Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 52

о боронили своїх родових прав і з певними виїмками й замішаннями, але все ж таки обертали се колесо, бачили ми до певної міри сей порядок 14); під впливом тутешнїх порядків і утворила ся згадана теорія, та й свій термін „лЂствичного восхожденія” взяла вона звідси. Але се, кажу, було виїмкове явище, а по иньших землях відносини родового старшинства, хоч безперечно мали своє зоачіннє й брали ся в рахунок, невтралїзували ся иньшими впливами й фактами й нїколи не кермували так абсолютно переходом і спадщиною столів, як представляєть ся в сїй теорії. А вже на скрізь хибна була проба — зробити з ізгойства якийсь правний інститут, коли воно було тільки надужитєм своїх сил і переваги зі сторони сильнїйших князїв.



Слабі сторони родової теорії, властиво — її задалеко посунена абсолютність, були занадто ясні й викликали ряд нових теорій 15). Як то часто буває, сї теорії задалеко йшли в своїй полєміцї супроти родової, викидаючи зовсїм принціп родового старшинчтва з княжих відносин, але мпли ту позитивну сторону, що поставили ряд поправок, одна по другій вказавши на ті чинники, що невтралїзували принціп родового старшинства в відносинах князїв; такими чинниками треба признати особливо отчингість у спадщинї, впливи землї-громади, умови князїв між собою і з громадою.



Що ідея родовогг старшинства займала перше місце між тими чинниками, які нормували відносини князїв між собою, не підлягає сумнїву. Як найбільш примітивна і проста ідея, вона сама собою найлекше могла лягти в основу княжих відносин, що не мали нїяких иньших вироблених норм, а навіть і прецедентів, бо подїл Руської держави між членами рода й унормованнє відносин між князями-свояками, що уложили ся в потомстві Володимира Сьв., були справами зовсїм новими. Але окрім того ідея родових, патріархальних відносин між князями сьвідомо акцентувала ся й самими князями й руською суспільністю, коли зарисувала ся перспектива розкладу Руської держави в XI в., і нї в чім иньшім анї князї анї суспільність не могли знайти якогоаь способу, яаоїсь ідеї, що могла-б задержати в цїлости чи бодай в якійсь одности сю державну систему.



Ми бачили, як у Ярославовім тестаментї висуваєть ся мотив, що князї — рідні брати, тому між ними повинні бути братські відносини любови й „послушания”. В повістях про Бориса і Глїба виставляєть ся перед княязми ідеал братської любови й покірности молодших братів старшому. Ідея братської згоди й лагідности акцентуєть ся з особливим натиском у звістнім слові на перенесеннє мощей Бориса і Глїба. Мотив братства князїв підносить ся скрізь, де йно заходить справа про спільні інтереси або заносило ся на роздїл між князями: нпр. в сказанию Василя про волинську війну, в оповіданнях про походи на Половцїв на початку XII в. і в другій половинї того-ж столїтя.



Сею ідеєю братства князїв, одности рода, приодягнено ідею неподїльности земель Руської держави, як спільного майна княжого роду, котрого сей рід мусить у власних інтересах пильнувати. „Се чужі забрали вашу отчину, варто-б вам її постарати ся вернути”, казав митрополит київським князям, коли Угри зайняли були Галичину за Володимира Ярославича 16). Нею-ж мотивовано, чи теж приодягано спільні акції князїв. Так братський характер надаєть ся вмішанню князїв у справу ослїплення Василька і суду над Давидом 1100 р., дарма що сама справа зовсїм не мала братського характеру. Так же мотивує Мономах у 1096 р. потребу полагодження справи ізгоїв: „добра хочю братья и РусьскЂй земли”. Характер братської акції, як сказано, надаєть ся Мономаховим походам на Половцїв і пізнїйшим — Ростислава і Мстислава. Подібно як Мономах потребу полагодженя відносин між князями мотивував своєю любовию до братиї, так пізнїйший лїтописець, боронячи льояльности Мситслава Ізяславича в князївстких відносинах, каже, що він „истиньною любовью обуєм ся с братьєю хожаше” 17). Таким чином до братства, родової спільности, як до чогось реальнїйшого, апельовано там, де властиво йшла мова про спільність інтересів, ”добро Руської землї”, з другого боку там — де вимагало ся властиво етіки, справедливости в відносинах.



Ідея „Руської землї” при тім виступає теж дуже часто 18). Вона, безперечно, жила, і з свого боку невтралїзувала розклад княжого роду на дрібнїйші роди, але, видко, на імперативну силу сеї ідеї не дуже покладали ся в суспільности, і в поміч її, для покріплення, відкликували ся все до княжого братства,д о спільносии роду 19).



Підсичуваний з полїтично-публїцистичних мотивів, а й сам по собі живучий, родовий принцип, як я сказав, безиеречно займав перше місце між чинниками, що нормували відносини князїв між собою. Але він невтралїзував ся й ослабляв ся, стрічаючи ся з рядом иньших принціпів, иньших чинників, про які я згадав уже.



