Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 80

під 1159 р. оповідаєть ся, що Мстислав Ізяславич, опанцвавши Київ, „забрав богато майна дружини Ізяславової (Давидовича), золота і срібла, челяди, коней і худоби” 19).



Подібні звістки знаходимо й про галицьких бояр: Володислав нрр. так промовляє до перемиських бояр: „ччого вагаєте ся, братя? хиба вони (Ігоревичі) не пограбили ваше майно, дочок ваших не повіддаввали за ваших рабів, а вашими батьківщинами не заволодїли ріжні зайди?” Одного разу Данило заберає від бояр Арбузовичів Плїснисько збройною силою й знаходить там силу невільників (великъ плЂнъ). Нарештї в Галичинї ж знаходимо ми бояр з призвищами місцевими, як Семен Коднинський, Борис Межибожський, може й Климята з Голих гір 20).



Правда, істнованнє маєтностей у бояр пробувало толкувати инакше: деякі дослїдники припускають, що вже тодї практикувало ся роздаваннє за службу земель від князїв боярам 21). Але припустити се дуже тяжко: князївські маєтности самі бували не великі, се були фільварки, по теперішньому кажучи, де земля обробляла ся руками несвобідних робітників, і їх, розумієть ся, князї в державу боярам не давали: вони роздавали їм певні округи для повнення ріжних адмінїстраційних функцій, а не села з челядию, які ми бачимоо в вище наведених звістках у бояр. Се, очевидно, були звичайні, приватні маєтности, такі ж фільварки, і бояре були їх власниками.



Такі бояре-властителї певно грали головну ролю в дружинї й по иньших українських землях, ще більше нїж у метушливій Київщинї. Князю завсїди було наручно притягнути до себе сих впливових людей, узявши їх на свою службу; з другої сторони — й сим людям бул анаручна княжа служба: вона додавала їм іще инакших, службових впливів, давала доходи на княжій службі. Так земське боярство мало всї шанси входити широко в боярську дружину. З другої сторони й ті зайди, що заходили в княжу дружину чи з иньших земель, чи з иньших верств, доробивши ся становища й майна на княжій службі, легко могли ставати господарями, заводячи свої села. Таким чином між земською, земельною аристократиєю й княжою дружиною в нормальних відносинах князя до землї мусїли істнувати досить тїсні звязки, обопільні переходи, і тим поясняєть ся те мішаннє між боярством княжим і боярством земським, яке ми бачимо в наших памятках: не можна звичайно навіть відріжнити сї дві катеґорії, так що деякі дослїдники 22) висловляли гадку, нїби в сї часи земське боярство зовсїм злило ся до купи з дружиною. В дїйсности вони не злили ся, а між ними були тільки більші або меньші звязки, більша або меньша коінциденція в залежности від становища князя. Під час князювання князя накиненого, чужого землї, як нпр. князюваннє Юрия в Київі, коли київське боярство стояло по сторонї Ізяслава, а Юрий „обсаджував ся” своїми суздальськими боярами, княжа дружина була чимсь зовсїм відокремленим від зепської аристократії; ал еколи на столї сидїв князь, що старав ся увійти в близші звязки з землею, стояв з нею в добрих відносинах, як нпр. Мономах, Мстислав, Ізяслав — земські елєменти мусїли дуже широко входити в дружину.



Такий земський боярин, вступивши на княжу службу, не потрібував тягати ся з землї при змінї князя: коли новий князь не хотїв його, він міг собі й обійти ся без княжої ласки. Але князю не легко було скинути його з уряду, не взяти в дружину, або поминути при авансї: се значило собі напитати ворога, й навіть ворогів, бо такий боярин певне мав у землї й парентелю й клїєнтелю; та й взагалї наживати собі ворога в більшім бояринї було не наручно 23). І от новий князь, чи хотїв чи не хгтїв, мусїв дуже часто не тільки зіставити за таким боярином його дотеперішнїй уряд, але й давати дальші й лїпші посади йому й його дїтям.



Раз служба в княжій дружинї була користною, було зовсїм природно, що дружинники взагалї й бояре спеціально приміщували й своїх дїтей тудиж. Такі боярські сини 24), як і дїти земських аристократів, мусїли вступати, як сказано вже, в дружину отроками, але їх рід, впливи їх свояків запрвняли їм швибкий поступ, перехід в ряди „княжих мужів”, на ріжні адмінїстраційні посади. Таким чином серед боярства виробляєть ся ідея ”отчин” 25), як і серед князїв: син змагаєть ся зайняти місце батька, і не дати йому батькового уряду без очевидних причин — знаачить знов нагнївати цїлий його рід. Так серед боярства виробляють ся свої рахунки, свої претензії на уряди, наслїдком котрих князї навіть і неприхильні повинні були їм давати уряди, на котрі претендували вони на підставі своїх рахунків.



Розумієть ся, між сю привілєґіовану верству проходили й посторонні елєменти, як ми бачили: дружинне боярство нїколи не могло стати замкненою кастою; але завсїди сим „новим людям” карієра давала ся далеко тяжше. Ми бачили, як у Галичинї родовиті бояре з гори дивили ся не тільки на нового чоловіка „от племени ”смердья”, але й на „попового внука”. В слабших формах се мусїло повторяти ся й по иньших землях; досить росповсюднена гадка про демократичність давнього руського суспільного устрою в значній мірі хибна, як побачимо не раз іще низше 26).



