так що його руїнні наслїдки розростали ся in infinitum, і утворив ся погляд, що тодї Поднїпровє запустїло зовсїм і тільки по столїтях почало відживати 5).



Сї погляди пгтім дальше розвивають ся в росийській і польській історіоґрафії, в ріжних напрямах. В поглядах польських письменників Україна представляла ся безлюдною пустинею, котру аж Поляки наново кольонїзували, орґанїзувавши місцеву людність, а ще більше залюднивши пусті простори України польським селянством, й стали не тільки володарями а й твірцями нової України 6). В поглядах росийських, наслїдком ідеї, що Московська держава — се продовженнє Київської, ідеї що перейшла, щоб так сказати, в косри і поть росийської суспільности (Ярослав, Мономах для неї стали такими ж своїми як московські князї XIII-XIV в., Нестор або Слово о п. Ігоревім стали поруч московських письменників XVI-XVII в.) вироблюєть переконаннє, що Київська Русь була далеко близша етноґрафічно й всіляко до неї, нїж до козацької України XVI-XVII в. З початку несьвідомі, несформуловані, сї погляди згодом, в другій половинї XIX в. починають укладати ся в скінчені теорії, згадані вже мною. Вони доводять, що давне Поднїпровє було залюднене Великоросиянами, отже староруська держава, її суспільно-полїтичний уклад і культура були витвором великоруського народа; що сї днїпрові Великороси по татарськім погромі виеміґровали в поволзькі краї, зміцнивши там давнїйшу великоросийську кольонїзацію, а поднїпрянські землї пізнїйше кольонїзували Українцї, прийшовши з Волини й Галичини 7).



Чималою заслугою учених, переважно українських, з 60-80-х рр., було те, що безосновність обох сих теорій — польської й росийської, та їх помилки против дїйсности виказано докладно 8). Дослїди й ново видобуті матпріали вияснили, що татарський погром Бату не зробив українського Поднїпровя пустинею, що між ним і кольонїзацією XVI в. були посереднї періоди зміцнення й ослаблення кольонїзації, та що головна роля в сїй кольонїзаційній роботі все належала не прихожій, а місцевій людности, котра нїколи не вигибала до останку, а тільки хвилювала — то відступаючи в більше забазпечені лїсові пояси пі татарським напором, тр вертала ся на свої попілища, отже нема й причин припускати якоїсь радикальної зміни в етнічнім складї й характері тутешньої людности, заміни одного етноґрафічного елємрнта другим, хоч безперечно сї хвилювання не лишили ся без впливу на етноґрафічну фізіономію тутешньої української людности 9).



Від перегляду й оцїнки тих фактів і звісток, які уживали ся або можуть бути ужиті для оцінення впливів татарського погрому Бату на кольонїзацію українського Поднїпровя мусимо ми почати свій огляд житя східньої України в татарських часах. Ми переглянемо ті звістки, які були притягнені на доказ нкзвичайно руїнного впливу татарського погрому на українську кольонїзацію й постараємо ся оцїнити їх вказівкр.



Перше місце займає тут оповіданнє Галицько-волинської лїтописи про погром Бату на Україні; ми навели вже його на свшїм місці 10) і тепер лише виберемо з нього найбільше інтересне для нашого питання. Лїтопись оповідає, що Бату взяв Переяслав і винищив цїлий, ”изби всь”; навіть убито епископа 11); катедру зруйновано і пограблено. Чернигів взято і спалено; про масове побиваннє людей тут не сказано; піднесено тільки, що епископа полишено цїлим. Про Київ не сказано нїчого, тільки що тисяцького Дмитра Бату помилував „мужьства єго ради”. В Суздальській лїтописи натомість маємо коротку згадку, що Татари пограбили в Київі св. Софію й иньші церкви, „а люди отъ мала и до велика вся убиша мечемъ” 12). Пляно-Карпінї, що був у Київі пять лїт пізнїйше, також оповідає, що Татари, взявши Київ, „побиили горожан” 13). В дорозї Бату від Київа на Волинь лїтопись згадує, що Татари піманили людей з Колодяжна їм піддати ся, а коли ті піддали ся — їх побили. Далї згадано без всяких пояснень, що Татари взяли Камінець і Ізяславль, але не могли взяти Кремінця й Данилова, і се кінчить ся такою заральною фразою: Батий, прийшовши під Володимир, „взя и копьємъ и изби не щадя, тадоже и градъ Галичл, иныи грады многы, имже нЂсть числа” 14).



Як бачимо, оповіданнє не визначаєть ся особливою докладністю — загальні фрази або голі звістки про взятє. Очевидно мовчаннє лїтописи при таких звістках не означає ще, що нїчого злого від Татар людям не стало ся, як з другого боку і сї страшні слова „изби”, „изби весь” не випадає приймати так дуже буквально.



Видко, що Татари в сїм своїм походї дїйсно не жалували краю: які міста брали, то нищили сильно, й народу п
Страница 38 из 146 Следующая страница