Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 84

и сьвідоцтво холопа не має: він не може присягати 50) і тільки в крайности (по нужи) суд може прийняти сьвідоцтва вищих катеґорій холопів, як нпр. „боярського тиуна дворьскаго” 51). Нїяких умов і контрактів холоп правно робити не може: коли холоп вишахрує де небудь гроші і показуєть ся, що третя особа дала йому ті гроші знаючи, що має до дїла з холопом, то вона не може мати нїяких претензій — тратить свої гроші 52).



Так сурово трактувало холопа право, консеквентно переводячи принціп, що холоп — то не людина, а тільки річ, майно. Але на практицї сей погляд , певно, не переводив ся так консеквентно, й незгода сього правного погляду з дїйсністю супроти неможливости перевести його консеквентно на невільнику як на річи, а з другого боку й гуманний вплив церкви — брали своє.



Ми вже бачили, що саме право для вищої катеґорії рабів робило уступки: не кажучи вже, що воно цїнило деяких із них вище навіть нїж свобідних (80-ти-гривенний „урок” за деяких княжих холопів), воно признавало, як ми бачили, їх сьвідоцтвам правосильність на судї.



Далї, у рабів в дїйсности бувало своє майно, і вони вели від себе торговлю, грошеві операції В умові Смоленська з Нїмцями (1229) між иньшим читаємо, коли Латинянин (себто чоловік латинської віри — Нїмець) позичить гроші княжому холопу, або иньшому доброму чоловіку (вар.: боярськоиу чоловіку, себто холопу), а він умре не заплативши, то той, хто бере його спадщину, має заплатити Нїмцю. Таким чином холоп лишав спадщину, і то очевидно — не господарю, а иньшим спадщикам. І се, безперечно, не було виїмкове явище: Руська Правда, як ми бачили, припускає, що можуть бути такі люди, що входять у грошеві операції з холопом, навіть і знаючи, що він холоп; Всеволодова устава, як ми бачили, говорить про холопів, що з холопства викупляють ся — значить самі, своїми грішми; на сеж вказує термін ізгойство — як викупна плата холопа за своє увільненнє 53). Очевидно, що хоч по праву холоп не міг мати свого майна, в дїйсности холопи, особлиао в більших господарствах, як князївські аьо боярські, per tacitum consensum своїх господарів мали своє майно і ним свобідно роспоряджали, а право й тут, як от у тій умові, робить для них уступку.



Подібний поступ у сїй справі бачать, і на мій погляд — зовсїм оправдано, в дуже заплутанім параґрафі про холопа, що побив свобідного чоловіка: „коли холоп ударить свобідного, і той потім його де знайде, то в. князь Ярослав постановив для нього кару смерти; але сини йрго се перемінили: або вибити холопа, привязавши, або взяти (з його господаря) грину грошима за сором. Колиж би холоп, ударивши, втїк у дім свого пана, і той би його не видав, то має заплатити за нього 12 гривен” 54). Таким чином господин може викупити холопа (заплативши 12 гр., себто суму, яка платила ся за голову лїпшого холопа), инакше він мав бути караний — за Ярослава смертию, за його синів — або киями 55) або грошевою карою. Але гривна за сором — се слабий еквівалєнт 12-гривенного викупу, або кари смерти — чи київ (се також мусїла бути тяжка кара, бо заступала смерть). Се треба пояснити так, що холопа, коли він був винен, били, а коли невинен — карали тільки одною гривною, себто — що над холопом провинником був уже суд. Се толкованнє знаходить собі потвердженнє в параґрафі, що за голову убитого холопа, коли він був невинен — платило ся 12 гривен: значить і при убийстві холопа третьою особою був суд. Супроти сього дуже правдоподінбо, що й кара смерти для холопа, уставлена Ярославом, мала дїяти ся по суду , замість давнїйшого права побитого — забити холопа самому на горячім учинку. Сей суд над холопом провинником або над убийником холопа був новим вмломом в поглядї на холопа як на річ.



Що до постанови про увільненнє з неволї раби-підлонжицї, що становить теж вилом у такім поглядї на раба, то тут тяжко сказати, чи з'явивсь він наслїдком впливу християнства, що взагалї впливало на зміну твкого погляду на раба, чи наслїдком старого, перед-християнського погляду, що підложниця й її дїти мали однакові права з шлюбною жінкою й дїтьми.



Християнство безмеречно впливало на полїпшеннє долї невільників, проповідуючи людяність в відносинах до них та уважаючи всякі надужитя власти господина над челядию за гріх. Але впливу сього не треба також і перецїнювати: реальні наслїдки він осягав дуже поволї, і в законодатних памятках (що взагалї до сього впливу близше стояли) в сих часах ми можемо здогадувати ся про такі впливи хиба тільки гіпотетично (як нпр. в тій постанові про увільненнє раби-підложницї).



Взагалї ж обстанови вели не до зменьшення, а до збільшення числа рабів. Правда, зменьшало ся число взятих у неволю із зменшеннєм війн і з розповсюдненнєм може лекших способів війни, але за се зміцняли ся економічні причини, що спріяли рабству. Маса постанов Руської Правди про невільників сьвідчить про се аж занадто виразно.



