Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 79

жих бояр перед земською арисоократією — не-княжими боярами, бо за голову сих платила ся тільки звичайна вира. Подвійною вирод забезпечали князї житє особливо дорогих для себе осіб — старшої дружини й визначнїйших своїх тивунів (хоч би вони були й несвобідні) — се було явище широко розповсюднене взагалї в варварських законодавствах.



Старша дружина, як ми вже знаємо, сповняла функцію княжої прибічної ради, займала вищі місця в адмінїстрації й війську. „Отроки” були звичайними вояками, а в спокійні часи сповняли всякі поручення на княжім дворі, або на провінції, в ролї помічників старших дружинників в їх управі. Так Руська Правда згадує про отрока, що їздить разом з княжим вирником 6). Мономах наказує князям, аби вони „ходяще путемъ по своимъ землямъ”, не давали отрокам „анї своїм, анї чужим” робити пакости „ни в селЂхъ ни в житЂхъ”, а про себе каже, що він робив усе сам, не спускаючи ся на отроків, і на війнї, і на ловах 7). ІЦо правда, тут часом під отроками можуть розуміти ся прості слуги і навіть холопи, а не члени дружини.



Окрім дружини княжої були і у визначнїйших бояр свої дружини отроків, ррзумієть ся — меньші від княжих, а більші або дрібнїйші відровідно значінню й заможности боярина. Такі боярські полки ми знаємо ще в Х в. (згадують ся отроки воєводи Свенельда, за часів Ігоря), і вони істнували й пізнїйше, хоч з роздробленнєм князївств, з намноженнєм князїв, сї боярські полки мучїли меньшати. Оповідаючи про напад Ізяславового важного боярина 8), на печерський монастир, Нестор каже, що він пішов, „поимъ отрокы многы”. Ще виразнїйшу згадку маємо в лїтописи: вона оповідає про Мономахового боярина Ратибора (мабуть тисяцького переяславського), і каже, що у нього була „дружина Ратиборова чадь”, а на иньшому місцї зве її просто отроками; назва „чадь” вповнї відповідає, як збірна назва, „Ратиборовим отрокаи” 9). Судячи по оповіданню про знайдений у дворі галицького маґната Судислава арсенал 10), треба припускати, що й „великі бояре” галицькі XIII в. мали свої полки.



Про великість дружини я говорив уже вище: бачили ми, що полки визначнїйших князїв XI-XII в. не завсїди сягали тисячки; боярські дружини в сумі, певно, не давали навіть друге стільки 11). Таким чином дружинна верства в загальнім складї людности давала не високий процент. Бо ми бачимо, що тодї як людність самого м. Київа доходила мабуть до 100.000, київський князь мав 800 отроків. В дальшім часї, в міру того як слабли й дрібнїйшали князї, їх полки ставали все меньші, але загальне число дружини, її процент в землї мабуть навіть зростав, в усякім раз ї не зменьшав ся. Заразом титул боярина ставаы все більше розповсюдненим, число бояр зростало, і в порівнянню з числом отроків і абсолютно. Ми бачили, що в Галичинї XIII в. відріжняли ся від звичайних бояр „великі бояре”, а загальне число бояр рахувало ся на сотки, означаючи все, що хоч трохи підіймаю ся над рівенем княжого звичайного вояка і слуги. Так поволї спускаючи ся по східцях суспільноїє рархії, „боярин” вкінцї дістав значіннє княжого дружинника взагалї, обовязаного воєнною службою обивателя, і з сим значіннєм сей термін переходить потім в суспільно-полїтичний устрій земель Руської держави пізнїйших віків (XV-XVI).



В склад дружини, вищої і низшої, входили ріжні суспільні й національні елєменти. Були се люди свобідні — се видко з постанов Руської Правди 12), але се не виключало, правдоподібно, можливости попасти сюди часом і княжому холопу, невільнику. Тим меньше закрита була сюди дорога для всяких свобідних людий. Звістне оповіданнє лїтописи про початок міста Переяслава каже, що Володимир зробив значним боярином (великим мужемь) того хлопця, що переміг Печенїжина, і його батька, хоч вони були простого роду: се оповіданнє мусить вірно віддавати обставири XI в. Про галицьке боярство, яке далеко більше сконсолїдовало ся нїж де инде, ми бачили, що й тут між бояр проходили також люди „от племени смердья”, а один з визначнїйших галицьких олїґархів Доброслав був „поповим внуком” 13). Що до етноґрафічнмх елєментів, то не заохдячи навіть в Х в., коли склад княжої дружини був особливо ріжнородннй, ми й пізнїйше в княжих дружинах стрічаємо людий ріжного племени. Так між київською дружиною XI-XII в. бачимо Чудина і його брата Туки, Козарина, Варяга Шимона, Володислава Ляха, Івана Войтишича — Поляка або Чеха, якогось Олбира Шерошевича — мабуть турецького роду; у Мономаха був отрок Бяйдук, а у Ратибора Елбег; між „чернигівськими билями (боярами)” Сьвятослава стрічаємо таких як Шелбирі і Олбирі, теж мабуть турецькі роди.



Переходи князїв з одного стола на другий викликали значні переміни серед дружини. Так Сьвятополк, прийшовши в Київ з Турова, привів з собою звідти дружину; Юрий, здобувши Київ, поприводив з собою й бояр суздальських (Суждальци); наступники Андрія суздальського, прийшовшши в Суздальщину з Чернигівщини, привели звідти з собою „руських дїтських”; таким же способом треба мабуть собі толкувати противставленнє „уних” (властиво — молодих) бояр Всеволода старим київським боярам 14). Се те, що в пізнїйшій московській термінольоЂґії звало ся „заїздом” — прихожі бояри „заїздили” — перебивали місця місцевим, і се завсїди викликало велике незадоволеннє серед місцевого боярства.



