Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 85

ому, и села к селом, изгои же и сябры, и борти и пожни, ляда же і старины (Посланіє м. Климента вид. Лопарьова c. 14, вид. Нїкольского c. 104, див. ще низше — c. 332. Се одинока згадка про сябрів в сї часи, потім се слово маємо в псковській (§ 92 і 106) і новгородській (§ 24) судних грамотах.



30) Р. Правда стоїть на тім становищу, що позичка сплачуєть ся роботою і таке переконаннє бачимо в звичаєвім праві в литовських часах, тим часоа як кредитори дуже часто заперечували таку амортизацію („випуск”, як він зветь ся тодї) — й те саме мабуть мало місце і в часах Р. Правди. Пор. т. V c. 117.



31) Текст Р. Правди Кар. 73:-„оже господинъ приобидить закупа, уведеть вражду и увередить цЂну, а введеть вкупу (вар,: купу, копу, копну) єго или отарицу” толкував ся так що тут іде мова про винагороджуваннє закупа або грошима (цЂна), або частиною урожаю (копа), або приплодом стада (отарица — від отара, стадо). Се привабне, але дуже гіеотетичне об'ясненнє. З другого боку вказують на оден текст (Пандектів Никона Чорногорця — Срезневского СвЂдЂнія LV c. 296, пор. Рус. ист. библл. VI с. 208), де „отарица” відповідає слову ???о???о? грецького ориґінала (??о? ??? ???? ?? ??? ?????o?????? ??????o? ?? ?o?? ?o??o??o?? ????????? ???o???? — кде же суть от плевелъ сЂющаго диявола возрастша въ общимъ житии глаголемоє отарица), а купу толкують, як позичену суму, отже мова булаб про наємну плату, позику і майно закупа; се об'ясненнє простїйше, безперечно. Рожков (І c. 60) непотрібно толкує ???o???o? і отарицу як „земельный участокъ, уступаемый господиномъ въ пользованіе несвободному человЂку”. Слово ???о???о? має далеко ширше значіннє, означаючи взагалї особисту власність, і в такім контекстї се слово ужите й тут, як виразно показує контекст.



32) Р. Правда Кар. 77.



33) Р. Правда Кар. 70-73.



34) Кар. 122.



35) Кар. 69.



36) Кар. 70.



37) Кар. 122.



38) Кар. 75.



39) Так розумію я сю суперечну постанову: „а иже у господина ролейны закупъ будеть, а погубить свойскы конь, то не платить єму”; одні читають войскы, як у деяких кодексах і толкують: „коли ролеейному закупу господин поручить воєнного коня, то він не відповідає за нього, бо се не належить до його хлїборобських обовязків”, але й сей переклад войский = воєнний, й істнованнє спеціальних воєнних коней, і таке толкованнє — всн се непевне. Иньші читають свойскы, а толкують: „коли закуп стратить свого коня, і через се вийде в роботї замішка, то він за се не відпояідає. Я думаю, „не платить єму” треба розуміти про господина, і тодї зовсїм буде ясно.



40) Кар. 9-14, 27, 34-5, 43, 74 і далї, 99, 102, 110 і далї.



41) Про холопів див. особливо СергЂевичъ Рус. юрид. древности І с. 94 і далї, В.-Будановъ Обзоръ с. 80 і далї і Дебольскій ор. c.; спеціальна статя Д.-Запольского — Книга для чтенія по рус. исторіи.



42) Кар. 119-121.



43) Кар. 111: „отъ челяди плодъ или отъ скота” — дуже характеристична фраза. З другого боку, Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ c. 78 згадують інтересний казус: пани „отроча єя”, себ то раби, — „въ слободЂ родивше ся поработиша” — „судящии же не послабиша тому такому быти”. Звертаю увагу на сю звістку (зауважену вже в моїй Історії Київщини), бо в науцї якось її не пощастило, й історики права і досї підносять брак звісток про се в наших джерелах (див. В.-Буданова Обзоръ с. 385).



44) Див. т. І c. 274.



45) Про рабу підложицю — Кар. 110, в умові Новгорода з Нїмцями з кінця XII в. раба зґвалтована стає свобідною (Христоматія В.-Буданова І, 96); се правдоподібно толкуєть ся так, що мова йде про насильство рабі від пана-іноплеменника — СергЂевичъ Юрид. древн. І, 113.



46) Кар. 43.



47) Кар. 43 і 74 (тут за коня, украденого холопом, платить ся тільки звичайна його вартість).



48) За тивуна огнищного і конюшого (старшого над конюхами) Рус. Правда визначає 80 гривен, за конюха і повара 40. 12-гривенний урок платив ся за „сїльського” або ”ратайного'' тивуна, себто такого, що доглядав хлїборобського господарства, княжого, а мабуть і боярського — судячи по контексту; „такоже и за боярескь” (до самих звичайних холопів воно ледви чи може належати, бо для них — не тільки для боярських, але й для всїх, була однакова цїна — 5 гривен); також за „искормилича” — пістуна, і кормилицю — мамку, і за ремісників; чоловіків і жінок. За „рядовича” платило ся 5 гривен — се правдоподібно означає „рядового” холопа, бо 5 гривен — цїна всякого ”смердього'' холопа. Инакше обясненнє рядовича — доглядач, від рядити, — але за низька на то цїна його



49)Кар. 130.



50) Кар. 99.



51) Кар. 77.



52) Кар. 127.



53) Див. вище c. 289



54) Кар 76; текст я переставляю, для лїпшого зрозуміння. Гадка, що з сього параґрафу виникає істнованнє суду над холопом, висловлена, Серґєєвічом Юрид. др. І с. 105; в подробицях він одначе толкує сей параґраф инакше.