Прикре, безправне становище холопа супроти самоволї його „господина” мало результатом численну втїкачку. На се натякає вже Руська Правда, де кілька параґрафів присьвячено таким холопам утїкачам, і праводавство щиро старало ся оборонити інтереси панів від таких страт. Коли холоп утїк, господар мав зробити про се заповідь — „закличь” на торзї; коли-б після того хто сьому холопу-утїкачу поміг тїкати — вказав дорогу, або дав хлїба, або инакше якось полекшив дальшу утечу, то мав платити господарю вартість холопа — пять гривен за чоловіка, шість за жінку, коли знав, що се холоп-утїкач; а як нї — мав відприсягтись. Коли-б хто мав такого утїкача у себе і за три днї від заповіди не видав його господину, і потім сього холопа знайшли у нього, той хто перетримав його мав платити три гривни продажі. Хто украв або вивів челядина (останнє — очевидно за згодою самого челядина), мав платити вишу таксу — 12 гривен. Хто переловив утїкача і дав знати „господину”, діставав гривну „перейму”. Власти повинні були дати господину своїх отроків для арештовання утїкача, коли він зловив його слїд; при тім коли показувало ся, що власть знала про сього утїкача, вона мусїла, очевидно, відповідати перед господином. Здаєть ся, що навіть неприступність приватного помешкання супроти ловлення втїкача не була важною 56). Взагалї ріжнородна казуістика Руської Правди, яка виникала з холопських утеч, показує, що сї втікачки були дуже часті.



Примітки



1) Див. Іпат. c. 35, 36, 230, 351 (лучшии мужи); 81 (нарочитая чадь); 54, 73, 85, 87, 88 і Лавр. c. 122 вар. (старцы), Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ с. 86 (болшир и нарочитии мужи).



2) Назва боярства для аристократії земської, не дружинної, особливо виразно виступає в 43 § Kap.: „Оже будеть холопи тати, любо княжи, любо болярьскыи, любо черньцевы” — річ очевидна, що тут під боярами розуміють ся взагалї всї маючі люде, що мали невільників.



3) Іпат. c. 90: „се же увидЂвше людьє и снидоша ся бещисла и плакаша по немь: бояре акы заступника земли ихъ, убозии акы заступника и кормителя” ; тут „людьє” очевидно означають громаду (бо дружини й не було тод в містї), й вона подїляєть ся на дві катеґорії: бояр — себто богатих, і людей убогих. Не-дружинну аристократію означають очевидно й „вишегородьскыя боярци” — Іпат. c. 92.



4) Так було в Новгородї; з Суздальщини ми маємо також таку згадку ще з XII в.



5) Бояре і убозии — вище нотка 2, бояре і простии людьє — Іпат. c. 152.



6) Р. Правда Кар. 104. Звичайно думають, що по боярських людях спадщину діставали теж доньки, але я думаю, що тут останнї слова параґрафа належать тільки до самих бояр, спадщина ж по боярських людях ішла боярину, як спадщина по смердах (як людях нїчиїх) ішла князеви.



7) Про сей характер староруського правного кодексу буду говорити ще в дальшій главі.



8) Іпат. с. 37.



9) Іпат. c. 613 — роспорядженнє Мстислава про ловчеє; в фундаційоій грамотї смоленської катедри городи теж платять своє „погородиє”, тим часом як „погости” платять свої дани.



10) 1 Новг. c. 84; всенарооднї пири нпр. Іпат. c. 86. 288, 290, 458.



11) Лїтературу про селян див. в прим. 25, особливо працї Бєляева, Кальнева, Мрочек-Дроздовского (ИзслЂдованія о Р. ПравдЂ II, дод. XIV), з загальнїйших — Серґєєвіча, В -Буданова, Дебольского.



12) Мікольошіч (Etymolog. Worterbuch, 1886, c. 310), наводить два виводи: від смерд, сморід, і від перського mard, й перше уважає правдоподібним.



13) Іпат. c. 183, додаю варіанти з історії 1111 р. c. 191, теж пор. Лавр. c. 267.



14) Іпат. c. 122, 160; в такім же ширшім значінню мабуть сказано про смердів ушицьких, що скакали до Берладника — Іпат. c. 341.



15) Кар. 89.



16) Се стало ся тому, що тут ми безперечно маємо новгородську редакцію сього закону (Ак. l, Kap. І): горожанин і купець означають міську людність, Словенин — сїльсбку. Зрештою, що смерд мав цїлу виру, се зовсїм певро виходить з того, що її мав ізгой (тамже), хоч він стояв у суспільности на низшім степени нїж смерд.



17) Троіцьк. 13, Акад. 25.



18) Кар. 13, Акад. 23. Противна лєкція зпоміж кодексів описаних Калачовим занотована в восьми кодексах.



19) Я спиняю ся близше на сїм тому, що в своїй історії Київщини (c. 355) сам прилучав ся до сього останнього погляду, з сучасних репрезентантів науки руського права заступленого нпр. В.-Будановим (Обзоръ c. 35 == с. 38 вид. 3), але потім переконав ся в його неможливости.



20) Кар. 42.



21) То ти уроци смердомь, оже платять княжу продажу. Оже будеть холопи тати, любо княжи, любо болярьскыи, любо черньцевы, ихъже князь продажею не казнить, то двоичи платити исцу за обиду.



22) Таке об'ясненнє сеї справи дав Серґєєвіч — Р. юрид. древн. І, c. 173.



23) C. 237-8.



24) C. 255-6.



25) Див. про се в т. V c. 121-133.



26) Лїтературу див. в прим. 26.



27) C. 288-9.



28) Христоматія В.-Буданова І 245.



29) Скажю ти сущих славы хотящих, иже прилагают дом к д
Страница 84 из 146 Следующая страница