Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 39

ри тім загинуло богато (при поворотї вони спішили ся, й здаєть ся — так страшно не нищили, принаймнї не маємо на се вказівок). Припускаю, що як Переяслав і Чернигів, та і Київ мусїв сильно потерпіти в пригодї 1240 р., хоч загальній фразї далекої Суздальської лїтописи не можна надавати особливого значіння. Але було б помилкою думатп, що сї взяті й погромлені Татарами городи по тім запустїли. Се й a priori неправдоподібно: неможливо подумати, аби Татари мали таку міцну постанову вирізувати „до ноги” всїх, кого в містї знаходили. Сам Карпінї, що так богато оповідає про страшну немилосердність Татар, головний натиск кладе на те, що вони не милують значних: „коли иньших милують, то визначних і старших нїколи не милують” 15). Як побачимо низше, в тім часї Бату мусїв мати вже вповнї сьвідомий пллян зробити з українсько-руських земель провінції Орди, тим самим не мав нїякого інтересу перетворяти їх в пустиню, і його страшні побивання мусимо уважати тільки заходом для закорінення „спасительного страху” по монґольській полїтичній методї. З другого боку очевидно, що не всї горожане замикали ся в городах перед Татарами; чутка про взяті ними й винищені міста далеко випередилаа похід Татар на українські землї, і коли українські князї не мали охоти засїдати по містах, а тїкали від Татар, куди видно, то нема причин думати, що сього не робили й иньші горожане — не тікали куди видно, з тим щоб по татарськім пополоху знову вернути ся на свої осади й відкопати закопані в землю скарби. Спеціально що до Київа знаємо, що Татари навідували ся туди завчасу й потім довший час вичікували переходу через Днїпро, отже був час тїкати.



І дїйсно, городи не пустїли по тім татарськім погромі. Не тільки Володимир і Галич, так страшенно знищені по словам місцевої лїтописи Татарами, відживають зараз по татарськім погромі, зістають ся далї княжими столицями й показують інтензивно житє. І спалений Татарами Чернигів слїдом знову бачимо княжим столом: там сїв зараз по татарськім походї Ростислав Михайлович, а потім його батько Михайло, коли Київ випросив собі Ярослав 16). Що місто не було зовсїм знищене, доказують то й кілька церков захованих з передтатарських часів.



Не пропав і Київ, про знищеннє котрого стільки говорило ся потім. Слїдом по татарськім погромі перебуває там Михайло, випрошує його собі Ярослав і садовить тмм свого боярина — „обдержати” Київ. Карпінї вправдї каже, що Київ по погромі„ зійшов на нї що” 17) — „ледви лишило ся в нїм двіста домів, та й ті люде живуть в тяэкій неволї”. Але сї нарікання, певно записані з слів Киян, що мали всяку підставу нарікати на татарську пригоду — представляли річ далеко гірше, нїж вона в дїйсоости була: з иньших оповідань Карпінї бачимо, що в Київі він бачив тисяцького й бояр 18), а що ще важнїйше — приїздили туди тягом цїлими компанїями купцї з ріжних країв. Так Карпінї згадує, що з ним разом приїхали до Київа купцї з Вроцлава (і видко, там лишили ся, далї з ним не поїхали), далї — купцї з Польщі й Австрії, компанїя лєвантських купцїв з Царгороду, де були купцї з Ґенуї, Венеції, Пізи, Акри, Франції 19) . Отже Київ вів далї заграничну торговлю, певно — не попілом від татарських згарищ.



Супроти того й слова Карпінї про повний упадок Київа і тих двіста домів треба уважати або сильно пкресоленими, або опертими на якімсь непорозумінню 20). Зрештою і в Київі полишало ся досить памяток з перед татарських часів, а й лїтописець, описуючи подоріж Данила в 1245 р. через Київ, не каже нїчого за якесь повне спустошеннє Київа. Переяслав також, видко, не зник з землї, бо теж згадуєть ся в сїй Даниловій подорожи, хоч і без всяких близших подробиць 21).



Коли таким чином навіть найбільше поруйновані Татарами городи повставали слїдом з попілу, тим меньше можливости говорити про спустїннє України, чи Поднїпровя взагалї під татарською бурею 22).



Повторяю, татарський похід зовсїм не був несподїванкою. Коли людність більших, міцнїйших міст могла собі ставляти ділєму — чи зкмикати ся в зммку чи тікати, людність меньших міст і сїл не могла вагати ся, тільки на вість про зближеннє Татар мусїла тїкати та ховати ся в безпечні місця. Наша староруська погранична людність взагалї була дуже рухлива, до таких пополохів призвичаєна й мобілїзувала ся дуже швидко (порівняти нпр. епізод з Юриївцями, що вибравши час серед половецької бльокади, цїлим містом дремнули під Київ 23), і навіть про татарькі страхи могла завчасу поховати ся. Лїтописець, оповідаючи про подоріж Данила на Угорщину під час похода Бату, каже, що їдучи звідти в Галичину, він стрів у горах, коло Синевідська, маси народа, що тїкали в гори від Татар 24). Подібна масова втїкачка на вість про Татар мусїла мати місце й по иньшій Українї — тїкали в ліси, болота, в яри й печери. Всяких тских схованок було подостатку й у полудневій Українї, а лїсовий пояс, українське полїсє давало не меньше певний захист в небезпечних часах, як карпатські нетра.



