Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 61

или 25); близькість сього уряду до князя показуєть ся і в тім, що тисяцькі залюбки звуть ся іменем свого князя, замість сказати: тисяцький вишгородський, кажуть: тисяцький Давидіу (вишгородського князя) 26). По князю се найбільша сьвітська особа, найбільший урядник в землї; в неприсутности князя він заступає його, мов би його намістник: так в 1146 р. під час походу Ізяслава в Київі найстаршою особою, по волинськім князю Володимиру, що тим часом перебував там, і митрополитї, виступає тисяцький київський Лазвр 27). Тим же значіннєм тисяцького в княжій управі поясняєть ся, чому при наорднїх повстаннях на князїв, в першій лїнїї по князю нарід звертаєть ся на тисяцьких (київські повстання 1068 і 1113 р.).



Воєнний характер власти тисяцького видкг з його другого титула: „воєвода”; уряд його називаєть ся також „воєводством”: „воеводьство держащю Киевьской тысящи Яневи” 28); титул воєводи одначе ширше нїж титул тисяцького, і не кождий воєвода був тисяцьким. В принціпі тисяцький був начальником „воїв” — народнього війська, хоч не раз проводив і княжою дружиною 29). Але що він був не тільки воєнним урядником, а уряд його мав і загально-адмінїстраційний характер, видко з таких виразів як „держати тисячу”, „тисящю предержащю и весь рядъ” 30); те-ж видко з вище вказаного значіння тисяцького як княжого намістника, нарештї — з того характеру, який прибрали низші урядники тієї десяточної орґанїзації — соцькі і десятники.



Тисяча обіймала собою, очевидно, город і городську околицю, що тягнула до нього. Тутешня людність подїляла ся на сотнї й десятки. Звістки про сю орґанїзацію з часів давньої Руської держави дуже скупі, так що для доповнення їх приходить ся звертати ся до пізнїйших часів. Соцьких було в Київі кілька, і в XII в. вони були вже княжими урядниками, як видко з повстання 1113 р. З контррибуції, наложеної на Берестян 1289 р. видко, що сотня — „сто” тут була адмінїстраційно-фіскальним подїлом підгороднїх людей: їх оподатковують „сo ста”, натуралїями, тим часом як „горожане” платять осібно грошеву дань 31). І пізнїйше в Галичинї й на Підляшу до сотень належала підміська, замкова, переважно реміснича, але також і хлїборобська людність 32). Одначе таке вилученнє міської людности з сотного подїлу було, по всякій імовірности, фактом пізнїйшим, судячи по тому, що в Новгородї і Ростово-суздальських краях сотна орґанїзація обіймала як раз міську людність, в противність сїльській 33).



Сотня складала ся з десятків. Десятники згадують ся тільки раз — в лїтописній повісти про Володимира, разом з соцькими 34). Пізнїйше на Українї стрічаємо подїл на десятки і по містах і по селах: в сїльських громадах поруч отаманів бачимо десятників, як урядників в порівнянню з ними низших, а часом вони заступають місце отамана або війта 35).



Всї отсї урядники в XI-XIII в. мали характер воєнно-адмінїстраційний, а по части йфінансовий, юрисдикцію мали хиба спеціальну, а суд переважно не належаав до них: анї до тисяцьких, тим меньше до соцьких і десятників. Бачимо, що в Київі і Вишгородї, де сидїли тисяцькі, суд належить до тивунів як особисиих заступників князїв, що сидїли в тих містах і правили суд — як не самі то через своїх тивунів, а не тисяцькі 36).



Тисяцькі, як бачимо, істнували тільки в декотрих міських округах. В тих міських округах, де їх не було, воєнно-адмінїстраційні функції сповняли іменовані князем „посадники”. Близших подробиць про їх управу ми маємо дуже мало. В одній статї Руської Правди згадуєть ся посадник з полїційно-адмінїстраційними функціями: він дає свого отрока, коли хто знайшов утїкача-холопа і хоче його арештувати 37). З одного лїтописного тексту виходить, що посадники правили суд 38).



Як судові аґенти, звістні нам з лїтописей княжі тивуни і посадники; „судии”, „судящии”, згадувані в ирьших памятках 39), в наших лїтописях не звістні з сим іменем, і воно очевидно не було їх технїчною назвою, а загальною — взагалї для урядників з правом суда. Як низших аґентів при судї знаємо „вирників”, „метальників”, „мечників”, „дїтських”, „отроків”.



З спеціально-полїційними компетенціями знаємо „осмників”. В давнїй Руси осмник згадуєть ся тільки раз, в Київі, і з сеї звістки бачимо, що то був урядник важний, бо приймав у себе самого князя (Юрий захорував в останнє, попивши на пиру у осмника Петрила 40), але про його уряд нїчого не знаємо. В старій новгородській уставі про мости осмник доглядає сих мостів і бере за те „поплату” 41), в Київі XV в. осмник зберав торговельні оплати, доглядав порядку й моральности в містї й засїдав в подібних справах в мішанім церковно-цивільнім судї 42).



Міських укріплень і мостів, їх будови й направи доглядають осібні „городники” й „мостники” (пізнїйші городничі й мостовничі) — вони пильнують обовязків людности супроти сих будов і при контролї поберають з них оплати, які кннязї старали ся управильнити своїми таксами, аби не здирали людей 43).



Як фінансові аґенти звістні „митники”; вони зберали поплати на мостах і торговельних шляхах та на торгах, де заразом сповняли маклєрську функцію — санкціонували купно-продажу, як урядові сьвідки 44).



