Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 78

441 — ігумен успенського (очевидно — жіночого, бо княгининого — c. 394) монастиря; пор. Ґолубінский І 2 c. 593.



60) Іпат. c. 84.



61) Що Володимирова грамота була видана для Київщини показують слова ”по всей землЂ РусьстЂй” Володимирової устави; сї слова уважали ся доказом проти автентичности її, бл ртзуміли ся в значінню: по всїм землям Руської держави, але хибно.



62) Грамоти Сьвятослава і Ростислава — в Хрестоматії Буданова, І, тексти Іпат. c. 337 і Патерика c. 90.



63) Хоч Володимирова устава висловляєть ся яснїйше нїж лїтопись, але й тут іще зістаєть ся неясним, чи розуміти десятину від доходів княжого господарства тільки, чи від всяких натуралїй, які приходили князю; останнє правдоподібнїйше, судячи по катеґоричній заяві Сьвятослава — з усього, що приходить на княжий двір. В фундаційній грамотї Смоленської катедри сказано, що епископ має поберати десятину „оть всЂхь даней смоленскихъ... кромЂ продажи и кромЂ виры, и кромЂ полюдья”, і се розуміють деякі, що тут з судових доходів і полюдя не було десятини; але се мабуть скорше треба розуміти „не рахуючи вир” і т. д., бо полюдє далї входить в склад десятини.



64) Сказанія вид. Срезневского с. 29.



65) Іпат. c. 347, 380, 595, Никон. I, 130, 124.



66) Житиє Теодосия л. 20, Іпат. c. 338.



67) Іпат. с. 106.



68) Іпат c. 338.



69) Іпат. c. 600, 326.



70) Рус. ист. бібл. VI i c. 24.



71) Див. т. V c 277 і далї.



72) Лавр c. 371.



73) Патерик c. 89.



74) В Візантиї платилоо ся: 1 золотий за ставленнє на чтеця (дяка), 3 на диякона, 3 на сьвященика, разом сьвящениче сьвященнє коштувало 7 золотих. Очевидно, так треба розуміти и постанову володимирського собора, стилїзовану досить неясно: „да возмуть крилошане 7 гривенъ оть поповства и отъ диыконства”.



75) Рус. ист. библ. VI с. 92.



76) Див. вище с. 291. Памяткою полєміки в сїй справі зістав ся писаний 1340 р. збірник — „Власеимія, рекше хула на єретики, — главы различныя отъ евангелія и отъ канонъ св. отецъ, въ нихже обличенія Богомъ ненавистныхъ злочестивыхъ духопродажныхъ єресей” — вибірка текстів з церковного письменства, що дотикають ся симонїї — про нього Павлов у Правосл. СобесЂднику, 1869, II.



77) Собраніе госуд. грамотъ и договоровъ І ч. 2 і 7, друге виданнє грамот у Григорьева О достовЂрности ярлыковъ данныхъ ханами золотой орды русскому духовенству, Москва, 1842. Всїх отсїх грамот заховало ся (в петекладах) 7: по Узбековій є Бердибека й Тулунбека, та три грамоти Чанибекової жінки Тайдули.



78) Див. нпр. про Київ вище т. II c. 272.



79) Лїтературу див. в прим. 23.



80) Недавно Войцєховский (як в прим., c. 33 і далї) знову розвивав гіпотезу про латинське біскупство, засноване в Галичинї за Болєслава Сьм., котрого дотація мовляв перейшла потім на любуську катедру. Все се одначе вповнї гіпотетично; арґументацію contra див. у Абрагама c. 88.



81) Див. нпр. Caro Zu einer Stelle der Annales Reinhardsbrunnenses (Forschungen zur deutschen Geschichte ХXIII), Абрагам ор. c. 95, Войцєховский l. c.



82) Theiner Vetera Monumenta Poloniae et Lithuaniae I ч. 144: cum lubacenses episcopi in possessione spiritualis iurisdictionis super omnes Latinos exisientes in Ruscia et aliorum (читай — alios) legem colentium (читай — colentes) fuerint a tempore cuius memoria non existit.



83) Длуґош II c. 240, пор. Semkowicz op. c. с. 231. Ся місія вяжеть ся з лєґендою про місі юна Руси Яцка Одровонжа — про неї особливо Малишевскій Доминиканецъ Яцекъ Одровонжъ, мнимый апостолъ земли Русской — Труды кіев. академіи 1867, IV-VII (гіперкритичне) і у Абрагама c. 72 і далї (за богато довіря до традиції).



84) Theiner Vet. Mon. Poloniae І ч. 55 і 56, трошки повнїйший текст у Турґенєва Hist. Russiae Monumenta І ч. 39 і 40.



85) Арґументацію за нею див. у Абрагама c. 112.



86) Длуґош II c. 256, Theiner Mon. Poloniae І ч. 47 і 48.



87) Критика сих традиціій у Райфенкуґля c. 417-8.



88) Wadding Annales Minorum IV c. 134. Bullarium Franciscanum V c. 602.



89) Monumenta Poloniae hist. II c. 556, Длуґош II c. 250. Гадка (висловлена ще Зубрицьким), що ся катедра первісно була заснована для місцевих Русиінв-католиків, неможлива супроти того, що тутешнї землї входили в склад краківської діецезії.



90) Historica Russiae Monumenta I ч. 61. Збиває сю звістку Войцєховский 1. c.