Не треба забувати, що людність полудневої України, середнього Поднїпровя, більше нараженого на татарську небезпечність, цїлими віками жила „в грозї”, була до подібних пополохів призвичаєна, пережила кілька мачових переходів з степової України в Полїсє й назад. Се були люде „подъ трубами повити, подъ шеломы възлелЂяни”, котрим і татарський погром по давнїйших прецендентах не здавав ся мабуть таким траґічним. Що найбільше відступали вони в лїси й задержували ся там довше, поки мине пополох. Тож і не диво, що про масовий перехід людностиз Поднїпровя на північ, до Суздальщини, як то припускають, не можна знати анї якихось звісток, анї слїдів або вказівок — для такого переходу не було причин у української людности 25).



Правда, в ґенеальоґіях московських боярськи родів знаходять ся згадки про перехід предка тої чи иньшої боярської фамілїї до Москви з України: з Чернигівщини, або з Київа, з Волини 26). Але такі переходи української аристократії, котрих нема причин не припускати (хоч самі по собі звісткт ґенеальоґій не дуже певні), явище зовсїм иньше, котрого з масовою кольонїзацією нема що анї звязуяати анї мішати. Міґрація українського боярства толкуєть ся упадком державного руського житя на Українї, роскладом старого князївсько-дружинного устрою. Вона почала ся ще в XII в., з утвореннєм нових полїтичних центрів на місце старого Київа, розвивала ся далї в XIII в. і могла ще більше прискорити своє темпо з татарським погромом. З упадком двірського житя еміґрувало духовенство, еміґрували артисти й промисловцї, еміґрували неґоціанти з упадком торговлї, але се не сьвідчить про те, що край тратив також в масах свою сїльську й маломіщанськк робучу людність, ставав пустинею.



Що стара, передтатарська людність задержала ся в цїлости в лїсовім пояаї України — в полянсько-деревлянськім і сїверянськім полїсю, в тім не може бути непевности. Вже само по собі зовсїм неправдоподібно було б припускати, що тутешня людність, зовсїм безпечна в своїх пралїсах, схотїла б еміґрувати, а діалєктольоґічні факти не зіставлять місця сумнїву: в сїм полїсю, зараз за Київом і в порічю Десни заховали ся ненарушені архаїчні діалєктичні прикмети, що остро відріжняють сї говори від язикових новотворів степової України й служать виразним доказом, що місцева людність сидить тут з передтатарських часів.



Сей лїсовий пояс, як я вже казав, служив резервоаром для степової української людности, що відступала сюди в особливо тяжких часах і потім в лекших обставинах кольонїзувала наново полишені простори. Що такий був нормальний напрям кольонїзації — з полїся на полудень, доводять нам найстарші переписи української людности, з середини XVI в.: в них того руху з заходу на схід, котрим нїби то мала бути наново залюднена Україна по спустошенню Бату, ще зовсїм не видко — він витворив ся пізнїйше, під впливом спеціальних, соціально-економічних причин. Натомість на напрям кольонїзації з Полїся в сих переписях маємо богаті вказівки в іменних призвищах осадників 27).



Що в залюдненню полудневої України, за лїнїєю лїсів, не було значнїйших перерв, періодів спустїння, на се ми маємо також виразні вказівки. Давно вже піднесено ту обставину, що при таких значнїйших перервах, при цїловікових періодах повного спустїння, яке припускало ся для Поднїпровя, не могли б заховати ся до наших часів топоґрафічні й хороґрафічні назви з перед-татарських часів. А тим часом ми маємо веьику масу топо- і хороґрафічних назв з полудневих частин Полянської й Сїверянської території, з Київщини, Чернигівщини й Переяславщини (й мали б, певно, без порівняння більше, як би не зміни назв, які заходили серед самої кольонїзації, при її тяглости). Сей факт сьвідчить, що людність і за лїнїєю лїса держала ся постійно, або з такими невеликими перервами, що певна тяглість все задержувала ся від перед-татарських аж до найновійштх часів. Для Заднїпровя ми маємо ще иньший анальоґічний факт — се традиція про етноґрафічну сїверську територію протягом всього переходового часу: в описях надднїпрянських замків з середини XVI в. і в иньших памятках осадники старої Сїверянської території звуть ся Севруками, а пеоеяславські уходи — „сїверськими”; сї сїверські уходи сягають на полудень до порічя Ворскли — границї сїверянської кольонїзації в княжі часи, і сей факт виразно вказує нс захованнє неперерваної традиції, а значить і кольонїзації з княжих часів 28).



Коли порівнювати взагалї сї обставини, в яких жило Поднїпровє, з обставинами, в яких жили иньші українські й неукраїнські землї під татарською зверхністю, то можна б піднести одну обставину на некористь Поднїпровя — що воно жило в безпосереднїй близькости Татарів. Алп ся близькість сама по собі не була ще такою страшною для тодїшнїх людей. Ми маємо незвичайно цїкавий з сього погляду епізод, перехований в північних лїтописних збірниках — про слободи татарського баскака Ахмата на Посемю. Він осадив був дві осади („слободи”) на землях кн. Олега рильського, і там зіббрало ся дуже богато людей — „умножиша ся людей во свободахъ тЂхъ, со всЂхъ сторонъ сошедше ся”. Оповіданнє, писане зі становища князїв, нарікає
Страница 39 из 146 Следующая страница