Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 54

що „братья єго”, себто иньші князї Чернигівщини, ”слушахугь єго яко отца и покоряхут ся єму яко господину” 34).



В браку авторитету старійшини, або в справах занадто важних і загальних, аби їх можна було рішити простим роспорядженнєм старійшини, помагано княжими з'їздами і умовами. Особливо на переломі XI і XII в., на протягу яких пятнацяти лїт княжі з'їзди мали осолливо важне значіннє, збераючи головнїйших тодїшнїх володарів в системі земель давньої Руської держави й порядкуючи спільною радою їх не раз дуже важні справи княжих відносин, подїлу земель і спільної боротьби з Половцями 35). Вони одначе не виробили ся в якусь постійну інституцію з виробленими формами й компетенціями — князї далеко не правильно брали в них участь і не все піддавали яс їх рішенням, а й самі участники з'їздів не все були солїдарні в їх екзекутиві (клясичний приклад — ухвала з'їзду в Ветичах на відібраннє волости у Василька, котрої Василько не послухав, а Мономах, хоч брав участь в рішенню, не згодив іти в похід на Василька, й рішеннє лишило ся несповненим). Потім сї з'їзди тратять своє значіннє; вплинула на се перерва за часів великих впливів старійшини: Мономаха і Мстислава, потім розмноженнє рода й роздробленнє земель. Ми вправдї стрічаємо часом ґрандіозні з'їзди князїв, де безперечно порядкували ся й ріжжні справи, але вони все таки не мали такого унїверсального значіння. Поруч них бачимо з'їзди фамілїйні — близшиж свояків, або князїв з певної землї, що порядкували справи своєї родини чи землї. Так нпр. Сьвятослав скликає „братию свою”, чернигівських князїв, „и поча с ними думати”, плянуючи боротьбу з рязанськими князями в інтересах чернигівських волостей; так Рюрик з Давидом, як „старші в Руській землї”, з'їздять ся порядкувати справи родинні й державні — „о Руской землЂ и о братьи своєй — о ВолодимерЂ племени” 36). Одначе такіж справи полагоджують ся й через дипльоматичні зносини, і самі з'їзди, так само як нинїшнї дипльоматичні конґреси, тільки заступаши особистими переговорами переговори через відпоручників.



Супроти сказаного вище система земель давної Руської держави від половини XI в. представляєть ся як ґрупа автономних, незалежних земель-князївств, звязаних одностию династиї (до певної міри також й односиию дружини) й традицією давнїйшої приналежности до одної, Руської держави (що полишила незатерті слїди в правнім устою й культурі земель), під сенїоратом, більше або меньше реальним, київського князя, котрого сенїорат в теорії мав відповідати родовому старійшинству династиї. З розростом династиї й роздробленнєм земель (в XII в.) ся ґрупа князївств-земель перетворяєть ся в систему ґруп незалежних князївств, з яких складаєть ся кожда земля, під сенїоратом свого старійшини, що знов признає над собою старійшинство київського князя.



Ся автономність князївств при сьвідомости пеуного спільного звязку дає певну анальоґію з федерацією, й се давало повід говорити про федеративний устрій, або бодай — федеративний принціп в системі земель давньої Руської держави 37). В дїйсности — більше моральний характер звязків сеї системи, брак орґанів федеративного устрою і якоїсь участи членів сеї системи в спільній управі не позволяють говорити про федеративний устрій, а тільки певні елєменти, з котрих міг би виробити ся федеративний устрій, одначе не виробив ся — як і взагалї вся полїтична система давньої Руси не виробила певних скристалїзованих форм, не вийшовши з стану формовання і боротьби ріжнородних чинників полїтичних відносин.



Примітки



1) В т. І гл. 4 (в першім вид. гл. 3).



2) Т. І с. 377 і далї.



3) Борис Кольоманович нпр. не може йти в рахунок, бо шукав спадщини по батьку, внук Юрия — Юрий Андрієвич подав ся в Грузію, оженивши ся з спадкоємницею Грузинської держави; Ростислав, син Михайла Всеволодовича належить до часів упадку.



4) Іпат. c. 390.



5) Речником сього погляду виступає в лїтописи Лєшко, князь краківський, але він тут, правдоподібно, стає речником поглядів рцських кругів.



6) Іпат c. 489.



7) „Всеволода єсми имЂлъ въправду брата старЂшаго, занеже ми брать и зять старЂй мене яко отець”.



8) Іпат c. 230, 320, 332.



9) Іпат. c. 257.



10) Іпат. c. 368.



11) Іпат. c. 387, 388.



12) Іпат. c. 461.



13) Лїтературу сеї теорії див. в І приа. 47, також в прим. 22 сього тому.



14) Т.ІІ, c. 292.



15) Див. прим. 22.



16) Іпат. c. 446.



17) Іпат. c. 371.



18) Що Мономах покликуєть ся разом на свою любов і до братиї й до Руської землї, ми вже бачили; додам кілька иньших прикладів. Уряджуючи братський з'їзд 1096 р., князї арґументують се потребою „соблюсти Рускую землю” (Іп. c. 167); запрошуючи братию до похода на Сьвятополка, Мономах страхав їх тим, що „начнет брат брата закалати, и погибнеть земля Руськая” (Іп. c. 171); заохочуючи Сьвятополка до походу на Половцїв, він каже йому: „то ти, брате, велико добро створити Русьской земли” (Іпат. 183). Мстислав, збираючи князїв у похід на Половцїв, каже: „братьє, пожальте ся о Руской земли и о своєй отчинЂ и дЂдинЂ” (Іпат. 368) — себто відкликуєть ся до династичних інтересів цїлого княжого роду.



