Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 81

М. Н. П. 1900, X), доводячи пізнїйший початок служебного володїнняз емлею (c. 76) (передр. в III т.).



22) В.-Буданов Обзор c. 32, Линничнко ВЂче с. 64, давнїйше Пассек Княжесеая и докняжеская Русь c. 15-16, 109, 146 і иньші.



23) Які з того виходили часом історії, дуже добре ілюструє іаторія Бориславичів, описана в Іпат. c. 370 і в т. II c. 196.



24) Се слово в значінню технїчнім, як суспільне становище, стрічаємо на Волини, при кінцї XIII в., див. т. II c. 402. Перед тим стрічаємо сю назву тільки раз — в XII в., але відай про Поляків — Іпат. c. 270. В Московщинї „боярські сини” стали технїчною назвою для одної з низших катеґорій шляхти.



25) Можливо, що в сїм значінню треба розуміти „отчину” в історії боярина Жирослава, що втратив її за крадїж (Іпат. c. 493); можливо, що і в наведеній вище промові Володислава до перемиських бояр „отечествия” треба розуміти не про маєтности, а про ті уияди, які займали батьки їх, а тепер позасїдали ріжні заволоки.



26) Супроти сказаного сильним побільшеннєм являєть ся погляд, недавно ще повторений Д.-Запольским (Книга для чоенія І c. 3878), що в давнїй Руси чоловік мусїв всього доходити своєю особистою дїяльністю, а уродженнє не давало нїяких шансів.



27) Кар. 121.



28) Р. Правда Карамз. 9, 10.



Боярство земське — термінольоґія, боярство земельне і капіталїстичне, його привілєґії. Міщанство. Селянство, смерди, їх землеволодїннє; ізгої і сябри, закупи, надужитя над закупами й законодатна оборона їх прав. Несвобідні, джерела невільництва, правне становище холопів, фактичне їх становище, поступ в праві; втікачка холопів.



Переходячи тепер до суспільности не-княжої, почнемо від її вищої верстви — від боярства не-княжого, земського. Та тут стрічає нас трудність: наслїдком тих звязків, того мішання не-княжого боярства з дружиною, що вище я піднїс, не раз дуже тяжко вибрати з жерел те, що належить до боярства неслужебного, так що й сучасні дослїдники звичайно не відграничують близше сих двох катеґорій у своїх оглядах.



Ся верства виступає у нас під ріжними назвами: „лучьшии”, „лЂпшии мужи” (лучьшии мужи иже держатъ землю — у Деревлян), „болшии и нарочитии мужи”, „нарочитая чадь”, теж саме правдоподібно означають „старци градскии” або „людскии 1). Загальною, початковою назвою для них було бояре; в виводї сього імени фільольоґи вагають ся між пнями бой і бол, але з історичного погляду не може бути непевности в початку від бол (початвова форма болярин, грецизована ?o??????, відти стягнена боярин і ще далї — сучасне росийське барин — пан), так що слово се означає теж „більших людей”. Потім сю назву перенесено також на старшу княжу дружины (се мусїло стати ся досить пізно, не скорше мабуть кінця XI в., бо в Руській Правдї старша дружина не має сього назвища), і в наших дэерелах звичайно тяжко розріжнити звістки про боярство земське від дружинного. Але що ся назва прикладала ся й до земської аристократії, не підлягає сумнїву. Що в Руській Правдї уживаєть ся вона в такім значінню, я вже сказав 2); з лїтературних памяток стрічаємо се слово в такім значінню нпр. в лїтописній повсти про Володимира, в історії Бориса і Глїба і т. и. 3).



Початок сеї аристократії був родовий — з початку се були старші династиї в родах. Але давно уже її характер змінив ся — вона стала аристократією маєтковою, верствою богатих. В північних земмлях при тім імя боярства спеціалїзувалось: воно означало тільки верству земельних властителїв, тим часом як капіталїстів називали купцями, так що там старому виразу „болшии мужи” відповідають „бояре і купцї” 4). У нас такого розріжнювання не можна помітити; принаймні в XI і на початках XII в., судячи по звіатках, бояре означають взагалї богату, вищу верству, противставляючи ся „людям убогим”, „людям простим”, без ріжницї, чи те богацтво полягало в землях чи в капіталах 5). Але дуже можливо, що й у нас еволюція ішла в тім же напрямі, судячи по тому, що в литовсько-польський період і у нас назва боярина перейшла в значінню земельного власника, при тім обовязаного службою; се остатнє стало ся правдоподібно завдяки тим звязкам і мішвнинї земської земельної аристократії з княжим боярством, про яку я вже казав.



Що до самого складу верстви лїпших людей, то в великих торговельних центрах, як Київ, по части Чернигів, Володимир і т. и., богаті купцї, промисловцї, взагалї капіталїсти мусїли в нїй займати дуже важне місце; в краях меньше торговельних ся верства мусїла складати яс головно з власників більших господарств. З рештою обидві катеґорії не могли бути докладно відграничені, й чимало, певно, тих „лїпших” належало разом до обох катеґорій.



Правною привілєґією боярства було те, що анї по них анї по їх людях князь не брав відумерщини, як брав з простих людей: коли не було у смерда сина, його майно заберав князь, по бояринї ж спадщину могли дістати доньки, коли не було сина. По боярських же людях — себто свобідних людях, що служили боярину або жили на його землї, спадщину, коли вони не полишали синів, мабуть брав боярин 6). Таким чином бояре були не тільки фактично, але й правно привілєґіованою верствою. Але вира за боярина була однакова з вирою всякого свобідного — 40 гривен, і тим боярин не-княжий відріжняв ся від княжого, бо за того платила ся подвійна вира.



