Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 76

огодЂльныхъ людей” від усяких податків і обовязків супроти татарського правительства й його аґентів, аби вони щиро й без журби моилли ся за нього Богу: „не надобе имъ (до них не належить) дань, и тамга (мито), ни ямъ (давати коней), ни подводы, ни война, ни кормъ”, „не надобе имъ ни которая царева пошлина (податок на хана), ни царицына, ни князей, ни рядцевъ, ни дороги (на ріжних управителїв), ни посла (на ханських послів), ни которыхъ пошлинниковъ (збирачів)”, а хто б з тих аґентів що узяв від духовенства, має за то бути караний смертию. Разом з духовенством увільняють ся від податків їх родини невіддїлені. Їх земель і маєтностей урядники не можуть рушати, анї брати церковних людей і підданих на роботу. Віру руську зневажати забороняєть ся під карою смерт.и Пізнїйша грамота Узбека окрім того ще потверджує право митрополита „судити и управляти” своїх людей у всяких справах 77).



Таким чином автономія церкви була вповнї забезпеччена, й татарське правительство зовсїм не мідало ся в її внутрішнї справи.



Могли бути тільки хиба надужитя й здирства ханських урядників, против котрих, очевидно, були звернені сї грамоти, але розумієть ся, забезпечити від них не могли. Отже безпосереднїй вплив татарського чинника на церковну орґанїзацію був незначний. Посередно впливало загальне пониженнє культурного рівеня пі впливом Татарщини в тих землях, що стояли в близькій залежности від Татар, себто у нас — на Поднїпровю, в столїтє між татарським приходом і литовською окупацією. В західнї наші землї сей вплив не сягав майже зовсїм.



На тім кінчу свій огляд устрою руської — православної церкви.



Окрім православних були, головно по більших, торговельних містах, ще громади й церкви католицькі 78). Одначе орґанїзованої католицької церкви, єрархії за весь сей час на Руси ще не було 79). Хоч бували католицькі епископи на Руси або для Руси, але вони зіставали ся все епископами in partibus, або мали характер місіонарів, без епархій і резіденцій 80).



З сього погляду особливо звертають на себе досї загадкові претенсії на такі права in partibus біскупів любуських. На чім властиво опирали ся претенсії сих далеких біскупів — з польсько-бранденбурського погранича, се досї пробують розвязати ріжними гіпотезами 81). Самі вони одначе, підносячи отсї свої „споконвічні” права в 1250-х рр. (перед тим про них не чувати) признавали, що в дїйсности своїх епископських прав в руських землях вони не виконували „через великість сеї землї, невірність її князїв і злоба осадникіы” 82). Такий номінальний характер їх єрархічні права мали й пізнїйше, а підносили вони їх лише супроти замірів пап ставити від себе таки епископів для руських земель, коли успіхи католицьких місій на Руси викликали такі пляни.



Католицькі місії на Руси розвинули ся особливо в XIII в. з дїяльністю домінїканів і францішканів. Пізнїйші традиції кладуть початки місіонарства домінїканів на 20-і рр. XIII в. У Длуґоша єсть звістка (під р. 1233), що князь київський Володимир Рюрикович (1223-1235) вигнав з Київа домінїканів, боячи ся успіхів їх проповіди, і заборонив їм вертати ся; при тім сказано, що домінїкани мали там свою церкву Богородицї й при нїй монастир 83). Ся звістка має загальне довірє в історіоґрафії й дїйсно виглядає так, як би була зачегпнена з якогось сучасного джерела; зрештою ми маємо булю папи з 1234 р. до київських католиків, що обіцяє опіку папську супроти переслїдувань, які вони: терплять 84). Більше загальна, а тим самим і меньше певна звістка у того ж Длуґоша (під р. 1238) про заснованнє домінїканаького конвента в Галичу, хоч в самім фактї нїчого не було б неправдоподібного 85). Папські булї на адресу домінїканів commorantibus in Russia маємо з рр. 1232-3 86), натомість з другої половини XIII в. звістки про них дуже бідні і непевні. Звістки про францішканів з першої половини XIII в. всї непевні 86). З середини одначе маємо вже звістку про францішканську „кустодію руську” (custodiam Russiae) в складї боснійського вікаріату, і в другій половинї XIII і першій пол. XIV в. вони безперечно стали тут довить міцною ногою, судячи з того, що 1345 р. був сформований для Руси осібний вікаріат, з осадами (кустодіями) у Львові, Городку, Галичу, Коломиї й Снятинї (Nostin?) 87).



Від сих місіонарів приходили до папи дуже втїшні реляції про успіхи проповіди і охоту Русинів до неї. Може не ебз впливу їх уже в 1230 рр. XIII в. виринув проєкт засновання епископської катедри на Руси (буля з 1232 р.), і папа звертав ся в сїй справі до домінїканського провінціяла в Польщі, поручаючи йому розслїдити сю справу. Чи прийшла вона до якогось кінця, не знаємо; здаєть ся в звязку з тими плянами стояв факт, оповіджений сучасною Великопольською хронїкою: при цістерсіанськім монастирі в Опатові було засноване біскупство для Руси in partibus, і його абат Ґерард був поставлений ”епископом руським для місцевих католиків” (на Руси). Але кн. Генрих Бородатий незадовго прилучив сю катедру, разом з її бенефіціями, до катедри любуської 89). Се перша історична звістна катедра для Руси in partibus.



