Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 67

XVI в.), певні громади мали розложені між собою певні частини укріплень, мостів і т. и.: така громада мала будувати таку „городню” (частину укріплення), иньша — иньшу 13); такий порядок бачимо ми в старій новгородській уставі про будову мостів і уличних хідників (що зачисляєть ся деякими до Ярославових часів )14), і зовсїм правдоподібно, що він практикував ся й на тодїшнїй Українї.



Городники по таксї мали поберати від городнї по кунї й по ногатї, мостники — від 10 локтів мосту нового по ногатї, а від поправлювання старого — по кунї від городнї, окрім того мали удержаннє від громади. Як переводила ся будова нових замків, описує Волинська лїтрпись 15): князь Володимир; задумавши поставити замок на північній границї, і більше меньше призначивши для сього певну місцевість, посилає свого городника — „мужа хытра именемь Алексу, иже бяше при отцЂ єго многи городы рубя”, на ґрунт, разом з місцевими людьми (c тозЂмьци) вибрати близше місце. Олекса, вибравши місце, доносить князю, і той виїздить з своїм двором на місце, і „улюбивши його”, „отереби”- вирубав лїс, „и потомъ сруби городъ”. „Срублено” його, правдоподібно знов таки силами тих „тозЂмець”, але може й не без участи робітників, постачених князем. Обовязок людности „рубити город” об'ясняє нам і заяви Ятвягів Данилови, при своїй покорі: „работЂ быти єму и городы рубити в землЂ своєй” 16).



Згадуєть ся ркз „повоз” 17), але неясно, чи був се обовязок перевозити людеф і предмети для урядової потреби (як звичайно приймають), чи тільки — відвозити свою дань в певне місце (в противність дани даваній при полюдї на місцї).



Нарештї, судячи з пізнїйшого, уже в сих часах могли появити ся практики притягання селянської людности до сїльських робіт на сусїднїх княжих дворах (пізнїйший характеристичний термін: „пригон”), розумієть ся лише в формах легких, як кількаденна толока — робота на княжім хлїбі, з частованнєм робітників, або обовязок взяти участь в кошенн юсїна, й т. и. 18).



З спеціальних оплат маємо близші відомости про судові. Князь дістав при убийствах вири, дуже великі: 40 гривен, себ то до 20 фунтів серебра 19) за голову звичайного свобідного, і 80 гривен за голову „княжого мужа”, а при иньших карних справах „продажі” — грошеві кари. Значна частина сих кар ішша княжим аґентам, решта князю; так знаємо, що вирник, збираючи вири, діставав з 80 гривен собі 16 гривен, 10 кун і 12 білок, значить коло 20%· Окрім того платили ся ріжні оплати судовим урядникам — мечникам при ордалїях, „метальнику” (писарю) і самому вирнику при виплатї вири. Судові оплати взагалї були дуже високі. В Київщинї 1093 р. скаржили ся, що земля „збіднїла від ратей і продаж”. Безперечно сї судові оплати давали князям значний дохід.



Мито зберало ся на торгах, правдоподібно взагалї при купнї-продажі, що вимагала присутности митника (або сьвідків) 20) і на торговельних шляхах та мостах: митник сидить на зводнім мостї в Білгородї, збераючи оплати при переїздї через нього; мито зберають в c. Городлї на мостї або на перевозї через Буг. Грамота Андрія Юриєвича з 1320 р. чужоземним купцям (торунським і краківським) знижає давнїйшу оплату трех грошей, що брали ся в Володимирі від кождої худобини (коня чи вола), до одного гроша і забороняє митникам брати від купцїв які небудь тканиин і взагалї товари 21).



Доходи з корчом — „корчмита”, себто від продажі меду, звістні в Смоленщинї XII в. 22), і нема нїчого неправдоподібного, що вони були тодї й на Українї.



Осібною катеґорією княжих доходів, дуже важною в воєвничі часи Х-XI в., меньш значною в пізнїйших часах (окрім таких земель, як Волинь і Галичина, що вели часту пограничну війну), була воєнна добича і воєнні контрибуції. Війна часто переходила в лови за добичею, як ми бачили; вона дїлила ся між князем і дружиною, і князю діставала ся львина пайка.



Приватний характер мали доходи князя з його маєтностей — хуторів, стад. Сї маєтности були приватною власністю князїв, що самі розробляли ґрунти або купували готові села; тож вони роспоряджали ними і передавали в спадщину незалежно від своїх волостей. Тому трапляло ся князям мати такі ґрунти і в чужих волостях. Так Ярополк Ізяславич, кн. волинський і туровський, окрім „волостей” — більших маєтностей в своїм князївстві, мав іще села в околицї Київа, й всї свої маєтности віддав Печерському монастирю. Його донька, вдова по Глїбу минському, князю без князївства, мала пять сел і їх по смерти віддала на тойже монастир. Володимир Василькович, передаючи своє князївство Мстиславу Даниловичу, а місто Кобринь своїй жінцї, осібно роспоряджає „своїми селами”: три дає княгинї, а четверте — що він „купив від Ходорка за 50 гривен кун, 5 локтів скорлата та дощаті бронї”, дає монастрю св. Апостолів 23).



В сих маєтностях вело ся господарство на широку міру; з ним знайомить нас оповіданнє лїтописи про села чернигівських князїв, пограбовані під час війни 1146 р.: на р. Рахнї в стадах Ігоря і Сьвятослава було 3.000 кобил стадних і 1.000 коней, в однім Ігоревім „сельцї” на гумнї було 900 стогів збіжа, на иньшім — Сьвятославовім дворі було в пивницях 500 берковцїв (тисяча метр. сотнарів) меду і 80 корчаг (посудин) вина 24).