Про звязки боярства з княжою дружиною я вже казав. Незалежно від тих звязей земське боярство взагалї мусїло стояти до княжого правительства в відносинах близьких і прихильних. Як я вже підносив, ми не помічаємо нїякого антаґонїзму або боротьби за власть між князївсько-дражинним устроєм і сими „лїпшими мужами”, що давнїйше „держали землю”. Судячи по Руській Правдї, праяительство на ґрунтї суспільно-економічнім стояло вповнї по сторонї боярства 7); така нпр. постанова, як ограниченн єпроцентів, була видана після повстання 1113 р., себто була вимушена від правительства сим повстаннєм, ощ мало всї прикмети соціального руху: бідна міська маса кинула ся грабувати доми княжих урядників, Жидів, а в перспективі зарисувало ся грабованнє „бояр” взагалї (монастирі боярські посли, мабуть, приплели сюди більше для ефекту); боярство попало в перестраз і як найборше спровадило собі князя, аби приборкав повстаннє. Сей епізод прегарно ілюструє суспільні відносини, де княже правительство, очевидно, стоїть по сторонї плутократії й зовсїм не бавить ся в демаґоґію. Не диво, що й пізнїйший рух против князївського режіму вийшов не з більших міст, осїдків боярствс, а з глухих кутів, де боярства мабуть і зовсїм не було. А як князям було тяжко зійти, з протертої традиційної полїтики союзу з боярством, показує приклад Галичини, де князї, ведучи й боротьбу з боярством, а безперечно — маючи по своїй сторонї співчутє мас, одначе нїчого не роблять для того, аби двигнути сї маси до якогось активнїйшого кроку против боярства.



Про рядове міщанство — сих ”простих людей” городів можемо сказати ще меньше як про бояр. Насамперед треба зазначити, що чисто міщанський характер могла мати людність тільки в більших городах, де були більше розвинені ремесла і торговля, а в дрібнїйших містах вона, безперечно, була переважно хлїборобська, бо сї дрібнїйші міста були тільки обгороженими селами, як ті деревлянські городи за Ольги, що „дЂлають нив ысвоя и землю свою” 8).



Ріжниця в економічнім побутї города й села виявляла ся в тім, що городи платили свою данину переважно грошима, тим часом як села давали натуралїї 9). З адмінїстраційного погляду город виріжняв ся від сїл тим, що не входив уже, бодай часом, у їх сотну орґанїзацію. В полїтицї горожане мали привілєґію постановляти рішення, які були обовязковими для всього округа, а мешканцї головного міста — рішення обовязкові для пригородів цїлої землї. Се давало право людям города на особливу увагу зі сторони князя: їм задавав князь нпр. вспнароднї пири, а часом робив і більш реальні ґречности: нпр. Ярослав, винагороджуючи участників свого похода на Київ, дає людям з самого Новгорода по 10 гр. кождому, а селянам — „смердам” по 1 гривнї, а тільки старостам сїльським, як горожанам, по 10 гр. 10). При сильнім розвою міського елєменту в нашім суспільно-полїтичнім устрою власне сї ”люди градскиї” й репрезентували землю.



Правно і полїтично рядове міщанство було рівноправним з боярством. Що всї свобідні госполарі мали однаковий голос на вічу, ми вже знаємо. Але в дїйсности по більших містах і за княжих часів мусїли мати головне значіннє голоси тих бояр, що держали землю в перед-княжі часи й тепер вели провід у громадї. Те що ми бачимо виразнїйше в пізнїйшім Новгородї, в ослаблених формах повторяло ся і у нас по більших центрах: всїм заправляли в громадї боярські партії й роди. Вище я вказав на повстаннє 1113 р. як на ішюстрацію того антаґонїзму, що істнував між сїрою міською масою й боярством. Але повстання були річею виїмковою, у звичайнім же житю ся маса стояла в залежности й послушности сьому ж самому боярству. Галицько-волинська лїтопись дала нам образок пишного боярина, що їде собі конем в одній сорочцї, й не дивить ся нї на кого, а прості люде біжать коло нього — „Галичаномъ же текущимъ у стремени єго”; сей образок пишного боярина й облесної, залежної від нього міщанської маси не далеко відбігав мабуть від дїйсности й иньших земель.



Сї відносини легко зрозуміти. Ми знаємо, як росповсюднкне було по великих містах лихвярство і в які страшні лаби воно хапало своїх клїєнтів, знаємо, що ограниченнє процентів було переведено після повстання 1113 р., очевидно — під натиском тієї бідноти, що його робило; річ зрозуміла, се бідне міщанство й було предметом лихварських спекуляцій бояр. Ми побачимо далї, що ся лихва мала в результатї перехід свобідних довжників в катеґорію півсвобідних закупів-наймитів, відданих на ласку й неласку „господина”, і навіть в катеґорію холопів; але перше нїж виявили ся в таких правних формах залежности, економічна залежність мала широке поле проявляти ся в моральній залежности, й очевидна річ — що сї всї економічно залежні від боярства дрібні про
Страница 81 из 146 Следующая страница