Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 68

десять друге 2), і стояла в як найтїснїйшій залежности від патріарха. Патріарх сам, без порозуміння з руслкими князями, виберав кандидатів, звичайно Греків або инакших, в кождім разї зовсїм згречених Візантийцїв, сьвятив і посилав їх на Русь, без всяких попереднїх зносин з руським правительством і епископами.



Цїкаво, що з сею практикою була злучена у Греків гадка, що й візантийський імператор, наслїдком церковної залежности руської церкви від Царгорода, має певні права зверхности над Русию, як прштектор константинопольського патріарха: сей погляд звістний нам так як вийшов на верх уже пізнїйше, в XIV в., крли московські князї заходили ся коло того, аби придбати руській (чи то московській тодї) митрополїї більшу самостійність. Тодї (1393) царгородський патріарх поясняв московському князю з поводу його заборони поминати візантийського цїсаря в церквах, що цїсар — царь і самодержець (???o??????) Ромеїв і всїх християн, та що „не можна мари церкву і не признавати наз собою власти царя (візантийського), бо царська власть і церков мають богато спільного, так що їх не можна роздїлити” 3). Що правда, реальних проявів сих грецьких поглядів з наших часів і наших країв ми не знаємо, тож нотуємо їх тільки як цїкаві з теоретичного погляду.



Не знати, чи ся абсолютна залежність руської церкви від царгородського патріарха, противна і канонїчному праву (бо в нїм митрополита мають виберати епископи його округа, а патріарх тільки сьвятить його), — будили якесь незадоволеннє в давнїй Руси. Що правда, нам відомо кілька фактів, коли руські князї відступали від принятої практики в ставленню митрополитів, казали ставити їх у Київі, але обставини і подтобицї сих фактів так мало відомі, що й не можемо сказати, чи виявляло ся тут змаганнє до заміни сеї практики иньшою, для Русинів більш вигідною, чи се були тільки спорадичні факти, викликані спеціальними, може й особистими обставинами.



Перший факт став ся за Ярослава. Як оповідає найдавнїйша лїтопись, він 1051 р. „поставив митрополитом для Руси — для св. Софії (нової катедри) Іларіона, зібравши (для поставлення) епископів”. Близших подробиць лїтопиись не дає нїяких, окрім тільки того, що сей Іларіон був перед тим сьвящеинком двірської церкви св. Апостолів (на Берестовім), та що він мав славу побожности й учености — „мужь благъ, и книженъ, и постнив”. Дїйсно, Іларіон як правдоподібний автор славного „Слова о законЂ и благодати” має й нинї славу першорядного богослова й письменника. Судячи по тому, що Ярослав не тільки вибрав від себе кандидата, але й казав його посьвятити в Київі собору епископів, виходить, що поставлено його без всякого порозуміння з царгородським патріархом.



Яка була тому причина, не знати. Полїтичні поводи припускати трудно, бо конфлїкт з Візантиєю 1043 р., по словам тоїж лїтописи, був закінчений угодою по кількох роках, десь 1046 р. Зістають ся можливими иньші здогади: або що Ярослав, як то часто приймають 4), хотїв незалежности від царгородського патріархату і сим посьвященнєм Іларіона робив тому початок, або — що йому конче хотїло ся бачити митропьлитом сього Іларіона, котрого міг близько знати й його визначні здібности виаоко цїнити, а що не надїяв ся осягнути його посьвящення від царгородського патріарха (міг навіть робити наперед старання у патріарха, але мати неудачу), то й казав його посьвятити в Київі. А що се був останнїй митрополит, поставлений за Ярослава, і ми дальшої церковної полїтики Ярослава не знаємо, тож і не можемо розвяазти сеї ділєми.



То тільки можемо сказати, що се поставленнє Іларіона не зробило на Руси нїякої сензації, не лишило нїфкої традиції в княжих і духовних кругах, так що коли сто лїт пізнїйше Ізяслаав Мстиславич задумав поставити митрополита подібним способом як Ярослав, нїхто не згадував про той прецедент, і епископи шукали оправдань такого поставлення в візантийській практицї. Князї-наступники Ярослава не піддержали його почину, й митрополити далї присилали ся з Царгорода, так що коли й можливо ще припустити якісь змагання до церковної автономії у Ярослава, то зовсїм неможливо сього зробити з тодїшнїми князївськими кругами взагалї. В Візантиї, коли ся справа викликала яке напруженнє, то слїдом було воно полагоджене, бо як раз десь по тому Ярослав оженив свошо сина Всеволода з візантийською принцесою; се теж не промовляє за великим принціпіальним значіннєм поставлення Іларіона.



Анальоґічний факт повторив ся, як я сказав, аж сто лїт пізнїйше, за Ізяслава Мстиславича. Ставши київським князем, він застав митрополичий престіл порожнїм: попереднїй митрополит Михаіл 1145 р. поїхав до Царгороду, обовязавши епископів, ощ вони не будуть правити служби в катедрі св. Софії без митрополита. Ся остання подробиця показує, що виїзд митрополита не був припадковим, що се була певного рода демонстрація супроти князїв, чи властиво — київського Всеволода, а те „рукописаніє” епископам, як його називає лїтопись — родом інтержикта, наложеного перед виїздом 5). Після того м. Михаіл з Царгорода не вертав ся 6), і нового митрополита не приислано, — чи то для пресії на київських князїв, чи то через замішання в самім царгрродськім патріархаті (1146 р. вмер патріарх Михаіл, його наступника скинено по короткім часї, й майже цїлий 1147 р. патріарший престіл був порожнїм).