З тим усїм одначе не треба собі уявляти дружину, як якусь перисту мозаіку від краю до краю, що при кождій змінї князя змінялась як камінцї калєйдоскопа. Не вважаючи на присутністт ріжних постороннїх елєментів основну масу дружини складали люди місцеві, між старшою дружиною — людр з місцевих „лїпших людей”, а при тім чимало їх служило в дружинї з ролу в рід, так що дружинна служба була дїдичною в їх родї. Не кажучи вже за такі відокремлені й замкнені в собі землї, як Галичина, але і в Київщинї, де при неустанних перемінах князїв і династий склад дружини мусїв найбільше зміняти ся, ми бачимо серед бояр таких, що не вважаючи на зміни князїв лишають ся в землї, займають далї свої становиища й передають свої уряди дїтям. Так Ян Вишатич служить з початку Сьвятославу, під час його київського князювання, потім виступає серед чільнїйшої київської дружини за Всеволода і Сьвятополка; Іван Войтишич фіґурує серед київських (княжих) бояр за Мономаха й його синів, за Всеволода й Ігоря Ольговичів; Шварно служить у Київі Ізяславу Мстиславичу, потім Іжяславу Давидовичу; Володислав Лях — Ростиславу, Мстиславу Ізяславичу, Давиду Ростиславичу, Михайлу Юриєвичу 15). Можна знайти й загальнїйші вказівки на княжих бояр, що лишали ся в землї, не вважаючи на зміни князїв: так приведеним з Сьвятополком боярам 1093 р. лїтописець противставляє старого боярина Яня й иньших „мужів смысленних”, очевидно — місцевих київських дружинників; так 1096 р. Мономах з Сьвятополком закликали Олега Сьвятославича в Київ на всенароднїй суд „предъ мужи отець наших” — старих бояр київських.



Дїдичність серед старшого боярства була також значно розвинена. Навіть в Київщинї ми можемо слїдити, як певні уряди — становище тисяцьких, воєвод переходить з батька на синів. Так за Ярослава тисяцьким був, очевидно, Вишата, за Ізяслава — його син Янь, за Сьвятлполка — його другий син Путята; за Рюрика „воєводою”, можливо — тисцьким був Славно Борисович, за Володимира Рюриковича його син Іван Славнович держить „воєводство київської тисящі” 16). На істнованнє боярських родів вказують призвища не тільки по батьку, а й по дїду, що ми часом стрічаємо: нпр . Мирослав Хилич внук, Івор Гюргевич Мирославль внук, Ольстин Олексич Прохорів внук — в дружинї Ольговичів 17).



Коли ми згадаємо, що дружина звязана була не з княжим урядом, а з особою князя, що князь зовсїм довільно міг добирати собі дружину, приймати і відправляти, то нас мусить здивувати сей факт, який ми бачимо особливо виразно в Київі — що ті-ж самі бояри або боярські роди задпржують своє становище при перемінах князїв, часом при князях ворожих. Очевидно, було щось у сих бояр, що примушувало князїв давати їм і їх дїтям визначні становища в своїх дружинах, в своїй адмінїстрації незалежно від своєї охоти чи неохоти до сього. Істнованнє якихось боярських прав на певні становища, боярських ранґ особливо виразно дає себе знати в Галичинї, де між боярами істнують якісь свої рахунки, хто з них „достоєн держати” яку волость по свому становищу, роду, заслугам; боярські олїґархи тут уважаютл можливим „князя собі називати (номінально признавати), а самим усю змлю держати”, і розбирати поміж себе уряди, не питаючи ся князя. Для пояснення сеї практики я вказував свого часу на пізнїйшу, звістну з литовських часів практику наших земель, що бояре певної землї бувало „держали” — правили поодинокі уряди „колейно”, по черзї, без всякої участи чи з дуже невеликою участию в сїм волї в. князя 18). Але те що найбільш виразно показало себе в Галичинї під час упадку княжої власти, в меньш драстичних формах мало, очевидно, місце скрізь, судячи по тим явищам, які бачимо в Київщинї, себто землї, де тривкість дружинного елєменту мала всї шанси бути мінїмальною.



Се поясняєть ся тим, що княже боярство рекрутувало ся в переважнім числї не з яких небудь заволок, неприкаянних людей, що не маючи нїякої опори, залежать вповнї від волї свого наставника — як сучасна уряднича верства. Княжі бояре були переважно люде заможні, властителї маєтностей, що займали в суспільности впливове становище незалежно від свої хурядів і були самі по собі „боярами” — „лїпшими людьми” в громадї, без огляду на те, чи брав їх князь у свою дружину чи нї.



Дїйсно ми стрічаємо в джерелах кілька вказівок про земельні маєтности і богате майно бояр київських і галрцьких. Так 1146 року Кияне пограбили „доми дружини Ігоревої і Всеволожої, села і худобу та побрали богато майна (її) по домах і монастирях (у схованню)”. Ізяслав, ідучи з Волини на Юрия 1150 р., каже своїй дружинї: „ви вийшли зі мною з Руської землї, стративши свої села і маєтки (жизни)”, а дальше довідуємо ся, що по смерти Юрия Кияне „побивали Суздальцїв по містах і селах, а майно їх грабували”: очевидно Юрий, сконфіскувавши маєтности Ізяславових бояр, роздав їх своїм. Нарештї
Страница 79 из 146 Следующая страница