91) Okolski Russia florida c. 12 згадує папську булю з 13188 р., що надає ріжні права архіепископу і епископам домінїканських місій на Руси. Баронч (Ryss dziejow zakonu kaznodziejskiego w Polsce II c. 4) цитує з liber beneficiorum підкаменського кляштору таку замітку: Primo tempore catholicae religionis in Oriente, maxime in Russia per fratres religiosos ordinis praedicatorum seminatae, unus ex eis archiepiscopus, alii vero episcopi constituebantur, certas sedes nullas habentes.



92) Theiner Mon. Pol. I ч. 252 i 255.



93) Про нього спеціальнп розвідка: Geiss Heinrich Bischof von Kiew und die Wallfarth St. Leonhard (Oberbayerisches Archiv, 1859), доповнений иньшими звістками ітінерар Генииха у Абрагама c. 202.



Суспільні верстви. Люде княжі, дружина й її верстви, дружини боярські, великість дружин, їх склад, дїдичність урядів; боярські, маєтности, земська атистократія в дружинї; княжа слцжба.



Перейдім тепер до огляду самої суспільности — її верств і їх відносин 1).



Тогочасна руська суспільність подїляла ся на три катеґорії: людей княжих або дружину, людей церковних — духовенство, і просто „людей” — в тїснім значінню слова, людей, що становили властиву суспільність, громаду. Окрім того розріжняли ся люди свобідні, несвобідні й пів-своббідні, а серед свобідних люди „лїпші”, або більші, і люди меньші, відріжняли ся також люди міські — „гражани”, і люди волостні, селяни. Отже була певна, навіть досить значна діференціація, але виключивши границю, що межувала людей свобідних від несвобідних, ся діференція не визначала ся різкими границями, й поодинокі ґрупи не віддїляли ся неперехідними границями. Були то властиво кляси людности, що розріжняли ся родом занять і економічним становищем, а не стани в властивім значінню слова; станові привілєґії й правні ріжницї істнують тільки в зародках. Тільки невільнича верства відграничена правними прикметами виразно і сильно, по части — й півсвобідна.



Ми почнемо від ґрупи людий княжих. Назвм „княж муж” була дїйсно терміном для них (чи властиво для вищої катеґорії їх): так називали ся свобідні й поважні люди, що були на княжій службі, инакше — в його дружинї. Се останнє слово (від друг), як ми вже знаємо, властиво означало „товаришів”, „приятелїв” 2), і ся назва підчеркувала ті свобідні відносини, які дїйсно, не тільки в теорії, але в значній мірі й на практицї істнувала між дружиною й князем. Ми бачили, що дружинник (бодай старший, виднїйший) уважає себе не слїпим слугою князя, а його товаришом, що мусить зеати пляни князя, бо-ж він не простий наємник, а вірний помічник, якого не купиш злотом і сріблом: йому завдячував княэь усе що мав, і з ним тому повинен був усїм добром дїлити ся, а не берегти, не складати. Звязує дружинника з князем свобідна умова; кождої хвилї може він його покинути й перейти до иньшого князя, хоч би й його ворога, не підпадаючи нїякій пімстї або карі. Се був кардинальний принціп староруськогш державного устрою, тому захований був цїлком і в пізнїйшім московськім устрою, хоч як йому противнім цїлим своїм укладом: „а боярам і слугам вольним — воля”, повторяють стару максиму пізнїйші московські умови.



Княжі мужі, як і більші люди громади, инакше звали ся ще боярами. Пізнїйше, коли назва боярина притерла ся, розріжняли ще звичайних бояр від ”великих” — бачимо се в Галичинї. Давнїйшою назвою їх було ще „огнищанин” — назва неясна що до свого початку: вона виступає в старших редакціях Руської Правди, тим часом як в новійших заступає її „княж муж”. Її виводили давнїйше від „огнища” — в значінню оселї, отже значило б се господарів; але огнище в значінню дому взагалї не звістне в старих памятках; тепер пішло в курс об'ясненнє сього слова від „огнищь” невільник 3), отже — більший господар, що володіє невільниками, але й се об'ясненнє не можна вважати зовсїм певним 4). Огнищани, про котрих говорить Руська Правда- се старша дружина княжа, а не земська аристократія, як показує їх вира.



Се була дружина властива чи більша. Але до дружини в ширшім значінню зачисляли і „меньшу дружину”: отроків або дїтських. Сї назви — отроків і дїтських не означали тільки дїйсно молодиків, але взагалї рядову дружину. Сьвятополк, кажучи, що має вісїмсот отроків, очевидно почислив сюди всю дружину; Володимир Мстиславич, втративши своїх бояр, каже, що його боярами тепер будуть дїтські: розумієть ся, було-б сьмішно, як би він назвав, старий чоловік, своїми боярами головусих недоростків. Сими назвами означали ся „молодші” — себ то меньші члени дружини (хоч би вони були й сиві), що були тільки рядовими вояками й слугами княжими, а не властивою „дружиною” — товаришами й повірниками князя. З такої ролї починав звичайно кождий молодик свою службу в дружинї, тільки одні — чи завдяки здібностям, чи визначному роду, переходили потім в катеґорію „мужів”, иньші-ж лишали ся й на цїле житє отроками — „недоростками” в значіню своєї невисокої карієри.



Чи була яка ріжниця між отроками і дїтськими, не знати; висловлений був здогад, що дїтськими спеціально звали ся молодики з значних родин, які потім переходили в катеґорію бояр, але се тільки здогад.



Старша дружина відріжняла від молодшої не тільки більшим удержаннєм, визначнїйшим становищем, полїтичними впливами, але й правно: вира, себто кара за убийство княжого мужа була подвійна (вісїмдесять гривен), тим часомя к за отроків — звичайна (40 гривен) 5); се була заразом прероґатива кня
Страница 78 из 146 Следующая страница