В таких обставинах Ізяслав Мстиславич, наступник Всеволода, задумав поставити митрополита в Київі, без патріарха. Здаєть ся, сю гадку піддав йому чернигівський епископ Онуфрий, доводячи, що собор епископів має право поставити митрополита. Се й булл справедливо, тільки що посьвятити митрополита по канонїчній практицї епископи не могли самі. Власне такий закид піднесли проти сього деякі епископи, як смоленський Мануіл, Грекк, і Нїфонт новгородський, правдоподібно — Русин (печерський монах), але добре обзнайомлений з віщантийською церковною пракрикою 7). Онуфрий супроти того пошукав формального оправдання в візантийській практицї: він доводив, що коли в Царгородї патріархів благословлять рукою св. Івана, так вони можуть поблагословити митрополита головою папи Климента 8). Його доводи знайшли собі прихильника в Ізяславі (зрештою віе міг бути навіть інїціатором гадки — поставити митрополита самим, коли з Царгорода не дають), і до них прилучили ся деякі епископи з земель самого Ізяслава. Знайшло ся їх шість, і вони собором посьвятили митрополитом (27/VII 1147) Клима (Климента) Смолятича, монаха Зарубського монастиря (в Київвщинї), що мав славу як „книжникъ и философь, такъ якоже в Руской земли не бяшеть” 9).



Але сим справа не закінчила ся. Епископи-противники не признали митрополитом Климента, доки він не дістане благословенства царгородського патріарха. Особливо енерґічно аґітував против нього новгородський епископ Нїфонт, невважаючи на репресії зі сторони кн. Ізяслава, що якийсь час навіть тримав його в арештї 10). Новгород стояв тодї в сфері полїтичного впливу Ізяслава. За те Нїфонт знайшов прихильників в иньших князях, не тільки в ворогах Ізяславс як Сьвятослав Ольгович та Юрий 11), але і в його братї й вірнім союзнику Ростиславі смоленськім: вірний прихильник всяких осьвячених часом традицій (а може до того й піддаючи ся впливу свого епископа Грека Мануіла), він теж став в рядахп ротивників доконаного Ізяславом розриву з царгородським престолом.



Таким чином і се поколїннє князїв не мало нїяких змагань до церковної автономії. Противники Климента повторяли закид Нїфонта, що Климент не має благословенства патріарха 12), але з дальшого видко, що вони так само не мали серця й до того, аби вибороти практику, щоб митрополит виберав ся в Київі і тільки сьвятив його патріарх. Зрештою не знати, чи й у самого Ізяслава був плян — перевести такий порядок, і чи не було посьвященнє Клима в самих його очах виїмковим фактом, викликаним обставинами: до нового поставлення митрополита Ізяслав не дожив.



Супроти такої неохоти князїв і деяких епископів становище Климента на митрополичім столї мусїло бути дуже хистке: йому приходило ся забирати ся з Київа всякий раз, коли його протектор Ідяслав не міг устояти ся на київським столї 13), і він в таких разах перебував, мабуть, разом з Ізяславом на Волини. Коли по смерти Ізяслава Юрий засїв міцнїйше в Київі, з Царгорода прислано нового митрополита Константина, не знати — чи на бажаннє Юрия, чи з інїціативи самого патріарха; полїтичний союз, що був між царгородським правительством і Юриєм, улекшував се зближеннє в церковних справах. Десь лїтом 1158 р. сей Константин приїхав у Київ, і Юрий з епископами-противниками Климента стріли його з честию. На Ізяслава, а очевидно й Климента виголошено клятву, вчинки і „ставлення” Климента — посьвящення в церковні степени, признані неважними: потім, коли поставлені ним сьвященики й диякони подали митроеолиту якесь „рукописаннє на Клима”, їм вернено їх достоінства 14).



Але інцидент тим не був вичерпаний. Справа Климента знову вийшла на гору, коли Київ опинив ся в руках Ізяславового сина Мстислава. Коли Мстислав післав до Ростислава — кликати на київський стіл, той між иньшими зажадав, аби йому не накидали Клима; ми можемо догадувати ся, що вже в перший прихід Ростислава до Київа, зараз по смерти Ізяслава, через Клима була вже у нього суперечка з Мстиславом. З другого боку Мстислав заявив, що він не годить ся на те, щоб митрополитом зістав ся Константин — бо він кинув анатему на його батька. Вийшла з того сильна суперечка — „рЂчи продолживши ся и пребывши крЂпцЂ межи ими”, і нарештї стало на компромісї: віддалити і Клима і Константина тв спровадити нового митрополита з Царгорода 15). Таким чином і Мстислав не піддержав зробленого його батьком почину — виберати митрополита собором епископів.



Митрополит Константин з Київа перейшов у Чернигів, коли Київ опанував Мстислав, і тут умер за кілька місяцїв, здивувавши ввїх своїм незвичайним роспорядженнєм: казав по смерти його не ховати, а кинути псам, що й зроблено було 16). Пізнїйші джерала 17) оповідають про ріжні знамения, які стали ся в Київі по його смерти — на погрозу його гонителям; можливо,
Страница 68 из 146 Следующая страница