Поруч неї могли сьвятити ся епископи місійні. Так уже з р. 1246 маємо папську булю (в звязку з навязаними тодї зносинами курії з Данилом), де папа, поручаючи свому лєґату в Прусії справи руські, дає йому право поставляти на Русь епископів з домінїканів, францішканів і иньших монахів, або сьвітських сьвящеників 90), інїчого неможливого нема в тім, що вже в XIII в. поставляли ся такі епископт з монахів-місіонарів: папи мали звичай давати часом таким місіонарам титул епископів для потреб евентуальних неофитів 91). Але певних ісиоричних звісток про таких епископів з XIII в. не маємо досї нїяких.



Перший документально звістний факт поставлеоня такого епископа належить до першої чверти XIV в.: тодї, десь перед 1320 р. любуський епископ Стефан, на підставі згаданих претензій любуських епископів сьвятити епископів в руські землї, почтавив домінїканина Генриха, четця церковного в Порвалє (на Поморю) епископом в Київ. Мали сього просити „клир і люде” київські, бо там „місто і епархія за божою помочию почали приходити до правдивої віри” — так оповідає папа в своїх булях 92). Сей Генрих, не дуже довіряючи в пнавосильність любуського епископа, удав ся до затвердження свого епископства до папи, і той, застерігши ся против претензій любуського епископа, все таки потвердив Генриха й казав його висьвятити (1320). Кілька місяцїв пізнїйше (1321) папа візвав його, аби він їхав до своєї епархії; але нема слїду, аьи новий епископ дїйсно сповнив се бажаннє, противно — виступає потім аж до смерти в Нїмеччинї 93). Очевидно, він зістав ся таким же епископом in partibus, як і самі епископи любуські.



Орґанїзація латинської церкви на Руси зістала ся для будучности.



Примітки



1) Голубінский І c. 271, Суворов І c. 129-131, Барсов гл. VIII.



2) До половини XIII в. звістно лише чотири згадки про присутність руських митрополитів в Царгородї на соборах — див. про них у Голубінского І c. 296.



3) Acta patriarchatus I. 126.



4) Пор. Голубінский ор. c. II с. 132, Суворовъ I с. 129-131 і спеціальну розвідку Николаєвского — Христіанское Чтеніе 1879, VІІ-VIII.



5) Грамоту патріарха, як я сказав уже, маємо тільки в пізнїйших копіях, і то в перекладї. З кодексу XVI в. надрукував її м. Макарий в т. III c. 297 і Павлов в своїм збірнику памяток руського канонїчного права (Рус. ист. библ. VI ч. 3), і сей текст (без кінця) взагалї не має в змістї нїчого непевного (лише в стилїзації дещо виглядає на пізнїйше), так що приймаєть ся без підозрінь в сучасній науцї (навіть скептичний Ґолубінский нїчого не закидає йому — І 293). Иньша версія, ааплїфікована ріжними, очевидно — видуманими доатками, в Никонівськім збірнику І c. 223-9. Грамота містить в собі відповідь на дві справи: про заснованнє митрополїї (про се низше) і про процес того епископа. В коротшій верзії вона не має дати, анї імени епископа. В ширшій додано імя епископа — Нестора, грамота (без дати) положена під р. 1160, і в нїй трктуєть ся також справа сьвяточного посту і еп. Федора. Імя епископа Нестора в нїй, по моєму, неможливе: справа Нестора почала ся й закінчила ся ще за житя Юрия (Лавр. c. 329), коли Андрія не було в Ростові; в грамотї, писаній очевидно по кількох роках Андрієвого князювання, іде мова мабуть про Леона, і власне про ту пригоду його, що записана в Суздальській лїтописи під 1159 р словами: „выгнаша Ростовци и Суздальци Леона епископа, зане умножилъ бяше церковь, грабяй попы”. Як видно з оповідання під р. 1164, Леон по тім одначе вернув ся на катедру і вже справож посту Андрій висадив його знову. Тому датованнє 1160 роком патріаршої грамоти можливе, тілки вона належить до Леона.



6) Лавр. c. 334.



7) Анонїмне (т. зв. Прохорове) житиє м. Петра у Макарія IV c. 314; Ґолубінский на підставі детайлїв виводить для сього собора дату 1310/1 р. — ор. c. II c. 107, він же здогадуєть ся, що еп. тверський обвинуватив митрополита в тім, що він побирає оплати за ставленнє.



8) Документи надруковаані були Павловим в Православнім СобесЂднику 1867, з поясненнєм справи, і потім в Ист. библ. VI с. 147; аналїз сеї справи у Ґолубінского ор. c. II. c. 113-5. Коли покладати ся на детайлї оповідання жития, то виходило, що се було нове обвинуваченнє на м. Петра (як приймає д. Ґолубінскій), але власне на сї детайлї не зовсїм можна покладати ся, тому дуже можливо, що сї документи належать до попередньої справи.



9) c. 273.



10) Грамоту сю, міщену в Кормчих, видрукував вперше Востоков в Описанію рукоп. Румяннцев. музея с. 303, виказавши й її дату. Див. також Рус. ист. библ. VI ч. 5.



11) Запитання й відповіди заховали ся по грецьки і в словянських перекладах, надруковані вони в Рус. ист. библ. VI с. 129 і додат. c. 1. Словянські переклади значно ріжнять ся між собою й від грецького тексту: очевидно, первісний текст розширяв ся додаваннєм нових казусів, толковань і т. и. Ріжні версії їх в Чтеніях москов. 1860,
Страница 76 из 146 Следующая страница