55) „Или бити розвязавьше” — для об'яснення сього виразу Серґєєвіч дуже добре вказав на текст Моленія Данила Заточника: „А безумнаго аще и кнутомъ бьєши, розвязавъ на санехъ, не отьимеши безумія єго”.



56) А кто самъ своєго холопа досочит ся въ чеємъ любо городЂ или хоромЂ — Карамз. 125.



Церковні люде; початки і розвій сьвященичої верстви, її дїдичність, вимоги для сьвященства; чернцї й иньші катеґорії церковних людей.



Про церковних людий не багато можу додати до сказаного вище при оглядї церковного устрою. Як ми бачили вже з сказаного там, ся катеґорія складала ся: з білого духовенства і церковників, з чернцїв, з людей, що властиво не бувши церковними, стояли під опікою й присудом церковним (вони власне й називали ся „церковними людьми”, в тїснїйшім значінню) й нарештї — з півсвобідних і несвобідних людей, що сидїли на церковних землях і залежали від церковних властей так само як і від кождого приватного „господина” — про них отже й нема що говорити тут осібно.



Число сьвітського духовенсвва зростало, очевидно, поволї. Перші кадри його дало при охрещенню Руси те духовенство, що було давнїйше на Руси, й грецьке, привезене з Корсуня та з Царгорода, разом з митрополитами — й те й друге не могло бути численне. По всякій правдоподібноси, для помноженря його числа ужито той сам спосіб, що й для розповсюднення осьвіти серед вищих верств 1): Володимир „пославъ нача поимати дЂти и даяти на учениє книжно”, силоміць, невважаючи на неохоту батьків — „матери ж плакали по дїтях, наче по мертвих, бо ще не утвердили ся в вірі” 2). Правдоподібно, така-ж дитяча конскріпція мала місце й за Ярослава, що теж старав ся про помноженнє церков і по новгородським звісткам теж набирав дїтей у науку „отъ старость и поповыхъ дЂтей 300 — учити книгамъ”; велике число зібраних, а також що мова йде вже не про „нарочиту чадь” — місцеву аристократию, робить правдоподібним, що тут мова йде головно про приготовленнє сьвящеників.



Завдяки сим заходам з першої половини XI в. число сьвящеників зросло дуже значно, так що їх уже в другій половинї XI в, не бракувало. Нпр. про Ярослава оповідаєть ся, щоо він при своїм дворі на Берестовім тримав „попы многы”, а між боярством, очевидно, розповсюднюєть ся звичай мати свої домові церкви й своїх прибічних сьвященикіу: так бачимо, що Ян Вишатич в своїх подорожах з диужиною має при собі сьвященика, а звістка про сотки церков у Київі з початку XII в. вказує на перенесеннє на Русь візантийського звичаю домових церков. Із згаданої вище 3) патріаршої грамоти бачимо, що бояри на Руси, бажаючи мати свого сьвященика, часто давали в науку своїх рабів, і вони потім сьвятили ся й були сьвящениками, часом не діставши свободи, противно канонїчним постановам (з рпштою, се практикувало ся й на заходї в сї часи). Що така практика не зникла й по тій патріаршій заборонї, видко з пізнїйших соборних актів, де поручаєть ся не сьвятити рабів инакше, аж викажуть ся письменною грамотою увільнення, з означенєм численних сьвідків, аби потім господин знов не повернув такого сьвященика в неволю 4).



Значне намноженнє духовенства поясняєть ся тим, що вимоги до науки й осьвіти ставили ся невеликі — тільки аби кандидат був письменний. На се вказує наведена уже звістка Всеволодової устави, що попів син, не навчивши ся грамоти, ставав ізгоєм: значить, йомуу треба було тільки уміти грамоти, не більше, аби зістати ся в попівськім станї. Акти володимирського собору 1274 р., що висловляють дезідерати тодїшньої єрархії, також вимагають від кандидатів сьвященичого стану, окрім моральности, тільки доказів ”аще грамоту добрЂ свЂдять”. З рештою і в тодїшній Візантиї від сьвященика вимагало ся не більше.



Згадана-ж звістка устави інтересна ще й тим, що показує, як уже тодї духовне зайнятє передавало ся від батька до сина, ставало дїдичним: устава приймає, що попів син не має иньшої цїли перед собою, як стати теж попом, і коли він сього не осягнув, то тим самим попадає в катеґорію неприкаянних людий — ізгоїв. По анальоґії пізнїйшої української практики, що дожпла аж до початків сього столїтя, ми можемо з усякою правдоподібністю прийняти, що й тодї попові дїти, підростаючи, поволї вправляли ся, переходячи ріжні функції при церкві: паламара, дяка, і нарештї — сьвященика 5). Дуже часто попоуа родина могла займати всї церковні посаид своєї парафії: тим часом як батько був сьвящеником, один син був паламарем, другий дяком, а хтось з попівської родини сповняв обовязки проскурницї; так бувало мабуть часто по сїльських парафіях.



Одна згадка лїтописи, про побут Ізяслава в Новгородї 1149 р., кидає сьвітло на практику ставлення: вона говорить про дяків „з простриженим гуменцем (тонзурою), але ще не поставлених”, що перебували в Новгородї й по ухвалї віча мали взяти участь в походї 6). Очевидно, такі кандидати перебували певний час при катедрі, показуючи свої знання, та привчаючи ся до порядку, поки їх не поставляли. Часто цитовані нами акти володимирського собору, що обовяз
Страница 85 из 146 Следующая страница