19) Цїкаво нпр. як представляєть ся суд над Давидом: „Ты єси прислалъ к намъ река, кажуть Давиду: хощю, братьє, приити к вамъ и пожаловаит своеє обиды, — да се єси пришелъ и сЂдиши съ своєю братьєю на єдиномь коврЂ и ечму не жалуєши, до кого ти обида” ? — Іпат. c. 180. Порівняти розмови в Іпат. c. 183 ряд. 10, 11, 16, або: „и посемь братья вся” — Іпат. c. 184, теж c. 191, 361 (посла къ братьи своєй), 366 (съзва братью свою).



20) Див. поясненнє сього епізоду в т. II c. 131-2.



21) ”A мнЂ любо иную волость в тоє мЂсто даси, любо кунами даси за неє, во что будеть была” — Іпат. с. 460.



22) Лавр. c. 287.



23) Іпат. c. 329.



24) Див т.ІІ c. 327.



25) Іпат. c. 361.



26) Іпат. c. 369.



27) „Рядь нашь такь єсть: оже ся князь извинить, то въ волость, а мужъ у голову; а Давидъ виноватъ” — Іпат. c. 409.



28) Се була аальоґічна претензія з претензіями суздальських князїв — уважати ся старійшими, хоч би и не сидїли у Київі, тільки коли Андрію, а потім Всеволоду удало ся осягнути признання сього права за ними, завдяки їх силам, з таких же претензій Сьвятослава нїчого не вийшло, бо не мав сили їх підперти.



29) Лавр. c. 287.



30) І c. 158.



31) Титул великого князя про київських князїв див. Іпат. c. 90 (св. Володимир), 110 (Ярослав), 208 (Мономах), 217 (Мстислав), 323 (Ізяслав), 352 (Ростислав), 426 (Рюрик), 427 (Сьвятослвв Всеволодич); подекуди сього титула нема в Іпатськім кодексї, а тільки в пізнїйших Хлєбніковськім і Поґодінськім — 109, 113, 151; очевидно пізнїйше дописаний і залоловок на c. 268, де названо великим князем Юрия (Шахматов уважає його суздальським додатком). Про галицько-волинських князїв див. Іпат. c. 479 (Роман), 574 (Василько), 604 (Володимир). Титул: сей в другій особі уживає, здаєть ся минї, тільки Слово о полку Ігоревім (про Всеволода — гл. X).



32) Див. Іпат. c. 249, 266, 303, 323, 479, 604. Оден раз — в похвальнім слові Рюрику (Іпат. с. 476) ужито грецьке „кюръ” (???); додам, що сей титул служив призвищем одного рязанського князя.



33) Виоаз Слова на перен. мощей Бориса і Глїба про Давида чернигівського княжаше в Чернигове в болшемъ княженьи, понеже бо (бЂ) старий братьи своєй — Пам. др. письм. XCVIII с. 16.



34) Ibid. c. 16 і 25.



35) З'їзди — в Любчу 1097 р., в Городку 1098, в Ветичах 1100 на Золотчі 1101, на Долобську 1103 і знову 1111 р.



36) Іпат. c. 456 і 459.



37) Див. прим. 22.



Полїтична орґанїзація землї — її ідеальна схема. Земська самоуправа, віче на Українї. Функції віча: вибір і усуваннє князя в Київі, ряд; неправильність сеї вічевої функції й причини того; факти з иньших земель; відносини князїв до сеї функції віча. Участь віча в иньших полїтичних справах — на запитаннє князя і з власної інїціативи. Город і пригороди. Становище князїв супроти віча. Склад віча, форми скликання і нарад віча, місця нарад і ставленнє рішень.



Ми знаємо, що творчим елєменоом сеї державної системи були, по всякій правдоподібности, богаті патриціанські верстви її старого огнища — Київщини._І пізнїйше державна орґанїзація і тут і взагалї, по всїх землях, опирала ся на тіж вищі, богаті верстви властителїв і капіталїстів, служачи їх інтересам, і в них находячи свою опору. Розумієть ся, першим інтересом — були в нїй інтереси самої власти, — тих сфер і чинників, що безпосередно держали в своїх руках властб і для власної користи мусїли піддержувати державну орґанїзацію, з котрої тягнули доходи, з коттої жили, — князя і дружини. Але, безперечно, їм і тогочасній суспільности не були чужі гадки про певне оправданнє сеї власти мотивами ідеальної чи суспільної натури. „Вам бог казав правду дїыти на сїм сьвітї, правдою суд судити”, казав печерський ігумен київському князю 1), і безперечно, що се було загальне переконаннє: удержаннє справедливости взагалї і спеціально через суд („оправлюваннє” людей, як казали) то перша задача власти й рація її істновання. Друга — се оборона землї („соблюденнє”) від напастників, — та перша причина, що мусїла взагалї вплинути на утвореннє сильної й сконцентрованої власти. Сї справи громада, чи її власииві проводирі й речники — знов ті „лїпші”, маючі верстви, що не тільки як проводирі й репрезентанти громади, що „держтаь землю”, кажучи старим виразом, дбають про охорону спокою, а й близше заінтересовані в нїй з огляду на свої маєткові інтереси, — повіряють князеви, позволяючи йому на сї цїли, чи з огляду на осягненнє сих цїлей зберати ріжні доходи з землї, орґанїзувати й правити нею. Собі ж полишають вони тільки загальний нагляд, контролю дїяльности сього функціонара землї — бо не вважаючи на свій високий авторітет і становище
Страница 54 из 146 Следующая страница