До катеґорії княжих людей належала окрім дружини старшої й молодшої також княжа служба, в тїснім значінню слова. Вона в значній мірі складала ся з людей несвобідних, як тодїшня служба взагалї; яку визначну ролю в складї тодїшньої служби грав елємент несвобідний, се найлїпше показує звістна постанова Руської Правди 27), що хто іде в службу не забезпечивши собі свободи, то тим самим стає холопом „а се третіє холопьство (третя обставина, що приводить до холопства) — тивунство безъ ряда или ключь къ ceбЂ привяжеть (піде в службу ключником)”. Але невважаючи на свою несвобідність, княжі слуги займали привілеґіоване і поважне становище в супсільности. Так за княжих слуг вищих катеґорій платила ся повна, а навіть і подвійна вира — нпр. за тивуна конюшого — начальника конюхів, за тивуна огнищного — може начальника над челядию, подъЂздного (як толкують, — начальника ловцїв, — хоч би сї слуги були й несвобідні 28). Вони, хоч не управнені по праву, мусїли користати з прав свобідних — мали своє майно, ним роспоряджали і т. и., як будемо ще бачити низше (се зрештою належить не тільки до слуг княжих, але й епископських та боярських вищих катеґорій). Княжі (а також епископські, почасти боярські) тивуни, хоч були, певно, дуже часто, а навіть переважно несвобідні (на се вже вказує слово „тивунчтво” в наведеній постанові Руської Правди як типове означеннє несвобідного слуги), сповняли ріжні, досить поважні урядові функції й мусїли грати важну ролю в суспільній єрархії.



Примітки



1) Лїтература в примітцї 25.



2) „О люба моя дружина” — дорогі товариші, каже Ярослав про новгородських „людей” — Лавр. c. 137.



3) В такім значінню ужите се слово властиво тільки один раз — в перекладї Григорія Богослова з XI в.: гордяще ся многы огнищи и стады, в ориґіналї o? ?????? ?????????? ?????????? ??? ?????????? (вид. Будиловича с. 323). Иньші тексти — Татїщева і Mater Verborum, не певні.



4) Його пустив в курс Ключевский (Курсъ І c. 196 пор. 337), пор. Рожковъ Очеркъ I с. 36 і 44. Питаннє одначе, чи й слово огнищанин і огнищь-раб не йдуть від слова „огнище” — оселя? Згадаю ще толкованнє Платонова (Лекціи, 1904, c. 81): оннищанин те саме, що тивун огнищний.



5) Рожков помиляєть ся, що се була пізнїйша привілґія, мовляв незвістна Р. Правді XI віку (І c. 58): Р. Правда другої редакції говорить про 80-гривенну виру огнищан.



6) Карамз. c. 7.



7) Лавр. c. 237. 242.



8) „Прьвый въ болярЂхъ”, може звістний з лїтописи Янь. Житиє Теодосия л. 8.



9) Іпат. c. 158-9; ся Ратиборова дружина, здаєть ся, називала ся також по імени свого боярина „Ратиборовичами”, бо Ельбехъ або Ольбегъ (як в Лавр.) Ратиборович, згаданий у сїй історії, судячи по імени (якесь турецьке?) ледви щоб був сином Ратибора: мабуть се був котрийсь з його ”чади”.



10) Іпат. c. 506.



11) Оповіданнє пізнїйших верзій Патерика про Варяга Шимона, що він привів на службу Ярославу з собю 3.000 мужа (в старших верзіях того нема), хоч досить часто фіґурує у новійших істориків, зовсїм не варте довіря. Сї три тисячі варті стільки-ж, скільки 1700 людий Родіона Нестеровича (див. вище c. 151).



12) Руська Правда (Карамз. 9-11) відріжняє, очевидно, отрока від княжих слуг, що могли бути і свобідні й не свобідні: вира отрока завсїди 40 грив., себ то звичайна вира свобідного, тим часом плата за голову тивуна або инакшого слуги, що міг бути й свобідним і не свобідним, вагаєть ся між 5 і 80 грив., відповідно вартосри й значінню сього слуги.



13) Іпат. c. 85, 525.



14) Іпат. c. 151, 152, 336, 406.



15) Іпат. с. 123, 146, 186, 204, 210, 321; 238, 354; 360, 365, 376, 380. Той факт, що ми лише зрідка може констатували такі факти — де боярин, або його дїти лишають ся в тій самій землї при новім князї, дав повід недавно Ключевскому покликувати ся на се як на доказ, як рухлива була ся боярська верства (Курсъ І c. 236). Але сього не можна робити: такі звістки наші в високій мірі припадкові, згадки про бояр взагалї досить рідкі, і пги браку фамілїйних імее ми не можемо анї уставляти тотожности, анї ґенеальоґії їх. Поступаючи методом Ключевского, ми й галицьке боярство, дуже тїано звязане з землею, відсудимо від сеї звязи.



16) Іпат. c. 108, 146, 198, 445, Лавр. c. 434.



17) Іпат. c. 231, 233, 431.



18) Див. про сю практику в т. V c. 290. Пор. моє: Галицьке боярство в XII-XIII вв.



19) Іпат. c. 233, 284, 336, 334.



20) Ibid. c. 485, 491, 510, 513, 515.



21) Істнованнє в сї часи земельних держав, роздаваних князями дружинї за службу признавали нпр. Костомаров (Моноґрафії І. 122, XII. 56), Бєляєв (Разсказы І. 203), Іловайский (І. 2 с. 293, 306), В.-Буданов (Обзор с. 92), против сього виступали Поґодїн (ИзслЂдованія VII. 229), Серґєєвіч (ВЂче и князь c. 410-1), Платоновъ Лекціи с. 79-80; Серґєєвіч вернув ся до сеї справи в своїх Древностях рус. землевладЂнія( Ж.
Страница 80 из 146 Следующая страница