Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 58

зміненій і скороченій формі в т. II його Юридическихъ древностей c. 3 і далї. Полїтичне значіннє віча на Україн ї пробував заперечити Самоквасов у своїй розвідцї ЗамЂтки по Исторіи русскаго государственнаго устройства и управленія (Ж. М. Н. П. 1869, XI і XІІ), сей погляд повторив потім його ученик Лїмберт в розвідцї Предметы вЂдомства вЂча въ княжескій періодъ древней Россіи, Варшава, 1873, але ся проба потягнути рішучу ріжницю між устроєм українсько-руських земель як чисто монархічним, і вічевим устроєм північних републїк — не прийняла ся в науцї. Огляди компетенцій віча ще у В.-Буданова Обзоръ c. 56 і далї, В. Дьячанъ Участіе народа въ верховной власти славянскихъ государствъ, Варш., 1882.



6) Для фактів ширше описаних в попереднїх роздїлах сеї працї (т. II, гл. 2 і 3) я не вказую тут джерел.



7) Лавр. c. 286.



8) Новг. c. 142.



9) Лавр. c. 397.



10) Аналїзу рядів 1146 і 1154 р. див. в т. II c. 147-8 і 176.



11) Іпат. c. 326, 365, 375.



12) 1068, 1113, 1146 і 1150 — вагарнє в численню залежить від того, чи рахувати сюди і другий і третїй похід Ізяслава на Київ, коли він діставав заклики від Киян.



13) Як то ми бачимо в двох разах, що Київська лїтопись не згадує про участь громади, а згадують иньші — Суздальська та Новгородська (про Ярополка й друге князюваннє Ізяяслава Давидовича).



1) Іпат. c. 230.



15) Соловйов 1 c. 494, СергЂевичъ — Юридическія древности II c. 76.



16) Іпат. с. 251.



17) Лавр. с. 395.



18) Іпат. c. 342.



19) Іпат. c. 360.



20) а се вы брать мой Игорь, имЂтесь по нъ.



21) Іпат. c. 243. 2



22) Іпат. c. 246.



23) Іпат. с 265.



24) Іпат. c. 268.



25) Іпат c. 250.



26) Ширше про се т. II c. 147-8.



27) Іпат. c. 120, 169, 175, 216, 226.



28) Іпат. c. 242, 246, 250.



29) Навіть в богатших новгородських джерелах, через їх ляконїзм, ми не маємо подібних подробиць.



30) Оповідають про нього Київська лїтопись (c. 244 і далї) й Суздальська (c. 300), в дечім незалежно, доповняючи одна одну. Новійший коментар (в дечім довільний) Д.-Запольского — Книга для чтенія до рус. ист. І.



31) Так у Сузд.: „сЂдоша у святоє Софьи”; в Київ: „въставшимъ же имъ въ вЂчи”. Сї два вислови можна б скомбінуати так: зійшли ся й посїдали, чекаючи віча, а коли воно почало ся — повставали. Але слова Київ. лїтописи можуть мати і загальнїйше значіннє: „коли вони зібрали ся на віче”, слова ж Суздальської мусять мати реальне значіннє. Нїчого нема неможлтвого, що люде під св. Софією сидїли підчас віча — на сходах під церквою, і т. и. Припускають спеціально зроблені сидження для віча — се можливе, як гіпотева.



32) Інтересна етікета в порядку сих привітів і в їх стилїзації — князь витає Киян по товариськи, зарівно з своїм братом.



33) Іпат. c. 259.



34) Іпат. c. 300.



Князь — форми вокняження, становище князя в землї, безрсдність землї без князя. Функції князя: полїтичні, воєнні, законодатні, адмінїстраційні, судові, фінансові, участь в церковних справах; погляд на княжу власть духовенства.



Перейдїм до другого елєменту земського устрою — до князя.



Як ми вже бачили, хоч за громадою признавало ся право вибору князя, але переважно князь здобував стіл не на підставі вибору, а спадщиною або по умові з князями. При тім громада приймала його або активно або пасивно. Найлекшим способом акцептовання громадою князя була участь громади в парадних уводинах князя або в церемонїї посаження на столї; для означення ріжницї в відносинах громади — чи брала овна в тій парадї участь чи нї — істнували два терміни: князя „посадиша на столЂ”, або „князь сЂде на столЂ” 1). Близших подробиць про сю церемонїю не маємо; правдоподібно, князь дїйсно з нарадою засїдав на княжім столї на княжім дворі, з більшою або меньшою участию суспільности. Здаєть ся, з розповсюдненнєм християнства отсю саму по сьбі зовсїм сьвітську церемонїю злучено з церковною, і митрополит (в иньших містах очевидно — епископ) блогословляв нового князя: духовенство брало участь в уводинах князя, потім князь ішов „поклонити ся” в катедральну церкву, і тут правдоподібно його благословляно, а по тім наступила церемонїя „настолования” — такий образ можна собі уложити на основі згадок Київської лїтописи 2). По тім складал князеви присягу — на хрестї; таке оповідаєть ся про Ігоря — „съзва Кияне вси, оои же вси цЂловаша к нему хрест”. Але чи завсїди складала присягу громада, не знати, і я скорше б думав противно: коли громада зіставала ся пасивною супроти нового крязя, ледви чи її кликали до присяги. В такім разї й сам князь мусїв рлзуміти, що громада тільки терпить його та не кидає перспективи „вчинити під ним лесть” при нагодї, не вяжучись і присягою.