Осібну катеґорію доходів в княжім господарстві давали лови — їм залюбки віддавали ся князї, але вони окрім потїхи давали й більш реальні користи — мясо і шкіри; Данило нпр. забивши з своїми отроками шість вепрів в холмських лїсах, „вдасть мяса воємь на путь” — воякам, що йшли в похід на Татар 25).



Зібрані з сих джерел доходи видавали ся передовсїм на удержаннє княжого двора і дружини, далї на утриманнє аґентів княжої управи, на підмогу церкві. Двір і дружина поїдали найбільше, бо урядники діставали певні доходи з своїх урядів безпосередно, або з тих доходів, які зберали на князя. Зберегати надвишки, заощаджувати з своїх доходів — се не уважало ся для князя добрим тоном і стягало на нього недобру славу 26). На погляд дружинних кругів, серед котрих обертав ся князь від дитинства і до смерти, добрий князь повинен дїлити свої богацтва з дружиною, бо її він завдячував їх. Слова вложені в уста Володимира: „сріблом і золотом не здобуду дружини, а з дружиною здобуду срібло і золото” — були виразом тих поглядів, які дружина вае піддавала князям. З росповсюдненнєм християнства з'явилла ся й друга дезідерата, з боку духовенства: князь повинен уживати свої богацтаа також в поміч церкви.



Під впливом того уставляєть ся звичайна, клясична похвальна харакктеристика для князя в наших лїтописях: „имЂния не щадяшеть и не сбирашеть злата ни сребра, но даяше дружинЂ своєй, овоже правяше души своєй”, себ то — на церкви й духовенство, але також і на „убогих” 27).



Примітки



1) Про орґанїзацію фінансів Обзор Буданова с. 89 і далї, СергЂевичъ Лекціи с. 325, спеціальні розвідки тільки старі: Гагемейстеръ — Розысканіе о финансахъ древней Россіи, 1830; Толстой Исторія финансовыхъ учрежденій древней Россіи, 1848; Кури О прямыхъ налогахъ въ древней Руси (Сборникъ Мейера, 1855).



2) Останнїми часами порушив справу державних маєтностий в давнїй Руси Серґєєвіч у своїх Древностях русскаго землевладЂнія, що увійшла: потім в Древ. русскаго права, III. По анальоґії з Новгородом він припускає і в иньших землях, в перед-татарські часи істнованнє таких маєтностей (Древности c. 22). Але власне на сїй точцї нема нїякої підстави для анальоґії ix з Новгородом.



3) Див. про се Серґєєвіч 1. c., c. 185 і далї.



4) Нпр. м. Копись — Хрестоматія Буданова І 244.



5) Іпат. c. 13-14, пор. 11 (хозарська дань), 37 (ради даємъ и медомъ и скорою), 56 (радимицька дань).



6) Див. в т. V, особливо c. 131-2 (резюме).



7) Дань шкірами — куницями, білками, місцями зацїлїла на Українї ще в XV-XVI вв. (див. тамже).



8) Устава смоленської катедри — в Хрестоматії Буданова І c. 244. Таке грошеве полюдє знсчить мабуть і „полюдіє державноє” Мстисавової грамоти (тамже c. 116).



9) Див. т. V c. 121 і далї



10) Ак. 42, Карамз. 7, 85, 108, 109.



11) Іпат. c. 613.



12) Іпат. с. 38, 89, загальне значіннє сих термінів ясно нпр. з Р. Правди, Кар. 39.



13) Див. про се мою розвідку Южнорусскіе господарскіе замки в пол. XVI в.



14) Карамз. 134.



15) Іпат. c. 578.



16 ) Іпат. c. 553.



17) Іпат. c. 56, про Радимичів XI в.



18) Див. в т. V c. 133.



19) Див. низше про монетну систему.



20) Р. Правда Кар. 33, 36, і в церковній уставі Володимира (не торгу десятую недЂлю).



21) Див. прим. 11.



22) Див. вище c. 255.



23) Іпат. c. 338, 595.



24) Іпат. c. 235-7, княжі села і стада — іще Іпат. c. 374, Воскр. І c. 71 (село Шоломниця Мстиславової жінки). Берковець == 10 пудів == 200 кільо; корчага — міра (????o?), горнець (??????o?).



25) Іпат. c. 550.



26) Нпр. Іпат. c. 139.



27) Іпат. c. 414,476,471, також 105, 117,373.



Церковна орґанїзація — відносини руської церкви до патріаржа й цїсаря; факти самостійного ставлення митрополитів: епізод з Іларіоном, поставленнє Клима Смолятича, дальша історія сього інцидента; постпвленнє м. Кирила. Справа місцевих митрополїй: митрополїя переяславська, проєкт володимирсько-суздальської митрополїї, заснованнє галицької митрополїї, її дальша історія і знесеннє; митрополїя литовська.



Черга приходить на церковну орґанїзацію 1).



З церковного погляду землї Руської держави складали з себе з невеликими виїмками увесь сей час одну митрополїю — „руську”, що стояла весь сей час в залежности від константинопольського патріарха і входила в число його митрополїй. Невважаючи на те, що ся митрополїя своєю територією далеко перевисшала територію цїлого патріархата, її єрархичне становище було зовсїм не високе: вона займала в рядї царгородських митрополїй з початку шістьдесяте місце, пізнїйле (в XII-XIV в.) сімдесять перше або сім
Страница 67 из 146 Следующая страница