Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 53

потомків виключити сиэ стриїв від київської волости наслїдком Мономахового тестаменту, тим часом як суздальська лїнїя нїяк не хоче вирікти ся своїх прав родового старшинства, і т. и.



Огранпчуваний і порушуваний усїми отсими чинниками і моментами, родовий принціп, очевидно, тільки по части міг нормувати подїл столів, і тому то реальне старшинство не завсїди стояло в згодї з дїйсним родовим старшинством. Але я ще раз мушу піднести, що при всїм тім родовий принціп признавав ся князями, навіть тодї, як вони розминали ся з ним (пор. нпр. вище подані слова Ізяслава Мстиславича про Юрия), і в значній мірі він усе таки кермував роскладом столів, переважно перед усяким иньшим принціпом. З сього погляду — як родовий принціп комбінував ся з иньшими чинниками в відносинах князїв між собою, ми в українсько-руських землях бачимо кілька відмінних типів.



Найбільше чистий тип родових відносин держав ся, як то вже підносили-сьмо, в Чернигівщинї. Хоч тут була виключена молодша лїнїя Сьвятославичів, а були проби зробити теж і з старшою лїнїєю, та й поодиноких конфлїктів не бракувало 24), але в усякім разї в XII в. виробила ся тут система ”лЂствичного восхожденія”, що й переводила ся досить ще докладно: брати в міру свого старшинства переходили з стола на стіл, а за ними в тім же порядку переходили на другорядних столах їх сини.



В Київщинї громада стояла за спадщиною в простій лїнїї, але князї з родини Мстислава Мономаховича в своїй лїнїї тримали ся до певної міри родового порядку, хоч і виключали з початку (на підставі Мономахового тестаменту) суздальських стриїв. І так по Ізяславу наступає його брат оРстислав; третій — Володимир дістав теж стіл, хоч і не зараз. В другім поколїню йшли Ізяславичі (по Мстиславу, з перервою, Ярослав), потім Ростиславичі (Роман і Рюрик). Отже було й тут „лЂствичноє восхожденіє”, хоч і з великими замішаннями й збочіннями.



На Волини й у Галичинї, скільки можемо зміркуватр, переважала спадщина в простій лїнїї, хоч в сереиднї деяких родин (можемо се напевно сказати про родину Ярослава луцького) бачимо переходи братів з стола на стіл.



Переяславщина служила експозитурою чужоземських династий, і тут нїякого порядку не можна шукати.



Що до Турово-пинської землї, то тут при кінцї XII в. ми бачимо родовий порядок; але сим коротким моментом наші відомости й кінчать ся.



Стаишинство „у всїй Руській землї” в XI-XII вв. давав київський стіл, незалежно від того, чи київський князь був дїйсно старшим в родї чи нї. Тільки в 70-х рр. XII в. (кілька років) Андрій, а в 80-х і аж до смерти своєї Всеволод уважали ся старійшинами, хоч сидїли не в Київі, а в Суздальщинї. З смертию Всеволода і аж до 1230-х рр., коли на Українї першу ролю здобув Данило, — Київ, хоч і ослаблений, бодай для українського Поднїпровя був знову найстаршим столом. Розумієть ся, налати сьому старійшинству більш або меньш реальпе значіннє — се залежало від особистих здібностей і сил князя: чи мав він заггальне признаннє, чи міг чимсь заімпонувати иньшим князям.



В такім лише разї міг він користати з тих прероґатив, які йому надавало становище старіййшини.



Ткий старійшина мав уважати ся „в отца мЂсто” всїми князями, і на сїй підставі він мав право жкдати від них не тільки поважання, але й послушности. Розумієть ся, степень сього поважання й послушности залежали від того, якими реальнїйшими арґументами міг сей старійшина підперти своє моральне право. При тім, як вище було зазначено, відносинр меньших князїв до старійшини мали опирати ся на моральних почутях, „любови”, не на якімсь служебнім обовязку, без ображення братських відносин. В своїй науцї дїтям Ярослав, поручаючи синам слухати ся старшого брата як батька, заразом поручає їм всїм взагалї (значить і старшому в відносинах до меньших) „послушати брату брата” — себто бути взагалї вирозумілими й згідними в своїх відносинах. Але коли в руках якогось мало здібного й мало авторитетного князы се моральне право на поважаннє й послушність сходило нї на що, то в руках сильного й авторитетного князя воно переходило на зовсїм реальну власть, супроти котрої становище молодших князїв дуже наближало ся до становища „підручних”. Мономах нпр. обоввязує молодших князїв „во всемъ послушати” його, „приходити когда тя позову”, й за занедбаннє або спротилвеннє він карає непослушних відбираючи волости. Подібні жадання ставляв і туж екзекутиву переводив над непослушними князями й його син Мстислав. При тім сї жадання вони ставляли не тільки до членів Ярославового рода, але й до полоцьких князїв, що становили цїдком відокремлену династию і в усякі „братські” справи і акції Ярославичів не входили — нове потвердженнє того, що старійшинство тих київських князїв операло ся не на родових правах (тим більше, що і в родинї Ярослава вони зовсїм не були старійшими), а на полїтичній традиції найстарршого стола — Київа.