Насамперед сама ідея родового старшинства далеко не була вироблена. Права молодших стриїв усе стрічали ся з претензіями старших братаничів і не завсїди виходили з сих конфлїктів побідно. Я мав уже нагоду згадати, що пізнїйша московська боярська практика виробила собі принцип, що права старшого братанича рівні з правами молоддих братів його батька; початки сього погляду мусять сягати давнїйших часів. Правдоподібно, принціп дїдичности в простій лїнїї зміцняв ся з часом. В XI-XII в. старші братаничі, хов не раз щасливо побивають претензії своїх стриїв, ще не відмовляють їм старшинства: ми бачили вище, що Ізяслав Мстиславич признавав Юрия старгим, хоч і перебив у нього Київ; старшинство стрия Вячеславс він признав ще більш реально, віддавши йому номінально київський стіл. Але молодші стриї й тодї вже мусїли сильно підковувати ся, щоб зреалїзувмти свої права на старшинство; инакше нїхто на нього не зважав, як не зважали нпр. на старшинство Володимира Мстиславича. Се все показує, що вже тодї супроти зросту принціпа дїдичности в простій лїнїї, принціп родового старшинства (щоб так сказати — в горизонтальнім напрямі) вже значно ослаб.



Безперечно під впливом того-ж нового принціпу дїдичности робили князї між собою умови, ограничуючи родові права. Вже любецькі постанови (о скільки можемо про них судити) виключили перехід князїв з волости на волость, закріпивши в простій лїнїї за кождою родиною її волость, і від тепер „лЂствичноє восхожденіє'' могло практикувати ся тільки в серединї кождої волосьи з окрема; тільки київська революція 1113 р. зробила в сїм вилом, обернувши Київщину, а дальшим наслїдком і Переяславщину в bonum nullius, приступне для всїх лїнїй. Але і в серединї поодиноких земель родове колесо, чи пак те „лЂствичноє восхожденіє”, ограничувало ся княжими умовами. Так Мстислав, як каже лїтопись — з інїціативи самого Мономаха, уложив з своїм меньшим братом Ярополком таку умову, що він по собі передасть Київ Мстиславовим синам, а не своїм молодшим братам 20); таким чином Київ мав перейти властиво в спадщину в простій лїнїї. Так Мстиславів внук, Мстислав, з'обовязав свого меньшого брата Ярослава що він не буде мати по його смерти претензій до його Володимирського стола й полишить його Мстиславовому сину, Романови, і т. и.



Землї-громади також часом стають по сторонї сього новійшого принціпа. Так київська громада обстає за Ізяславом Мстиславичом, потім за його сином Мстиславом і внуком Романом, поминаючи їх стриїв. Так Галичани звертають ся до Івана Ростиславича супроти Володимирка, і т. и.



Але й князї в своїх умовах, а ще частїйше — землї в своїх виборах часом розминали ся зовсїм з усякою спадщинністю, чи родовою чи в простій лїнїї. Так, як ми бачили, Кияни, скинувши Ізяслава Ярославича, настановили Всеслава, а по смерти Сьвятополка закликали Мономаха і сїй молодшій лїнїї хотїли забезпечити дїдичне володїннє в своїй землї. Що до княжих умов, то вистане згадати, як перекидали ся князї волостями за часів Ярополка або Всеволода Ольговича, зовсїм довільно укладаючи собі ріжні комбінації трохи не що року, або пригадати компроміси Рюрика Ростиславича з Ольговичами.



Княжі умови таки найчастїйше мали характер компромісів для полагодженя конфьїктів. Укладаючи їх, князї пильнували головно не стратити своїх прав на старшинство — на лїпші волости в будучности, а по за тим брали волость з чисто матеріального становища. Роман Мстиславич, згоджуючи ся відступити свою волость, котрої забаг собі Всеволод суздальський, казав Рюрику: „а минї натомість даси иньшу волость, або заплатиш за нею грошима, скільки буде варта” 21). Подібно було з Ізяславом Мстиславичом винагорожуючт його за Переяславську волость, передану його сирию Вячеславу, Ярополк дав Ізяславу контрібуцію з волостей Мономаховичів: „дани печерьскыЂ и отъ Смолиньска даръ” 22), як доплату до лихшої волости, яку він діставав тепер.



Громади, вибираючи князїв і умовляючи ся з ними, зовсїм не зважали на княжі рахунки старшинства та їх умови, маючи на мртї здобути собі певну симпатичну особу, або надати виключне володїннє в своїй землї певній лїнїї. Князї певно з коса дивили ся на се мішаннє громади, що псувало їх рахунки. Коли громада скидала готового вже князя, такий князь не раз, при спроможности, трвктував громаду як бунтівників ріжними репресіями. Але таки се право громади — закликати до себе князя, до певної міри признавало ся серед князїв. Нпр. виправдуючись перед Юриєєм в тім, що був закликав його на київський стіл, а натомість сам сїв у Київі, Ізяслав Давидович казав: „хиба я сам сїв у Київі? посадили мене Кияни!” 23).



Нарештї родові рахунки нарушували ся й силоміць, оружною війною, самими князями, хоч то треба сказати, що переважна більшість тих війн і „котор” власне була наслїдком конфлїктів ріжних родових рахунків та всяких ”історичних прав”. Так боротьба Мономаховичів і Ольговичів, що наповнює собою істогію сих часів, була наслїдком бажання Мономаховичів виключити Ольговичів від київського стола і задержати його виключно в своїм володїнню, як отчину Мономаха по його виборі 1113 р., тим часом як Ольговичі не признають такого отчинного характеру за київським столом. Меньш довга, але ще тяжша боротьба Мстиславичів з суздалтськими стриями виходила з бажання Мстиславових
Страница 52 из 146 Следующая страница