По за сїєю адмінїстраційною схемою зіставав ся ще широкий простір, де княжі аґенти з'являли ся дуже рідко й взагалї мали дуже невелику інґеренцію, остбливо в перлих віках — се самоуправа сїльських і міських громад.



Справедливо зауважив оден з дослїдників історії руського права, що тільки тому княжа адмінїстрація могла задоволяти ся такою слабо розгалуженою орґанїзацією, бо в руках міських і особливо — сїльських громад зіставала ся більшість адмінїстраційних функций. В сїльських (а певно і дрібних міських) округах княжі урядники з'являли ся тільки наїздом. Княже полюдиє — періодичні об'їзди підвластної території заступило полюдиє княжих урядників; се видкко з того значіння, яке сей термін задержав в лїпше законсервованих місцевостях України ще в XVI в.: селяне „полюдє з давнїх часів дають на поклін підстаростї в певних часах, як він приїздить до них на ґрунт” 45). Що вирник, себто княжий судовий аґент, що зберав вири, тільки періодично приїздив у громаду, видко з Яромлавової устави, що ограничує його побут в громадї тижнем 46). Пізнїйше, в XII-XIII в., з дальшим розвоєм княжої адмінїстрації, її розгалуженнєм та помноженнєм числа княжих урядників, їх участь в житю громади мусїла збільшати ся (в сїм напрямі ішла суспільна еволюція). Але і далї упиава, збір податків, полїція, суд в певних розмірах зіставали ся при громадах поодиноких і збірних — т. зв. пізнїйше копах. Тільки слїди сеї дїяльности громади в джерелах тих часів дуже слабі і стають зрозумілими лише в порівнянню з пізнїйшим — що правда — теж не дуже богатими, бо дїяльність громади взагалї рідко дає себе знати в документах вищих урядових і судових інстанцій.



В Руській Правдї ми маємо постанови про відповідальність громади за злочин, що став ся на її території 47); в інституції дванадцяти сьвідків бачать звичайно суд громади в цивільних справах 48). Що дани громада платила певною сумою, потім роскладаючи між громадян від себе, про се сьвідчить хоч би згадана устава вирника, де уставляєть ся певна норма натуралїй, яку громада має виплатити вирнику, або устава Мстислава про ловче, де теж уставляєть ся певна великість ловчого „со ста” і з міста, незалежно від числа господарств. Теж саме бачимо і в уставі смоленської катедри, де означуєть ся великість дани, яку постійно дають деякі громади. Ся-ж устава дає підстави думати, що громади викупали від князя певною сумою всякі судові оплати, і таким чином зовсїм увільняли ся від судової інґеренції князя й його урядників та переймали суд в цїлости на себе. З рештою про суд громади будемо говорити зараз низше.



Примітки



1) „Дума” в наших джерелах уживаєть ся тільки як nomen actionis: кн. Володимир „думы не любяшеть с мужми своими” (Іпат. с. 445), ”бояре думающеи” — Іпат. с. 434, „сЂдше думати с дружиною” — звичайне княже зайнятє в Мономаховій науцї — Лавр. c. 238.



2) Про боярську думу спеціальна праця Ключевского Боярская дума древней Руси, 3 вид. 1902 (до давньої Руси належать гл. 1 і 2), СергЂевича Русскія древности т. II в. 2 — дві глави спеціально присьвячені думі (одна має характер доґматичний, друга — огляд лїтератури), В.-Буданова Обзоръ c. 48, Загоскина Исторія права московскаго государства, т. II вид. 1. Погляд Будановао стільки ориґінальний, що він уважає „думу'' одним з основних елєментів устрою землї на рівнї з вічем і князем; але в дїйсности дума без князя не може істнувати, се його прибічна рада, а не самостійний елємент. Противно, Серґєєвіч виступає проти погляду, що княжа дума була постійною, сталою інституцєію, з більш меньш докладно означеним складом і компетенцією, і бачить у ній тільки „акт думання, наради князя з юлдьми, яким він вірить” (c. 337). Критику сього погляду дав я в Записках т. XVIII (H. Хронїка c. 9-10): дума не була тільки актом, а й інститутом, як невідмінний елємент княжої управи, і нарада вела ся не з тим кому князь вірив, а з тими, кому становище давало право на участь у всїх важнїйших княжих плянах.



3) Лавр. c. 238.



4) Іпат. c. 416.



5) Іпат. c. 151-2.



6) Іпат. c. 444.



7) Іпат. c. 367.



8) Іпат. c. 358.



9) Іпат. c. 371.



10) Нпр. при компромісї Ізяслава з Вячеславом — Ірат. c. 278.



11) Пор. звістку лїтописи, що Всеволод Ольгович задарював бояр Мстислава і тим відтягав війну — Іпат. c. 209, також c. 275 — про Юрия.



12) Іпат. c. 54, 73, 74. Про участь земських людей в княжій радї в лїтературі погляди ріжнять ся. Ключевский бачив кардинальну ріжницю княжої ради Х в. від пізнїйшої в тім, що в пізнїйшій не було вже репрезентантів громади; се одначе не дуже правдоподібно, та й лїтописна повість про Володимира належить до кінця XI або початку XII в. і брати її як документ відносин як раз Х віку — не безпечно. Про иньші погляди учених в сїй справі див. мою Історію Київщини c. 331-2. Страница 61 из 146 Следующая страница