Старійшинї належало першинство в інїціативі до спільної акції князїв. Звичайним предметом її бувала спільна війна або оборона від Половцїв, як найбіль шреальна потреба всїх українських земель. Він покликував тодї иньших князїв до участи, і ті мусїли хиба вказати якісь важні причини, чому не могли взяти участи в походї: проста відмова була-б незвичайною. Як імперативним уважав ся такий заклик від загально признаного старійшини, можкмо зрозуміти з сього коротенького оповідання лїтописи (під 1168 р.): „посла Ростиславъ къ братьи своєй и к сыномъ своимъ, веля имъ всимъ съвъкупитися у себе съ вcими полкы своими (для оборони торговельних ватаг від Половцїв), и приде Мстиславъ из Володимеря, Ярославъ братъ єго из Лучьська, Ярополкъ из Бужьска. Володимиръ Андреєвичь, Володимиръ Мьстиславичь, ГлЂбъ Гюргевичь, Рюрикъ, Давыдъ, Мьсьиславъ, ГлЂбъ городеньскый, Иванъ Ярославичь сынъ, и галичьская помочь” 25). В походї Мстислава на Половцїв 1167р. (під 1170 р. в лїтописи) бере участь і Ярополк Ізяславич, хоч він „дуже хорцвав в дорозї, але не хотїв відстати від своєї братиї'' — і таки вмер в походї 26).



Старійшина мав орікати про провини князїв і їx карати. Так Мономах покарав Глїба минського за непослушність, відібравши волость; так Мстислав арешиував полоцьких князїв, що не йшли йому в поміч на Половцїв. Що се не була проста самоволя сильного, а була в тім дїйчно певна признана норма, показзує пізнїйший епізод: коли Давид Ростиславич не поспів на час брату Рюрику в поміч на Половцїв, Сьвятослав чернигівський виступив з обвинуваченнями на Давида, жадаючи відібрання від нього волости, і при тім покликував ся на якусь норму: „порядок (властиво — умова) у нас таеий: коли завинить князь, то волостию (має бути караний), а чоловік (боярин) головою, ну а Давид виноват” 27). Сьвятослав тут виступив праввдоподібно в ролї старійшини, бо на неї претендував, і дїйсно був старійшим між Ярославичами 28), але нам інтересна тут норма, на яку він покликуєть ся: хоч би то була якась і новійша умова, вона, очевидно, операла ся на якімсь давнїйшім звичаю. На її підставі можна було садити князя і відібрати у нього волость за провину, а боярина (очевидно — хоч би і в чужій волости) карати смертю за переступ. Орікати в того рода справах, очевидно, перше право мало належати старійшому князю.



Маючи в своїй столицї митрополита, київський старійшина міг впливати на церковні справи не тільки своїх волостей, а й чужих, нпр. в ставленню епископів, про що будемо ще говорити.



Чи мав він які спеціальні матеріальні користи з свого становища, не знати. На се маємо тільки оден натяк в згаданім вище епізодї: коли треба було винагородити Ізяслава за утрату переяславського стола, київський Ярополк післав його до Новгорода, і там дали йому де що з печерської данини, і „оть Смолинська даръ” 29). Никонівська компіляція се коментує так ”да дадять дань на Кієвъ по старинЂ” 30), але й не приймаючи сеї — недуже певної парафрази, очевидне тут право київського князя визначати контрібуції иньшим князям, хоч би в виїмкових обставинах і пир особливих впливах на певинх князїв.



Спеціального титула сей старійшина не мав. Титул великого князя прибрав технїчне значіннє лише в Суздальсткій землї, на Українї-ж сей титул аж до кінця державного житя уживаєть ся тільки зрідка, як почестна назва, в третїй особі, з початку тільки про померших князїв, від 2-ої пол. XII в. — і про живих, але вона мкйже нїколи не стрічаєть ся в словах, звернених до самого князя в другій особі 31). Подібнш уживав ся зрідка, як почестна назва, титул „цар” (стягнена форма від цесар — імператор) 32). В Галицько-волинській лїтописи обидва титули прикладають ся й до місцевих галицько-волинських князїв, але теж в значінню лише почестних назв, не урядових титулів.



Ті самі відносини, які істнували між старійшиною „всеї Руської землї” — київським князем, і князями иньших земель, повторяли ся в відносинах князїв кождої осібної землї або династиї, де істнували родові порядки. Князь, що сидїв на „большом княженіи” 33), займав супроти меньших князїв своєї землї подібне становище старійшини, як київський князь у відносинах до ньоло самого. Він міл ставляти подібні претензії впливу і власти супроти ”молодших” князїв своєї землї, розумієть ся — в тих же обставинах і з тими-ж умовами що й київський, себто коли мав авторитет і сили, аби зайняти дїйсно впливове становище супроти них. В великоруських змелях, де ся еволюціф земель мала час піти далї нїж на Українї, сей процес дав знати себе на зверх тим, що тут князї поодиноких „більших князївств” приймають титул великого князя, так що в XIV-V в. поруч старійшого великого князя — Володимирського, бачимо великого князя тверського, рязанського. На Українї подібні відносини старшинства і залежности молодших князїв від старших могли істнувати в землї Чернигівській та ще в Турово-пинській, але матеріали про князївські відносини сих земель такі убогі, що ми не можемо ілюстровати сього апріорного виводу фактами, окрім звістного чернигівського слова „О князьяхъ”, що оповідаючи про чернигівського князя Давида Сьвятославича, князя „більшого княжения”, каже,
Страница 53 из 146 Следующая страница