В відносинах межикнязїчських князь стрічав певне обмеженнє, більш або меньш реальне, в правах старійшини, у внутрішнїй же управі мусїв числити ся з вічем. Але хоч громада мала над ним суверенні права і могла контролювати його управу, ся контроля і директиви віча були явищем надзвичайним, звичайна ж управа вся лежала в руках князїв. Зрештою від нього залежало поставити себе незалежнимі від суверенних прав і від контролї віча. До того були дві дороги: або стояти в добрих відносинах з громадою, потрапляючи під її найбільд популярні бажання, так щоб громада не чула потреби мішати ся в княжу управу, або поставити себе о стільки сильно, щоб не бояти ся повсттання і „лести” громади, а тодї собі іґнорувати всї її бажання.



Змагань до ограничення княжої власти, як я вже згадував, у тодїшньої суспільности не було: земля не мала анї охоти анї спормоги до самоуправи; тому ж то, коли почав ся рух (в XIII в.) против князївсько-дружинного устрою, земля, виломлюючись з під сього режіму, роспадала ся на дрібні автономні громади. Для управи землї в її цїлости в тодїшнїх обставинах конче потрібний був князь, тому ми й не стрічаємо спеціальної ворожнечі до сеї інституції зі сторони тих, хто інтересував ся полїтичною цїлїстю землї, противно — стрічаємо виразні вказівки, якою безрадною почувала себе земля без князя.



Так, 1069 р., саме після революції, коли київська громада як раз показала свою полїтичну активність, Кияне не відважили ся самі стати до бою, як кн. Всеслав утїк з під Білгорода, перед битвою з Ізяславом — вони вернули ся до міста й почали шукати иньшого князя, а не знайшовши, покорили ся Ізяславу. Коли підняли ся розрухи в 1113 р., по смерти Сьвятополкка, „лїпші мужі”, сї колишнї правителї Київа, не бачили иньшого способа покінчити сї розрухи, як тільки що найскорше закликати нового князя. Коли 1155 р. умер Юрий, не полишивши нїкого, як оповідає лїтопись — „тяжко бяше Кияномъ, не осталъ бо ся бяше у нихъ ни єлинъ князь у КиєвЂ”, і щоб вийти з такого безкняжого становища, вони закликали до себе нездатного і непопулярного Ізяслава Давидовича. Тауе-ж значіннє мало відай і те, як по смерти Ізяслава, нїм приїхав Ростислав, Вячеслав, князь номінальний, що в дїйсну управу не мішав ся, закликав у Київ, „блюсти волости” Сьвятослсва Всеволодича: очевидно, громада сама себе „соблюсти” не могла. І у війську без князя не надїяли ся доброго порядку: коли 1151 р. Юрий прохопив ся на сей бік Днїпра під Зарубом, се поясняли тим, що Ізяслав відіслав свого сина, і при тім бродї не було князя, „а боярина не всякий слухає” 3).



Коли так безрадною почувала себе без князя громада київська, найбільш розвинена полїтично, найбільш активна, то тим більше князь мусїв уважати ся неминучо потрібним у житю иньших українських земель, де полїтичне значіннє віча-громади нїколи не дорівнювало Київщинї.



Як уже сказано було, дїяльність князя обіймала собою всї сфери тодїшньої полїтики й управи.



Почати з того, що князь міг свобідно роспоряджати своєю волостию: він міг її відступити або проміняти, або й продати, він міг в нїй роздавати дрібнїйші волости, міг передати в спадщину своїм спадкоємцям, і се все без участи громади 4). Громада могла спротисити ся його роспорядженню, з другого боку — сам князь, щоб забезпечити своє роспорядженнє від опозиції громади, міг зробити його за порозуміннєм з громадою, але се зовсїм не було для князя обовязковим, і участь у таких справах громади, як ми бачили, була скорше виїмком нїж правилом.



Князь міг своєю властию роспочати війну, визначити похід, уложити союз, прийняти згоду. Участь в сих справах громади знову була можлива, але не обовязкова: все заоежало від відносин князя до громади і від того — о скільки князь потрібуваа її помочи — моральної чи матеріальної. Я вище зауважив, що князь, в певних обставинах, без сумнїву міг навіть закликати до участи в походї громаду, не питаючи ся її, хоч ми й бачили такі факти, що князь. питає згоди на се громади, а громада її відмовляє.



Воєнні справи — орґанїзація оборони, утриманнє дружини, укріплень, іменованнє воєвод — були річию князя. Громада, розумієть ся, могла вмішати ся й сюди, але в сїй сфері потреба князя, його роспоряджень, правдоподібно, відчувала як найбільше, бо князь — передовсїм воєнний проводир землї (сї компетенції він задержує навіть у північних републїках).



Князь видавав закони. В тих кількох випадках, де в законї згадані подробицї його видання, виступає як законодавець князь — або один, або кількох, часом з радою бояр, але про участь громади не згадуєть ся нїчим. Так закон про заміну грошевим викупом кари смерти за убийство видали „зібравши ся Ізяслав, Сьвятослав, Всеволод і їх мужі: Коснячко (мабуть київський тисяцький), Перенїг, Микифор” 5). Закони Мономаха, по словвм Руської Правди, видані були так: він по смерти Сьвятополка „скликав дружину свою на Берестовім: київського тисяцького Ратибора, білгородського тисяцького Прокопия, переяславського тисяцького Станислава, Нажира, Мирослава і Ольгового мужа Іванка Чудиовича, і постановили...” 6).



Кн
Страница 58 из 146 Следующая страница